Психолог Світлана Чуніхіна: Жодні ІПСО не мають значення. Наші емоції належать тільки нам

Наталія Лебідь

Із політичною психологинею, віцепрезиденткою Асоціації політичних психологів України Світланою Чуніхіною Центр політичного консалтингу записує вже друге інтерв’ю. Попереднє, котре доступне за посиланням, було присвячене відмінностям між нами та росіянами. Нинішнє – за великим рахунком – так само. Мабуть, питання, чому вони такі нелюди і чому атакували Україну, яка не зробила сусідам з-за «порєбріку» нічого поганого, терзатиме ще не одне покоління.

Втім, у нашої теперішньої розмови зі Світланою є ще одна – вужча – мета: розібратися, що таке ворожа ІПСО і як на неї реагувати. Безпосереднім приводом стало недавнє відео із розстрілом українського військовополоненого. Справжність зазнятої чиїмось телефоном трагедії не викликає сумнівів, тож у мережі сперечалися хіба що про особу розстріляного бійця і про те, чи була поява відео ворожою психологічною операцією.

Прикметно, що якраз останнім моментом Світлана Чуніхіна закликає не перейматися взагалі. Неважливо, каже вона, хто і з якою метою виклав «сюжет» у соцмережі. Важливо лише те, що на ньому ми бачимо людську трагедію і людську ж силу духу. Тільки до цього ми й маємо сформувати та висловити своє ставлення, не розмінюючи емоції на аналіз дій ворога. З ним (з ворогом) все зрозуміло і так. Важливо не дати перехопити йому ініціативу та показати, що він може маніпулювати нашими почуттями. Ні, не може. Бо наші почуття вже вискристалізовані цією несправедливою війною.

Усе це – довільний переказ слів нашої співрозмовниці, а її пряма мова – нижче.

Пані Світлано, відео із розстрілом українського полоненого могло і не з’явитися в мережі, але воно вигулькнуло, причому через місяць після самого розстрілу. Отже, це була спланована акція. Яка її мета?

Ми не можемо зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що це була спланована акція. Хоча б тому, що тут важко відслідкувати першоджерело. А відтак і складно реконструювати мотиви, з якими це було зроблено.

Але головне якраз те, що МИ сприймаємо появу такого відео як інформаційно-психологічну операцію і реагуємо на нього саме як на ІПСО. І ось саме на цьому моменті має фокусуватися психолог – чому ми сприймаємо це як ІПСО і як реагуємо на те, що вважаємо ІПСО.  

Ця війна у певному сенсі є «війною у смартфоні», тобто кожен з нас може мати доступ до подій, які відбуваються деінде, на фронті або в тилу. Ефект присутності створює унікальний досвід проживання війни. І це робить війну полем постійного обміну емоціями щодо подій, які мають екстремальний характер, тобто таких, яким не має місця в звичайному житті людини. Саме тому, всі події, свідками яких ми стаємо, набувають такого серйозного значення. Але не всі фото та відео, які циркулюють в мережі, потрапляють туди як елемент цілеспрямованої акції.  

І тут варто, як на мене, змінити фокус уваги і аналізувати не те, чому і як ворог намагається на нас вплинути, а те, як нам бути зі своїми емоціями, що виникають у відповідь на жахливі свідчення війни, які ми отримуємо в режимі реального часу.

ІПСО це чи не ІПСО, нам треба бути обізнаними у тому, як керувати емоціями.

Напевно, різні емоції вимагають і різного переживання. Що домінує в емоціях людини, яка спостерігає за чужими муками? Гнів? Страх? Бажання мстити?

У таких свідченнях, як відео з розстрілом полоненого, ми маємо справу з цілим спектром складних емоцій, з якого важко обрати одну домінуючу. Коли ми стаємо свідками загибелі людини, причому трагічної, не можна відчувати лють, не відчуваючи горя. Кожна емоція в цьому випадку є природною і дуже сильною. В тому і полягає складність у плануванні ІПСО, що майже неможливо спрогнозувати однозначну емоційну реакцію об’єкту впливу.

У даному свідченні, наприклад, люди зреагували передусім на гідну та мужню поведінку воїна перед лицем неминучої смерті. Для більшості українців саме цей момент став фокусом емоційного відреагування. Люди відчули себе частиною спільноти, яка сповідує цінності, вищі за життя, і яка бореться за свою свободу. Людина, котра відчуває свою моральну правоту, є сильнішою за ворога, навіть коли у ворога є зброя, а в тебе – лише сигарета.

Ось те, що не було враховано, якщо припустити, що оприлюднення відео з розстрілом було складовою ІПСО.

Хоча повністю відкидати ані лють, ані побажання помститися, як способи нашого відреагування, не можна. Ці почуття теж є, і вони сильні.  

Росіяни, як ми вже мали нагоду переконатися, взагалі дуже погано нас знають. У них цілковито викривлене уявлення про суспільство, з яким вони воюють. І навіть досі, після року «великої війни», вони тримаються за цей свій концепт – що тут є якісь «руські люди», які потерпають від гніту бандерівців і чекають на визволення.

Якщо вони не розуміють наші слабкі та сильні сторони, наші больові точки, на які можна натискати, то навряд чи від них можна очікувати якихось вкрай успішних ІПСО.

Ну вони-то якраз думають, що все знають! Тому й затівають свої ІПСО. Інша річ, що ми можемо не брати їх до уваги. До речі, а що там їхні психологи?

Наскільки я знайома з настроями російської психологічної спільноти з відкритих джерел, ті психологи, які підтримують війну, теж абсолютно сліпі і перебувають у полоні тих самих викривлених уявлень про Україну. Не знаю, можливо, там є й інші фахівці, не публічні, які можуть планувати ефективні операції психологічного впливу. У будь-якому випадку, я не схильна демонізувати професійні здібності російських колег.

І повертаючись до відео з розстрілом. Російські провоєнні пабліки теж, як не дивно, відреагували на гідність нашого бійця перед лицем неминучої смерті. І навіть почали фантазувати, що це насправді перевдягнений росіянин. Отже, це відкрите питання – хто насправді був об’єктом психологічного, якщо ми припускаємо, що це ІПСО.

Зрештою, яке значення має той момент, чи потрапило це відео в мережу випадково, чи воно було туди свідомо вкинуте? Хіба це якось впливає на нашу оцінку того, що відбулося? Хіба применшує трагедію цієї конкретної людини? Хіба знецінює ті жертви, яке приносить наш народ на вівтар війни?  

Безсумнівно, не знецінює. Мова лише про те, що якщо росіяни зробили вкидання навмисно, намагаючись спровокувати українців на більш жорстоке ставлення до їхніх полонених, то це багато що говорить про них самих. Так би мовити, зайвий штрих до портрету ворога.

У будь-якому разі реакція на дії росіян є незмінною. Думати про те, чи навмисно росіяни вкинули те або інше відео, мені видається контпродуктивним. Йдеться про трагедію. Були ще більш страшні відео, як те, наприклад, де…

… була кастрація. Так, це сталося влітку 2022-го. І то був шок. Вчергове…

Так. Ми маємо справу з вкрай жорстоким ворогом, який знелюдніє нас. Свідчень цієї жорстокості є багато, і, на жаль, буде ще більше. Питання тут у тому, як ми, як  готові реагувати на факти такої звірячої жорстокості? Ми – як спільнота, котра є жертвою жахливої, нічим не спровокованої агресії.

Чи здаємося ми на поталу власних емоцій?

Тут питання в будь-якому разі до нас. Не до них.

Тож, власне, а як ми маємо реагувати? Чи є алгоритм «правильної» реакції?

Ми в жодному разі не повинні віддавати назовні контроль за тим, що з нами відбувається. Ось що мене напружує в цих пошуках ІПСО.

Не чиясь воля нами керує. Емоції, які ми відчуваємо, належать нам. Це наші емоції, наша реакція, наша відповідь на те, що відбулося. Про це дуже важливо пам’ятати. І це по-перше.

По-друге, емоційна відповідь на трагедію завжди є складною. Тут і безсилля та розпач, і горе та біль, і жага помсти, і сором – багато чого. Це загалом доволі небезпечний коктейль, і він виснажує. Але варто приділяти увагу кожному з цих компонентів, немає якогось важливішого, бажанішого, правильнішого. Так, деякі емоційні стани обіцяють полегшення болю, наприклад гнів. Деякі є запрошенням до прямої дії. В кожного з нас є свої звичні шляхи емоційного реагування. Але сила емоційно зрілої особистості проявляється саме у здатності витримувати складні і неоднозначні почуття і не втрачати контроль.  

Але є й третій момент. Справжній вплив емоції починається тоді, коли ми «одягаємо» її у слова, надаємо їй того чи іншого значення. Йдеться про спосіб, яким ми зрештою описуємо подію. І ось тут можуть включатися маніпуляції. Або ми самі як суспільство зможемо визначити ці смисли: хто ми? за що воюємо? що для нас є важливим? Або хтось інший це зробить за нас. І саме на рівні смислів і значень працює маніпулятивний вплив. Саме тут визначається, як саме ми реагуємо на звірства ворогів.

Ми є господарями своїх слів, так само як ми є господарями своїх емоцій. Це завжди наш вибір – чи то вважати, що хтось інший нас спровокував на щось, чи ми самі вибрали, як нам реагувати. Я думаю, не варто допускати відчуження відповідальності і делегування рішень комусь іншому. Тим більше ворогу.

Окрім відео з кастрацією та розстрілом, було вкидання (саме вкидання, бо це вже 100-відсотковий фейк) про українського хлопчика семи років, якого нібито продають педофілам. Виходячи з того, що ви сказали, правильною реакцією має бути така: 1) прочитати, 2) осмислити, 3) сказати собі, що це відвертий фейк (бо це довела наша розвідка), 4) посміятися над ницістю і глупством наших ворогів, 5) не впадати в паніку та розпач, 6) продовжувати рухатися до перемоги. Все так?

Тут є важлива відмінність. У випадку з відео, де зафіксовано розстріл або тортури, ми маємо справу зі свідченнями. У випадку з хлопчиком – з фейком. А це вже абсолютно інша річ.

Коли ми маємо справу з фактом, нам потрібне його осмислення і розуміння того, як ми чинитимемо далі. А коли йдеться про цілковиту неправду, про ту таки ІПСО, тут нема чого емоційно осмислювати, але треба розібратися, хто, як і навіщо створив ще одного «розп’ятого хлопчика».

Але розбиратися з цим слід вже не психологам?

Так. Психологи можуть лише зайвий раз наголосити, що наші емоції та інтерпретації належать винятково нам. В будь-якій ситуації.

До речі, «розп’ятий хлопчик» з 2014 року зіслужив нам добру службу. Він і досі є героєм мемів, а, значить, підіймає настрій українцям…

Ми відреагували з гумором, так. Але ті, на кого цей вплив був спрямований, відреагували так, як і планували архітектори цього фейку. Росіяни вже тоді жадали якоїсь зачіпки, щоб виправдати свою агресію.

Здається, їм для агресії не потрібні жодні зачіпки. Менше з тим. Скажіть, а чи залучає наше Міноборони, наша розвідка психологів до співпраці?

Левова частка зусиль психологів зараз спрямована на те, щоб скоротити психогенні втрати на фронті, забезпечити ефективну реабілітацію бійців, які виходять з зони бойових дій, підтримати родини, котрі втрачають близьких. Але війна є війна, і робота психологів тут є лише допоміжною.

До речі, коли Путін оголосив мобілізацію, то мали змогу переконатися, що й самі геть не знаємо російського суспільства, не розуміємо, що з ним відбувається, якими є його моральні орієнтири. Простіше кажучи, ми їх не розуміємо, так само, як і вони нас.

Так, маєте рацію. Ми сподівалися, що росіяни побіжать на майдан скидати Путіна, а вони спокійно – як барани – нап’яли форму і пішли вбивати українців. На цьому тлі передбачення, що москвичі та петербуржці будуть бунтувати через порожні полиці дорогих бутиків, виглядають взагалі наївом…

Так, я як психолог була вражена тим, як росіяни спокійно сприйняли мобілізацію і як вони свідомо підтримують війну. Тобто на рівні теорії я можу розпізнати всю цю феноменологію – фашизацію суспільства, нарцисичне зваблення, покірність владі тощо…

Але прийняти це як частину реального життя, а не книжної історії, дуже важко. Хоча наслідки морального і психологічного розпаду російського суспільства ми кожен день проживаємо на власному досвіді. Такий парадокс.

Можливо, коли вийдемо з цієї війни, ми отримаємо глибше розуміння того, як це могло статися з росіянами, і як не допустити повторення подібної катастрофи в майбутньому для інших народів.

Зараз ми знаємо лише те, що зсередини Росія не зміниться. Лише під тиском ззовні, під впливом військової поразки. І це – наша робота сьогодні.