Справжня назва – Московія. Чи вдасться нам перейменувати Росію?

Наталія Лебідь

Усе почалося з того, що міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров вкотре присвоїв своїй державі назву «Русь». Хоча ні. Усе почалося з того, що далекі предки Лаврова безсоромно грабували прилеглі держави. І забирали в них усе, що могли: людські життя, землі, імена… Якби в ті часи існували унітази, вони не погребували б ними теж. Але хоча «унітазна» тема відтепер намертво спаяна з Росією, мова зараз не про неї.

А про те, що українські посадовці відповіли Лаврову приблизно так: щоб надалі уникнути суперечок про те, чия Русь, його державу слід називати Московією. Так буде чесно, справедливо і зрозуміло. Бо, як казав герой фільму «За двома зайцями», «ви, Секлето Пилипівно, щось інше, а ми – щось інше».

Путін, Лавров та Росія – це щось одне, а Україна – зовсім інше.

Словом (ще одна цитата), Україна – не Росія. І Русь – не Московія. Але про все по порядку.

Що сталось зараз

«Міністр Лавров заблукав у трьох соснах російської історії. До 18-го століття його держава мала одну назву: Московія. У 10-му столітті хрестили Русь у Києві, а не Московію. Щоб красти чужу історію, багато розуму не треба. Не лише російський газ, а і пропаганда – найбрудніші у світі», – написав у Твіттері міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба.

А постійний представник України при ООН Сергій Кислиця творчо розвинув думку Кулеби та запропонував деякі географічні новації.

Отаку брехню знов видав Лавров, каже Кислиця

Кислиця зазначив, що підтримує повернення Росії історичної назви «Московія» на законодавчому рівні в Україні, посилаючись на досвід іменувань держав у інших народів.

«Візьмімо Magyarország: Угорщина українською, Hungary англійською, Ungarn німецькою, Węgry польською. Österreich – Austria англійською, Rakúsko словацькою… Одним словом, хто як хоче, так і називає. То що нам – Кабінету Міністрів, Верховній Раді – заважає повернути Московії її історичну назву? Нинішня все одно вкрадена», – написав постпред. І тут таки запропонував голосування своїм читачам у Твіттері: погоджуються вони з цим чи ні. 98% фоловерів Кислиці зазначили, що погоджуються.

Після цього на сайті президента з’явилася петиція, яка пропонує офіційно затвердити нову номінацію – Московія. Петиція набирає голоси, і є вірогідність, що мінімально необхідні для реагування 25 тисяч підписів у неї будуть. 

Що сталось дуже-дуже давно

До початку XII століття Київське князівство на сході й північному сході закінчувалося Чернігівською землею. Далі не було нічого цікаво, бродили окремі племена тубільців та паслися ведмеді.

А тим часом у Києві рід князів Рюриковичів неймовірно розростався, бо лише Володимир Мономах після своєї смерті в 1125 році залишив вісьмох синів, не рахуючи братів, дядьків, онуків. А ще були Ярославичі, Ізяславичі, Всеволодовичі, Святославичі, Мстиславичі тощо.

Словом, київський престол був один, а претендентів на нього – багато. Хто міг, облаштовував собі власний престол (інколи зовсім на крихітний, на основі маленького поселення), а хто не міг – поглядав за край Чернігівщини, тобто за край цивілізації – а чи не знайдеться чогось цікаво там?..

Юрій Долгорукий – один із молодших синів Мономаха – залишився, волею долі, без князівського престолу. Він був одним з тих, хто вирушив за межі Русі на пошуки власного «царства». Якщо промотувати історію в прискореному темпі, то треба зазначити, що Долгорукий став засновником ростово-суздальського князівства. А воно почало розбудовуватися на місці, як писав історик Василь Ключевський, «чудської глушини». А чудь, як ми знаємо, є назвою одного з фіно-угорських племен, які жили на території майбутньої Росії.

Щоб покінчити з Долгоруким, додамо, що він вважається засновником Москви (краще б, звісно, він її не засновував), і перейдемо до його сина Андрія. Цей самий Андрій, прозваний «Боголюбським», був більш цікавою постаттю.

Як пише про нього історик Володимир Білінський, автор книги «Країна Моксель», «князь Андрій Боголюбський був породжений і вихований у фінському середовищі. Він із дитинства всотав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж давній літописець стверджував, що це був справжній «північний князь», тобто князь-варвар чи, по-іншому, князь-дикун».

Американська амбасада у Києві тролить Москву. Колаж з ФБ посольства США

Цей варвар породив інших варварів, і вони почали розмножуватися у геометричній прогресії. Знову зацитуємо Білінського:

«Князі розмножувалися швидко і за дуже короткий час (50-80 років) на кожне фінське селище, на кожен обжитий фінський закуток було посаджено князя Рюриковича, народженого від матері мерянки, весянки, муромчанки, татарки або мещерки. Саме так з'явилася фінська суздальська земля, а згодом – фінська Московія».

Але повернемося до Андрія Боголюбського.

«У 1169 році князь Андрій Боголюбський після жорстокого бою захопив Київ. Ми знаємо – на київський престол сідало багато князів, котрі мали і не мали на те права; були випадки військового захоплення київського престолу. Але князі київської землі ніколи не зазіхали на слов'янські святині – київські храми. Андрій же, захопивши Київ, розорив і місто, і храми […].  Переможці, за розповідями літописця, не щадили нічого в Києві, ні храмів, ні жінок, ні дітей: «були тоді в Києві усі люди в стогоні й тузі, в скорботі нерозважній і сльозах безперестанних», – пише Білінський.

І це дуже нагадує нинішню російсько-українську війну, чи не так?..

Такими були зв’язки давнього Києва із країною Московією, яка тільки-тільки почала вилуплюватися зі свого гадючого гнізда. Але залишимо ХІІ століття та перенесемося у ближчі до нас часи.

Що сталось просто давно

22 жовтня 1721 року цар Петро І проголосив Московське царство «Российской империей», а московітів – «россиянами». Ось так просто взяв та присвоїв собі корінь «рос-» / «рус-», до якого Московія з її чуддю та мокшами не мала жодного стосунку. 

Після перейменування постала нагальна потреба «підігнати» під нову назву цілу історію «Російської імперії», чи то пак написати її з чистого листа. Петро І взятися за цю справу не зумів чи не встиг. «Руки дійшли» до історичних екзерсисів вже у Катерини ІІ.

Ось що пише про це історик Григорій Півторак:

«Катерина ІІ намагалася пізнати історію своєї держави на основі наданих їй писемних джерел – літописів та інших документів московської старовини. Правдива історія Московії її шокувала, бо була куцою і дуже бідною. Особливо царицю вразило те, що могутня держава Русь, слава якої протягом трьох століть гриміла на весь світ і з князями якої вважали за честь породичатися королі Франції, Угорщини, Швеції, як з’ясувалося, до Московії не мала жодного стосунку».

Із цим треба було щось терміново робити, і Катерина ІІ почала діяти.

Чудь, меря, весь, мурома, мордва – племена, з яких постала Росія і які не мають нічого спільного з Київською Руссю. На фото – народність меря

4 грудня 1783 року за наказом імператриці створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія «працювала» 9 років і створила таку версію «давньої історії, переважно російської», де спадщина Київської Русі ставала спадщиною Росії, а Україна як самостійний державний суб’єкт була винесена за дужки.

При цьому за вказівкою імператриці її «учені» посіпаки провели ревізію стародавніх першоджерел: одні виправили, другі сфальсифікували, а треті взагалі знищили.

Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 року. Вона стала еталоном для майбутніх істориків 19-го століття і лягла в основу «Истории государства Российского» у 12 томах Карамзіна, а також фундаментальної «Истории России с древнейших времен» у 29 томах Соловйова.

У подальшому – і за царату, і за «совка» – офіційні джерела тиражували наративи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

Ось так «виплеканий монгольськими ханами примітивний народ з мізерним, орієнтального характеру культурним надбанням раптом перетворився у старовинний з багатющою спадщиною європейський народ», – писав професор Берлінського університету Александер Брюкнер.

А як зазначив у 1904 році Михайло Грушевський, «общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, а Володимиро-Московська – другої».

Міфам про спільне минуле протистояв сам Грушевський та плеяда незалежних істориків, які орієнтувалися на нього і які, одначе, були в меншості за часів більшовицької Росії. Ба навіть не у меншості – вони були або у могилі після тотального знищення «совітами» академічної науки, або в еміграції.

Протягом нетривалого часу після жовтневого перевороту офіційна радянська історична школа академіка Михайла Покровського все ще стояла на позиціях Грушевського і починала російську історію від князя Андрія Боголюбського. Але так тривало недовго.

З 1934 року за нові підручники взялися «великі вчені» Сталін, Жданов та Кіров. За їхніми підписами було опубліковано «Замечания по поводу конспекта учебника по «Истории СССР». А в цих заувагах і в цьому конспекті йшлося про те саме, про що говорилося і трудах комісії, створеної за вказівкою Катерини ІІ.

Один народ, одна мова і одна ідеологія… І Русь як колиска не українського народу та української історії, а як витоки Російської (надалі – радянської) імперії.

Карта України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана, створена у 1648 році. Боплан, по суті, першим помістив «Україну» (принаймні за назвою окремої карти країни) в географію Європи. Про Російську імперію, існування якої у 1721-му проголосив Петро І, тоді ще не було й чути

Що має бути тепер

Олександр Солженіцин, з якого навіть роки у сталінських таборах не викурили великодержавний шовінізм, писав колись таке: «Страшно, что Россия – что-то другое, не то, что мы себе напридумали».

Але нам, українцям, має бути глибоко байдуже до страхів сусіднього народу – цієї збірної солянки з фінських племен, сформованої під впливом жорстокості Золотої Орди, людоїдства російських царів та терору радянської «імперії зла». 

Бо знову спливає в пам’яті незабутній Прокіп Свиридович зі своїм: «ви – це щось одне, а ми – це щось інше». Так було, є і буде, «доки світу сонця», як каже український фразеологізм.

А щодо перейменування Росії на Московію, то ідея добра, і подумати над нею, їй-Богу, варто.