Яна Примаченко: Після смерті Сталіна вакантне місце «бога» посіла «Велика Перемога»
Наталія Лебідь
Усім відомо, що завершення Другої світової війни в Європі традиційно відзначають 8 травня. Але в сучасній Росії та в часи існування СРСР це завжди наступний день – 9-те. Різночитання зумовлене довільним поводженням кремлівських ідеологів з фактами та подіями, хоча і європейська інтерпретація теж не зовсім корелює з епізодами військових дій.
Адже, скажімо, 2 травня 1945 року капітулював берлінський гарнізон, і в столиці Німеччини були припинені військові дії, включно з боями за вже зайняту Червоною армією Імперську канцелярію. А капітуляція Німеччини (якщо виходити з цього) відбулася 7-го числа, о 2.41 ночі – у штабі союзного командування в Реймсі.
Наступного дня – 8 травня, майже об одинадцятій вечора – Акт про беззастережну капітуляцію в передмісті Берліна підписав німецький генерал-фельдмаршал Вільгельм Кейтель. У західній історіографії підпис Кейтеля вважають ратифікацією документа, складеного напередодні в Реймсі. Тому Європа де-факто святкує момент ратифікації. Що ж до закінчення Другої світової війни, то воно, як відомо, відбулося 2 вересня 1945 року.
У той день в токійській затоці на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано акт про капітуляцію Японії. Цікаво, що після капітуляції Німеччини СРСР так і не підписав з нею мир – формально війна тривала. Лише 21 січня 1955 (!) Президія ВР СРСР ухвалила відповідне рішення. Звідси закономірне питання: чому серед такого розмаїття дат «Днем перемоги» оголосили саме 9 травня?
Відповіді, яка б ґрунтувалася на вагомих причини, просто не існує. Об'єктивно на момент підписання капітуляції (за участю Кейтеля) у Москві вже настало 9 травня. Декілька годин по тому сам акт був доставлений на терени СРСР. Однак це доводить лише те, що Європа з її перемогою була для Москви вчорашнім днем – у самому буквальному розумінні слова.
А радянській пропаганді знадобилася окрема дата, яка підвищувала б комуністично-сталінську дійсність і одночасно відмежовувала б «вікторію» останньої від будь-якої причетності до неї решти світу. Словом, все мало бути особливим та ідеологічно вивіреним: від назви війни до уявлення про її фінал.
Однак питання про те, коли святкувати, є значно менш важливим, аніж те, що святкувати. Друга світова війна почалася в 1939-му, і СРСР був одним з агресорів, який по суті (пактом Молотова-Ріббентропа та розділом Європи) взяв у ній участь.
Для Європи (навіть тієї, котра пізніше стала йменуватися «соціалістичною») драматизм подібності двох систем – радянської та фашистської – не такий відчутний на тлі повалення нацизму. Простіше кажучи: Європі є що відзначати 8 травня – перемогу над Гітлером.
Для України ж з трьома пережитими Голодоморами, мільйонами репресованих та загиблих на війні, роль здобичі в зубах Сталіна і Гітлера надто дорого коштувала, щоб з легким серцем з року в рік йти на парад з нагоди закінчення «Великої Вітчизняної». Влучно сказав колись голова литовського сейму Віктор Мунтянас: «Для нас 8 травня є днем перемоги над фашизмом, а 9 травня – днем початку радянської окупації».
Ці та інші питання Центр політичного консалтингу піднімає у розмові з історикинею Яною Примаченко, кандидаткою історичних наук та науковою співробітницею Інституту історії України НАН України. Але починаємо ми з традиційної проблеми – календарної.
Пані Яно, Друга світова війна завершилася 8 травня. Як у радянській традиції закріпилося 9-те?
Це було рішенням президії Верховної Ради СРСР, відповідно до якого саме 9 травня проголошували офіційним Днем перемоги. Саме так ця дата увійшла і в радянську історіографію, і в радянський календар. Щодо того, чому було обране 9-те, а не 8 травня, існують різні версії. Одна з них – та, що у Москві вже настала нова доба після того, як Акт капітуляції Німеччини вступив у силу і повідомлення про це надійшло на терени СРСР. Те саме відбувалося, до речі, і з капітуляцією Японії. Вона відбулася 2 вересня, але в Радянському Союзі про неї оголосили 3-го. Мені здається, що це більшою мірою пояснюється тим, як працював радянський бюрократичний апарат.
Але така логіка цілком відповідала радянській ідеології, яка, по суті, базувалася на ідеї винятковості Радянського Союзу. Адже СРСР був першою країною, де була встановлена диктатура пролетаріату, а «більшовицький переворот» 1917 року вважався початком нового відліку історії. Ця матриця дуже добре накладалася на ідею російського месіанізму. До того ж російський імперський наратив було відроджено якраз під час німецько-радянської війни 1941-1945 року. У будь-якому разі СРСР відмежувався від решти світу і почав відзначати перемогу над нацизмом 9 травня.
Але відзначення цієї дати стало традицією аж у 1960-ті. Чому?
Так, спочатку Верховна Рада СРСР встановила два вихідні дні: 9 травня як день перемоги над гітлерівською Німеччиною та 3 вересня як день перемоги над Японією – такі формулювання звучали у постанові. Але вже у 1947 році обидві дати стали звичайними робочими днями.
Вдруге офіційним святом 9 травня стає лише у 1965-му. Того року 8 травня у Кремлі відбулися збори до 20-річчя Перемоги, на яких Леонід Брежнєв проголосив промову про велику перемогу радянського народу. Саме ця промова започаткувала 9 травня як головну подію радянського історичного календаря.
Головну? А як же 7 листопада?
Так, до 1965 року головним святом вважали «Жовтневу революцію», яка насправді була більшовицьким переворотом. Але у 1965-му сталися зрушення, і перемога у війні вийшла на перший план. Хоча 7 листопада, звісно, теж залишилося у радянському меморіальному календарі.
А що із 3 вересня – не прижилось?
Цю дату фактично забули. Головною подією вважали перемогу на європейському театрі бойових дій, тож наголос перенесли на 9 травня. А відрізок війни на Далекому Сході був не настільки популяризованим у публічному просторі, його здебільшого вивчали історики. Що ж до населення, то для нього зумисно не акцентували на перемозі над Японією, адже вона була забезпечена ударами по Хіросімі та Нагасакі, які нанесли Сполучені Штати. Це поклало початок ядерній ері, і для СРСР було ідеологічно невиправдано зайвий раз привертати увагу до переваги у зброї, яку мала Америка.
Наприкінці 1940-х відзначення Дня перемоги було доволі камерним, без великої помпи та мілітаристських парадів
Що передувало 8 травня 1965 року, тобто дню виступу Брежнєва? Як він дійшов висновку, що радянському народу необхідне нове велике свято?
Це рішення було продиктоване початком курсу на побудову «нової історичної спільноти» – радянського народу. Було ухвалене стратегічне рішення вибудовувати «радянський народ» саме довкола 9 травня. Чому так? Загалом довоєнна історія Радянського Союзу – це голод, надважка праця та масові репресії. Досягнення колективізації та індустріалізації залишаються доволі сумнівними, враховуючи ціну, яку довелося заплатити населенню. По суті, єдиним вагомим внеском СРСР у світову історію була і залишалася перемога над вселенським злом – нацистською Німеччиною. Вона мала загальносвітове значення і стала використовуватися Радянським Союзом як вагомий політичний капітал.
На цьому наріжному камені Брежнєв і побудував свою промову. Він перерахував представників усіх 15-ти радянських республік. Підкреслив, що переможцем у війні виступає увесь радянський народ, який зумів згуртуватися внаслідок «мудрої ленінської національної політики». Довкола таких наративів та дати 9 травня і почали створювати нову радянську ідентичність. Оскільки громадянська війна для цієї місії не підходила – надто різний був її перебіг на широких теренах колишньої російської імперії. Саме тому була необхідна нова дата, нова точка відліку. Кожна нація має таку точку відліку, яку ще називають «міфом походження». Для СРСР таким «міфом походження» стала Перемога (саме з великої літери!), а 9 травня набуло сакрального значення.
Як новий «міф походження» сприйняли сателіти СРСР? Там також були вимушені змиритися з тим, що альфою і омегою їхнього існування стає 9 травня, адже внаслідок цієї дати вони і виникли саме у соціалістичному форматі?
Звісно, що країни так званого соцтабору йшли у фарватері СРСР. Єдиним, хто провадив відносно незалежну від Москви політику був Броз Тіто (Йосип Броз Тіто – колишній президент Югославії – Авт.). Однак, він був солідарний з СРСР у всьому, що стосувалася перемоги та святкування 9 травня.
Ще раз наголошу: перемога над нацизмом – це потужний символічний капітал. Усі прагнуть приєднатися до переможців. Недарма цю подію обрали як консолідуючий фактор. Він легітимізував вплив СРСР на країни «Варшавського договору» (угода, укладена у 1955 році між СРСР, Албанією, Болгарією, Німецькою Демократичною Республікою, Польщею, Румунією, СРСР, Угорщиною та Чехословаччиною – Авт.), які формували так званий «зовнішній пояс» безпеки Радянського Союзу. Ідея протистояння СРСР та країн соцбатору з капіталістичним «загнівающім» Заходом і понині активно використовується російською пропагандою.
9 травня 1956 року. В газеті «Правда» на першій шпальті – ані слова про знаменну дату
Наскільки відповідає дійсності інформація, яку почали поширювати ще під час горбачовської перебудови – про те, що тих скалічених ветеранів війни, котрі мали аж занадто «неестетичний» вигляд, просто вивезли з вулиць великих міст?
Так, це правда. Почалося це ще за Сталіна. На початку 1950-х інваліди війни зникають з вулиць Москви та Ленінграда. Перш за все це стосувалося тих великих міст, які були відкриті для відвідування іноземцями. Причина проста, але аморальна у свої раціональності: інваліди війни не відповідали образу бравого радянського солдата- переможця.
Інвалідів війни, особливо тих, про кого не було кому піклуватися, відправляли до притулків у віддалені райони півночі та Сибіру. Найвідоміший з притулків був на острові Валаам (північна частина Ладозького озера), що в Карелії. Там у приміщеннях колишнього монастиря доживали віку герої війни, чиє життя і здоров’я радянська влада поклала на вівтар Перемоги.
Утилітарне ставлення до людей є традиційним для радянського тоталітарного режиму, який мав зацікавлення лише у сильних та здорових. Тобто люди були таким самим ресурсом, як і корисні копалини. Радянська система негативно ставилася до всіх, кого не можна використати як робочу силу.
Інвалідів, котрі втратили всі кінцівки і були повністю недієздатними, у притулках називали «самоварами». Ставлення персоналу до них було жахливим. До прикладу, людину могли винести подихати свіжим повітрям і залишити під дощем чи вітром. Смертність через недогляд у таких притулках була високою, але це мало хвилювало радянську владу.
Інваліди війни були небажаним нагадуванням про те, яку ціну заплатив СРСР у Другій світовій, а точніше – про те, яку ціну радянські громадяни заплатили за сталінську авантюру. Тому у 1947 році 9 травня замість вихідного знову стало звичайним робочим днем. Країна лежала в руїнах, мільйони не повернулися з війни або повернулися покаліченими духовно і фізично, діти втратили батьків. Режим був не готовий нагадувати людям про гіркоту цієї перемоги.
До того ж радянські солдати побачили Європу. Відмінність стандартів життя від «комуністичного раю» була разючою. А в СРСР тим часом знову почалося «закручування гайок», «ждановщина», яка вдарила по людях мистецтва, боротьба з безродним космополітизмом. Фактично смерть Сталіна врятувала радянських євреїв від репресій.
Усе це було сигналом для фронтовиків і радянського суспільства, яке перенесло всі тяготи війни і сподівалося на лібералізацію режиму, що змін не буде. Радянський режим не збирався йти на поступки.
Зрозуміло, що все це не сприяло підтриманню святкового настрою. Проте доводилося читати й таку думку: «справжні» ветерани, які пройшли горнило бойових дій, в основній своїй масі померли досить рано. Як від поранень, так і від репресій та нестерпних умов життя. Ті ж, хто вижив і дожив до 1980-1990-х років, у переважній більшості представляв НКВС, тобто людей, які й «не нюхали пороху» або нюхали його у складі сумновідомих «заградотрядов». Це могло бути ще однією причиною того, чому влада перечікувала 20 років, намагаючись прорідити «незручних» учасників війни?
Це не зовсім так. Дійсно, упродовж 20 років – від 1945-го до 1965-го – велика кількість фронтовиків померли через поганий стан здоров’я. Але річ у тім, що за 20 років виросло нове, повоєнне, покоління. А індоктринація молодого покоління – це першочергове завдання будь-якої тоталітарної влади.
Життя інвалідів Другої світової в СРСР було жахливим. Частину з них утримували на Валаамському острові, аби скалічені люди не псували вигляд радянських міст
Варто відзначити, що святкування 9 травня базувалося не на ідеї спокути або пам’яті про загиблих. Попри символічну хвилину мовчання і покладання квітів до «вічного вогню», головним все ж таки був військовий парад. «Фронтова правда» поступилася місцем «правді генералів». На той час покоління, яке безпосередньо брало участь у війні, поступово відходило. Навіть не в сенсі помирало, але старіло.
У країні налічувалось понад 10 тисяч Героїв Радянського Союзу. Було багато кавалерів Ордена Слави, який стилістично нагадував Георгіївський хрест. До речі, цей збіг був невипадковим. Сталін вміло інкорпорував російську імперську символіку в радянський дискурс. Орден Слави призначався для рядового і сержантського складу. Ним нагороджували за виняткову мужність, проявлену на полі бою. Кавалери Ордену Слави користувалися великою пошаною у суспільстві.
Що цікаво, що 9 травня 1945 року було засновано ще одну нагороду, що стилістично нагадувала георгіївський хрест і мала назву «Медаль за перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні 1941-1945 рр.». Саме цю медаль найчастіше отримували працівники НКВС.
Загалом, «фронтова правда» про війну функціонувала в СРСР як контрпам'ять – на противагу офіційній пам’яті про війну, довкола якої була розбудована ціла інфраструктура. Цю контрпам'ять взяли на озброєння радянські дисиденти у 1960-х – той таки Віктор Некрасов, відомий своїм твором «В окопах Сталінграду». Хоча протистояти тоталітарній державі в будь-якому випадку було невимовно складно.
Західному світу було складно протистояти агресивному насадженню Росією культу перемоги. Адже ідея, про яку йшлося – вшановування пам’яті полеглих – була нібито доброю, каже Яна Примаченко. На фото – президент РФ Путін та канцлерка Німеччини Ангела Меркель з ритуальними вінками
Численні ритуали, створені довкола 9 травня – це історія про що?
Комуністичний режим підміняв собою релігію як таку. Тут була своя «свята трійця» – Маркс, Енгельс та Ленін; поклоніння святим мощам та паломництва – кожен, хто приїздив до Москви, мав відвідати Мавзолей з тілом Леніна. Партія вимагала фанатичної віри в ідеї комунізму і жертовної служби… Зрештою був і свій «бог» – «батько народів», генералісимус Перемоги, товариш Сталін. Після смерті Сталіна та розвінчання культу особи місце «бога» лишилося вакантним. У 1960-ті роки місце бога посідає своєрідна радянська Ніка – Велика Перемога зі своїми апостолами – безіменними солдатами, що лежать у братських могилах.
При цьому особлива цінність солдатів саме у тому, що вони – мертві. Отже, від їх імені може говорити держава, яка приватизувала символічний капітал перемоги над нацизмом і створила квазірелігійний культ. Для будь-якої армії світу встановлення особи загиблого солдата залишається в пріоритеті, бо пам'ять про нього належить родині. В Радянському ж Союзі відбулася експропріація індивідуальної пам’яті, і «невідомі солдати» стали свого роду гоголівськими мертвими душами, покликаними обслуговувати культ Перемоги.
До речі, хода «Безсмертного полку», яка виникла в Росії у 2012 році, була суспільною «низовою» ініціативою. Вона мала на меті протиставити індивідуальну пам’ять пафосним та знеособленим парадам. Замість того, аби брати участь у карнавальному «побєдобєсії», людям запропонували взяти до рук портрет загиблого на війні родича і разом з ним пройти траурною ходою. Це якраз і була спроба повернути родинам пам'ять про загиблих, метафорично – дати ім’я «невідомому солдату». Адже армія «невідомих солдат» як символічний капітал становить надзвичайно небезпечну річ. Путінська Росія є прямим доказом цього.
Починаючи з 2005 року, сучасна Росія почала досить агресивно просувати культ Перемоги. Поширення георгіївських стрічок, приміром, було своєрідним нагадуванням Заходу про те, завдяки кому відбувся розгром нацистської Німеччини. Це є, звісно, маніпуляцією, бо перемога над нацизмом є наслідком колективних зусиль союзників – СРСР, США, Британії, Франції… Однак цей наратив був гарно завуальований. Розповсюдження георгіївських стрічок відбувалося під гаслом нагадати світу про полеглих у Другій світовій. Хоча насправді Росія просувала і просуває лише одне – свою імперську експансію.
Прозріння щодо природи російського «побєдобєсія» охопило увесь демократичний світ, проте в Україні навіть після повномасштабного вторгнення Росії 9 травня залишається святковим днем…
Але у пізній радянський період ставлення до заходів, присвячених 9 травня, стало суто формальним…
Так, приблизно у 1970-ті культ перемоги, як-то кажуть, «видохся». До речі, щорічний військовий парад на 9 травня – це ноу-хау пострадянського періоду. За Радянського Союзу парад влаштовували раз на п’ять років – до круглих та «напівкруглих» дат. До них же, як правило, знімали і якийсь знаковий фільм про війну. Власне, саме кінематограф і відігравав ключову роль у підтримці культу «Перемоги». Але суспільство почало від нього втомлюватися, бо відбувалося повне вихолощення суті свята. Втратився сенс і відчуття сакральності, натомість залишився ритуал. Утім, починаючи з 2005 року, ми спостерігаємо, як у Росії відбувається певне оновлення старого ритуалу – звісно, за радянськими лекалами, але у постмодерністській інтерпретації.
А хто, власне, придумав ці лекала? У ідеї щодо облаштування братських могил, вічного вогню тощо є автор?
Ідея як така зародилася в надрах радянського компартійного апарату, але спиралася вона на попередні практики. Більшість з них має опертя на досвід Першої світової війни. Перший пам’ятник невідомому солдату був встановлений у Данії у 1849 році. Але в більш сучасному значенні вічний вогонь та невідомий солдат був запозичений радянською владою з європейських меморіальних практик (нині найстаршим Вічним вогнем вважають вогонь у меморіалі невідомого солдата під Тріумфальною аркою в Парижі – його запалили у 1921-му в пам'ять про загиблих солдатів у Першій світові війні – Авт.). Паради ж відбувалися у СРСР ще у 1920–1930-х роках. Загалом військовий парад – це частина імперських військових практик.
Не думаю, що у радянського військового параду був один конкретний автор. 24 червня1945 року на Червоній площі у Москві провели великий військовий парад, щоб відзначити перемогу над Німеччиною. Саме цей парад став свого роду еталоном для всіх наступних парадів, які організовували вже після 1965-го.