Дмитро Шурхало: «У нас мають бути кращі росієзнавчі студії, аніж у самій Росії. Як то кажуть, хіба хочемо? Мусимо!»
Напевно, наш читач дивується тому, чому, говорячи про експансіонізм Росії, ми досі не згадали про Україну. Адже ось він – найбільш яскравий, найбільш кричущий приклад! Нічого й нікого Росія не прагнула так затято, як українців та Україну, нікому не мстила так жорстоко за супротив, як нам. Буча і Маріуполь виникли не у 2022-му –вони мають давнє коріння. Ще у 1708-му тогочасні медіа Франції – «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique» – виходили із заголовками «Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на вістріях шабель», і все це було про різанину у Батурині, влаштовану царем Петром за «зраду» Мазепи.
А знищення московськими військами Запорізької Січі? А валуєвський циркуляр та емський указ? А інші численні спроби придушити українську мову та культуру? А Голодомор? А боротьба з УПА, яка тривала до 1960-го, а, точніше, до 1989-го? Адже останнього повстанця, 64-річного Івана Гончарука радянська влада розстріляла у розпал горбачовської «перебудови», коли вже відкривали деякі сторінки з минулого, коли до української «Революції на граніті» лишався всього рік… Гончарука стратили у 1989-му, вже після того, як він за інкриміновані йому злочини відсидів у таборах 25 років. Доля цієї людини прекрасно ілюструє той «соціалізм з людським обличчям», який заповзявся буцімто будувати Горбачов, і те нове пекло у вигляді «СРСР 2.0», у яке ледве не затягнули Україну.
У 1991-му ми відбилися від аб’юзера, який ніяк не хотів нас відпускати. Але у 2014-му та 2022-му він знову вчепився у нашу державу. Про те, чому Росія не хоче і не може позбутися імперського минулого, чому діє по відношенню до України за принципом своїх літературних героїв «так не діставайся же ти нікому!», про те, що таке метрополія і колонія у класичному та в українському варіанті – Центр політичного консалтингу говорить сьогодні у заключному інтерв’ю з істориком Дмитром Шурхалом.
Не далі як днями (інтерв’ю було записано у середин січня 2024 року) заступник голови Радбезу РФ Медведєв заявив, що саме існування України становить небезпеку. «Наявність самостійної держави на історичних російських територіях тепер буде постійним приводом відновлення військових дій», – сказав він. В чому причина ідіосинкразії росіян, які не можуть жити (і буквально, і фігурально), коли поруч із ними сусідить незалежна Україна?
Тут можна процитувати Дугіна (російський ідеолог неоєвразійства – Авт.), який казав, що саме існування України – це виклик Росії. А Бжезінський (американський політолог, радник президента Картера – Авт.) у своїй «Великій шахівниці» писав, що без України Росія може бути імперією, але не європейською, а хіба азійською. Саме Україна надає їй європейськість.
Саме так свого часу думали і Горбачов з Єльциним, які не мислили Радянський Союз без України. Але ж їхні політичні нащадки прагнуть Україну не завоювати, а знищити. І говорять про це прямо, не ховаючись. Хто ж тоді буде кореспондувати Росії європейськість, якщо України не стане?
Так, останнім часом у росіян пішло якесь загострення. Мабуть, тому, що прагнучи до фінляндизації України, отримали «українізацію» Фінляндії («фінляндизацією» називають обмеження державного суверенітету – Авт.).
Насправді, Росія, здається, сама хоче стате Україною. Переінакшуючи сюжет Стівенсона: як містер Гайд, темна і злісна сутність, хоче перетворитися на респектабельного доктора Джекіла…
Ні, цього Росія не хоче. Росіянам не потрібно ставати нами, їм потрібно, аби ми стали ними. Бо ми для них – також росіяни, але зіпсовані.
«Вырусь», як вони кажуть.
Так, бо Україна – зовсім інший формат держави, де владу регулярно змінюють на виборах. Все це Росії просто не потрібно. Загалом, передача влади – одне з найбільш слабких місць будь-якої авторитарної держави. Путін вже пересидів Брежнєва, який був генсеком 18 років. І от як Путіну передати владу? І – головне – кому?..
Ці двоє теж заледве пережили розпад СРСР – новий «Союз» їх вже не цікавив через відсутність у ньому України…
Нехай це хвилює Путіна і росіян, які його обирають. А ми поговоримо про те, як Україна стала частиною російської імперії. Зрозуміло, що наша держава додавала їй історичну респектабельність, забезпечувала привід називати себе спадкоємцем Київської Русі, а не Золотої орди… Зрозуміло й те, що у нас – багаті чорноземи, і наша географія, клімат та ґрунти – то окремий ласий шматок, але в цій картині не вистачає ще пазла, і цей пазл…
Пазл полягає в тому, що українці самі активно долучилися до побудови цієї імперії. Починаючи від написаного в Києві «Синопсиса», про який ми говорили раніше, що обґрунтовував претензії московських царів на Україну і до формування російської імперської ідеології.
Найближчими спільниками Петра І у його церковній реформі були саме ці два вихідці з України – Феофан Прокопович та Стефан Яворський. У 1721 році цар скасував патріарший сан у Російській православній церкві, а натомість запровадив «Святійший урядуючий синод», церква стала складовою державного апарату на чолі з імператором. І тривалий час місцеблюстителем патріаршого престолу, а потім першим главою Синоду був галичанин Стефан Яворський. А «Духовний регламент», який визначав нові правила для Церкви, уклав киянин Феофан Прокопович, ректор Києво-Могилянської академії у 1710-1716 роках. Він же напрацював ідеологічне обґрунтування під проголошення Петра І імператором.
Взагалі-то, Петра І важко назвати українофілом чи навіть малорософілом. Але попри це вихідці з України робили при ньому доволі успішну церковну кар’єру. І не тільки при ньому, але й при наступних монархах. Власне, чому Росія так швидко перетравила Україну? Бо українцям були відкриті кар’єрні сходинки. Після Петра І вже не лише церковники, але й цивільні та військові робили круту кар’єру.
Той таки Олексій Розумовський…
Це окремий випадок, бо він робив кар’єру через ліжко імператриці. Натомість Олександр Безбородько, син генерального писаря Гетьманщини з Глухова, виявив неабиякий дипломатичний хист і при Катерині ІІ керував зовнішньою політикою імперії. Від XVIII і до XX століття українці були представлені у російській владі.
Щоб далеко не ходити – Брежнєв був вихідцем з України і щонайменше до кінця 1940-х навіть ідентифікував себе як українець. Брежнєв – з Дніпропетровщини, а головою президії Верховної Ради СРСР при ньому тривалий час був Микола Підгорний – з Полтавщини. А про те, що Брежнєв прилаштував у Москві багато українців на початку 1980-х із великим роздратуванням зазначав майбутній помічник Горбачова Анатолій Черняєв.
А перший секретар ЦК КПУ Щербицький був його кадром?
Звичайно. Брежнєв прибрав «націоналіста» Петра Шелеста і поставив на його місце свого протеже Володимира Щербицького. Шелест був доволі колоритним персонажем. Попри те, що за його правління були гоніння на дисидентів, Брежнєв дорікав йому «наявними фактами націоналізму в республіці». До своєї відставки в 1972 році, Шелест просував українську мову у шкільній освіті.
Але Щербицький у 1987-му першим згадав про Голодомор, чим і запустив низку публікацій на цю тему. Щоправда, це вже було після Брежнєва…
І тим не менш, Щербицький будував українську ідентичність дуже подібною і сервільною до російської. В цьому плані він сильно відрізнявся від Шелеста.
«Націоналіст» Шелест (зліва) та «москвофіл» Щербицький (справа)
Та в кожному разі – якщо повертатися до теми розмови про Російської імперії, наголосимо ще раз: українці доклалися до цього досить суттєво. І тим розмили поняття колонії, яке прикладають до України. Бо виходець з колонії зазвичай не міг зайняти керівну посаду у метрополії чи зробити там кар’єру. Наприклад, навіть найбагатший індійський раджа не міг би стати членом британського парламенту чи урядовцем у Лондоні в часи існування Британської імперії. Аналогічно й з Францією та її африканськими володіннями.
Українці ж у Російській імперії були в іншому становищі, і якщо брати за приклад Британію, то тут варто провести паралель з шотландцями, які доклалися до її створення, але все одно залишатися на других ролях порівняно з англійцями. Як і українці в Російській імперії.
Хтось влучно сказав, що не гріх було бути імперією у часи античні, середні віки чи у Новий час, але досить дивно прагнути зберігати свою імперськість у ХХІ столітті. Росія ж навчилася робити гіперзвукові ракети, але у позиціонуванні себе на світовій мапі застрягла у часах Івана Грозного…
Так, європейці досить легко прощалися зі своїм імперським минулим. Взяти хоча б Португалію, яка була першою і останньою імперією в Європі – там зовсім немає туги за колишніми колоніями. Хоча був у них свого часу і Салазар (Антоніу де Олівейра Салазар – діяч, що жив у 1889-1970 рр., а у 1932-1968 рр. обіймав посаду прем'єр-міністр Португалії, затято виступав за збереження влади над колоніями – Авт.), був і лузотропікалізм (вчення, що португальці – найефективніші і найгуманніші колонізатори – Авт.). Але в 1974 році відбулася Революція гвоздик (25 квітня 1974-го – Авт.), коли військові, які більше не схотіли воювати в колоніях проти національно-визвольних рухів, здійснили державний переворот. І португальці з легкістю відпустили всі колонії.
Росіянам на замітку, так би мовити…
Саме так, бо росіяни несуть не меншу відповідальність, ніж Путін, за розв’язану ним війну. Адже це в них живе переконання, що вони мають право тут командувати. Часи змінилися, українцям імперський проєкт з Росією став непотрібним, а росіяни цього не відчули…
Як на мене, певним поворотним моментом була Перша світова. До того русини лояльними до австрійського цісаря, малороси – до російського імператора. Українці становили невеликий такий прошарок і були радше культурною «тусовкою». Але під час Першої світової сталося так, що по один бік в окопи зайшли русини, по інший – малороси, а вийшли з тих окопів українці.
Пізніше росіяни в особі Леніна ще намагалися з українцями дружити, нав’язавши їм федерацію (і ми про це також говорили), а вже за часів Путіна українцям у суб’єктності було відмовлено повністю.
Португалія остаточно перехворіла на імперськість у 1970-ті. Тоді самі військові підняли бунт проти режиму, не бажаючи помирати у колоніальних війнах. На фото – епізод «революції гвоздик»
Українці, які йшли на співпрацю з Росією, часто діяли з кращих міркувань. Взяти хоча б дует історичних антиподів Мазепи і Хмельницького. Мазепа підтримав Петра І у його протистоянні з сестрою Софією та допоміг йому зійти на престол – але цей факт перекрито іншим, а саме переходом Мазепи на бік шведського короля. Богдан же Хмельницький помер невдовзі після укладання Переяславських угод, тож «передача» ним України російському царю стала апогеєм політичної біографії та затаврувала його як «нерозумного сина», якщо згадати Тараса Шевченка… Але наміри у обох були гідними та відповідними часу і обставинам. Проте наскільки суттєво в ці наміри вплітався шкурний інтерес? І це питання не тільки про Мазепу та Хмельницького, а й про всіх українців, причетних до роботи на імперію.
Звичайно, що власні інтереси мали місце. В Російській імперії був попит на кадри, а тому кар’єру робили всі – і німці (не тільки балтійські), і кавказці, і українці. Складно було хіба що з поляками, які не хотіли інтегруватися у російські реалії.
Ми несемо за все це певну відповідальність?
Ми вже згадували Дем’яна Многогрішного, українського гетьмана, який підкорював для Москви бурятів. А через кілька століть Росія заслала їх до нас, і те, що вони творили тут на початку повномасштабного вторгнення, можна назвати свого роду «кармічною отвєткою» …
Якби ми уникнули подібних сценаріїв, тобто якби українці не прислужували імперії, наша історія могла б піти іншим шляхом?
Історія обирає один з кількох можливих варіантів, і далеко не завжди найбільш вірогідний. Взяти хоча б Хмельницького. Коли він 370 років тому укладав Переяславські угоди, чи думав він, до яких це призведе наслідків? Для сучасників та свідків тієї чи іншої події подальший розвиток її не є аж таким очевидним, як для нащадків.
Якби ж він міг усе передбачити… Хоча Хмельницький шукав також протекцію Османської імперії, але османам було не до того, бо вони якраз воювали з Венеціанською республікою. Невідомо, до речі, чим би завершилася спілка з османами. Та долю України вирішило навіть не це, а поразка шведів під Полтавою.
Російська україністка Тетяна Таїрова-Яковлєва теж не вважає Україну у складі російської імперії класичною колонією. І теж говорить, що Гетьманщина та українці тих часів (а це той історичний період, на якому вона спеціалізується) мали величезний вплив на розбудову Росії. Таїрова оперує англійським терміном «subordinate periferies», тобто «підлеглі околиці». Тобі таке визначення близьке?
Не хотів би вдаватися в термінологічні нюанси. Як на мене паралель з шотландцями у Британській імперії тут цілком доречна. Там теж були випадки утисків шотландської чи заборона носити кілти, що відповідає утискам української мови в Російській імперії.
Звісно, в часи перебування України у складі Російської імперії було багато поганого і несправедливого. Чим, наприклад, завинило Кирило-Мефодіївське товариство (українська організація, що виникла у Києві в 1845 році; до складу входили Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш та інші – Авт.)? Адже кирило-мефодіївці не були терористами-бомбистами, не закладали вибухівку, не готували замахів на царя чи урядовців. Збиралися собі, грубо кажучи, потеревенити. А їх за це пресували і переслідували. Отже, були утиски й переслідування, але навряд чи українського селянина визискували більшою мірою, аніж селянина російського.
Але після російської імперії постала радянська. І тут вже рабами стали усі, хто не входив до партійної номенклатури…
Так. Якщо за Столипіна (прем'єр-міністр Росії у 1906-1911 рр. – Авт.) за вироком військово-польових судів стратили 683 особи, то під час Великого терору 1937-1938 років стратили понад 680 тисяч осіб. І так само царі навмисно не морили селян голодом, як це зробив Сталін.
Хоча, з іншого боку, в СРСР Україна стала суб’єктом, а не об’єктом нового державного утворення.
Я так бачу, що радянська імперія є гіршим варіантом російської, а путінська імперія є гіршим варіантом радянської.
Путін не навчився навіть того, чого він міг навчитися у Леніна. А той недарма запитував: «приняли ли мы с достаточной заботливостью меры, чтобы действительно защитить инородцев от истинно русского держиморды?» Тобто, по суті, попереджав про небезпеку появи Путіна. А той міг би зараз сказати: «Нет, Владимир Ильич, не приняли»…
Вище ми згадували Тетяну Таїрову, а тепер наведу слова професорки славістичних студій Єви Томпсон, яка Таїровій, на мій погляд, заочно опонує. Вона вважає, що колоніалізм Росії є дещо розмитим, дещо неочевидним через ряд обставин. По-перше, через те, що у класичної колонії підкорені нею землі були десь далеко за морем, а не під боком, прилягаючи до її власних територій. А по-друге, через те, що сам прикметник «російський» апелював до Київської Русі і тим самим «затирав» домінування метрополії над колонією. Свою роль відіграла і російська література, котра, як пише Томпсон, «нав’язувала підкореним територіям нарацію російської присутності». До цього я додам – вже від себе – і те, що згадувані тобою успішні кар’єри українців на службі у московських царів, а ще рецидиви українізації, на які інколи страждали компартійні вожді, теж сприяли тому, що ідентифікувати Росію як колоніальну метрополію ставало складніше. А вона нею таки була. Не погоджуєшся?
Не погоджуюсь у тому, що колонії бували десь далеко. Хіба не існувало сухопутних імперій? А Австро-Угорська? І знову ж таки: чи слід вважати Мілан та Венецію, які колись були австрійськими володіннями, колоніями? А як щодо Галичини – вона була колонією Австрії? Між іншим, якщо в імперські часи Петербурзі чимало українців зробили кар’єру, то кількість українців, які досягли великого успіху у Відні, можна перерахувати по пальцях.
При цьому, однак, втрату володінь від Адріатичного моря до Галичини сучасні австрійці не сприймають як найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття, і за імперією в них нема ностальгії. Натомість певні фантомні болі можна спостерігати в Угорщини, бо багато угорців залишилися на територіях, які вона втратила після Першої світової війни.
А Польща відхворіла фантомними болями?
Так. Поляки, звісно, дуже люблять Львів та Вільнюс. Мають сентимент, але не мають претензій.
В кожному разі, Австро-Угорщина і Річ Посполита вже почили у бозі. Бо колись імперії – це було про ресурс. Про території, про нових підданих. Нині добре розвинена держава – це про технології. А при високих технологіях Росії не має бути потрібен ще один Сибір (вони й з першим не знають, що робити). От візьмемо хоча б Сінгапур – як сказали б наші вороженьки, «мал золотник, да дорог». То чому ж Росія обирає витрачати мільярди на свої ракети, маючи зогнилі села без шкіл, без дорог і з нужниками у дворі?
Тому що Росія – це держава, яка отруїлася власною історією, точніше, її токсичною версією. Вони застрягли у минулому, натягуючи його на сучасність. Така в них влада, такий вже у них народ, який тягне руку за цією владою.
І як нам виживати у такому сусідстві?
У готовності до гіршого. До того, що поруч із нами – жорстока та підступна держава. Виживати так, як свого часу виживала Фінляндія… Бо навіть якщо Росія колись розвалиться, наш східний кордон все одно буде спільним з росіянами. Конфігурація цієї країни може змінитися, але росіяни все одно будуть під боком.
Нинішня війна усіх багато чому навчила, і передусім тому, що нам слід ставати відмінними фахівцями з Росії. І зовсім не тому, що ми їх любимо чи колись полюбимо. Ворога слід знати краще, ніж він сам себе знає.
Словом, завжди тримати після ліжка кулемет та підручник з історії Росії.
Так, бо у нас мають бути кращі росієзнавчі студії, аніж у самій Росії. Як то кажуть, хіба хочемо? Мусимо!