Художниця Олена Жеребецька: Війну не малюю. «Перефразовую» дійсність

Наталія Лебідь

Львівська художниця, викладачка Української академії друкарства Олена Жеребецька радо відгукується на ініціативу спецпідрозділу «Хорт» щодо розписування тубусів від снарядів. Пізніше їх як арт-об’єкти виставлять на аукціон. В інтерв’ю «Центру політичного консалтингу» Жеребецька каже, що залучить до цієї роботи студентів – їм, мовляв, корисна не лише художня практика, але й служіння громадській справі. От тільки на фарби студентам доводиться збирати «всім світом», бо подібні витратні матеріали – річ дорога.

Що стане з розписаними тубусами потім? Власне, все залежатиме від нових власників. Хтось зробить із них вазу, хтось поставить зверху горщик з квітами. Олена вважає, що даючи цим предметам нове, мирне призначення, вона «перефразовує дійсність». І це те, що вона може і хоче робити. А от чого не може – це малювати війну «напряму». Художниця пригадує відомий малюнок, на якому рашист стоїть над тілом вбитого хлопчика з його черевиком у руках та запитує телефоном у дружини, який розмір носить їхній син. Подібна творчість важлива та потрібна, але Олені вона не під силу. Її призначення – інше, і саме його вона реалізує в своїх роботах.

А ми тим часом починаємо розмову з того, наскільки вже звичним для нас, українців, стало «перефразовування» речей, пов’язаних з війною.

Олено, з початком війни художники розмальовують матеріальні «залишки бойових дій», якщо можна так висловитися, щоб потім продати їх з аукціону. Наскільки успішними є такі акції?

Такі акції почалися не зараз. Вони тривають з 2014 року. Конкретно у Львові з 2015-го художники почали розписувати ящики з-під снарядів. А організовувала то все тоді Мар’яна Возниця, що тоді була на посаді директора Львівської обласної дитячої клінічної лікарні Охмадит. Вона ж взялася і за організацію безкоштовного лікування зубів для солдат – пломбування, протезування, словом, все, що потрібно. Наші медики виїздили в зону АТО, щоб надати допомогу, а оплачували це завдяки мистецьким благодійним акціям.

Художники продавали картини, і хтось весь гонорар перераховував, хтось – відсотки. І зараз, після 24 лютого, подібні акції набули проводження. До речі, розмалювати щось не так просто. Якщо робити це не «на відчіпного», а перетворити, скажімо, тубус від снаряду на вазон для квітів, то попрацювати треба чимало. А ящик з-під снарядів взагалі добре вписується в інтер’єр – це може бути скриня для будь-чого.

Студенти Жеребецької розмальовують стіни бомбосховища у дитячому садку

То на певному етапі львівські художники скооперувалися з медиками?

Не зовсім так. Але з Мар’яною Возницею у нас були значні проєкти. Розмальовували, власне, стіни лікарні – бо на ремонт, як ви, напевно, знаєте, гроші завжди дають незначні. І от уявіть, що у маніпуляційній, яка яскраво розмальована, діти, які приходять на ін’єкцію, вже зовсім інакше почуваються та поводяться – щось там роздивляються і не капризують. Тоді це було ініціативою Мар’яни, і співпраця наша вийшла і доброю, і плідною.

А з якими благодійними фондами ви співпрацюєте?

Ну от зараз, наприклад, буде акція, яку проводитиме ГО «Айдар Волонтерська допомога», а також благодійний фонд «Із янголом на плечі», Ірина Плахтій та Роман Опалинський. Буде великий аукціон, на якому якраз і продаватимуть оці розмальовані ящики. І з того, я сподіваюся, вийде добра допомога.

Я також є членом правління благодійного Фонду Святої Марії-Магдалини, і від цього фонду ми зі студентами розмальовували бомбосховище в дитячому садочку. Цей проєкт ми плануємо продовжувати. А влітку ми з моїми студентами та дітьми-біженцями розмальовували футболки на День Прапора – такий провели для них майстер-клас.

Приєднуюся я й до акцій, які організовує Львівська обладміністрація, і «Клуб успішних жінок», де я є членом. До всього цього активно залучаю студентів, щоб вони свої вміння використовували, вдосконалювати і разом із тим бачили, що й для чого вони роблять.

Для студентів ми ще й на фарби збираємо, бо коштують вони недешево, а люди не можуть щоразу приходити зі своїми матеріалами – стіни, які ми розписуємо, мають значну площу. Молодь мені дуже допомагає.

Так виглядають тубуси від снарядів, які бійці спецпідрозділу «Хорт» планують розмалювати та продавати з аукціону

Хоча, додам, мої роботи продавалися не лише у Львові, але й у Франції, в Парижі, і кошти з продажів тоді були перераховані до Червоного Хреста. Сподіваюсь лише на те, що ця організація не складається з людей з однаковими підходами, і гроші пішли на добру справу.  

Знаєте, у нас було інтерв’ю з Павлом Розенком, який роз’яснив, що Червоний Хрест завжди діє в межах своїх можливостей, не маючи власної приватної армії, щоб взяти штурмом російські тюрми, де, зокрема, утримують наших полонених. Не претендую на роль адвоката цієї організації, але висловлю сподівання, що кошти від продажу ваших паризьких картин пішли справді на нужденних, і їх ніхто їх не привласнив.

Я даю гроші на благодійність, і якщо хтось користається ними неналежним чином, це вже їх відповідальність. Хоча мені в моєму колі такі люди не траплялися. Я працюю з тими, яким довіряю цілковито. Просто бувають випадки, коли  – моя картина була продана, але я не знала, на які саме потреби пішли ці кошти. Хоча для мене напрям благодійності не є принциповим – допомога може бути і для дітей, і для переселенців, і на потреби ЗСУ.

Як художник обирає, що саме розмальовувати? Одна художниця з Києва розмальовує стіни сховища у Чернігові, інша – протитанкові їжаки. Це за принципом «що кому ближче», чи так, як складаються обставини?

В принципі, я не обираю. Нещодавно вдвох із татом розмальовували тубус від снаряду, який мені дала Іванка Димид. Це мені не дуже сподобалося, бо з ящиками цікавіше. Мабуть, тому, що я тут краще бачу, у що згодом трансформується такий ящик – у потрібну людям річ. Хоча на той тубус, про який я казала, Іванка згодом поставила вазон з квітами, і я подумала, що для якогось саду це цілком підійде. Буде добра інтер’єра річ або річ, яку можна використати для облаштування клумби.

Усе це колись піде, я сподіваюсь, у наш музей Перемоги. І буде нагадувати усім, що – ніколи більше…

Монтується виставка у Парижі

Ви розмальовували ящики з-під снарядів у вигляді будиночків і водночас малювали на них золотих бджіл. Згадався Наполеон. Це якась випадкова фантазія чи тут закладено певну символіку?

Ні, не випадкова. Ще до війни у мене був цілий проєкт, який я назвала «Мед». Це серія з тридцяти робіт, які були представлені у відомій  львівській мистецькій галереї    «Зелена канапа». Бджоли – це ж не є символ тільки Наполеона, але й Божої матері. Та й ще раніше, у Древній Греції, ця комаха була символом мінойсько-мікенської богині Потнії, також відомої як «Пречиста матір бджола», а її жриці звалися «мелісами», що також означає «бджоли». Тож вони для мене аж ніяк не випадкові, це символ перемоги і життя.

Бджолами я розмальовувала і сорочки та футболки, цього літа я відправила їх до Америки, де постійно тривали і тривають акції на підтримку України. І це мені також дало додаткові кошти на благодійність. Так що мої золоті бджоли зі мною, я гадаю, надовго.  

Традиція розмальовувати речі, дотичні до боротьби, до спротиву, пішла ще з часів Майдану, коли мітингарі носили розмальовані каски, чи вона має глибше коріння?

Знаєте, там, де наші українці є, ми відразу починаємо прибирати та робити затишок. Є п’єц? Розмалюємо п’єц. Є хатка? Беремося за хатку, і от вона вже біла й чиста, з фіранками на вікнах, з рушниках біля ікон. Отак облаштовувати свій побут – це у нас в крові. Тобто залишати після себе не купи сміття, а щось добре. І традиція така йде ще, гадаю, від козацтва, ба навіть від Трипілля… Можемо і розмалювати, і вишити, і пацьорками прикрасити…

На фото – мисткиня Варвара Логвин розписує протитанкові їжаки на Хрещатику. Київ, літо 2022-го

Бо ж малювали свого часу всі: і хто вмів, і хто не вмів. Хто – півника, хто – квіточку, хто – краще, хто – гірше, але намагалися всі… І це ті речі, на яких ми стоїмо, і це те, що нас роз’єднує з росіянами і об’єднує, наприклад, з поляками… Я ще у своєї бабусі на Вінниччині пам’ятаю хати під соломою, і охайні різьблені ґаночки, і все те, чого у нас ніхто не забере.

Олено, наостанок спитаю про важке. Ви просто війну не думали малювати? Наскільки це психологічно, емоційно складно?

Ні, я про це не думала.

Не скажу, що це погано – малювати війну. Хтось може і хтось це робить, а я – ні. Є прекрасні мистецькі фото, є мистецтво плакату, мистецтво воєнної сатири, але це не моє. Якщо людина вміє таке робити – нехай, аби лише на цьому не було хайпу…  

У мене є дуже багато знайомих митців, які малюють війну, роблять це професійно і дуже переконливо.

Моя колежанка, яка зараз тут у Львові і яка тікала з Бучі, зробила у нас виставку про війну. Це були акварелі, які я б назвала документальними – ось розбиті машини, ось батьки тримають дитину… Там не було фальші, вона це пережила і показала в своїх роботах.

Тобто я пробувала свою емоцію і так висловити, але результат мене не задовольнив.

Золоті бджоли Олени Жеребецької

Я хочу малювати своїх бджіл, бо це позитив. Хоча це не означає, що я закриваюся від дійсності. Ні. Я хочу її перефразовувати. Мої ящики зображують вікна – такими мають бути наші будинки, зі світлом у вікнах і з життям, яке триває. Попри все.