Дмитро Шурхало: «До експансії Москви на схід доєднувався не лише державний, але й приватний інтерес. З точки зору імперії це був вдалий хід»

Наталія Лебідь

Якщо в чийомусь радянському дитинстві настільною книжкою була в тому числі й «Малахітова шкатулка» Бажова, то він / вона пам’ятають, як поетично оспівується у ній «підкорення» росіянами Сибіру. Адже якби «Шкатулка» була лише збіркою казок про Данила-майстра та хазяйку Мідної гори, її автор не отримав би сталінську премію. Ні, це не тільки фольклор, зібраний на Уральських горах, це ще й ідеологічно правильний меседж.

Був час, пише Бажов у «Єрмакових лебедях», коли «не то, что в Сибири, а и по нашим местам (тобто на Уралі – Авт.) ни единого русского человека не жило». Ба й справді: були колись благословенні часи, коли «рускій чєловєк» сидів собі на землях корінної  Московщини й носа звідти не казав. Але на те він і «рускій чєловєк», аби зрештою вилізти зі свого барлогу та піти війною на чужі землі. Так, зокрема, зробив і оспівуваний Бажовим отаман Єрмак, котрого письменник трактує як такого собі Робін Гуда, який не тільки «сибирского хана воевал», але й боярам та царським слугам давав по шапці, коли ті бідний люд ображали.

«У него, видишь, не было той атаманской повадки, чтоб на свою руку побольше хапнуть», – пише Бажов. Насправді ж усі необхідні звички сухопутного (та інколи річкового) пірата у Єрмака були наявні – адже мова йде про типовий продукт свого часу і своєї країни. Про справжніх єрмаків, які підкорили Сибір, а також про просування Росії на Далекий Схід та Крайню Північ ми сьогодні говоримо з істориком Дмитром Шурхалом. Це четверте інтерв’ю з циклу про російський експансіонізм, в якому не були нічого казкового, а лише жорстоке бажання підкоряти та володарювати. 

Василь Суріков. "Підкорення Сибіру Єрмаком"

Дмитре, у попередніх випусках ми говорити про те, що московіти захопили Новгород, Смоленськ, заволоділи Казанню та Астраханню, вдерлися до Лівонії. Проте для утримання анексованих територій потрібен, як не крути, людський ресурс – якісь намісники, воєводи, плюс, очевидно, військо. Між тим, Москва не зупиняється на досягнутому, а відкриває нові напрями для загарбань. Звідки у неї було стільки можливостей, зокрема, «матеріально-технічних», для завоювань?

На момент завоювання Сибіру Московія вже стала  потужною державою, котра, як ти правильно нагадуєш, підкорила Новгород. Саме це була та точка, в якій баланс сил у регіоні різко змінився на її користь. Зрештою, після здобуття Казані у Московії в просуванні на Схід серйозних конкурентів вже не залишилось. Завдяки підкореним територіям вона отримала людський ресурс, а завдяки торгівлі – економічний.

Зовнішню торгівлю, головні статті експорту-імпорту, великокняжий (а згодом – царський) двір ретельно контролював. Один англійський торговець зауважив, що на Московії головний купець – цар. Але, насправді, не цар, а царський двір. Крім того, на деякі ліквідні товари запроваджували монополію. Наприклад, неодноразово згадуваний нами Іван ІІІ започаткував державну монополію на торгівлю «хлібним вином», як тоді називали міцний алкоголь, задля збільшення надходжень до скарбниці.

Тобто міцний алкоголь продавала тільки держава?

Були «государеві кабаки» та «цілувальники», які цілували хрест, що не будуть дурити казну і реалізовувати лише казенну, а не якийсь ліву горілку. Такою була схема, яку запровадив Іван ІІІ, а його нащадки вдосконалювали. Він через це навіть трохи із церквою посварився, бо досі бухлом займалися здебільшого монастирі.

Монастирі, мабуть, передусім вино виробляли?

У ті часи вони першими починали перегонку. Ця технологія прийшла в Росію з Європи: спочатку через генуезькі володіння в Криму, а з іншого боку – через Новгород. Причому було це ще років за сто до Івана ІІІ. До того у вжитку були слабоалкогольні напої.

Картина Василя Перова «Останній кабак у застави» належить до пізніших часів, аніж ті, про які ми говоримо з Шурхалом, проте деякі речі «на Московії» лишаються незмінними. Серед них –  безумовна любов до алкоголю

А чи можемо ми зараз оцінити, наскільки дорогими були війни у XV-XVI століттях? І чим іще, окрім доходу від кабаків, наповнювала Московія свій «держбюджет»?

Зокрема, хутром. Просування «за Камінь», себто за Урал, давало московітам одну з головних статей їхнього експорту – «м’яку рухлядь». Цей ресурс швидко вичерпували, бо екологією тоді не переймалися і хутряного звіра інтенсивно вибивали. Саме тому треба було просуватися далі на схід – туди, де хутра ще багато.

А на півночі, ближче до Льодовитого океану, був інший експортний ресурс: менш важливий, але також актуальний  – «рибій зуб», тобто моржеві бивні (тоді моржа вважали рибою, як і інших водних ссавців, приміром, бобра). Плюс із тих таки моржів витоплювали жир – ворвань, а це ще один експортний товар. Потреба весь час поновлювати запаси експортних товарів гнала московітів все далі і далі «за Камінь»: у Сибір, на Далекий Схід і Крайню Північ – «назустріч сонцю», як вони казали.

І як у цей час жилося, власне, жителям Москви та інших «ісконних» територій? Чи не так, бува, як зараз, коли російські провінції не знають навіть, що таке унітаз?

По-різному. Скажімо, при пізньому Івані Грозному жилося погано. На другу половину його правління припало багато неврожаїв плюс опричний терор. Так, опричники в основному займалися явною або потенційною опозицією, але у холопів теж «тріщали чуби». Саме тому наприкінці XVI століття посилюється кріпаччина, бо «тяглові люди» намагалися втекти якнайдалі. До речі, відтоді втечу можна вважати найпопулярнішою формою російського протесту.

Завоювання Сибіру почалося з походу на Пелимське князівство. Після того, як московіти перемогли Велику Орду на річці Угрі, воєводи Федір Курбський та Іван Салтиков вдерлися у князівство. На дворі, уточнимо, 1483 рік. Це був перший випадок, коли вони перетнули Уральські гори із загарбницькою метою?

Раніше в цьому напрямку діяли новгородці, але радше як промисловики і торговці. Натомість Москва йшла загарбувати. Після цих походів Іван ІІІ понавішував собі додаткових титулів – великий князь Обдорський, Югорський тощо…

Для московітів це був переможний похід, проте Пелимське князівство ще із сотню років зберігало відносну незалежність. Воно лише потрапило у залежність та стало платити Москві ясак (данину – Авт.).

Так, Пелимське князівство то визнавало владу Москви, то бунтувало. Зрештою, воно підкорилося завойовникам. Чи продовжував «сибірську» експансію нащадок Івана ІІІ – Василь ІІІ?

Тут Василь ІІІ цікавий тим, що при ньому почали підніматися купці та промисловці Строганови. А це ті люди, яким значною мірою завдячує Росія за підкорення Сибіру. Вони стартували при Василі ІІІ, який більше займався «корінною» Росією, остаточно підкоривши Псков та Рязань, а також загарбав Смоленськ.

Якраз маю запитання про Строганових. Через 75 років після першого походу на Пелим – у 1558-му – Іван IV надав купцям Строгановим землі на річках Кама й Чусова, і ті стали швидко витісняти аборигенів зі своїх земель. Чим займалися у такій далечині Строганови і чи можна їх вважати не просто «торговими людьми», але й додатковим воєнізованим десантом Грозного?

Строганови – цікавий феномен. Щодо їхнього походження, то, скоріше за все, це рід  новгородців, які займались бізнесом на півночі республіки і згодом вдало вписалися в кон’юнктуру московського царства. Це були свого роду пізньосередньовічні олігархи, які рухали свої бізнес-інтереси, а тому активно дружили з владою, підкидаючи їй при потребі грошенят. За це влада давала їм певні пільги. Так Строганови стали бізнесменами дуже великого масштабу – олігархами.

Вони добували хутро і варили сіль, а ти ж розумієш, наскільки важливою у часи, коли ще не винайшли холодильників, була сіль, адже це – консервант. Сільське господарство їх мало цікавило, більшою мірою цікавили бізнес-проєкти, як кажуть зараз. При Івані Грозному Строганови набули вплив і на зовнішню торгівлю. Московські царі у них позичалися, а коли не хотіли чи не могли віддати гроші, віддячували новими пожалуваннями і привілеями.

Загалом, якщо експансія на захід чи на південь була експансією державною, то експансія на схід –  справою здебільшого приватною. І тут саме Строганови задали певний тренд, створили певну модель.

Родина Строганових на іконі. Ікона датована XVI століттям, місце її створення – Сольвичегодськ

Справою приватно-військовою, адже Строганови ще й відтісняли тубільців…

Звісно, бо тубільцям все це не подобалося! Вони жили собі у гармонії з природою, а тут з’явилися якісь зайди, які змінювали їхній традиційний уклад. По суті, покоритель  Сибіру Єрмак зі своїм загоном були «приватною військовою компанією», яку найняли Строганови.

Ми почали розмову з ресурсів, яких московській державі бракувало. Тому вона охоче давала «мандат» людям, які бралися розширяти її межі та можливості, хай навіть із користі для себе.

Попервах за Сибір змагалися два імперські проєкти – середньоазійські Шебаніди (гілка Чінгізідів) і московські государі. Перші прийшли раніше, але останні виявилася прудкішими.

З приводу «ПВК «Єрмак» проситься уточнення. До Строганових прибився отаман Єрмак, якого збиралися стратити після того, як той напав на посольство до перського шаха, убив послів та привласнив дари, які цар направляв шаху. Згодом Єрмак атакував сибірського хана Кучума, який досаждав і Строгановим, і самому Грозному. Такою була послідовність подій?

Треба зазначити, що Єрмак мав не лише розбишацький, а й воєнний досвід учасника Лівонської війни. До речі, у «приватній військовій компанії» Єрмака були й козаки-запорожці.

Щодо Кучума, то він заволодів Сибірським ханством у ході тривалої боротьби, спираючись на допомогу родичів із Бухари. Він знав про, так би мовити, активи Строганових, і його ці активи цікавили. Він підбивав на повстання підкорених московітами уральських аборигенів. У свою чергу, Строганови вирішили перейти в контрнаступ, тобто послати значні сили «за Камінь»… Доріг тоді не було, користувалися водними шляхами. Стратегічне значення мала річка Чусова, яка проходила крізь Уральські гори. Ось тут Єрмак з його досвідом ходіння по Волзі дуже навіть став у пригоді…

Оцей стрімкий кидок Московії від Уралу до Тихого океану, який вона здійснила буквально за сто років – це, як на мене, чистої води конкістадорство. Тільки конкістадори шукали золото й срібло, а тут – кого обкласти ясаком.  Хоча й на Уралі шукали легендарну «Золоту бабу» – язичницький ідол аборигенів. 

Оці «зємлєпроходці», як їх називає російська історіографія, дуже часто мали проблеми з державою, але, йдучи під знамена до Єрмака або ще когось, забезпечували державі вже не проблеми, а прибутки. І то дуже значні. Їм було тісно всередині Московії, де вони із законом часто мали проблеми. Але коли вони виїжджали за Урал, то ставали державі корисними. Успіх експансії Московії у значній мірі обумовлювало те, що отаких людей як Єрмак – буйних, незручних, отаких конкістадорів півночі – відправляли розширювати межі держави. Їм казали, що краще підкорювати нові землі «ласкою», але там вже як вийде…

«Ласка» у Єрмака була своєрідна, як і у всіх московітів… Зрештою, Строганови спровадили Єрмака якнайдалі, переспрямувавши, так би мовити, його агресію. Єрмак загарбав Назимську волость, де вирізав усіх, хто чинив спротив, а у 1581-му знищив усе населення Сарайчика – колишньої столиці улуса Шейбані…

Так само свого часу діяли і конкістадори… Це той самий феномен, коли невеликі загони завдяки кращому озброєнню і вмінню воювати підкорювали значні території. В цьому плані людям Єрмака було простіше, ніж конкістадором, бо аборигенів у Сибіру було менше, ніж у Латинській Америці. Одні й інші гинули від незвичного клімату і  браку постачання…

Але прикметно, що зі звичайного собі бандита чи конкістадора – назви як хочеш – російська історіографія зробила героя та підкорювача Сибіру…

Ну він справді його підкорив, чи то пак був зачинателем підкорення Сибіру. До речі, зверни увагу на сам термін – «підкорення». Не завоювання, а підкорення – Сибір, Далекий Схід та Крайню Північ московіти підкорювали. Бо місцеві «князьци», як називала російська адміністрація тубільних правителів, подекуди таки чинили супротив. Не надто ефективно, але чинили. Тут і горілка зіграла певну роль, бо північні народи не стійкі до алкоголю.

Старовинне зображення Єрмака, написане після його смерті невідомим художником. Прижиттєвих зображень «підкорювача Сибіру» немає

Горілка?

Так. Уяви, приїздить до якогось «князця», в якого 4-5 тисяч підданих і півтори сотні воїнів, посольство від «білого царя» – кілька моцних таких дядьків, які вміють добре випити. Підносять «князьцю» дари і пригощають горілочкою – день, два, три «підсаджують на стакан». А потім все – давай, шерть (тобто присягу) приймай приймай, ясак плати, а ми тобі вряди-годи ще горілочки підженемо.

Так само йіндіанців споювали, коли підкорювали Америку, так що тут паралелі з конкістадорами, як на мене, цілком доречні. Інша справа, що конкістадорів у Латинській Америці вже ніхто не ідеалізує, на відміну від «зємлєпроходцев» за Уралом.

У Збройних силах України сформували батальйон «Сибір», який складається з представників російських етнічних меншин. Не менш цікаво і те, що ще у середині ХІХ століття російський етнограф Павло Небольсін попереджав про загрозу сибірського сепаратизму і закликав владу «з коренем вирвати думку, яка укорінилася в сибіряках, що Сибір зовсім не Росія». То що, підстави для проявів сепаратизму в цьому регіоні є? І вони тягнуться корінням у ті часи, коли Московія тільки починала завоювання Сибіру?

Знаєш, є такий фантаст Лю Цисінь, автор трилогії «Пам'ять про минуле Землі». Ось цитатка звідти: «Коли перші риби вилізли на суходіл, то перестали бути рибами – так само люди, коли залишать Землю і загубляться у просторах космосу, перестануть бути людьми». Якщо продовжити аналогію, то коли європейці переселилися за океан, в Америку чи Австралію, то їхні нащадки перестали бути європейцями; а коли росіяни  переселилися «за Камінь», то їхні нащадки стали сибіряками або «чалдонами» – було колись і таке означення сибіряків.

Бо, в принципі, Сибір – це щось середнє між російською Канадою і російською Австралією. Австралію варто згадати, бо туди попервах багато людей теж не з власної волі переселялися, а як каторжани. Австралія і Канада, які тепер суто формально визнають владу британської корони, могли би бути взірцем для Сибіру. Але не сталося такого, щоб Сибір набула незалежність від Росії. Росіяни, які стали сибіряками, разом із корінними народами могли б утворити окрему ідентичність, але цього наразі не відбулося.

І все ж розпад Росії може початися з Сибіру?

Принаймні, коли в Росії проходили акції «Досить готувати Чечню!» (бо туди йшли величезні дотації), то в Сибіру відповіли дзеркальним гаслом «Досить годувати Москву!». Це було на початку 2010-х, коли подібні речі були ще можливі.

(1 лютого 2023 року п’ять регіонів РФ заявили про старт онлайн-референдуму про незалежність від Москви. Відокремитися забажали представники Кенігсбергу, Інгрії, Уралу, Сибіру та Кубані. Але йшлося лише про віртуальну акцію, яку проводили під час «Форуму ПостРосії», котрий проходив, до того ж, у приміщенні Європарламенту – далеченько від корінної Росії. Тобто «страшно далекі вони від народу», як сказав би Ленін, який мав у собі кров російських нацменшин – Авт.).

Розміщуючи фото батальйону «Сибір» на своїх сторінках, сайт Польського радіо супроводив його підписом «коли росіяни почнуть воювати проти росіян?», і це справді хороше питання, безвідносно до того, чи вважають себе сибіряки окремим субетносом чи ні…

Експансія Москви на Далекий Схід відбувалася одночасно із завоюванням Сибіру чи пізніше?

Пізніше. Московіти спочатку пройшли Сибір. На Далекому Сході їм було важче, бо там був конкуруючий  проект – Маньчжурська імперія. Маньчжури підкорили Китай і  мали великі ресурси. Тому до певного часу московіти сваритися з ними були не готові. А надто, торгівля з Китаєм давала, серед іншого, нові преференції у торгівлі з Європою.

До речі, знаєш, що тоді було затребуваним експортним товаром? Не таким базовим, як хутро, але доволі ліквідним? Це був ревінь чи, як кажуть галичани, румбарбар. Корінь ревеня вважали дуже цілющим, мало не женьшенем. Росіяни переганяли цей самий корінь у Європу, в рази накручуючи ціну. Це було вже на межі XVII-XVIII століть.

А що, у Європі його не було?

Саме той цілющий різновид там чомусь не приживався. А от у маньчжурів цей диво-ревінь був. І тому росіяни не квапилися з ними «заїдатися». А коли в середині ХІХ століття Цинська імперія опинилася в тривалій кризі (Опіумні війни, повстання тайпінів) то Росія моментально цим скористалася, загарбавши Далекий Схід.

З твоїх слів про маньчжурів я роблю висновок, що тодішній Китай був слабкою державою?

Нечисленні, але войовничі маньчжури підкорили Китай та інші народи. Вони створили Цинську імперію, яка проіснувала до початку ХХ століття. Маньчжури досить сильно нервували через наближення до їхніх земель московітів, а надто до їхніх заповідних  земель. «Заповідні» – в екологічному розумінні, бо маньчжури певні території відгородили вербовими стінами – для того, щоб китайці туди не лізли. Словом, це був їхній особливий оточений верболозом ареал, де маньчжури вели свій традиційний спосіб життя. Але тільки Цинська імперія ослабла, росіяни вдерлися на Далекий Схід та встановили там свої порядки.

Ти пишеш в одній зі статей, що першим українськими переселенцями на Далекий Схід можна вважати козацького гетьмана Дем’яна Многогрішого та його родину. Але це вже часи, які відділяє від доби Івана Грозного добра сотня років. А що відбувалося упродовж цих ста з гаком років – після смерті Івана IV і до початку правління Петра І?

Відбувався стрімкий кидок на Схід. Та сама здебільшого приватна ініціатива, підтримана державою, про яку ми говорили. Упродовж XVII століття росіяни стрімко пройшли від Уралу до Камчатки. Згодом навіть Аляску на певний час захопили, але не змогли втримати.

Щодо Многогрішного, то він потрапив до Сибіру як в’язень (Многогрішний провадив проукраїнську політику, за що й був виданий козацькою старшиною, яка його зрадила, Москві. Це сталося у 1672 році. Після допитів та катувань гетьмана було звинувачено в зраді й засуджено до смерті, яку в останню мить замінили засланням до Сибіру разом із сім'єю – Авт.). Але цікавий тут хитрий прийом, який використовували росіяни по відношенню до таких в’язнів. Їм казали: мовляв, додому ти все одно не повернешся, ставай-но «служилим чєловєком», все-таки краще, ніж у острозі гнити…

І багато хто на це приставав. Многогрішний – також. Він долучився до царської служби і, як досвідчений вояк, навіть очолив  оборону Селенгінського острогу, де відбував заслання, коли острог атакували союзні маньчжурам монголи. Зрештою, якби вони захопили острог, то не стали б розбиратися, хто тут в’язень, а хто тюремник, а вирізали би всіх до ноги. Тим паче, московський «начальник» не мав такого бойового досвіду, як Многогрішний, який все-таки Хмельниччину пройшов…

Ще приклад з цієї серії: після придушення Коліївщини поляки своїх гайдамаків переважно стратили, а росіяни своїх заслали в Сибір. І що ти думаєш, вони так просто там сиділи? Нічого подібного – більшість стали козаками Оренбурзької кордонної лінії!

Імперія вміла мотивувати служити навіть не надто лояльних людей. Зрештою, теперішня Росія використовує всі ті ж старі імперські технології – широко залучає кримінальних в’язнів до війни проти України. Відтак осоружні злочинці стають корисним для влади «служилим людом».

Гетьман Дем’ян Многогрішний на українській марці разом із місцем свого заслання

Взагалі багато українців пустили коріння в Сибіру й на Далекому Сході?

У часи Многогрішного – ні, а пізніше, так, дуже багато. Треба розуміти, що у підросійській Україні протягом ХІХ століття стався демографічний вибух. Якщо на початку 1800-х було 11 мільйонів населення, то наприкінці – вже 19 млн. Селяни, які становили понад 80% населення, гостро потребували сільськогосподарської землі, а її не ставало сильно більше. Та й урожайність росла не так стрімко, як населення. Тож люди мігрували…

Так з’явилися Малиновий (Кубань), Жовтий (Поволжя), Сірий (територія північного Казахстану – Авт.) та Зелений Клин (південна частина Далекого Сходу – Авт.), який українці попервах називали Закитайщиною, бо ця земля й справді лежала «за Китаєм», і плили туди, оминаючи Китай (благо, був Суецький канал), допоки залізницю не збудували… Там українці навіть доклалися до створення далекосхідного Уссурійського козачого війська. В уссурійських козаків навіть були українські стройові пісні, як у кубанців.

А чи був в українців шанс поборотися за свою автономію на Далекому Сході?

Був, після революційних подій 1917 року і під час громадянської війни, яка на Далекому Сході тривала аж до 1923 року. Білогвардійці діяли на Далекому Сході доволі довго, у них навіть був – за аналогією з нашим Другим зимовим походом – свій похід проти більшовиків у 1923 році. У тих умовах українці були силою, з якою мусили рахуватися і білі, і червоні. Але проблема в тому, що на Далекому Сході українці становили значну частину сільського, а не міського населення, тоді як питання влади вирішують у містах. Але шанси на свою автономію були. Скажімо, якби збереглася скасована наприкінці 1922 року Далекосхідна республіка, то в її рамках могла би й зберегтися українська автономія. Зрештою, тоді частина більшовиків підтримувала ідею її збереження.

Зрештою, в 1931 році, в рамках політики коренізації (залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва – Авт.), на далекому Сході планували створити 9 україньких національних районів. Цікаво, що українська крайова газета на Далекому Сході носила тоді просто таки візіонерську назву «Соціялістична перебудова». Але вже наприкінці 1932 року в Кремлі ухвалили рішення згорнути українізацію поза межами УРСР…

І то недовго… Але пограємо у якбитологію: якби не «пролетарська революція», шанси зберегти ідентичність у царській, а не червоній Росії, у народів Сибіру та Далекого Сходу були б вищими?

Не думаю. Погано собі уявляю царську Росю, яка йде шляхом коренізації. Але все-таки згадаю у цьому контексті цікаву персону – отамана Григорія Семенова (діяч білогвардійського руху на Забайкаллі та Далекому Сході – Авт.), у котрого в 1920 році було своє бачення Далекосхідної держави. Звісно, називав він її «російська далекосхідна окраїна», але все-таки в його розумінні на її базі треба було створити Далекосхідну державу, яка мала би бути федерацією козаків (забайкальських, амурських, уссурійських) українців та бурятів.

Дмитре, ми з тобою вже ХХ століття дісталися. Давай повернемося ближче до часів Івана Грозного і згадаємо Крайню Північ. Як і коли сталося її підкорення?

Приблизно одночасно із Сибіром. В Україні на годиннику була Хмельниччина, коли  Семен Дежньов пройшов між Азією і Північною Америкою (Дежньов – російський мореплавець та торговець пушниною, який у 1648 році, на 80 років раніше за Вітуса Беринга, пройшов Берингову протоку, що відділяє Аляску від Чукотки – Авт.).

Тут хтось чинив московітам / росіянам активний спротив?

У XVII-XVIII століттях найактивніший опір росіянам чинили чукчі. Не зумівши перемогти у відкритому бою, вони розгорнули війну партизанську і в певний момент навіть змусили росіян тимчасово забратися з Чукотки і зруйнували свій єдиний Анадирський острог. І це при тому, що чукчі мали лише луки зі стрілами, списи та ножі, а у росіян була вогнепальна зброя.

Чукчі були дуже войовничими місцевими експансіоністами. І якщо продовжити аналогію з конкістадорами, то можна згадати, як деякі індіанці підтримали іспанців у протистоянні з ацтеками, бо ті були надто агресивними до інших племен. Так само юкагири й ітельмени підтримали росіян проти надто агресивних чукчів.

Згодом чукчі номінально визнали російську владу. Але росіяни, в свою чергу, мусили дозволити їм платити такий ясак, який чукчі вважатимуть за потрібне.

Чи не тому, бува, росіяни саме чукчів призначили на роль найбільш анекдотичного народу? Чи не помста це в найкращих російських традиціях?

Не думаю, бо анекдоти про чукчів з’явилися аж у ХХ столітті. До речі, десь 1990-ті роки найфундаментальніше дослідження анекдотів про чукчів написали фіни дослідники на японський грант. Фіни та японці, які самі мали клопіт із росіянами, досліджують і їх самих, і підкорені ними народи.

Чукчі Анадира, фото 1906 року. Маленький етнос, який довго чинив спротив російським експансіоністам і довів, що боротися – це головне

Традиційне завершальне питання: які уроки чи які висновки ми можемо зробити з російської експансії у Сибір, на Далекий Схід і на Крайню Північ?

Якщо дивитися на цю історію з імперіалістичного боку, то безумовно, це один з найяскравіших прикладів того, що коли приватна ініціатива і держава діють разом, то досягають значно кращих результатів, ніж якщо рухається тільки приватна ініціатива чи тільки державна. Чому, наприклад, в Британії колоніальна імперія була попервах набагато вдалішою, ніж у Франції? Тому що імперська політика Франції, особливо за королів, була справою «казенною», натомість у британців це був державно-приватний симбіоз. На східному напрямку аналогічно діяли росіяни.

А якщо зайти з боку колонізованих народів, то висновок такий: борися, і буде тобі щастя. Навіть якщо ти зовсім маленький народ – будь як чукчі. І навіть якщо тебе підкроять, завдяки своєму опору ти опинишся у більш привілейованому становищі, аніж ті, хто надто швидко здався.