Нікіта Тітов: «Крадіїв малюнків я вважаю такими ж пережитками совка і мародерами, як і росіян»
Наталія Лебідь
Слова «позитив» чи «позитивна людина» настільки затерті, що їхнє вживання є радше ознакою поганого смаку, аніж вдалою спробою полестити. Але Нікіта Тітов – саме такий. Позитивний. Він – це неймовірний вибух життєлюбства та смачна емоційна пожива, бо як співрозмовник Тітов просто заряджає оптимізмом. І це при тому, що життя його не балує, як, втім, і кожного з нас. Власне, ця його причетність до «кожного з нас», здатність виокремити і висловити у малюнку те, що болить тут і зараз мільйонам, робить його таким унікальним. Аби довго не ходити околяса, Тітов – це Залужний біля умовного мольберту. Бо веде Україну до перемоги – ментальної, настроєвої, якщо не військової. Його роботи колись увійдуть в історію російсько-української війни, що почалася у 2014-му, а завершилася… Цього ми поки що не знаємо. Але знаємо, що переможемо: Тітов про це також говорить в інтерв’ю «Центру політичного консалтингу», але починаємо ми з витоків – з дитинства.
Вся Україна знає малюнки Нікіти Тітова, але не всі знають самого Нікіту Тітова. Почнемо з початку, тобто з вашого дитинства в Естонії. Ви народилися в місті Йихві, такому собі аналогу українського Донбасу, в середовищі вихідців з Росії, котрі і Естонію не любили, і до Росії повертатися не хотіли. Що вам дало таке оточення – уявлення про «рускій мір»?
Дитинство вплинуло на мій світогляд і на пошуки себе, безперечно. Моя бабуся була естонкою, але в родині користувалися переважно російською мовою. До того ж, згодом я переїхав до Харкова – міста, котре на той час так само було зросійщеним. Усе це сильно вплинуло на мене, і довгий час я вважав себе росіянином.
А бабуся, котра була естонкою, не сприймала прихід радянської влади до її країни як окупацію? Мені здавалося, що в Балтії антирадянські настрої завжди були сильними.
У той час під Гдовом були естонські поселення, звідки родом моя бабуся Хільда. Її мама, моя прабабуся – вона взагалі не знала російської. Бабуся після школи поїхала до Ленінграда, створила там родину, народила дитину і, на жаль, втратила її під час блокади. Про це вона розповіла мені одному – незадовго перед тим, як її не стало. Перший чоловік бабусі зник безвісти. А вона змогла перебратися через Ладогу і пізніше – у військовому шпиталі – познайомилася з моїм дідусем Сергієм. І вона, і дідусь воювали на боці радянської армії.
Уже після війни вона спробувала повернутися до свого села, звідки була родом, але село було знищене, а всі мешканці, естонці, були примусово перевезені в Естонію під час німецької окупації, було і таке. Аліда, моя прабабуся, опинилася в місті Пилтсамаа, де її прихистила місцева родина. По закінченню війни вона звернулася до військової служби, яка займалася пошуком людей, і так моя бабуся дізналася, де знаходиться її мати і поїхала за нею. Вони вирішили залишитися в Естонії. Саме там народилася моя мама і три її брати. Це були складні часи і дуже дивні, бабуся Хільда працювала на радянську владу, а прабабуся, живучи на хуторі, годувала «лісових братів» (рух опору радянській владі, свого роду аналог УПА – Авт.). Прабабуся навіть допомогла стати на ноги трьом дітям репресованих естонців – вона ними опікувалися, за що вони були їй все життя вдячні. Ось така складна історія…
Моя бабуся взагалі дуже мало розповідала про війну, і, як я казав, лише за пів року до смерті дечим зі мною поділилася. Вона казала, що у будинок в Ленінграді, де вона жила, потрапив снаряд, і її маленька дитина отримала контузію. Доглядати її вона не могла – їй треба було бігти на завод, бо невихід на роботу карався розстрілом. Поки бабуся розривалася між домом та роботою, дитина померла.
«Це моє звернення до моїх родичів, однокласників, знайомих, всіх, хто говорить в Естонії російською мовою. Естонія ваша країна, то станьте ж нарешті Естонцями, робіть свій вибір! Бо якщо Росія втрутиться в життя вашої країни, такою, якою ви її знаєте, більше не побачите, буде біль, кров, смерть і руйнування!», – так підписав Тітов свій плакат.
Але як ви прийшли до українства?
Якщо говорити про усвідомлення своєї ідентичності, то мій вибір сформувався у період між Помаранчевим Майданом 2004 року та Майданом 2014-го. Після розгону «Беркутом» студентів я їхав на Майдан і запитував себе, заради чого я туди їду. І сам собі відповів так: бо я громадянин цієї країни. Тоді я назвав себе «громадянином», а після лютого 2022-го зрозумів, що я – українець. Хай і не за народженням. Як частина політичної нації, що сформувалася зараз, я – українець.
Розкажіть про Харків. Туди ви потрапили після Естонії…
Так, вперше – коли я навчався у третьому класі школи. До цього часу я ріс у бабусі, а потім батьки закінчили навчання, оселилися у Харкові і забрали мене туди. Мій батько був родом з Чугуєва, з-під Харкова, і хотів жити ближче до своїх… Прийняття нових реалій для мене було дуже важким, бо Харків сильно відрізнявся від того, що було в Естонії.
Протестували?
Поводився доволі агресивно. Прийняття і Харкова, і України було складним. Весь час тягнуло в Естонію. І, власне, я мав таку можливість. Приміром, після школи я міг би залишитися в Естонії. Але втрутилася доля, і тепер в Україні я почуваюся цілком вдома. Двоюрідний брат час від часу кличе до Естонії, але я йому кажу, що зараз мені там робити вже нічого і я себе там не бачу. Моє місце в Україні.
Якщо вірити Вікіпедії, то в момент вступу до Харківського художньо-промислового інституту хтось відрадив вам навіть пробувати малювати. Так і було? Згадуєте людей, які дали вам таку пораду?
Так і було. Вперше я вступав до Харківського Худпрому (Художньо-промислового інституту, нині це Харківська державна академія дизайну і мистецтв – Авт.) у 1991 році. Вступити не вдалося, бо на той час це була потужна художня школа, куди абітурієнти з’їжджалися звідусіль, адже навчатися в Худпромі вважалося і престижним, і цікавим. Інколи туди вступали по десять років поспіль – таким високим був рівень вимог. Я цьому рівню не відповідав. Між тим батьки не знали, що зі мною робити, я й сам цього добре не знав. У мене добре виходило малювати у шкільних зошитах, тож батьки й запропонували рухатися в цьому напрямку. Але коли викладачі Худпрому побачили, що я накарлякав…
Пізніше я потрапив на Худграф до педінституту (художньо-графічний факультет – Авт.). А туди вступали ті, хто або не потрапив до Худпрому, або ті, хто взагалі не вирішив, чим у житті займатися. На Худграфі було простіше, але і там один з викладачів сказав мені: «Не марнуй час, а іди на Барабашово» (ринок у Харкові – Авт.).
Цікаво, що зараз робить цей викладач…
Лайкає мої пости.
Після Естонії прийняття Харкова та України для Тітова було складним, але врешті він відчув себе громадянином і українцем
Правда? Оце так… Добре. Після Харкова ви працювали у Києві, в рекламному агентстві. Чому вирішили відкласти малювання?
До рекламного агентства я займався живописом. Тобто це були абсолютно інші роботи, аніж зараз. Писав або міські пейзажі, або роботи-метафори – щось таке про внутрішній стан – складні, сумні і багатошарові. Ну от, рухався я у цьому напрямку і вже бачив себе у майбутньому художником, аж тут зрозумів, що маю алергію на олійні фарби. Це був повний провал. Життя довелося починати заново – отак і я потрапив в рекламу. Як художник-ілюстратор. Зараз такої професії у рекламі немає, а тоді ще була. Тоді багато чого малювали руками, бо ще не було фотобанків і для того, щоб показати ідею майбутнього борда або відео ролика, потрібно було намалювати все руками, бо референтів не було де шукати.
А потім я став артдиректором і почав сам створювати рекламні кампанії. Тобто повністю відповідав за створення візуального ряду певної ідеї.
До речі, про малювання на комп’ютері та про роботу руками. Перше відсуває друге з насидженого місця. Це добре, погано чи ніяк? І ще одне. Тут вже й штучний інтелект почав малювати – як вам таке?
Я й сам малюю на комп’ютері. Всі мої роботи не є складними технічно, там нема такого, що було б складно відтворити. Власне, малювання на комп’ютері – це те саме малювання руками, тільки інші інструменти. А щодо штучного інтелекту, то поява ШІ, звісно, сильно вдарить по всій індустрії ілюстраторів. Багато творчих людей втратять через це роботу. Так, ШІ миттєво обробляє весь людський досвід за попередні століття і дуже швидко вчиться, а тому те, що художник досягає за роки вправ, ця штука робить за лічені хвилини. Дехто вже зараз намагається пристосуватися, і я думаю, що у майбутньому творчість художника виглядатиме інакше. Та й те тільки художника – життя поетів, музикантів та багатьох людей творчих професій зміниться також.
У мене від картин ШІ – мурахи по шкірі. І не тільки тому, що у людей там зуби в три ряди чи по десять пальців на руках. Навіть коли ШІ створює дуже красиві обличчя, це якась макабрична краса.
Уже не малює стільки пальців – я ж кажу, що ШІ дуже швидко вчиться, особливо коли зараз посипалося стільки запитів. А взагалі намалювати руку – це дуже складна історія для будь-якого художника, і для штучного інтелекту – так само. Плюс все залежить від того, хто закладає завдання. Якщо людина є освіченою в історії мистецтва, то її запит не буде аж настільки попсовим, і картина вийде цікавою. Хоча зараз у ШІ роботи справді виглядають однотипними – дуже пропрацьованими, але не емоційними. Завантажте у ШІ Нікіту Тітова, і він малюватиме подібно до мене.
Та не дай бог…
Я з цього приводу не парюсь. Це ж лише інструмент. І він дає можливість малювати тим, хто раніше цього не міг – або часу не мав, або сил, або ще чогось. Це навіть цікаво. Дивіться, ми нібито вже живимо у майбутньому, але при цьому маємо під боком Росію, яка хоче повернути увесь світ до кам’яного віку.
«Країна народжується» – плакат, намальований Тітовим у 2013 році. З Майданів 2004 та 2014 рр. почалося його самоусвідомлення як українця
Ну тоді вже так – краще штучний інтелект, ніж Росія. Але скажіть, будь ласка, чи є в Україні ще художники, здатні малювати соціально-політичні плакати на такому високому рівні? І на такій натягнутій душевній струні?
Я не перший почав малювати такі роботи. Взагалі батьком сучасного українського політичного плакату я вважаю Андрія Єрмоленка. Він починав задовго до Майдану, працював артдиректором і художником журналу «Тиждень», робив для нього обкладинки. Я вважаю їх справжніми зразками мистецтва. Пригадую, коли в 2008 році Росія напала на Грузію, Єрмоленко зробив неймовірну обкладинку – і водночас це був плакат – про те, що Україна буде наступною.
Пам’ятаю таку обкладинку.
Так, для мене Єрмоленко – це еталон, він створив багато знакових робіт, а я у нього багато чому навчився. Він багато що зробив для мого життя, ба навіть якось врятував його, коли були скрутні часи. Але окрім того, що він зробив для мене, він ще й багато зробив для сучасного плакату.
На початку 2000-х я пам’ятаю, як цілими збірками видавали карикатури – такі художні альманахи користувалися попитом, зокрема, у друкованій пресі. Бо, як ви справедливо зазначили, фотобанків не було, та й інтернет ледве жеврів, а чимось треба було ілюструвати статті, тож карикатури на владу йшли на «ура». А от якісних плакатів не пригадую зовсім…
Ні, вони були, і художників також було багато. Був потужний вибух плакатного мистецтва у 2014-2015 роках…
Це вже значно пізніше, а я про 2000-2003 кажу…
Бували періоди затишшя, але є художники, які постійно займалися плакатом – той таки Єрмоленко, Микола Гончаров… І всі роки російської навали було багато плакатів, а тим більше – після 24 лютого 2022-го, тоді пішла ще одна потужна творча хвиля.
Не знайома з творчістю Гончарова, якщо чесно, але ваші плакати для мене звучать так само, як вірші Сергія Жадана – потужно і з максимальним відгуком. Загалом Харків – це, здається, якесь місце сили, де ще з 1930-х народжуються справжні, без пафосу, таланти. Чим для вас був Харків і як на вас вплинув?
Насправді я дуже давно випав з харківської тусовки, хоча до Харкова повернувся у 2014-му. Якраз почалася хвороба, і довелося повернутися до батьків. Тоді я мало куди ходив, хіба що на всі проукраїнські заходи, які у Харкові відбувалися. Так що Харків останніх років для мене – це така собі проукраїнська бульбашка, це люди, які постійно збиралися або біля Тараса, або на Майдані Свободи.
Згадаю тут Артема Полежаку – це ж неймовірний поет! Зараз він на війні, був поранений, приїздив у відпустку до Франківська, і ми якраз нещодавно бачилися… Взагалі Артем – один з найбільш яскравих поетів, вміє писати і сильно, і з гумором. А таке поєднання небагатьом вдається. Можна написати щось ліричне або щось філософське, а на гумор потрібен геній.
Легендарна пророча обкладинка «Тижня» авторства Андрія Єрмоленка, якого Нікіта Тітов вважає своїм наставником
Добре сказано.
Так, для мене люди, які про трагічні речі пишуть з гумором – це надлюди…
А ще в Харкові дуже багато цікавих музикантів, які працювали і до лютого 2022-го, і продовжують працювати зараз. І художники є цікаві – Ірина Ільїнська, Ігор Ільїнський, Олексій Борисов… Мені пощастило: мене оточували люди, які жили Україною. Тому, можливо, мені складно говорити про культурне життя Харкова в цілому, бо якщо я там і був у певній мистецькій тусовці, то це була скоріше військово-волонтерська тусовка.
Трохи перестрибуючи через події, спитаю про Франківськ. Ви нині живете там, а це ще одне гніздо, з якого випурхнула своя особлива творча тусовка. Напевно, франківська бульбашка є відмінною від харківської, але є цінною по-своєму. У вас що, дар обирати такі особливі міста?
Ми переїхали з Харкова до Києва у 2021 році, тому що в Києві був мій син, і я хотів бути до нього ближчим. Зараз він за кордоном, бо з початком російської навали мати мого сина з іще двома своїми маленькими дітьми вирішила виїхати. А ми з моєю мамою залишилися в Києві і, в принципі, нікуди не збиралися їхати. Але так сталося, що моя психічна хвороба почала прогресувати, я відчув, що мене дуже сильно хитає і я майже на межі.
Тоді друзі запропонували мене вивезти. Вони сказали: ти тільки скажи куди, і ми тебе відправимо. Я згадав про Франківськ, бо з ним були по’вязані кілька моїх проєктів, які ми робили разом з Андрієм Єрмоленком. Ми, наприклад, робили там виставу «Оскар і Рожева пані» з Ірмою Вітовською – вона принесла багато користі, бо тоді вперше почали голосно говорити про паліатив і сама постановка зібрала багато благодійних коштів (мова йде про спектакль за романом Еріка-Емануеля Шмітта про десятирічного хлопчика Оскара, невиліковно хворого на рак – Авт.). Також у грудні 2021-го у мене була там виставка – в «Ваґабундо» («Підземний Перехід Ваґабундо» – мистецький простір в Івано-Франківську – Авт.).
Тож я собі подумав, що Франківськ – це те місто, де у мене найбільше друзів та знайомих. Тим паче, що раніше, коли я гуляв Франківськом, то думав, що коли стану пенсіонером, то, напевно, сюди переїду. Саме місто мені дуже нагадує мою батьківщину і плануванням, і європейською архітектурою. І водночас тут живуть українці… І ось я вже рік, як живу у Франківську, за цей час багато що відбулося – було втілено чимало благодійних проєктів, а я перезнайомився з усіма ключовими для мене людьми. Абсолютно не шкодую, що приїхав сюди.
Я бачу, що Естонія вас не відпускає.
Ну як сказати… Думки про повернення до Естонії мене остаточно залишили, коли народився син. Бо син – українець. І я хотів би, щоб він зростав українцем, з думками про це я і йшов на Майдан. Україна стала моєю країною, але ще вона країна мого сина. Хотілося б зробити внесок у його майбутнє.
А скільки років синові?
Чотирнадцять.
Нікіта Тітов з Артемом Полежакою
Він, напевно, є вашим найпершим – не скажу критиком – але глядачем нових робіт?
Ні, він не перший глядач. Мої ж роботи – на Фейсбуці, а для покоління мого сина Фейсбук – це майданчик дідусів та бабусь. Так, інколи він туди заходить, щось дивиться. Може написати «ок», і це найвища оцінка з його вуст.
Давайте про творчий метод. Як вам вдається досягти максимального лаконізму у ваших роботах? Чи багато ескізів ви створюєте до одного малюнку?
Взагалі не роблю ескізів. Можу накидати якийсь простий малюнок, просто щоб не забути задум, якщо я далеко від комп’ютера. Малюю я дуже швидко. Важливо сісти малювати у той момент, коли я відчуваю, що думка тримає мене і її слід висловити. Мої зображення не є досконалими за дизайном, але я і не ставлю завдання створити унікальний витвір мистецтва. Плюс мій творчий арсенал не є аж таким розвиненим та потужним, я шукаю форми висловлення думок, які не потребують складних технічних рішень. Важливо передати настрій просто, але дати вихід тому, що турбує чи болить у даний момент. Такий вихлюп емоцій є ще й терапевтичним для мене.
Ви малюєте Україну без вишиванок, без віночків, без садка вишневого коло хати. І тим не менш, всім зрозуміло, що це Україна, Україна, яка бореться. Що є зараз нашою візитівкою – меч, щит, волонтерство як здатність стояти плече до плеча?
У нас є передусім два символи – тризуб та прапор. Вони розповідають абсолютно все, можуть розповісти всю історію України. Наш герб і наш прапор – хоча і через дуже трагічні події – транслюють всьому світу, хто ми є. Та є ще й третій символ України – наші люди. Звісно, вони дуже різні, але я завжди орієнтуюся на кращих – і у творчості, і у житті. Україну я бачу через людей, якими я захоплююсь – їхні вчинки, рішення, думки мене надихають найбільше. Саме завдяки цим людям у мене є непохитна віра в перемогу.
Так, у нас дуже багато проблем. І вони поки не вирішуються, і стають все більш болючими. Але водночас найбільшим здобутком Майдану є пробудження активності людей: хтось пішов захищати Україну, хтось – підтримувати захисників, а ще хтось почав плідно впливати на владу та змінювати її. Хоча купа негативних речей все ще залишаються – та ж корупція, приміром. Але ця війна народила дуже потужну політичну націю, яка, впевнений, зможе впливати на владу і змінювати майбутнє.
Ви такий панегірик проголосили людям, але самі писали на Фейсбуці, що ваші роботи безпардонно крадуть і що практично вся продукція з вашими малюнками випускається без дозволу автора. Це не розчаровує вас у соціумі, в якому ми живемо?
Так, практично всі беруть малюнки без дозволу, за винятком кількох волонтерських організацій, з якими я співпрацюю. Коли сюди приїжджають мої друзі з Естонії і бачать це, вони завжди кажуть, що у них таке неможливо. Починаючи з Майдану і зараз тим більше, йде боротьба за іншу країну, де таке і багато іншого буде просто неможливо. А крадіїв цих я вважаю такими ж пережитками совка і мародерами, як і росіян. Але що з ними робити? Судитися? Я би вже, напевно, не одну квартиру купив, якби виграв всі судові позови. Та я зосереджений зараз на інших речах, більш важливих для мене, хоча й розумію, що з крадіями слід розбиратися, щоб і навчити, і провчити, але сил на ресурсу на них зараз немає.
До речі, про росіян. Вони вас, часом, не включили до розстрільних списків, як деяких наших письменників та журналістів?
Вони про мене точно знають – це те, що я можу сказати. Ще до лютого 2022-го мої роботи з’являлися у російських пабліках, і мене попереджали, щоб я був обережним. Але що мені до них? Я роблю те, що роблю, і робитиму, доки маю змогу.
Ви створювали шеврони для наших військових. А чи є ще такі роботи Нікіти Тітова, про які не знає широкий загал?
Не буду говорити багато, скажу просто – так, є такі роботи. Дуже різні люди звертаються з проханнями, але зараз, якщо чесно, я вже менше реагую на такі запити. Перші пів року після лютого я майже не відмовляв нікому, але зараз вже просто не маю на це ресурсу. Важко. Відчуваю таке психологічне виснаження, що був змушений звертатися до лікарів і шукати допомогу.
Нікіта Тітов створював малюнки до вистави режисера Ростислава Держипільського «Оскар і Рожева пані»
Давайте для психологічного розвантаження кілька слів про ваших чудових звірів. Вони навіяні Марією Примаченко?
Не тільки. Це загалом моє бачення і моя рефлексія на український «наїв». Ось там якраз є і віночки, і квіти, які ви згадували, і оце все…
Мені ще надзвичайно сподобалася ваша серія портретів українських письменників. У зв’язку з цим два запитання. Перше: коли ви намалюєте власний портрет?
Я вже малював, їх було навіть декілька… А щодо портретів письменників, то я пишаюся тим, що у дворику Харківського літературного музею відкрили їх виставку під назвою «Поличка» під час першого карантину. Там у дворику є паркан великий, і саме на ньому портрети висять аж дотепер. Уявляєте, скільки всього ця виставка пережила, але вона є і досі.
Леся Українка авторства Нікіти Тітова
Так, це неймовірно, враховуючи, що мова про багаторазово обстріляний Харків. Але моє друге питання у зв’язку і зі звірами, і з портретами: які роботи даються вам простіше і виходять, на вашу думку, більш досконалими – ті, що творяться у момент великого душевного потрясіння, тобто пов’язані із війною, чи мирні сюжети – про любов, наприклад?
Усі мої роботи є продовженням думок та емоцій. А зараз такий час, що все, що відбувається в моєму житті, я сприймаю крізь призму подій у країні. І виходить так, що що б я не сів малювати, я малюю те головне, що всім нам болить. Тому не можу сказати, що щось дається краще, а щось гірше – це все мій стан. Мій Фейсбук – це, по суті, мій щоденник.
Власне, ви самі себе назвали Фейсбук-художником і написали, що не вважаєте себе затребуваним митцем. Ви справді відчуваєте свою незатребуваність? Але як таке може бути?
Я вважаю себе реалізованою людиною в тому розумінні, що роблю те, що я хочу і що для мене важливо. І не залежу ні від чиєї думки. І це справді щастя – почуватися настільки вільним. Але в плані грошей є певні проблеми. Час від часу їх дуже не вистачає. Я не оголошую про жодні донати, бо збори на військових і без того впали дуже сильно, тож збирати ще на власні потреби не випадає.
Вам не роблять комерційні пропозиції?
Роблять, але моє життя є надто далеким від грошових потоків. І в той же час відмовляюсь від замовлень, які могли би принести добрий дохід, але є для мене неприйнятними.
Такі реалії в нашій країні. Можливо, їх також варто змінити. Бо й письменники – якщо не йдеться про метрів – не живуть з роялті, а підробляють, хто чим може: хто перекладами, хто редагуванням…
Ну, з художниками трохи інша історія. Є такі, чиї роботи коштують дуже дорого, але я не належу до їхнього числа. Я не пов'язаний з арт-менеджментом і не вхожу до цієї «дорогої» когорти. Бувають, правда, інколи якісь дивні пропозиції. Приміром, зараз у Нью-Йорку готують якусь виставку українського мистецтва в часи війни – з аукціоном тощо – і вже двічі до мене звертались організатори через знайомих.
І що ви?
Я сказав: ідіть нахер. Бо там одна з умов – бути за походженням українцем, навіть не обов’язково громадянином, а саме за походженням. Ні, я можу відшукати у себе українське коріння, але скільки ж у нас живе справжніх українців, які не є етнічними українцями. Що робити з ними? Коротше, я їй там матом відписав…
А ви і матом можете?
Якщо я до чогось не хочу бути дотичним, то так…
Ви ж не покинете малювання після війни, правда? Вже у мирній благополучній Україні, яка обов’язково постане?
Знаєте, коли мене питають про творчі плани, я просто не знаю, що відповідати. Бо вже кілька років поспіль я малюю майже щодня, і коли я прокидаюсь, я навіть не знаю, що намалюю сьогодні. Тому я уявлення не маю, що робитиму після Перемоги. А, може, я книжки почну писати?
Чудова ідея. Але моє питання було не про творчі плани. Колись ви вже робили вибір на користь реклами, тому…
Я справді не знаю, що буде. Я живу сьогоднішнім днем. До того ж, маю хворобу, яка може себе дуже жорстко проявити. Я нічого не загадую, а доки можу – доти малюю.
«Наїв» художника Тітова, один з його чудових звірів
Насамкінець про таке. Чи стане колись Нікіта Тітов Микитою Тітовим?
Я почав відбуватися як Нікіта Тітов, тобто як творча особистість з таким іменем, десь у 2015-2016 роках. Мене Андрій Єрмоленко якраз друкував у журналі і питав: як тебе підписати? Нікіта чи Микита? Я сказав: пиши «Нікіта», бо на це є свої причини. Я дуже тяжко звикав до свого імені в дитинстві. Більше «Нікіт» в моєму оточенні взагалі не було. Ще одного «Нікіту», свого ровесника, я зустрів, коли мені було 23 роки, і найцікавіше, що він також «Нікіт» раніше не бачив.
А ще мене питали, що, може, «Нікіта» – це таке прізвисько? Може, я «Нікітський» чи «Нікітенко»? Словом, мені знадобився час, щоб прийняти своє ім’я. У паспорті я – так, Микита. Але для мене це трішки інше звучання та інше наповнення і відчуваю себе саме Нікітою. До того ж, у самому імені «Нікіта» нічого москальського насправді нема, воно грецьке за походженням, було поширене у Візантії та середньовічній Європі і ніякого відношення до Росії не має.
Словом, мені комфортно з ім’ям «Нікіта». Дехто каже, що я – малорос, хай каже, є люди думки і ставлення яких для мене важливіші. Зараз всім кажу, що я галицький художник Нікіта Тітов.
А щодо прізвища, то предки мого батька були кріпаками якогось генерала Тітова, що мав маєток на Дніпрі. І коли кріпацтво скасували, він сказав: тепер ви всі – діти мої, всі Тітови…
Відчув «злобу дня», кон’юнктурник…
…Отак і вийшло, що все село – Тітови. Так що ім’я у мене грецьке, а прізвище – питомо українське, я вважаю. Тут все нормально (сміється).
Додам, що плакатом я займаюся не з лютого 2022-го, а упродовж всіх тих років, коли багато хто вже «втомився від війни» або не помічав її, або був з когорти «какая разница» тощо. Моїми глядачами були люди, які ніколи не забували про війну – для них вона тривала з 2014 року, і таких глядачів було не так багато.
Дуже прикро, що до багатьох прийшло розуміння війни тільки після всіх цих страшних подій, коли війна зайшла майже в кожну родину. Саме через це розуміння, гадаю, моїх глядачів побільшало, а я як малював, так і малюватиму далі – і тільки те, що вважаю потрібним і важливим перш за все для себе.