Дмитро Шурхало: «Експансіонізм Путіна – архаїчний, як в Івана Грозного. Вчився б у Леніна, якого він кляне»

Наталія Лебідь

Просуваючись по шкалі часу все ближче до ХХІ століття, ми говоримо з істориком Дмитром Шурхалом про радянський експансіонізм. «Червоний період» захоплення всього, до чого зміг дотягнутися СРСР, мав свої особливості. Ленін – якщо казати зовсім коротко та просто – намагався створити державу, де союзний зашморг на шиях республік все ж таки дозволятиме їм дихати. Саме тому «на місцях» відбувалася  коренізація (зокрема, українізація), коли на керівні посади просували місцеві кадри, вкладали ресурси у розвиток місцевих мов і культур, а Харків (тодішня столиця) висував територіальні претензії Москві. Щоправда, все це почали згортати на початку 1930-х.

Від 1950-х та до 1980-х набрала силу холодна війна у стосунках із Заходом і обростання союзниками, а по факту – сателітами. СРСР «підтримував штани» комуністичним режимам по всьому світу, включно з Африкою. І допідтримувався до того, щоб сам лишився без штанів. Зрозуміло, що країна, де на полицях продуктових магазинів стояли тільки оцет і морська капуста, була приречена на провал і розвал. Що й сталося у 1991-му, тобто наприкінці буремного ХХ століття. Ми ж ведемо мову про його початок, тож перше питання від ЦПК – про наслідки жовтневого перевороту 1917 року.

Нинішнім кремлівським пропагандистам не до смаку те, як саме за розбудову СРСР взявся Ленін – республіки отримали забагато свободи, а Україну він взагалі «створив». Але водночас Путін називає розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. То де тут логіка?

Якщо спробувати зрозуміти путінську логіку, то можна припустити, що він хотів би бачити більш «упоротий» варіант Радянського Союзу, який він мислить як продовження Російської імперії.

Так він і був продовженням…

Так, але то було якісно інше продовження Російської імперії. Путіну ж потрібно лише змінити бутафорію. Бо Російська імперія була унітарною державою, хоча при цьому казали, що у неї три столиці – Санкт-Петербург, Москва і Київ. І при цьому марили ще й четвертою столицею, якою бачили Константинополь.

Непогана така амбіція… Це те, про що ми говорили минулого разу. Коли росіяни затіяли поход на османів, але замість переможного походу на Константинополь отримали ганебну поразку у Криму…

Так. Перша світова війна (1914-1918) була для росіян у значній мірі війною за Галичину, чи то пак за Галіцію або «Червону Русь» і за Константинополь… Натомість прийшов Ленін і перетворив Російську імперію на союзну державу. Так, із залежними від Москви республіками, але все-таки союзну. За це його Путін і кляне, бо вважає – з позиції імперця – що Ленін заклав бомбу під фундамент СРСР, бо, як каже сам Путін, Радянський Союз для нього – це «історична Росія».

Чоловік цілує повалену статую Леніна. Чернігів, 2014 рік

Тобто Ленін не був імперцем?

Ленін був специфічною і лихою людиною, але все-таки він не був російським імперським шовіністом. Він марив світовою пролетарською революцією і розумів, що «російськості» для такої революції недостатньо, тому треба говорити про союз республік. На початку 1920-х Ленін в інтерв'ю зазначив, що найщасливішим у його житті був день, коли він довідався про початок революції в Німеччині (листопад 1918 року. – Авт.). Він марив, що буде великий союз комуністичних республік. Недарма на гербі Радянського Союзу була земна куля – союзних радянських республік планувалося більше, значно більше…

Сталін до Другої світової війни теж мислив у таких категоріях – різниця лише в тому, що Ленін розраховував на революцію, а Сталін волів, аби Червона армія «визволила» Європу, Азію і навіть далі.

«Залізною рукою заженемо людство до щастя»…

Але Ленін на шляху до мети розумів, що важливо домовлятися з національними меншинами. Крім того, треба боротися зі світовим імперіалізмом (а тоді існувало багато імперій) і для успіху цієї місії треба передусім показати якісно нове вирішення національного питання. Мовляв, «подивіться, як у нас – правда ж, класно? – а не так, як у вас в Індії (чи деніде), де вас гноблять англійці (чи хтось інший)».

Інша справа, що Ленін радикалізував національні рухи, зокрема, й український. У нас на це не люблять звертати увагу, але попервах наші діячі – Грушевський, Петлюра, Винниченко, Скоропадський – були федералістами. Ленін же, почавши війну проти УНР і розігнавши Всеросійські установчі збори, куди українські діячі були обрані, просто випхав їх на шлях самостійності. Сталося так, що Ленін, зовсім не прагнучи цього, радикалізував національні вимоги, а відтак мусив іти на поступки.

Мітинг з нагоди ІІІ-го всеукраїнського військового з’їзду у Києві (у центрі — Михайло Грушевський, Симон Петлюра, Володимир Винниченко)

Сталін на початку 1920-х виступав за автономізацію, тобто за входження інших республік до складу РРФСР на автономних правах. Простіше кажучи, мала бути одна велика Росія. Реалізувати цю ідею не вдалося – Ленін не підтримав. Але пізніше Сталін створив Казахстан та Киргизію саме за ленінським «лекалом» – на територіях, де перебувала значна частина російського населення. Чому за це не критикують Сталіна?

Сталіна не критикують через культ «побєдобєсія». Сталін – це «9 Мая», то як його в Росії можна сварити? В даному випадку Сталін був заручником ленінського курсу. Ленін заповів показати нову якість національної політики, і Сталін у руслі цього завіту рухався. Оскільки у Середній Азії не був завершений процес національного будівництва, Сталін взявся його фіналізувати. Там проводили кордони, визначали національності, при цьому деякі етнічні групи розчинялися. Скажімо, в Російській імперії там були сарти (осіле тюркське населення, на відміну від кочового – Авт.), а в Радянському Союзі їх не стало.

І куди ж поділися сарти за СРСР?

Здебільшого стали узбеками. Тобто до певного часу існувала одна етнічна реальність,  а потім постала інша – радянська. Сталін рухався в руслі ленінської національної політики, але ближче до Другої світової війни його понесло дещо в інший бік. Хоча й тоді, куди б він не дотягнувся своїми мацаками, він зберігав структуру радянських республік. Недарма, зрештою, при Леніні він був наркомом з питань національностей.

На відміну від Казахстану, одна союзна республіка «рееволюціонувала» до автономної у 1956-му. Мова про Карело-Фінську, 16-ту союзну республіку, яка згодом стала просто Карельською автономною. Що це було – усунення загрози для Фінляндії, бо саме слово «фінська» у назві маніфестувало територіальні претензії, чи навпаки – свідчення повного поглинання та перетравлювання цієї республіки Росією?

«Великий» Сталін на чолі «великого» СРСР вирішив загарбати  маленьку Фінляндію, але в нього не вийшло. Відтак Карело-Фінська республіка, саме як союзна, постала в 1940 році як претензія на повернення Фінляндії в орбіту трансформованої Російської імперії. Хоча Сталіну не вдалося захопити Фінляндію під час Зимової війни, він і надалі претендував на те, що «у нас має бути своя Фінляндія», а та, котра досі «не наша» – має стати радянською в перспективі. Отак замість Карельської автономії постала союзна республіка. Проіснувала вона до 1956 року, коли Хрущов нормалізував відносини з низкою держав, зокрема і з Фінляндією.

Фіни під час Зимової війни з СРСР (1939-1940 рр.)

Тобто це все таки було усунення загрози, усунення територіальних претензій…

Так, але тут мало місце і прагнення дотриматися формальних принципів формування радянських союзних республік. А вони не мали бути анклавом всередині іншого утворення і мати населення чисельністю понад мільйон. В КФРСР на момент скасування статусу союзної республіки проживало десь 600 тисяч людей. Щоправда, татар в Росії було і є значно більше, але вони і по цей час залишаються автономною республікою, бо не мають зовнішнього кордону.

А, наприклад, формально незалежну Туву в 1944 році приєднали до Росії як автономну область, бо її населення складало біля 100 тисяч, а цього замало навіть для автономної республіки. Проте, враховуючи, настільки це специфічний регіон,у 1961 році Туву підвищили до автономної республіки.

Але повертаючись до карело-фінських справ. Після Другої світової у Фінляндії відбулися процеси, які назвали «фінляндизацією» – обмеження суверенітету на догоду СРСР. Натомість у Москві, щоб трохи підсолодити фінам гірку пігулку, вирішили показати, що на них більше не претендують.

Іще про Фінляндію. Читач більше знає про радянсько-фінську війну 1939-1940 рр., коли план взяти країну «за три дні» провалився, і менше – про війну 1941-1944, коли фіни, намагаючись повернути собі анексовані території, пішли на спілку з німцями. У підсумку території не повернули, а співпрацею з нацистами себе зганьбили. Гадаєш, фіни зробили помилку?

Знаєш, фіни у 1939-1944 рр. були прикладом української приповідки: «козак не той, хто переміг, а той, хто викрутився». Фіни в цьому плані – козаки. Війни вони не хотіли, тому, щойно почалася Друга світова, оголосили нейтралітет. Але від Радянського Союзу це їх не врятувало. У березні 1940-го вони уклали мир з Москвою на дуже важких умовах. Сталін зупинився у березні 1940-го, бо були готові до відправки у Фінляндію британський і французький експедиційні корпуси, а сваритися з цими державами він не хотів. Але влітку 1940-го Франція й Англія зазнала поразки від Німеччини, і Фінляндія опинилася сам-на сам із СРСР. Та саме в цей час німцям знадобилася територія Фінляндії для транзиту своїх вантажів і військ. І фіни пішли на зближення з німцями не з реваншистською метою, а для того, щоб вцілити, щоб Сталін їх не з'їв остаточно.

«Брудна білизна диктаторів». Гітлер пере сорочку, на якій написано «Польща», Сталін – сорочку з написом «Фінляндія». Сорочки з написами «Австрія» та «Чехословаччина» вже розвішані. Карикатура з французького журналу Marianne, лютий 1940 року

Традиційне і для українців обирання «з двох бід»…

…Ну, а коли почалась німецько-радянська війна, у фінів, природно, з'явилося бажання реваншу, що – зважаючи на події 1939-1940-х років – нескладно зрозуміти.

Утім, фіни ніколи не були в захваті від союзу з німцями. Між іншим, у Гельсінкі не визнали німецьку окупацію Норвегії, зберігши норвезьке посольство. А коли в 1942-му Гітлер схиляв Маннергейма до того, щоб перерізати Мурманську залізницю, якою тоді йшов основний потік ленд-лізу – той знайшов спосіб відмовити. У відповідь він попросив у Гітлера стільки зброї і боєприпасів, скільки той, воюючи від Середземного моря до Льодовитого океану, не міг дати. Маннергейм робив так не з симпатії до СРСР, а через небажання остаточно псувати відносини із західними союзниками. Восени 1941-го британський прем’єр Черчилль писав йому: мовляв, якщо ви зупинитеся на лінії кордону 1939 року, то ми не станемо оголошувати вам війну, але якщо перейдете – то ми, як союзники СРСР, будемо змушені вам оголосити війну.

Попри попередження, фіни вирішили кордон 1939 року перейти.

Це була помилка?

Як показав подальший розвиток подій, – так, помилка. Але хто ж тоді знав, яким буде розвиток подій…

Наступний напад експансіонізму Радянського Союзу дозволив його «прирости» Південним Сахаліном та Курильськими островами. Який сенс був для СРСР у цих територіях і у проголошенні війни Японії в 1945 році? Це була сатисфакція за поразку у російсько-японській 1904-1905 рр.?

По-перше,західні союзники самі Сталіна про це просили. Особисто Черчилль і Рузвельт звернулися, натякаючи, що готові за це йти на певні поступки. По-друге, безперечно, тоді великоросійська державність заграла на хвилі перемог. Тут Сталіну просто, що називається, пішла карта. З одного боку, йому самому хотілося, щоб на Далекому Сході не було японської загрози, бо ще у 1930-х роках йому японці багато крові попили, а з іншого – ще й союзники просять втрутитися!..

А які поступки Сталіну пообіцяли?

Закрити очі на те, що СРСР творитиме у Східній Європі, у Балтії.

Стривай, Сполучені Штати в особі Рузвельта просили СРСР напасти на Японію, вже знаючи, що вони будуть бомбардувати Хіросіму та Нагасакі?

Про те, що Радянський Союз після звершення війни в Європі втрутиться у війну проти Японії, домовлялися іще в Тегерані наприкінці 1943-го. На якій стадії у той час був американський атомний проект – не готовий сказати, але перше випробування американської атомної бомби відбулося в липні 1945 року.

У 1931-1932 рр. Японія окупувала північний схід Китаю і створила біля кордонів СРСР маріонеткову державу Маньчжоу-го. На кордоні протягом кількох років «похмуро ходили хмари» і спалахували перестрілки. У СРСР співали пісню про те, як «уночі зібрались самураї перейти кордон біля річки». Сталін не пробачив японцям образи і із задоволенням вплутався у війну з Японією у 1945-му

На моїй пам’яті Болгарію називали «шістнадцятою радянською республікою». «Шістнадцятою» вона стала після того, як Карело-Фінської республіки вже не існувало. Звісно, Болгарія ніколи не входила до складу Радянського Союзу, але в ієрархії близькості до СРСР вона була найбільш «своєю». А чи існували вже після смерті Сталіна більш або менш конкретні плани розширення за рахунок інших держав?

Сталін після війни ще висував претензії. Але після його смерті СРСР хіба що тримав периметр соціалістичного табору. А надто після того, як із Китаєм посварилися, бо Хрущов розвінчав культ особи Сталіна. До речі, ревізія сталінського курсу не сподобалася також Албанії, яка разом із Китаєм пішла своїм шляхом. Тобто після Сталіна про розширення СРСР вже не йшлося.

До речі, як про «шістнадцяту республіку» говорили не лише про Болгарію, а й про Монголію. Саме ці країни були найбільш інтегровані у соцтабір, ба навіть їхні керівники самі й просили про входження до складу СРСР, але в Москві на це не пішли.

Чому?

У випадку із Монголією – через небажання далі псувати стосунки з Китаєм, а у випадку Болгарії – з Югославією і Туреччиною.

Югославія теж була соціалістичною, хоча й не інтегрованою в соцтабір.

А Туреччина натомість була членом і форпостом НАТО. Турки тому й опинилися в НАТО, що Сталін після Другої світової висунув їм територіальні претензії. Він міг це собі дозволити. А от Хрущов не хотів йти зайвий раз на конфронтацію з Туреччиною, та й з Тіто він тільки-но помирився (югославський лідер Йосип Броз Тіто не бажав демонструвати покору Сталіну та СРСР, тож стосунки із ним потепліли вже за правління Хрущова – Авт.). Щодо Брежнєва –  аналогічно: він також не хотів ані Монголії, ані Болгарії, хоча Живков питання про вступ Болгарії до СРСР піднімав (Тодор Живков – генсек болгарської Компартії – Авт.).

Йосип та Йосип. Цікаво, у погіршенні стосунків між Сталіним та Тіто могла відіграти роль особиста причина. Німка Люсі Бауер, з якою Тіто познайомився та одружився у Москві, була заарештована НКВС, як і чотири з лишком тисячі інших німців-емігрантів, огульно оголошених «п'ятою колоною» та шпигунами. 29 грудня 1937 року кохану жінку югославського лідера розстріляли в СРСР.

Іще питання у розвиток попереднього – про Болгарію. Дивись, СРСР активно насаджував свій порядок денний по всій планеті. Наряду із придушенням повстань у Берліні (1953) й Угорщині (1956), вторгненням в Чехословаччину (1968), були ще більша чи менша участь у цілій низці конфліктів по всьому світу та, звісно ж, «виконання інтернаціонального обов’язку» в Афганістані. Мета всіх цих операцій полягала у поширенні «світової революції» чи експансіоністські плани також мали місце? Суто теоретично: СРСР міг розраховувати отримати іще одну «радянську республіку» на іншому континенті чи без спільного кордону?

Ні, але СРСР прагнув якомога більше союзників. Бо почалася холодна війна:  глобальне протистояння Радянського Союзу та його сателітів проти США та їхніх союзників по НАТО і не лише. Кожна зі сторін розглядала країни третього світу як потенціальний плацдарм в цьому протистоянні. Особливо важливою була Куба – такий собі їжак під жопою США. Недарма ж Карибська криза (1962) почалася з відправки Хрущовим на Кубу радянських ракет…

Африка теж розглядалася як поле протистояння, що однак не означає, що в СРСР думали про розбудову країни «обсягом» у 40-50 республік. Така репліка з вуст героя звучить у фільмі «Великий громадянин», знятому у 1937-му. Подібні амбіції справді мали місце до Другої світової. А після Сталіна ніхто всерйоз не прагнув розширення СРСР, насамперед у Москві.

При цьому, однак, СРСР витрачав неймовірні кошти як на озброєння, так і на підтримку прорадянських режимів, розкиданих по всьому світу. А в цей час громадяни «великого і могутнього» стояли в чергах за предметами першої необхідності…

Так, бо логіка холодної війни – це передусім гонка озброєнь, на яку витрачали найбільше грошей. А друга за видатками стаття – просування своїх плацдармів-сателітів. Кожен просував їх так, як міг. США свого часу спіймали облизня у В’єтнамі, СРСР – в Афганістані. Радянський Союз вкладався в комуністичні режими та гонку озброєнь і, зрештою, через це й «надірвався». Відіграло свою роль і падіння цін на нафту, про що Сполучені Штати домовилися з арабами після Афганістану. Крах СРСР спричинило багато чинників. 

І які ми робимо висновки з історії вже не імперського, а радянського експансіонізму?

Перший висновок такий: експансіонізм, замаскований під інтернаціоналізм, був значно ефективніший. І цікаво тут те, що методам оцього радянського експансіонізму Путін якраз і не хоче слідувати. Він мріє про радянську велич, хоче взяти від СРСР помпезну позолоту, але не слідує методам, за допомогою яких ця країна простягала свої мацаки де тільки могла. Тобто експансіонізм Путіна – надто нафталіновий та архаїчний, таким він був у часи Івана Грозного, з якого ми починали цикл розмов.

Ясно. Справжньому імперіалісту варто брати за приклад Леніна. А хто стає за приклад для нас?

Фінляндія. Її сила в тому, що вона могла не тільки тримати оборону, але й «пропетляти» за потреби. Тобто коли її змушували обставини, вона йшла на непопулярні кроки, могла обмежити свій суверенітет, піти на осоружну «фінляндизацію». А потім – у потрібний момент – відмовитися від поступок і  вступити в НАТО. Треба вміти грати в довгу.