Економіст Олексій Кущ: Держава не має коштів навіть на солідарну пенсійну систему

Наталія Лебідь

 

У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт №9212 щодо впровадження накопичувальної пенсійної системи.

При цьому, нагадаємо, ще у листопаді 2021-го Мінфін презентував проєкт другого рівня пенсійної системи, який передбачає відрахування внесків у розмірі 1% від зарплати на особистий накопичувальний рахунок. Така норма діятиме упродовж першого року функціонування системи, а надалі відсотки наростатимуть.

Джерелом сплати внесків стане 22-відсотковий ЄСВ, який зменшать на відповідну суму.

У цій грі братимуть участь усі громадяни, яким на момент запуску другого рівня буде менше 55 років. За приблизними підрахунками, які озвучують у міністерстві соціальної політики, таких в Україні близько 8 мільйонів осіб.

Для тих, кому на момент запуску накопичувального рівня буде 55 років і більше, пенсійна система ніяк не зміниться.

Оскільки сплачувати внески до накопичувального фонду, як і до солідарного, за людину буде її роботодавець, то реформа стосуватиметься перш за все офіційно працевлаштованих осіб. Тобто запровадження другого рівня пенсійної системи не має створити додаткового податкового навантаження ні на роботодавців, ні на працівників.

Це – в ідеалі. І це – спойлер того, що пропонує провладна фракція. А тепер – детальніше про проблеми, які супроводжуватимуть запровадження другого рівня і про які не говориться у законопроєкті. Про них «Центру політичного консалтингу» розповідає фінансовий аналітик та економічний експерт Олексій Кущ.

Пане Олексію, за проєктом закону № 9212, роботодавці сплачуватимуть такі внески від розміру заробітної плати працівників: 1% у 2023 році, 1,5% у 2024 році, 2% у 2025 році. В той же час держава буде співфінансувати ці внески на паритетних засадах за рахунок коштів державного бюджету України. Звідси найперше та найголовніше питання: наша країна дійсно має кошти, щоб паритетно із працедавцем наповнювати пенсійний рахунок найманого працівника?

Риторичне питання. Відповідь – ні, не має. Наша держава не має коштів навіть на те, щоб фінансувати солідарну пенсійну систему. А така система є дефіцитною і отримує дотацій на майже 180 млрд гривень щомісяця. Впроваджувати накопичувальну систему варто в країнах, які досягли певного рівня добробуту, бо тут передбачається, що і держава, і бізнес мають кошти, а люди мають стимули для пенсійних накопичень. Крім того, таку реформу варто провадити на етапі динамічного економічного зростання. Чому це обов’язкова умова? Тому, що пенсійна система повинна мати куди вкладати гроші, інакше їх просто з’їсть інфляція.

Тобто логіка тут проста: якщо економіка капіталізується, а основні активи економіки – нерухомість та цінні папери – зростають у ціні (і такий тренд зберігається упродовж 10-15 років), то тоді на оцій точці злету можна запускати накопичувальну пенсійну систему.

Тільки в цьому випадку – у випадку зростання активів! – перші отримувачі накопичувальних пенсій, які з’являться через надцять років, зможуть отримати суттєву надбавку до своїх виплат. Введення ж накопичувальної системи, коли держава виступає напівбанкрутом і перебуває на постійній дотації зовнішніх донорів та кредиторів, є апофеозом економічного абсурду.

Такий крок призведе до доволі відчутних негативних наслідків. Серед них може бути збільшення дефіциту бюджету, котрий і так є значним через те, що вже зараз бракує грошей на солідарну систему. Другий негативний наслідок – це збільшення податкового тиску на бізнес, який – навпаки – слід зменшувати.

Всі податки на працю – ЄСВ, податок на дохід фізичної особи (ПДФО) – необхідно знижувати, інакше ми не зможемо детінізувати ринок праці. Нам треба за рахунок фіскальних стимулів втримувати наявні робочі місця та створювати нові, а не навпаки. А це можливо лише внаслідок системного зниження податків, між тим зараз виявляється, що податки на працю лише зростатимуть, якщо буде ухвалений новий закон.

І що ми отримаємо натомість? Перехід ринку праці у ще більшу тінь та тінізацію зарплат. А щодо самих накопичень, то вони будуть фактично «спалені». Бо тут ще такий момент: ніхто не впроваджує накопичувальну пенсійну систему в умовах високої інфляції. Країни, які переходили на таку систему, робили це на точці гальмування інфляційних процесів, коли інфляція становила 5-6% максимум. Але не тоді, коли вона дорівнює 20-25%.

В економічній історії України був сприятливий для впровадження накопичувальної системи момент, який ми, можливо, проґавили?

У нас був унікальний шанс поєднати накопичувальну пенсійну систему та земельну реформу. А для цього треба було надати накопичувальним пенсійним фондам ексклюзивне право на придбання землі сільськогосподарського призначення. Тому що земля є універсальним інструментом зберігання грошей, захищеним від інфляції та девальвації.

Земля лише зростатиме в ціні та приноситиме універсальну земельну ренту. Її можна здавати в оренду фермерам або с/г підприємствам і отримувати ренту у вигляді орендної плати – це спосіб отримання пасивних доходів, який використовують західні пенсійні фонди. Скрізь на Заході такі фонди є одними з найбільших землевласників. Це могло спрацювати і у нас та мінімізувати всі ті ризики, про які я казав.

Але цього зроблено не було. Якою тоді є альтернатива накопичувальній пенсійній системі? Нинішня солідарна?

Зараз необхідно вирішувати ті болючі питання, які є. По-перше, знижувати податки на працю, щоб ЄСВ, ПДФО та військовий внесок сукупно не перевищували 15%. Ще більш оптимальних шлях – скасувати ці внески і запровадити єдиний кумулятивний внесок. Один замість трьох. І ввести його на найближчі 30 років, щоб детінізувати ринок праці і звузити його з нинішніх 50-60% до – як мінімум – 10-15%. Такий єдиний внесок міг би вирішити не тільки питання збереження робочих місць, але й репатріації українців додому після війни.

А щодо солідарної пенсійної системи, то треба передусім перевести ПФУ в структуру міністерства фінансів, щоб виплачувати солідарні пенсії напряму з бюджету. Так буде простіше і збереже нам кошти, які зараз витрачаються на утримання ПФУ. І якщо років через десять нам вдасться знизити інфляцію та утримувати її упродовж 3-5 років на рівні 5%, якщо ми зможемо забезпечити динамічне економічне зростання на рівні 7-8% на рік та капіталізацію базових активів на рівні 20-30% на рік, можна буде подумати і про накопичувальну систему. Цю точку підйому економіки треба просто піймати.

У законопроєкті, наскільки я розумію, не йдеться про те, щоб зберігати пенсійні накопичення у базових активах – землі та нерухомості. Зачитую документ: «пенсійні накопичення учасників пенсійних фондів зберігаються від знецінення та інфляційного впливу за рахунок їх інвестування в переважно консервативні фінансові інструменти». Що це означає?

Це передусім державні цінні папери. Тут, я думаю, буде здійснено спробу перенаправити фінансові потоки на західні фінансові ринки – з тим, щоб купувати західні цінні папери. Мається на увазі – державні та цінні папери емітентів з високим рівнем надійності. І це також є нісенітницею, адже тоді ми станемо не лише державою із сировинною економікою, але й пенсійно-фінансовим придатком цивілізованого світу. Бо наші «довгі гроші» будуть вкладені в іноземні економічні системи, і відбудеться колосальний відтік фінансів з України.

А чому не можна вкладати у вітчизняні цінні папери? Чи вони нічого не варті?

Тут також є певні ризики. Якщо вкласти у такі цінні папери багато, то тоді у держави виникне спокуса накласти на них лапу. Просто взяти їх і реструктуризувати. Ми ж розуміємо, що наша держава не завжди повертає свої борги. Крім того, в Україні немає фондового ринку.

Формально він є, але 90% операцій на ньому – це операції із державними цінними паперами. Тому спочатку треба провести демонополізацію економіки, реструктуризувати фінансово-промислові групи наших олігархів, як це колись було зроблено в Японії, де такі групи були змушені продати частини акцій робітникам на відкритому фондовому ринку. Пожвавлення фондового ринку могло би викликати інструментарій для вкладення у цінні папери, але зараз цього немає.

І знову до законопроєкту. Передбачається, що пенсійні накопичення будуть зберігатися у авторизованих банках-зберігачах, допущеними до діяльності в другому рівні пенсійної системи шляхом авторизації. Що це за банки і як загалом недовіра до банківської системи корелюватиме з потребою нести туди свої гроші?

Банки-зберігачі – це банки, депозитарій яких містить цінні папери. Вони будуть зберігати цінні папери компаній, котрі керуватимуть пенсійними фондами. Звичайно, що і тут є ризик втрати таких активів. Тобто ризик не лише «банкопаду», який ми спостерігали раніше, але й «фондопаду». Але, гадаю, тут йдеться от про що.

Влада розуміє, що приватний бізнес уходитиме в тінь від таких «реформ», тож держава намагатиметься направити до накопичувальних пенсійних фондів частину грошей бюджетників та військових, чиї доходи зросли. Тут діятиме «обов’язковий порядок» для тих, кому можна віддавати накази. І якщо вдасться закумулювати у таких фондах 30-40 млрд гривень на рік, а це майже мільярд доларів, та встановити десь 5% за обслуговування, то вийде, що тільки 50 млрд доларів можна буде заробити на адмініструванні цих коштів. Це досить велика сума, за яку зараз і йде боротьба.

Це зрозуміло. Незрозуміло тільки одне: як держава збирається компенсувати знецінення внесків?

А це те, про що я казав на початку розмови: запускати накопичувальну систему можна лише тоді, коли є інструменти захисту від інфляції. Тепер же компанії, які займатимуться управлінням активами, будуть змушені шукати цінні папери, котрі принесуть таку прибутковість, яка компенсує інфляційні втрати.

А якщо вони не знайдуть такі цінні папери?

Тоді пенсійні накопичення будуть просто знищені.

Не надто райдужна перспектива…Законопроєкт №9212 може бути ухвалений, як на вашу думку?

У нас може бути ухвалений будь-який абсурд. Але в цьому випадку це буде колосальна дискредитація реформи із дуже негативними наслідками. За всім цим стоїть фінансовий лобізм, на жаль.