«Величне століття»: 29 жовтня 1923 року виникла турецька держава

А що було до того? – запитає читач. А до того була знаменита Османська імперія – так, та сама, яку ми знаємо за серіалами – імперія з султанами, наложницями, одалісками та євнухами. Навіть ХХ століття, про яке піде мова далі, не надто змінило традиційний уклад: у султанів так само були гареми, хіба що без викрадених на підкорених землях рабинь.

Втім, ближче до нашого часу османам було вже не до підкорень: часи Сулеймана І залишились у минулому та у кінематографі. Значного удару по імперії нанесла Кримська війна 1853-1856 років. Дарма, що Росія цю війну програла, а коаліція держав, до якої входила і Туреччина – виграла. Бойові дії дуже сильно виснажили її економіку. А часу на відновлення було небагато – вже за два десятиліття розпочалася нова російсько-османська війна (1877-1878 рр.). І от якраз у ній Туреччина зазнала поразки, втративши контроль над Балканським півостровом.

А там поспіла й революція. Молодотурки (себто представники опозиційного до імперії руху, які вимагали реформ) повалили у 1908-му султана Абдул-Гаміда II. І хоча монархія існувала у Туреччині ще до 1923 року, вона залишалась формальною.

Далі настала черга нової низки воєн. У Першій балканській війні 1912–1913 років імперія втратила переважну більшість своїх європейських володінь: Албанію, Македонію, північ Греції. У Другій балканській (1913 рік) османи дещо відкотили ситуацію назад та повернули собі частину Болгарії. А вже за рік вони втягнулися у Першу світову, де імперія втратила геть усе, а конкретніше – свої близькосхідні володіння. Після Першої світової війни Сирія і Ліван перейшли під контроль Франції, Палестина, Йорданія та Ірак – Великої Британії; на заході Аравійського півострова утворилися незалежні держави, частина яких згодом увійшла до складу Саудівської Аравії.

Велику імперію середньовіччя розшматували на частини. Від неї залишилася, власне, лише Туреччина.

Останньою війною, яку на початку ХХ століття вела ця країна, була Турецька війна за незалежність (1919-1923 рр.). Розпочавши боротьбу, турки мали на меті зупинити розчленування своєї території державами-переможцями у Першій світовій. Ще султанський уряд османів підписав у 1920-му вкрай не вигідний для Туреччини Севрський мирний договір, за яким країна втрачала значну частину землі і навіть вихід до Середземного моря. Із таким розкладом не погодилися турецькі націоналісти, котрі на чолі з Мустафою Кемалем Ататюрком розпочали збройну боротьбу. Її результатом став новий Лозанський мирний договір та проголошення 29 жовтня 1923 року Турецької республіки.

А за рік до того – 1 листопада 1922-го Туреччина скасувала султанат, і останній її султан Мехмед VI покинув країну. Втім, залишався ще халіф – духовний лідер вірян. 19 листопада 1922 Великі національні збори Туреччини обрали халіфом Абдул-Меджида. Але за два роки турки передумали, скасували й халіфат та навіть прийняли закон про вигнання з країни членів династії Османів. Бідний Абдул-Меджид, який не втручався у політику і виконував винятково церемоніальну роль, доживав віку на чужині – на ньому історія досекулярної ісламської імперії і завершилася. Натомість почалася нова історія – світської буржуазної держави.

Її першим президентом став Мустафа Кемаль, якому у 1934 році парламент країни офіційно присвоїв звання «Ататюрк», що означає «Великий турок» або «Батько турків». Певна сервільність такого назвиська відповідає автократичному стилю правління Кемаля. Демократом він не був, проте був видатним реформатором, котрий справді перетворив учорашню недоімперію на сучасніший варіант держави.

За ініціативи Кемаля було ліквідоване шаріатське судочинство, прийняті нова конституція та новий цивільний кодекс, який серед іншого урівняв жінок у правах з чоловіками та увів поняття права на землю та приватної власності. У 1928-у іслам перестав бути державною релігією, тоді ж був латинізований турецький алфавіт; в 1931 році введені міжнародні системи часу, календаря і мір, у 1934-у – запроваджені прізвища та скасовані релігійні, військові та станові приставки до імен.

Мустафа Кемаль Ататюрк щочотири роки обирався президентом Туреччини до своєї смерті в 1938 році і, маючи безумовний авторитет, послідовно впроваджував ідеї турецького націоналізму, направлені на асиміляцію національних меншин і формування моноетнічної держави.

А після його смерті у Туреччині розгорнувся справжній культ Кемаля – дуже розмаїтий у своїх проявах: від пам’ятника Ататюрку у кожному турецькому місті до спеціального закону, який передбачає покарання за очорнення його біографії. Щоправда, на цей закон наплював нинішній глава держави – 12-ий президент Реджеп Тайїп Ердоган, котрий знаходиться при владі вже фактично 20 років – якщо вести відлік від його прем’єрської посади, яку він вперше обійняв у 2003-му.

Ердоган примудрився завуальовано обізвати Ататюрка «пияком», а сталося це під час протестів на площі Таксім, що мали місце у 2013-му. Тоді особливо гостро означились протиріччя між кемалізмом як державною політикою, успадкованою від Ататюрка, та тим ухилом в ісламізм, який демонструє правляча Партія справедливості і розвитку, до якої належить Ердоган. Хоча, власне, розрив із кемалістським секуляризмом намітився ще у 1980-ті, коли до шкіл повернули релігійне виховання – партія Ердогана такий розрив лише поглибила. Вочевидь, нинішній очільник Турецької республіки і сам не проти стати автократом, як Ататюрк, ба навіть уже ним став – хоча за рівнем популярності Ердоган до засновника своєї держави все ж не дотягує.

Щоправда, при Ердогані турки стали значно більш заможними, зумівши розвинути ключові для себе сфери – туризм, енергетику, транспорт, промисловість. Є й досягнення іншого роду – не економічні.  Якщо два десятиліття тому Туреччина була тихою гаванню, а ключову роль у регіоні грали Сполучені Штати, то після Арабської весни та війни у Сирії, коли США фактично залишили Близький Схід, Ердоган скористався вигідною для нього ситуацією.

І зробив Туреччину одним із провідних гравців Близького Сходу поряд з Іраном та країнами Перської затоки. Одночасно зі зростанням впливу в ісламському світі Ердоган набув для Туреччини статусу незамінного партнера Європи – він перекрив потік біженців із Сирії до Євросоюзу та розмістив мільйони сирійців у Туреччині на мільярди євро від ЄС. А минулого року Ердоган став ключовим посередником у зерновій угоді між ООН, Туреччиною, Україною та Росією, яку остання, втім, досить швидко порушила. Але це вже зовсім інша історія, яка немає стосунку до теперішнього турецького свята.