Євген Положій: «Я був свідомий, що в окупації мені не пробачать правди в романі «Іловайськ»
Наталія Лебідь
«Центр політичного консалтингу» розмовляє про війну та творчість з письменником Євгеном Положієм. Євген – автор відомого роману «Іловайськ», котрий увійшов до рейтингу 30-ти знакових книг, виданих за 30 років Незалежності України. Цей роман – заснований на реальних подіях – був відразу помічений читачем. А автор був «помічений» ворогом: росіяни внесли Положія до своїх «розстрільних списків». Тому нашому сьогоднішньому співрозмовнику довелося виїздити з рідних Сум у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Про те, де і як він зустрів 24 лютого 2022 року, про настрої земляків, про героїв «Іловайську» і про сучасний літпроцес Положій розповідає далі.
Пане Євгене, ви як письменник маєте дар передчуття? Одне з ваших інтерв’ю на телебаченні починалось реплікою ведучого: вже рік як триває найстрашніша війна (мова про 2015-й). Вам тоді не стиснулося серце від візії – все найстрашніше ще попереду?
Найкращий дар передчуття в нашій родині має кіт П’ятачок, який завжди передчуває, коли хтось із дітей хоче його піймати для своїх забав – і вчасно займає оборону. Ми збирали і розбирали родинні «тривожні валізи», починаючи з 2014 року, але восени 2021-го зібрали речі з повним усвідомлення того, що війна неминуча. І я дуже дивуюсь, коли поважні члени РНБО кажуть у своїх інтерв’ю щось на кшталт: «Ми не вірили, що вони це зроблять…». Хіба державна безпека – це дитяча гра у «вірю-не вірю»? Навіть П’ятачок це розумів…
То, може, його ввести до складу РНБО?
…На моє глибоке переконання, не передбачати широкомасштабне вторгнення Росії в 2022 році могли лише люди, зовсім не знайомі з історією Росії та публікаціями в британській, німецькій та американській пресі в жовтні-листопаді 2021 року. Я вже не кажу про публічно доступні розвідданні та різноманітні попередження закордонних політиків. Та й не для того Путін розпочинав у 2014-му в Криму і на Донбасі та ганяв свою армію весь 2021 рік вздовж кордонів, щоб розвернутися і піти пити чай.
Масштаб абсурду не дозволяв у таке повірити – це я як обиватель кажу. Але де і як вас особисто застало повномасштабне вторгнення?
У Сумах, удома. Від Сум до кордону з Росією – 40 км, і в середині лютого я точно знав, що навіть ті нечисленні українські військові підрозділи, що стояли там, перекинуті на Донбас. Територіальна оборона не мала зброї, по факту, існувала лише на папері, а сесія міськради постановила виділити їм гроші на ремонт приміщення (!) протягом двох місяців (!). Я був свідомий того, що, в разі окупації, ніхто ні мені, ні моїй родині не пробачить активної громадянської проукраїнської позиції та правди в романі «Іловайськ».
До вторгнення хтось сміявся з «розстрільних списків» ФСБ активістів та громадських діячів для українських окупованих територій, мовляв, ну шо за маячня, зараз же не 1937-й рік, які «розстрільні списки»? Так, рік інший, століття навіть інше, але принципи і традиції у людей і організації, яка займалася і займається масовими стратами і катуваннями, залишилися незмінними. Тому ми з дружиною Анною вирішили – якщо розпочнеться вторгнення, нам треба виїхати з міста. Такий був план.
Ваші рідні Суми не були окуповані, але з першого дня «повномасштабки» і по цей час місто і область – під постійними обстрілами. Наскільки втрачено або ні дух та атмосферу міста від цього гнітючого відчуття постійної небезпеки? І якими вони були – дух та атмосфера – до війни?
За кілька годин після вторгнення 24 лютого російські танки вже вільно їздили вулицями Сум. Ні влади, ні поліції, ні військових. На щастя, росіяни пройшли транзитом. Очевидно, не думали, що тут можливий спротив, залишили Суми собі «на потім». Але в місті знаходилися склади стрілецької зброї; люди самоорганізувались, підскочили бійці ЗСУ – і разом дали бій окупантам. А потім тримали місто, не дозволяли зайти туди росіянам. Дух у місті був неймовірний – стояти до останнього.
Через блокаду виникали складнощі з продовольством, медикаментами, але волонтерам вдавалося провозити і їжу, і ліки, і навіть зброю. Дуже багато мешканців виїхало «зеленими коридорами», особливо після того, як рашисти скинули бомбу на приватний сектор – загинуло 24 людини. Втримали місто звичайні, як прийнято казати, пересічні люди.
Звісно, для таких дій, щоб люди взялися за зброю, ризикували майже у безнадійній ситуації власним життям, існує підґрунтя: потужні проукраїнські настрої, історія Слобожанщини, її козацько-слобідська складова, якісь відгуки «партизанського краю» з Другої світової, та й взагалі, люди у нас від природи кмітливі та вперті. В мирному житті така непоступливість не завжди позитивно впливає на розвиток, але для війни – неоціненна якість.
Тоді маю покаятись перед вашими земляками-сумчанами, бо здавалось, що в силу близькості до кордонів РФ, вони повинні були відчувати потужний сплив «руского міра» – за аналогією із донецьким регіоном. Бачу з ваших слів, що це не так.
По території сучасної Сумщині колись проходили кілька найважливіших сполучень – водних та по суходолу, важливих доріг зі сходу на захід, з півдня на північ, у тому числі, відомий шлях Радоман. Таке собі перехрестя. І саме тут проходив колись природний кордон – басейн річки Сейм – між Князівством Литовським (потім Річчю Посполитою) та Московією. І цей кордон можна побачити навіть зараз, за 500 років, на електоральній мапі – по різні боки Сейму і досі підтримували різні політичні вектори.
Останні 30 років тут, на кордоні, робилися великі контрабандні оборудки; люди їздили працювати до Росії, на території Сумщини є кілька локальних селищ із російським населенням, натомість, по той бік кордону – багато українських колишніх козацьких слобідок. Політично наше місто з 2000-х років – проукраїнське, а Сумщина голосувала приблизно 70% на 30% відповідно до берегів Сейму.
Зрозуміло.
Останні кілька років ми робили чудовий проєкт «Сумщина. Велика спадщина» – про видатних письменників, поетів, художників, краєзнавців тощо, хто народився на Сумщині або створив тут щось значне. Скажу, хто у нас на суперобкладинках: Давид Бурлюк, Іван Багряний, Пантелеймон Куліш, Олександр Олесь, Микола Хвильовий. Тобто митці світового рівня, і всі вони – уродженці наших країв. На загал у цих поки що п’яти книжках зібрані сотні відомих імен, і всі вони пов’язані так чи інакше зі Слобожанщиною.
Ми скаржимося на західний світ, який не дає «Оскарів» за наші фільми і взагалі мало що знає про українську культуру. Але з чим стикаються наразі активісти та влада, коли мова заходить про перейменування або повернення історичних назв вулицям? 90% населення не знають українських митців, письменників, музикантів, науковців, політичних діячів. Біла пляма. А це – наш культурний код, культурний кордон.
Звісно, така ситуація за СРСР (та й пізніше також) створювалася навмисно, штучно, це допомагало конструювати імперський міф про велич всього російського. І, звісно, на цьому тлі достатньо ще залишається людей, які сумують за СРСР, своєю юністю та міфами про Павліка Морозова. Перші реальні зрушення відбулися за часів президенства Віктора Ющенка – широкий загал дізнався про УНР, Січових стрільців, Крути, Голодомор, УПА.
Другий відчутний поштовх відбувся в 2014-му році, навіть наша україномовна родина в Сумах відчула, нарешті, що живе в Україні, а не в УРСР. І переважна більшість людей за останній рік дійсно відкрилася до сприйняття українського контенту. І зараз самий час цей освітньо-культурний вакуум заповнювати, створювати спеціальні програми на державному рівні, включати їх до «марафону» – популяризувати кожну дату народження кожного відомого митця, кожне відоме наукове відкриття, створювати, нехай маленькі, документальні сучасні фільми, ролики для соціальних мереж.
Так само анонсувати кожну нову книгу відомих письменників, кожну виставку, кожен фільм. І тоді не лише картину Дега перейменують в «Українські танцівниці» в «Метрополітені», а й інші всесвітні відомі твори мистецтва нарешті повернуться, гіпотетично кажучи, до Батьківщини, а українська культура займе те місце в світі, яке їй належить по праву. Але лише тоді, коли самі українці добре знатимуть, хто такий Багряний або Олесь. От би цим Мінкульт зайнявся; може, не вистачало б тоді часу на віджим «Довженко-центру».
Давайте в такому разі заанонсуємо наступну нову книжку відомого письменника, тобто Євгена Положія. Ви плануєте писати про цей рік, рік після 24 лютого?
Так, пишу роман «Фінальний епізод» (війни, що триває 400 років). Восени мусить вийти в світ. Там не лише про останній рік. Там про останні років 50.
Загалом наскільки вирізняється ваше відчуття війни тепер від того, яке було, коли писався ваш «Іловайськ»?
Якщо брати решту території України, без Криму та Донбасу, то 2014 рік – це війна обраних. Тих, хто самі обрали шлях воїнів або волонтерів. Іншим можна було не звертати на війну уваги. Широкомасштабне вторгнення – це війна всього народу. Ніхто не обирає, брати йому участь у подіях чи ні. Біженці, ракети, військові дії, мобілізація. І, звісно, незрівнянна кількість втрат.
Росіяни роблять зараз на окупованих територіях теж саме, що робили на Луганщині і Донеччині в 2014-15 рр. – розстріли мирного населення, мародерство, зґвалтування – але тоді про це ніхто не хотів слухати. Ні на Заході, ні у нас. А непокаране зло має властивість масштабуватись. Тепер є шанс, що зло покарають. І в 2014-му, звісно, люди не мали такого всепоглинаючого відчуття глобального жаху, неминучої катастрофи, які накрили нас у перші місяці 2022 року.
Ваш батько, відомий письменник, як би він осмислив цю війну? Про що б він написав? Віктор Положій народився у 1949-му, проте, напевно, ділився з вами споминами, почутими від старшого покоління, про Другу світову, яка, звісно, наклала відбиток на його дитинство та юність…
Ми з батьком у силу родинних обставин спілкувалися не часто. Він помер молодим, у 54 роки, мені зараз стільки. Тема Другої світової – Великої Вітчизняної, звісно, була дуже популярною в 70-80-ті роки минулого століття. І написано багато по-справжньому сильних книг. Доля мого батька склалася так, що після закінчення КДУ ім. Шевченка його направили вчителювати на Волинь, у далеке село.
І перша повість, яку він написав і яка зробила його відомим, називалася «Жив-був Іван» – про УПА. Досить таки ризикований вибір теми як на ті часи, особливо для дебютанта, при тому, що це – не комуністична пропаганда, а сильний талановитий твір про вибір людини. Перекладений, до речі, у свій час двадцятьма мовами. Роман «Попіл на рани» – теж про війну, за нього батько отримав кілька премій, але цей текст написаний уже в класичному радянському наративі.
Основний масив літератури про російсько-українську війну – коли він постане? Зараз, безпосередньо під час війни чи пізніше, коли буде мир і почнуться рефлексії на все пережите? Така тема, як війна, повинна «вистоятися» чи «настоятися» у свідомості?
Є письменники, які морально готові їздити по шпиталях, зустрічатися з важкопораненими, їздити на фронт, щоб віднайти там своїх героїв. Саме так я писав «Іловайськ». Є письменники, які кажуть, що не можуть під час військових дій нічого писати, що справжній український Ремарк з’явиться в нашій літературі з лав військових і за пару десятків років напише роман-епопею, який отримає Нобелівську премію. Так і буде, сподіваюсь. Тобто, кожен рефлексує по-своєму, і психіка кожного спрацьовує дуже індивідуально.
Особисто я притримуюсь такої думки: можеш писати – пиши, не можеш – роби те, що вважаєш за потрібне, що можеш наразі робити. Головне, нікому не розповідай, що тільки ти – молодець, а той, хто робить не так, як ти – не молодець, бо справжні письменники не мають часу і моральних сил писати романи під час війни. А у нас це дуже полюбляють: розказати, як тобі жити, хто тут – головний романіст, хто – головний поет, і хто – головний волонтер.
Отут ви маєте рацію на всі 100%. Розповісти, як треба щось зробити, у нас готовий кожен другий. З цим пов'язаний і цьогорічний скандал довкола Шевченківської премії. Колишній (вже) голова комітету Юрій Макаров хотів залучити до розгляду та преміювання ті роботи, котрі були написані вже під час повномасштабного вторгнення. Але це багатьом не сподобалось, і Макарова відверто зацькували. А ви вважаєте його підхід правильним? Якщо так, то чиї твори ви б номінували – хто незаслужено залишився поза увагою?
Уважаю правильним підхід, який не порушує регламенту конкурсу. Бо «благими намірами…» ви ж знаєте, куди саме вимощена дорога. Те, що відбулося – неприйнятно. Та ні – це ганебно. Ще ганебніше те, скільки людей вихваляють Юрія Макарова та Шевченківський комітет за те, що пішли у відставку. Інша річ, якби вони це зробили одразу, коли стало відомо, що ніхто не збирається видавати указ і вручати лауреатам премії 9 березня, в день народження Шевченка, згідно зі сталою традицією. Це був би вчинок. Проте, наразі, це лише визнання власної поразки перед Офісом президента.
Думаю, дуже багато чого в цій маніпулятивній історії залишилося за лаштунками. Але не можна було придумати нічого гіршого, ніж зробити так, як зробили – порушити регламент, порушити традицію, не видати указ про лауреатів.
А у підсумку ми взагалі залишилися без Шевченківського комітету…
Вважаю, що журі конкурсу мусить кожен рік оновлюватися мінімум на 30% і обирати нового голову, а роботи номінантів мають бути не за останні п’ять років (чому не три, чому не сім?), а за конкретний рік (період), бо сказано ж: Шевченківська премія 2022 року, значить, книжка, вистава, фільм, виставка мусять постати у 2022 році (або в окреслений у регламенті період 12-и місяців). Хіба у нас митці не достатньо створюють достойних робіт щороку? Яка потреба озиратися назад у пошуках, чи всіх ти своїх друзів ощасливив? Я зараз не по згаданому епізоду, а в принципі.
Окрім того, номінація мусить містити чітку вказівку на роботу, а не типу «за віддану журналістську працю» чи «серію матеріалів протягом року» – це як «Оскар» за заслуги перед кінематографом, який треба вручати дуже заслуженим людям наприкінці їх життєвого шляху. Тому що «протягом року» – це справа особистого смаку, а фоторепортаж із воюючого Маріуполя – це конкретна робота. Хоча Шевченківська премія «За відданість українській культурі» – теж варіант нової номінації, якщо хочеться.
Особисто я не слідкую за перебігом жодної премії чи конкурсу в Україні, що пов’язані з літературою чи мистецтвом. Але вітаю нинішніх достойних лауреатів.
І про достойних. Кого з колег по перу (вже без прив’язки до премії) ви вирізняєте зараз? Хто піднявся у повний зріст саме через війну?
Сучасний світ так влаштований, що ми найбільше бачимо того, хто себе найбільше показує. Це не гарно і не погано, так є, бо є така можливість у соціальних мережах – фіксувати і популяризувати свою діяльність. Інформаційний соціалізм, де кожен має рівні можливості. У когось вистачає ресурсу і таланту цим користуватись, у когось – ні, хтось будує маркетингові стратегії, хтось не має можливості прислати відео свого бою з Бахмуту.
Українці для мене з 24.02.22 діляться на дві категорії: Герої і люди. Герої – це ті, хто воює, хто на фронті, тобто ті, хто зі зброєю в руках ризикує життям. Люди – це всі інші. Тому мої герої-письменники – Артем Полежака, Ігор Мітров, Маркіян Камиш, Богдан Коломийчук, читав, що підрозділ Артема Чеха теж на днях перекинули на Донбас. Можливо, про когось із колег я не знаю, тому прошу вибачити, що не називаю.
Якщо брати суто письменницьке життя, то молодець Макс Кідрук – закінчив новий роман, видав його у власному видавництві, збирається в благодійний тур Україною. Люди купують, читають, обговорюють – є життя, є настрій, є рух. Теж саме можу сказати про Андрія Кокотюху, який невтомно пише роман за романом, купує та дарує українські книжки бібліотекам.
Свого часу ваш роман «Іловайськ» мав колосальний успіх. Тепер, через кілька років після його друку, що ви б змінили в цьому тексті?
Після першого друку мав кілька розмов із бійцями та командирами. Перед другим передруком зробив кілька правок. Один епізод натомість залишив без змін, хоча, якби знав від початку правду, взагалі б його не включив у текст. Один епізод переписав, бо людина на той час потрапила в полон, і ніколи не знаєш, чим відгукнеться для нього написане слово. Це досить тонкий лід. Проте, я одразу попереджав, що книга – художня, хоча і намагався бути максимально точним щодо подій. Але сьогодні я б нічого не змінював.
Ви щось знаєте про те, як склалися долі прототипів героїв «Іловайську»?
Більшість хлопців, про кого мені відомо, наразі воюють. Хто не може, в силу підупалого здоров’я, як Іван Погорєлий (новела «Дядько Іван»), допомагають побратимам. У середині січня в Бахмуті загинув Сергій Коваленко, позивний Кабан (новела «Життя і смерть Сергія Кабана»)… Дуже шкодую, що не встигли зняти художній фільм «Кордон» (режисер А. Кавун) за моїм сценарієм за мотивами цих двох новел.
І буквально днями прийшла дуже важка звістка – загинув Юра Коваленко. Історик, археолог, золота світла людина. Він працював у місії «Чорний тюльпан» – разом із іншими волонтерами у «сірій зоні» розшукував і «піднімав» тіла наших загиблих бійців. Перші їх місії були якраз біля Іловайську. Фотографії і відео, які Юра робив, дуже мені, як письменнику, посприяли. Разом із ним робили кілька зустрічей із читачами, в тому числі в Історичному музеї.
І насамкінець. Що у вас – як у митця – забрала війна і що вам додала (якщо таке було)? Є ще віра в те, що людство словом і художнім впливом здатне змінити світ на краще? Доволі потужна німецька література (без іронії) не запобігла виникненню нацизму, а «велика російська культура» (з іронією!) не завадила рашизму… Що можемо зробити ми, щоб «більше ніколи»?
Як людина, як чоловік, як митець, як будь-хто – мушу з усім справлятися, а втрати зробити надбаннями. Такий мій погляд на ситуацію. Кожен із нас мусить знайти своє місце у цій війні, або кожному з нас мусять таке місце знайти. Бо люди на своєму місці за будь-яких обставин працюють на користь перемоги значно вправніше.
Війна, на жаль, це суміш потворних ідей, пропаганди насилля, амбіцій окремих лідерів і оманливих уявлень народів про свою винятковість і винятковість свого лідера і Бога (у буквальному сенсі). Література певним чином є квінтесенцією і одночасно авторською реакцією на процеси, що відбуваються в суспільстві.
Проте навіть коли існує потужна антивоєнна література (як Томас Манн, наприклад, та інші німецькі довоєнні автори), вона не є мейнстрімом, бо в тоталітарному суспільстві спочатку штучно, як пропаганда, а потім вельми природно, у вигляді всенародної підтримки, домінують зовсім інші ідеї.
Гарна література може зупинити від війни людей, які читають гарні книжки. Але ж ми знаємо, що таких людей стає все менше.