Дмитро Шурхало: «Спадковість Москви від Русі придумали у Києві. І це було важливе надбання для російського імперіалізму»
Наталія Лебідь
Чи є подібність між автократією Івана Грозного та Петра Першого? Напевно, так. Причому вишукувати ці подібності можна, починаючи з дитинства їх обох. Це якщо вважати, що упосліджені хлопчаки мстилися оточуючим та цілому світу за колишні образи (до хорошої пам’яті про гірке дитинство у Івана додавався ще й винятковий садизм, але це вже окрема тема). Але далі починаються розбіжності.
Бо Іван замкнувся в межах своєї держави (хоча ці межі він значно розширив, про що вже йшлося у попередніх інтерв’ю). Петро ж поїздив світом, але не став європейцем, себто не перейняв тамтешні цінності.
Наслідками його «закордонного туризму», як жартує наш співрозмовник Дмитро Шурхало, ставало лише те, що московський цар припасовував під потреби своєї імперії побачене в чужих землях. Приміром, сподобалось йому, що в Англії монарх є главою церкви, і такий досвід Петро І запозичив. А от той таки англійський парламент йому не заімпонував, і він ідею парламентаризму відкинув.
Друга відмінність полягає у більшій мобільності та бажанні пізнати щось нове – це було властиво Петру на відміну від ортодоксального Івана. Хоча і тут все нове просіювалось крізь сито користі монаршої, а не суспільної.
Третій момент стосується більш продуманого ідеологічного фундаменту, на якому будувалася автократія Петра. За часів Івана Грозного він сам та його предки вели свою родословну від князів Русі, претендуючи на Київ і його спадок. Але Петро І вивів обґрунтування своїх претензій на якісно новий рівень. За це, наголошує наш співрозмовник, мусимо дякувати кліру Києво-Печерської лаври, Феофану Прокоповичу та іншим українським церковним діячам.
Про те, яку роль у будівництві російської імперії відіграли саме українці, ми говоритимемо пізніше окремо. Бо ж, подобається нам це чи ні, а наші співвітчизники таки доклали рук до її цементування. Нині ж йтиметься про те, який спадок дістався Петру І, як почалася Північна війна (1700-1721 роки) і як низка трагічних випадковостей привела до поразки Швеції, ослаблення Речі Посполитої та приборкання Гетьманщини.
Між смертю Івана Грозного у 1584 році та початком одноосібного царювання Петра І у 1696-му проходить трохи більше століття. Чи правильно я розумію, що у цей час російський експансіонізм був поставлений на паузу, бо Московія розбиралася з внутрішніми проблемами – фейковими царями, Смутою, зміною династії?
Ні, експансіонізм не був поставлений на паузу, бо за цей час росіяни пройшли від Уралу до Тихого океану, знову захопили Смоленськ та встановили протекторат над Лівобережною Україною.
Дійсно, на початку XVII століття вони зіткнулися з великими випробуваннями – зміна династії далася їм важко: Смута плюс конфлікти із сусідами. Але, як показали ці події, московіти доволі міцно збили свою державу, а тому підкорені території лишилися під контролем Московського царства.
Між іншим, Московія могла би вийти із цих випробовувань інакше – якби був реалізований варіант Семибоярщини (період в історії Росії, коли після правління Лжедмітрія та Васілія Шуйського нею керував уряд із семи бояр – Авт.), і тоді цар мав би обмеженні повноваження.
У цей період бояри запросили на престол «Владислава Жигимонтовича», тобто королевича Владислава Вазу, якому присягнули Москва і багато інших міст. Йому, однак, не судилося стати повноправним царем. За умови його правління монархія не була б абсолютною, і це пішло би на користь для росіян, але такий формат не був реалізований з кількох причин, і до влади прийшла династія Романових.
Владислав Ваза міг би стати московським царем, але цей проєкт реалізувати не вдалося. Із ним історія Росії могла би розвиватися за іншим сценарієм…
За час Смути росіяни втратили Смоленськ, а ми вже говорили про те, наскільки це місто було важливим. Тож перший серйозний конфлікт того періоду – Смоленська війна 1632-1634 років. Задля неї московіти перебудували армію на європейський лад, сформувавши «полки іноземного строю», посилили артилерію тощо. Але Смоленськ вони не здобули – не в останню чергу завдяки українським козакам. Їх взагалі любили брати на службу, бо послуги одного німецького найманця коштували десь як послуги шістьох козаків. Отож, Москва програла Смоленську війну, і на цьому її експансія на захід могла би зупинитися, якби не одне «але». Якби у Богдана Хмельницького не «віджали» хутір…
(Мова про Суботів, оспіваний Тарасом Шевченком: «Стоїть в селі Суботові / На горі високій / Домовина України, / Широка, глибока. / Ото церков Богданова. / Там-то він молився, / Щоб москаль добром і лихом / З козаком ділився…». Богдан Хмельницький мав на Суботів королівський привілей на право власності, але це не завадило чигиринському підстарості Даніелю Чаплинському заволодіти його майном, до смерті побити сина і забрати співмешканку. Не знайшовши легального вирішення проблеми – за втрачене майно йому запропонували сміховинну компенсацію – Богдан Хмельницький подався на Запорізьку Січ та очолив козацький збройний виступ. – Авт.).
Хочеш сказати, що тут ми маємо справу із роллю випадка в історії народів?
Подібні хутори і документи на право власності були у багатьох дрібних шляхтичів, і вони розуміли, що сьогодні забрали в Хмельницького, а завтра – в них. До особистих проблем Богдана їм було байдуже, а от така втрата майна багатьох зачепила за живе.
Хоч би як, але Козацька революція знову відкрила ворота для російської експансії на Захід. Бо якби не Хмельниччина, то росіяни навряд чи в 1654 році оголосили війну Речі Посполитій.
Ця війна тривала довго з різним успіхом для обох сторін: попервах росіяни доходили до Вільнюса і Львова, згодом поляки пішли на Москву, але застрягли під Глуховом. В підсумку, все закінчилося тим, що росіяни отримали Смоленськ, Лівобережну Україну й Київ. Між іншим, спочатку росіяни обіцяли невдовзі повернути Київ полякам, але натомість досить довго дурили їм голову і зрештою запропонували компенсацію, в разі відмови від якої пригрозили новою війною. Отак, зрештою, Київ собі і залишили…
І свербить він їм й досі…
Знаєш, не буде великим перебільшенням сказати, що імперську концепцію російської історії придумали монахи Києво-Печерської лаври на чолі з архімандритом Інокентієм (Гізелем). Сам він був родом з Пруссії, прийняв православ'я, і не знаю, навіщо йому було в усе це влізати, але тим не менш…
З-під пера Гізеля або за його безпосередньої участі вийшов так званий «Синопсис», або короткий виклад російської історії, який перевидавався багато разів і до ХІХ століття був найпопулярнішим підручником у Росії. А йшлося в ньому про спадковість князів московських від київських, тобто про «адін народ». За Гізелем, Романови – продовжувачі всього того, що починалося в Києві.
Якщо концепцію «Москва – Третій Рим» придумали в Пскові, то спадковість Москви від Русі обґрунтували в Києві. І це було важливе надбання для легітимізації російського імперіалізму – зокрема, його претензій на українські й білоруські землі.
Семибоярщина не завершилася царем з «обрізаними повноваженнями», натомість виникла нова династія, яка правила абсолютистськими методами аж до династії генсеків ЦК КПРС. Звідки взялися Романови?
Романови простежуються мало не з часів Івана Калити (тобто від початку XIV ст. – Авт.). Коли наприкінці XVI століття рід Рюриковичів вигас, то новому царю Борису Годунову бракувало легітимності. Одна з дружин Івана Грозного належала до роду Романових. Тобто вони були родичами останнього «правильного» монарха, і це теж зіграло свою роль.
Загалом, «вибори» царя були нетиповою для московського царства ситуацією. В підсумку, обрали 16-річного Мішу Романова, який «молод і разумом не дошел», а тому боярам не заважатиме. Тим паче, що за умови його обрання оголошувалася така собі «амністія раніше набутих капіталів», а ще титулів, земель тощо. Тобто обрання Романова легітимізувало набуте в часи Смути – для тих, хто готовий був підтримати нового царя.
Росіяни називають першого Романова «кроткий дед великого Петра». За «кротостью», втім, могли стояти скромні розумові здібності – ні, «Міша Романов» не мав проблем у клінічного розумінні, але, зійшовши на престол, заледве вмів читати…
Нагадує історію з Путіним, чи не так? За переказами, Єльцин просував його як найбільш нікудишнього політика, як «сіру міль», від якої нікому ані холодно, ані жарко…
Може й так, хоча тоді обрали цілу династію. Із Романовими виникло декілька незручних моментів. Батько Михайла Романова – патріарх Філарет – був у полоні в Польщі, а сам Міша присягав Владиславу. І коли до Владислава, який став королем Речі Посполитої, приїздили московські посли, той любив їх підколювати: запитував про свого підданого Михайла. А посли мусили відмовчуватись. Зрештою, царський титул у Владислава викупили за 20 тисяч срібних рублів – сума не надто велика, але в монарха Речі Посполитої часто були фінансові проблеми. Так Романови остаточно затвердилися на московському престолі.
Саме їм світ зобов’язаний появою Петра І…
Йому досить непросто було взяти владу в свої руки. Спочатку він здолав старшу сестру Софію, потім був співправителем зі старшим братом Іваном, але той був хворобливим і довго не прожив. Петро ж навпаки – здоровий, активно цікавився всім західним. А після того, як він з’їздив на чолі великого посольства на Захід, дехто казав, що царя там підмінили, бо повернувся ніби інший чувак – настільки вразив його Захід і спонукав до докорінних змін.
А чи є подібність між Грозним та Петром? Першому допікали бояри, які, можливо, отруїли його матір, другому – сестра Софія. Обидва рано залишилися сиротами, обидва добряче попрацювали ліктями, щоб добитися повної автократії. Чи можна вважати, що тиранами не народжуються, а стають внаслідок дитячих образ та комплексів?
Петру тут поталанило, бо без матері, яка йому сильно допомагала, він лишився аж у 21 рік. До речі, йому теж бояри досаждали – інспірували стрілецькі бунти, коли на очах у малого Петра його дядька зарубали… Так, у обох був певний тягар образ на людей, які крутили владою, як хотіли, поки ті були малі…
Петро І був непередбачуваним і гнівливим, але не таким патологічно жорстоким, як Іван IV. Про останнього писали, що як був малим, то любив котів та собак з дзвіниці скидати, а як підріс – «человеков стал уроняти».
Натомість в обох була тяга до самодержавства. Петро, будучи за кордоном, підмічав, коли влада монарха, на його думку, є недостатньою.
Зовнішня політика Петра І має декілька аспектів, але сьогодні поговоримо про Північну війну та про перемогу під Полтавою. Але спочатку – диспозиція. Отож, Шведське королівство після Тридцятилітньої війни (1618-1648 рр.) завоювало панівні позиції на Балтиці та стало потужною морською державою. Так повелося здавна, чи у шведів були свої спади та підйоми?
Звичайно, були спади і підйоми. Шведи здобули сильні позиції завдяки своїй військовій майстерності. Їхня армія творила дива в Тридцятилітній війні. З перемоги у ній почалося вивищення Швеції, якою тоді правив король Густав ІІ Адольф.
А щодо Петра І, то він почав не з Північної війни, а з походів на турецьку фортецю Азов. Тут його, щоправда, підвели знання з географії, а точніше – незнання. Бо, взявши Азов, він зрозумів, що цього замало – щоб вийти у велике море, треба взяти Керченську протоку, а потім – Дарданелли та Босфор. Хай там як, а в Азовських походах молодому царю дуже допоміг гетьман Мазепа.
Власне, шведсько-московське протистояння починається задовго до Петра І. На початку XVII століття Московія втратила вихід до Балтійського моря. Тоді перемогли шведи. Пізніше, за правління другого за рахунком Романова – царя Олексія Михайловича, Москва розв’язала війну проти Швеції, і сторони, можна сказати, зіграли в нічию. Які зовнішньополітичні чинники сприяли тоді Шведському королівству і – навпаки – не сприяли Московії?
Тут можна почати з Потопу (так називають вторгнення у Річ Посполиту коаліції на чолі зі Швецією, яке тривало у 1655-1660 роках – Авт.). То був дуже складний період для Польщі, коли у неї вчепилися усі відразу – шведи, московіти, козаки, трансильванці, прусаки. Шведи тоді захопили надто багато, тож московіти захотіли переграти ситуацію й прихопити дещо й собі, але у підсумку зійшлися на статус кво. Річ Посполита виграла від того, що через неї посварились Московія та Швеція.
Один з епізодів переможної для шведів Тридцятилітньої війни – битва під Брейтенфельдом (1631), яку виграв тодішній король Густав ІІ Адольф
В 1700 році починається 20-річна Північна війна між Швецією та коаліцією держав, відомою як «Північний союз». Прикметно, що до «Північного союзу» входить унія Данії та Норвегії – Датсько-норвезьке королівство. Якими були відносини між ним та Швецією і чому сталося так, що для цього королівство був ближче союз із московським царем?
Тому що Данія і Швеція – близькі сусіди, у них завжди були підстави для конфліктів через спірні території. Взагалі, датчани зі шведами до того воювали частіше, ніж московіти з шведами, бо завжди мали одне до одного багато претензій. Наприклад, шведська провінція Сконе була данським володінням, але шведи викинули звідти данців. Москва зіграла на цих протиріччях.
Яку мету переслідував Петро І, вступаючи у цю війну, крім очевидної – вийти до Балтійського моря? Чи передбачав він вже тоді повний апгрейд московського царства та перетворення його на російську імперію?
Мав на меті вихід до Балтійського моря, причому планував його значно меншим, ніж отримав у підсумку. Апетит у нього розігрався у ході війни завдяки здобутим перемогам. Приміром попервах йшлося, що Ригу поверне собі Річ Посполита, але в підсумку Рига разом із прилеглими територіями відійшла Росії.
(Росії дійсно вдалося загарбати частину того, що раніше захопила Швеція: у 1709 році Ригу оточило московське військо, облога міста тривала дев'ять місяців. У Ризі почався голод, а невдовзі додалася ще й чума. У підсумку, в 1710 році Рига капітулювала перед Петром I – Авт.).
До речі, вважається, що поняття «росіяни» ввели у словник десь на початку 1990-х, а яким періодом датується термін «рускіє» і чи є у нього автор? Чи не за Петра І він виник і чи можна вважати його претензією на спадок Київської Русі?
Ні, не тоді. За Петра І виникло поняття «Росія». Але знову ж таки, і тут хлопці з Києва допомогли – Феофану Прокоповичу за це слід «дякувати». Бо «Росія» – це ніби як модернізований, вестернізований варіант Русі. Крім того, саме українські клірики, Феофан Прокопович і Стефан Яворський, провели для Петра І ліквідацію патріархії, на заміну якій запровадили Священний синод.
Це було прогресивним кроком?
Навряд чи. Доти на чолі церкви стояв патріарх, а відтак церкву очолив цар. Це прогресивно чи регресивно? Церкву повністю підпорядкували державі, перетворили на якийсь департамент. Мабуть, краще, коли вона власну роль відіграє.
Коли Генріх VIII Тюдор оголосив себе главою церкви та заснував англіканську церкву, в історичній перспективі це всім пішло на користь. Зрештою, без протестантизму не було б із Сполучених Штатів.
По-перше, батьками-засновниками США були не англікани, а значно радикальніші протестанти. По-друге, російським аналогом протестантів були радше старообрядці. Тобто в Росії реформація пішла ніби як навпаки. Старообрядці не пили, не курили, жили скромно, і при цьому плекали в душі ненависть до держави. До речі, вони вважали, що Петро I – взагалі антихрист. Між іншим, багато старообрядців тікали в Україну.
Відомо, що у Двадцятилітній війні Росія перемогла внаслідок Полтавської битви. Але до цього призвів ряд помилок з боку шведів, а також поранення напередодні короля Карла ХІІ, який не зміг вести свої війська в бій...
Цілком очевидно, що Петро І не виграв би Північну війну, якби не перемога під Полтавою. І якби не певна неадекватність Карла ХІІ, який загрався в Александра Македонського.
Карлу на початку війни було 17 років. Він навіть королем став, будучи неповнолітнім, тому попервах хотіли встановити регентство. Але передумали і дали йому можливість себе показати. І він справді показав себе як талановитий військовий. Тільки як талановитий тактик, а не стратег. Бо те, що шведська армія опинилася під Полтавою, було реалізацією найменш вірогідного сценарію.
Але його поранили…
Знову ж таки: для чого королю особисто ходити в розвідку?! Як згодом зазначив автор «Історії Русів», Карл ХІІ «остался об одной ноге из-за неприличной королю запальчивости».
А що відомо про угоди між Карлом ХІІ та гетьманом Мазепою, котрий вирішив перейти на шведську сторону?
Тут немає вичерпних даних. Одні історики вважають, що йшлося про незалежну Гетьманщину під номінальним шведським протекторатом, інші – що верталися до ідеї Великого князівства Руського як третьої складової Речі Посполитої. При цьому в обох випадках Гетьманщина могла прирости Правобережжям і Слобожанщиною.
Полотно художника Густава Олафа Цедерстрьома «Карл XII та Іван Мазепа на Дніпрі після Полтави». У шведського короля поранена нога – дрібниця, яка, однак, вплинула на хід битви та всієї війни
Якими були відносини між юним Карлом ХІІ і літнім Мазепою?
Стосунки непрості, бо надто вже різними були ці люди. Якщо вірити Пилипу Орлику, Мазепа був дуже невдоволений, коли Карл ХІІ раптом завернув в Україну. «Диявол його сюди несе!», – ніби сказав Мазепа. Для Мазепи це було абсолютно зайвим, але що поробиш – Карл ХІІ виявився нетипово (для скандинава) запальним, та ще й напрочуд впертим: зашугав своїх досвідчених генералів і нікого не слухав.
Перемігши саксонців, Карл XII пішов на Москву, але, трохи не дійшовши до Смоленська, зрозумів, що потрапив у халепу. Бо росіяни, відступаючи, все нищили – як колись робили скіфи, відступаючи перед персами. Карла ХІІ благали повернутися до Балтії, звільнити її від загарбників, а відтак взяти Псков, Новгород, а потім, може, й рушати на Москву. Та замість вертатися на північ, він завернув на південь. А Мазепа до цього не був готовий абсолютно.
Цікавий момент: якось на Полтавщині Мазепа показав убік Кримського ханства, і сказав Карлу ХІІ: ось там уже Азія починається. Тоді один зі шведських генералів відвів гетьмана вбік і попросив королю такого не казати, бо тому може захотітися ще й в Азію.
А він міг порадити Карлу щось інше?
Радити він міг, але не факт, що його слухали.
Тобто концепція битви під Полтавою – це вже цілком творчість Карла?
Очевидно, що так. Та головне, про що я вже казав: в принципі, ненормально, що Карл ХІІ опинився аж під Полтавою. Його кликали додому піддані, йому радили вертатися на Балтику генерали. Адже росіяни там завойовували шведські провінції, а що не могли захопити, те нищили і плюндрували. Його присутність була необхідною там, а він повертатися не хотів.
Для України наслідки перемоги Росії у Двадцятилітній війні були катастрофічними. Для Швеції вони також не означали нічого доброго. А як щодо інших держав? Як була перекроєна світова мапа після завершення цієї війни?
Вона була перекроєна таким чином, що шведська великодержавність закінчилась. Швеція стала пересічною країною у своєму північному загумінку. Росія ж навпаки стала імперією, бо війна увінчалася тим, що була проголошена російська імперія, а Петро І став імператором. На один день він надав Сенату розширені права, аби той проголосив його імператором, а наступного дня ці права забрав.
При цьому Росія отримала значно ширший вихід до Балтійського моря, ніж сподівалася, і прив'язала до себе Україну значно більшою мірою, ніж це було на початку війни. Була запроваджена Малоросійська колегія, тобто докорінно змінилися модель влади.
Постала «регулярна держава», як казав Петро І. Інша справа, що це не дуже подобалася самим росіянам. Один факт: мало не 10% податного стану були в бігах, та й загалом багато народу тікало – і від податків, і від рекрутчини. Так що Петро воював ще й внутрішньому фронті: ламав через коліно своїх же підданих і дійшов до ліквідації сина, який був надією опозиції. У фільмі про Петра І, який зняли в сталінські часи, Олексій Петрович показаний як навіжений реакціонер і дурень. Хоча насправді він був цілком адекватним і вважав, що те, що робить батько, можна робити іншими методами і значно меншою кров'ю. Син Петра мав чимало прихильників, і це було ще однією причиною його знищення.
Маю питання про гетьмана Івана Скоропадського – того самого, котрий непрямий пращур іншого Скоропадського. Він відіграв якусь роль у процесі перетравлювання України Росією? Якщо проводити паралель з часами монголо-татар, про які ми говорили раніше, то чи можна сказати, що він отримав «ярлик на гетьманство» від Петра?
Попервах Іван Скоропадський був більшою мірою мазепинцем, ніж Павло Полуботок, котрий виступив на боці царя. Але сам Петро І казав, що з Полуботка може вийти другий Мазепа. Скоропадський же таких побоювань не викликав – він був поступливою компромісною людиною.
Тогочасні французькі газети – «Gazette de France», «Paris Gazette», «Lettres Historique», «Mercure historique», «Clef du Cabinet» – досить емоційно описували батурінську різанину. «Страшний цар жадібний до крові в Україні… Всі мешканці Батурина, незважаючи на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї московітів» – писали вони зокрема. Чи відомі тобі іще якісь реакції Західної Європи на ті події?
Спочатку багато говорили про Карла XII – молодий король був тогочасною зіркою. Говорили про його перемоги, про те, як його маленька армія перемагала великі – всі були у захваті. Карл ХІІ творив дива, і попервах саме у цьому контексті про Північну війну говорили.
А потім?
А потім: ой, не вийшло з нашого Карла Александра Македонського. Його загибелі навіть Петро І поспівчував, причому без сарказму. Бо без Карла ХІІ і російської імперії не було б! Петро під Полтавою за полонених шведських генералів випив як за своїх вчителів. Бо одна річ – повсталих стрільців приборкувати, а інша – перемогти першокласну шведську армію. Зауваж: Карла з пелюшок готували стати монархом, з ним займалися найкращі вчителі, а Петро був радше самоуком, якого навчили хіба читати-писати, а далі багато до чого він доходив сам. В цьому відношенні він є певним феноменом.
«Петро І» зображений під час вуличного перформансу з-поміж інших російських правителів – гнобителів української ідентичності. 2015 рік
В 1713 році російські війська вторглися у Фінляндію. Чи мав місце супротив місцевого населення новим правителям?
Росія завжди вела свої війни доволі жорстко, часто залишаючи після себе випалену землю. Після Полтави для неї головним було примусити Швецію до миру. А для цього росіяни плюндрували шведські території, зменшуючи їхній потенціал.
Коли Петро І захопив шведські території, то вирішив запровадити там рекрутську повинність. Але фіни так активно і вміло тікали, що цар зрозумів – тут діла не буде. Це можна вважати пасивним спротивом, адже якоїсь активної партизанщини не було.
Останнє питання – традиційне – про висновки, які ми робимо з початку царювання Петра І та його перемоги у Північній війні.
Якщо говорити про Карла ХІІ, то висновок такий: не варто правителю бути надто запальним і необачним. А якщо він таким є, то мусить оточити себе розважливими радниками, які зможуть впливати на надто молодого і недосвідченого короля.
А якщо казати про Мазепу, то до переходу на інший бік треба ретельніше готуватися. Гетьман міг впливати на молодого царя Петра, але згодом, коли того оточили фаворити, Мазепа втратив свої можливості.
У підсумку, Карлу ХІІ забракло досвіду, а гетьман Мазепа свій переоцінив.