Олександр Зінченко: «Українці ухвалили рішення, що СРСР перестає існувати. Решті просто довелося це прийняти». Частина І
Наталія Лебідь
Роботу над цим сюжетом історик Олександр Зінченко розпочав у 2016-му. А у 2021-му за його сценарієм вийшов документальний серіал «Колапс: як українці зруйнували імперію зла», який Суспільний мовник презентував до 30-річчя незалежності України. Згодом Олександр задумав написати книжку на основі фільму та зібраних ним матеріалів.
І от на зламі 2023/2024 книжка вийшла у видавництві «Віват». На презентації у Центрі політичного консалтингу автор зауважив, що планував завершити роботу над монографією у 2022-му і навіть не міг уявити, що дописуватиме її під акомпанемент повітряних тривог.
Але почалася «велика війна», ключ до розуміння якої якраз і дає праця Зінченка. У самій книжці йдеться про роль українців у розпаді СРСР, і рефреном звучить думка про те, що Росія ніколи не змириться із тим, що упустила зі сфери впливу Україну. Фантомний біль по Україні переслідував Москву з 1991-го і переслідуватиме її завжди, доки в принципі існує ця держава.
Про це ми також багато говоритимемо, спілкуючись з нашим гостем. Одне з перших питань стосуватиметься виникнення задуму такого проєкту. «Історія почалася із зустрічі зі Станіславом Шушкевичем (колишнім очільником Білоруської РСР – Ред.), котра відбулася у 2016-му у Варшавському університеті. Ми сиділи із ним на близькій відстані і дивилися один одному очі в очі», – розповідає Зінченко.
До Варшави Зінченко поїхав отримувати нагороду за книжку «Година папуги». «Це був рік 25-ліття української незалежності. Я постійно розмірковував про те, що у нас немає фільму, який би ілюстрував ті події, які передували проголошенню незалежності», – скаже він згодом в іншому інтерв’ю.
А на презентації в ЦПК додасть таке: «Коли настав час мені виголошувати промову, я не міг не сказати Шушкевичу «Спасибо за то, что розвалили Советский Союз». Зала вибухнула реготом, бо всі розуміли, про що йдеться. Але після урочистостей Станіслав Станіславович – людина фантастично скромна – підійшов до мене і сказав: «Перепрошую, але у 1991-му я був на других-третіх ролях. А СРСР розвалили українці та Кравчук».
«Такою була оцінка Шушкевича, і саме вона дала назву книжці, – продовжує Олександр Зінченко. – Працюючи з матеріалом, я отримував все більше і більше підтверджень цієї гіпотези. Бо дійсно: як тільки українці сказали «ок, це не наш проєкт, ми з нього виходимо» – все відразу й розвалилось. Референдум 1 грудня 1991 року мав більшу легітимність, аніж «всесоюзний» референдум березня того ж року, у проведенні якого брали участь дев’ять радянських республік. У грудні 1991-го українці ухвалили рішення про те, що СРСР перестає існувати, а решті просто довелося це прийняти».
І далі про це – детальніше.
Пане Олександре, чим можна пояснити маніакальну зацикленість Росії на Україні? Ви наводите слова Єльцина про те, що без України Росія не підписуватиме жодних союзних договорів. Проте ця країна могла б спокійно існувати і у форматі «соло», тобто без СРСР. Зрештою, пізніше так і сталося. І все-таки Україна – це фантомний біль Росії, який не минає. Чому?
Поділяю думку Оксани Забужко, яка казала, що Україна – це європейський паспорт для Російської Федерації. Тобто поки ми поруч, Росія є частиною Європи, а якщо ми відходимо, це втрачається. Читаючи спомини росіян для своєї книжки – тих таки Крючкова, Язова, Гайдара, Єльцина чи Горбачова – я переконався: в головах у кожного з них, і у партократів, і у демократів, просто таки шурупом вкручено думку, що Росія без України існувати не зможе.
Зацитований фрагмент є частиною розмови, яка відбулася 30 листопада 1991 року між Бушем та Єльциним. Причому Буш був дуже здивований такою позицією. А ще більш Буш був здивований, коли Єльцин сказав, що як тільки Україна підтвердить свою незалежність на референдумі, Росія буде вимушена негайно визнати цю незалежність, щоб не зіпсувати стосунки з Києвом.
Учасники ГКЧП Борис Пуго, Геннадій Янаєв та Олег Бакланов на прес-конференції в Москві 19 серпня 1991 року
І чому ж Буш був цим здивований?
Бо перед тим Горбачов (з яким у Буша були досить теплі відносини) переконував президента США, що відразу після проголошення незалежності України почне реалізовуватися югославський сценарій, адже Єльцин вимагатиме в України Крим та Донбас. У такий спосіб Горбачов маніпулював Бушем.
Вся тодішня московська еліта з її імперським бекграундом (назвемо це так), була переконана, що варто Україні «відплисти» - СРСР почне руйнуватися. У ймовірність незалежності Єльцин спочатку не вірив – дарма, що Галина Старовойтова (правозахисниця і громадська діячка, вбита у 1998-му – Ред.), з котрою він мав розмову напередодні, переконувала його, що коли справа дійде до референдуму, більшість українців голосуватимуть «за».
Старовойтова була вимушена показати йому результати соціології, і лише тоді Єльцин почав замислюватися над своїми подальшими діями, якщо Україна обере незалежність. Власне, план таких дій він і озвучив Бушу.
Можливо, здивування Буша готовністю Єльцина визнати Україну було пов’язане ще й з острахом та небажанням Америки визнати розпад СРСР? Ви цитуєте Генрі Кіссінджера, який сказав, що він швидше побачить Каліфорнію незалежною від Сполучених Штатів, аніж Україну – від Радянського Союзу. Парадоксально, але зараз, як і 33 років тому, Захід так само боїться, що ядерна держава розпадеться на декілька утворень, кожне з яких матиме (або претендуватиме на те, щоб мати) ядерну зброю…
Знаєте, я неодноразово запитував батьків нашої незалежності про те, чи думав хтось із них 31 грудня 1990 року, що наступного року підніматиме бокал за новорічним столом вже у незалежній державі? І всі вони казали: ні.
Бо у 1990-му вони були переконані, що незалежність України – це середньотермінова перспектива, яка може втілитися в кращому разі за декілька років. Тож якщо самі українці, перебуваючи всередині ситуації, не бачили чітко свого найближчого майбутнього, то що вже говорити про Вашингтон? Про Вашингтон, який мав достатньо інших зовнішньополітичних треків, який слід було також приділяти увагу…
У тих документах, які розсекречені на даний момент (а це і рапорти ЦРУ, і Ради національної безпеки США), чітко видно, що навіть на момент літа 1991 року аналітики вказували на імовірний розпад СРСР у його тодішній якості, але – знову ж таки! – у середньотерміновій перспективі.
Один з таких рапортів передбачав чотири сценарії: 1) хронічна криза, 2) зміна системи, 3) відкат та 4) розпад. Але американці думали, що ці сценарії справдяться у форматі «або – або», тоді як у нас ситуація пройшла послідовно через усі ці етапи. В принципі, ЦРУ багато що вгадало – окрім часу: бо те, на що відводили п’ять років, відбулося за п’ять місяців.
Вочевидь, ми не перестаємо вражати американців, починаючи від 1991 року. В часи Буша вони думали, що для розпаду СРСР знадобляться п’ять років, в часи Байдена – що для захоплення Києва вистачить три дні…
Так, бо поки у Вашингтоні лише спостерігають за подіями у Москві, українці – ноги в руки! – вже починають діяти… На Заході – словами одного фінського кореспондента – кажуть «ужас, ужас!», «все, закінчилась ваша «Перебудова», вас тепер усіх закатають в асфальт»… А у цей самий момент Іван Заєць, котрий гостював у приятеля на Волині, говорить: «Вивозьте мене із цього села, я їду до Києва – проголошувати українську незалежність!».
І вже наступного дня на Народній Раді спочатку дуже м’яко виступає Левко Лук’яненко, який каже, що нам слід подумати про проголошення незалежності, потім розмову трохи не у той бік повертає В’ячеслав Чорновіл, а далі слово бере Заєць, підкреслюючи, що питання про незалежність треба руба ставити вже, просто зараз… Поки у Москві відбувається клінч – словами Зайця – «між білими та червоними», поки вони зайняті своєю усобицею, для України відкривається вікно можливостей.
Тож, по суті, у подальшому Заєць, Лук’яненко та решта переконали Кравчука у тому, що цим вікном можливостей слід скористатися. Тим більше, що воно було фантастично нетривалим, бо вже зовсім скоро Москва очуняє, розплющить очі і спитає себе, а що там в Україні?.. І тут треба віддати належне тим пророчим здібностям, які мали окремі політики – Заєць, Лук’яненко, Дмитро Павличко та інші – і завдяки яким вдалося проголосити незалежність…
Ясна річ, що жодні аналітики з ЦРУ не могли цього передбачити абсолютно. І – так, тут аналогія із «Києвом за три дні» напрошується сама собою, бо на початку 2022-го Вікторія Нуланд казала Дмитру Кулебі «копайте шанці», але українці зуміли зробити щось таке, що не вкладалося у жодні американські розрахунки.
«Україна виходить з СРСР»: у 1991-му ми зуміли скористатися вікном можливостей, яке відкрилося на короткий час
Але чому вони все ж таки боялися югославського сценарію?
Та передусім тому, що Горбачов їх цим сценарієм налякав. Він говорив про нього в розмовах із Бушем прямим текстом.
А щодо ядерної зброї, то українці були настільки обпалені досвідом Чорнобиля, що не просто не заперечували щодо передачі її Росії – в цьому питанні панувала тотальна згода. «Давайте ми позбудемося всього цього ядерного арсеналу, – говорила тодішня еліта, – щоб тут не залишилось жодного ізотопу радіоактивного плутонію, який може вибухнути у будь-який момент». Плюс ні для кого не було секретом, які порядки панують у радянській армії, і що умови зберігання ядерної зброї там, м’яко кажучи, не відповідають елементарним нормам…
І оскільки на Заході ситуацію вивчали за допомогою доступного їм інструментарію, а він був доволі недосконалий (і це при відсутності достатньої кількості фахівців по Україні), Кіссінджер міг дозволити собі порівняння України з Каліфорнією. Так, помилялися вони часто і у багатьох питаннях…
Нагадаю іще про розмову між Діком Чейні, тодішнім шефом Пентагону, та Михайлом Горинем, звичайним депутатом Верховної Ради. Гориню організували у 1990-му турне високого рівня представництва (спочатку до Канади, а потім до США), а згодом влаштували зустріч з кількома представниками адміністрації Джорджа Буша, зокрема, і з Чейні.
Горинь абсолютно закохав у себе Чейні, хоча той, здавалось би, повинен був мати справи важливіші, аніж зустріч із маловідомою у США людиною із не зрозумілої їм тоді України. Помічник Чейні кілька разів нагадував своєму шефу, що на того іще чекає посол Саудівської Аравії, але Чейні проговорив півтори години з Горинем – замість запланованих спочатку 30-40 хвилин.
Про що ж велася розмова?
Горинь запевнив Чейні, що українці – ніякі не антисеміти (а така думка панувала у Вашингтоні) і що жодної війни з Росією українці не планують. За півтори години Горинь зумів усіх заспокоїти і перетягнути Чейні на український бік. І коли згодом Чейні виступав у дискусіях на засіданнях Ради національної безпеки, він, по суті, вже був промоутером українського питання, переконуючи присутніх, що підтримувати слід саме Україну, а не «Центр», як це пропонували його опоненти.
Американці дарма боялися, що Україна розпочне війну проти Росію, їм би слід було розглянути протилежний сценарій… У своїй книжці ви пишете, що у жовтні 1991 року мала місце друга хвиля територіальних претензій Росії до України, тож логічно було б очікувати, що вже тоді Москва спробує перейти від словесних погроз до конкретних дій і намагатиметься накласти лапу на Крим та Донбас. Чи вона тоді була заслабка для цього?
А ви візьміть до уваги, що у цей самий час Росія розвалюється так само, як до того розвалився Радянський Союз. Бо на порядку денному постає питання незалежності Татарстану та Ічкерії. Як Росія могла приростати новими територіями та робити спроби анексії Криму, якщо увесь її ресурс йде на те, аби не розпастися самій?
Так, спочатку вони іще намагались надувати щоки… Георгій Шахназаров, помічник президента Горбачова, пише йому аналітичну записку, у якій пропонує шантажувати Україну Кримом та Донбасом – мовляв, ми заберемо у вас ці регіони, якщо ви говоритимете про незалежність. Ці «хотєлкі» прессекретар Єльцина Павло Вощанов включає у заяву, яка прозвучала майже одночасно із проголошенням нашої незалежності, що доводило існування у Росії імперських амбіцій, але – одночасно – й відсутність інструментів для їх реалізації.
Не забуваймо і про економічну ситуацію. На початку 1990-х Росія опинилася на порозі тотального голоду – елементарно не вистачало продуктів. Інший помічник Горбачова Анатолій Черняєв, який опинився разом із ним у Форосі, намагається купити хліба у Москві у лютому-березні 1991 року, і не може цього зробити… Ніколи не було так тяжко, відзначає він, а Черняєв – людина старшого віку, йому на початку 1990-х виповнилося 70 років.
Отже, кінець 1991-го у Москві – це тотальна відсутність всього, що можна було б з’їсти. У Києві нічого подібного не було, тому нам складно це уявити… А тепер припустимо, що на тлі такої ситуації Єльцин пішов би на анексію Криму. Буш сказав би йому: «Борис, ти не правий. І «ніжок Бушу» ми вам більше не надішлемо…». Що б тоді робив Єльцин – на тлі економічної кризи, на тлі Татарстану та Ічкерії? Власне, Єльцин і так не витримує весь цей тягар фізично – його запої, у які він йшов на кілька тижнів, ні для кого не були секретом.
Так що при всьому бажанні захопити частину України у Росії не було такої можливості…
Росіяни посіяли ненависть, назавжди втративши симпатію українців. А колись ми підтримували сусідів по спільній радянській «в’язниці»
Зараз у це тяжко повірити, але у 1991-му російський триколор не був таким тригером, як зараз, а сприймався як протиставлення червоному радянському прапору, виступаючи символом свободи. Свободи, якої так і не зазнала Росія і у праві на яку вона постійно відмовляла іншим. А чи могло статися так, що історія Росії пішла би іншим руслом, якби, приміром, до влади у ній прийшли не колишні партфункціонери на кшталт Єльцина, а принципово інші люди?
Моя улюблена «якбитологія!» Дивіться, у Росії були три ключові моменти, коли вона «повернула не туди». Перший момент – 1993 рік, коли був розстріл парламенту і коли Єльцин зробив те, чого не зробив ГКЧП – пішов на штурм «Білого дому». Саме тоді Російська Федерація відійшла від демократичного розвитку та наблизилась до узурпації влади і відновлення диктаторських тенденцій.
Другий момент – це вибори 1996 року, коли ситуація була зманіпульована і коли Єльцин на тлі Зюганова виглядав більш прийнятним варіантом – для тих, хто побоювався комуністичного реваншу. А третій момент – це 1999 рік і питання «спадкоємця». Єльцин, який на той момент вже й олівець не міг як слід тримати у руках, починає шукати для себе вихід – а йому потрібно було зберегти себе фізично після всього того, що вони накоїли, починаючи з 1993 року. Плюс необхідно вирішити питання Чечні…
То чи міг Єльцин в умовах, що склалися, обрати, скажімо Немцова як свого наступника?.. Вони мислили категоріями не інституцій, а персоналій. Тобто бачили, що директор ФСБ Владімір Путін може з одного боку гарантувати безпеку «сім’ї», а з іншого – вирішити питання Чечні. Про демократію в тих умовах не йшлося вже взагалі.
Щось мало статися або до 1999-го, або до 1996-го, щоб Росія повернулася до демократичного шляху розвитку – але нічого не сталося. Набір травм минулого, певні стереотипи розвитку тощо призвели до того, що Росія відкотилася на авторитарні рейки. Тож я не можу собі уявити сценарій, за яким Немцов стає президентом Росії. Або Єгор Гайдар, або хтось із російських демократів…
(Далі буде)