Як радянська влада спричинила Куренівську катастрофу, а потім стирала пам'ять про неї

Уляна Стельмашова

День 13 березня 1961 року, як і цьогоріч, теж був понеділком. З самого ранку люди у Києві поспішали на роботу, трамваї і тролейбуси були переповнені. На вулицю Кирилівську (тодішню Фрунзе) ще звечора стікали дивні потічки брудної сіруватої води. Вони текли зі сторони Бабиного Яру. О 8.30 замулені потічки перетворилися на цунамі висотою 14 метрів, яке вмить затопило столичний район Куренівка.

Потік з бруду, піску та глини перевертав трамваї та автобуси, зносив житлові будинки, гуртожитки, підприємства, дитячий садок, стадіон, трамвайне депо. В’язка пульпа кам’яніла і ховала під собою все живе. Це була одна з найбільших техногенних катастроф Радянського Союзу. Але в кращих традиціях СРСР пам'ять про неї намагалися стерти, а масштаб трагедії применшити. Сотні загиблих людей влада наказала ховати на різних цвинтарях і в різний час, а в документах вказувати різні дати та причини смерті.

Такими були «цінності» Радянського Союзу: спершу сотні людей живцем поховали майже у центрі столиці, а потім поховали пам'ять про них. Лише через десятки років були розсекречені архіви КДБ, які пролили світло на причини та масштаби Куренівської трагедії.

Що розповідають очевидці

Унікальні свідчення очевидців Куренівської трагедії зібрав у двосерійному фільмі «Куренівський потоп» режисер Руслан Горовий.

Надія Вовк, співробітниця міської ДАІ, вранці 13 березня саме їхала автобусом на роботу. «Я подивилася на Бабин Яр і побачила страшну стіну, величезну, розміром у 9-поверховий будинок. Вона з величезною швидкістю рухалась у нашу сторону. Мене сильно вдарило в спину, збило з ніг і я опинилася у страшній в’язкій жижі. Рухатись було дуже важко і я ледь-ледь могла дихати», - згадує вона.

Основний удар глинистої пульпи прийняло на себе трамвайне депо ім. Красіна. Воно практично повністю було знищене, там загинули кілька десятків працівників. Рима Бузиновська, яка працювала на електропідстанції у депо, дивом вижила.

«Я побачила, що на мене рухаються стіни. Ліва та права стіни руйнуються, а на мене йде стіна, яка була повернута в сторону депо. Пам’ятаю тільки, що я дуже голосно закричала «Мамо!». Обличчя закрила руками – і тиша, гробова тиша. Я здавлена, замурована. Дуже багато пішло води, я її дуже багато напилася. Я відчула, як у мене розбухає живіт, ставало боляче. Почала піднімати голову, щоб вода не потрапляла в рот. На рівні підборіддя вона зупинилася. Я почула голоси – і щоб крикнути, щоб видати хоч якийсь звук, мені доводилось випльовувати цю воду. Нагору мене витягували тросом», - розповіла Рима Бузиновська.

Учителька Марія Новгородська теж дивом залишилась живою. Їй вдалося вибратися із переповненого автобуса, який спершу затопило багнюкою, а згодом він вибухнув та згорів разом з людьми.

«Я сіла в автобус, салон якого був таким переповненим, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону «Спартак». Вода почала досягати вікон. Водії всіх машин, що застрягли, вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал — суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищим за будинки й закривав собою небо. Чоловік, котрий стояв попереду мене, на мить ривком розсунув двері й ступив уперед. Я – слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух – автобус, з якого я кілька секунд тому вибралася, був охоплений полум'ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка й дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем», - згадує Марія Новгородська.

Люди, які потрапили під хвилю валу із води і бруду, не розуміли, звідки він взявся.

Смертельна лавина накопичувалася у Бабиному Яру 11 років – з порушенням величезної кількості правил безпеки. Проєктували усе це в Москві.

Чим затопило Куренівку

Потік, який ринув на столичний район, складався із відходів цегельних заводів. Їх закачували в урочище Бабин Яр з 1950-го року.

Бабин Яр у місці, де прорвало дамбу. 

Це, до речі, ще один приклад стирання пам’яті в Радянському Союзі. У вересні 1941 року нацисти вбили у Бабиному Яру близько 100 тисяч людей різної національності, більшість з яких були євреями. Після війни там не спорудили жодного пам’ятного знаку, натомість влаштували сміттєзвалище. У Кремлі тим часом оголосили антисемітську кампанію «боротьби з безрідними космополітами», і влада УРСР вирішила засипати глибокий Бабин Яр, територію вирівняти і перетворити на місце розваг.

Виконком Київської міськради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петрівських цегельних заводів, розташованих поблизу. Непридатні для цегельного виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи відводилися в урочище по трубах. Під грубим шаром пульпи мала назавжди зникнути пам'ять про сотні тисяч розстріляних там людей.

«Проєкт склали в 1950 році фахівці московського інституту «Будгідромеханізація». Зроблений начебто коректно, він містив кілька вад. По-перше, не провели жодних гідрогеологічних досліджень місцевості, а тому не врахували, що Бабин Яр має глиняне ложе, крізь яке погано просочується вода. А по-друге, не зробили розрахунку стійкості всієї майбутньої споруди», - пояснює краєзнавець Станіслав Цалик.

Одинадцять років весь цей намив з бруду, глини, піску і землі накопичували буквально над головами киян. Усе виконувалося на висоті 40-60 метрів над Куренівкою. Замість залізобетонної дамби, яка могла б стримувати силу потоку, спорудили земляну. Більше того, насоси мали б відкачувати пульпу у яр упродовж восьми годин на добу, але працювали у три зміни.

Крім того, пульпу мали б подавати до Бабиного Яру лише протягом восьми місяців на рік – від квітня до грудня. Але фактично вона надходила всі дванадцять місяців. Країна готувалася зустріти ХХІІ з'їзд КПРС, що відкриється восени, гучним перевиконанням планів.

Уранці 13 березня дамба не витримала, і 4 мільйони кубічних метрів бруду ринули вниз, змітаючи все на своєму шляху. Усього за пів години страшна хвиля залила площу у 30 гектарів – від нинішнього Подільського узвозу до Куренівського парку. Все, що там було, зникло під багнюкою товщиною до 4 м. Намитий бруд застигав та перетворювався на камінь.

Як знищувалась пам'ять

За 62 роки після Куренівської трагедії так і невідомо, скільки людей насправді загинули. Влада довгий час приховувала й применшувала масштаби та наслідки аварії. Інформація про куренівські події піддавалася цензурі. Події десь у Нікарагуа чи Лівані висвітлювались ширше, ніж те, що діялося у центрі Києва. У день катастрофи у столиці спеціально вимкнули міжміський і міжнародний зв'язок. Листи, у яких кияни розповідали родичам та друзям про трагедію у столиці, перехоплювали.  

21 березня на останній сторінці газети «Вечірній Київ» з’явилися два маленькі некрологи, де висловлювалися співчуття сім’ям киян, «трагічно загиблих під час аварії в районі Куренівки». 

31 березня урядова комісія оголосила, що на Куренівці загинуло 145 людей. Ішлося про кількість тіл, знайдених рятівними бригадами.

За оцінками київського історика Олександра Анісімова, загинуло приблизно 1,5 тис. осіб. Історик Ілля Афанасьєв у 2016 р. науково довів, що внаслідок Куренівської катастрофи загинуло приблизно від 250 до 550 людей, а найбільш вірогідним назвав діапазон 350-450 осіб.

Багатьох загиблих ховали по різних кладовищах у Києві та за його межами – аби уникнути одномоментного скупчення людей та зайвих розмов на тему трагедії. У документах та в написах на могилах вказували фальшиві дати та причини смерті. 

Слідство у справі тривало більше двох років. Але матеріали кримінальної справи радянська влада знищила – разом зі свідченнями очевидців і фотознімками з місця подій. Збереглася лише одна немонтована плівка, де у кількахвилинному відео можна побачити масштаби Куренівської катастрофи.

Очільником міста на момент катастрофи був Олексій Давидов, який, власне, і затвердив проєкт по затопленню Бабиного Яру. Пізніше його іменем була названа одна із вулиць на столичній Русанівці (зараз бульвар імені Ігоря Шамо). На знак протесту водії трамваїв оголошували зупинку «Бульвар Дениса Давидова» замість «Бульвар Олексія Давидова». На той час це був один із небагатьох способів висловити свою неповагу до дій влади, халатність якої призвела до смерті сотень людей.

Своїх загиблих колег співробітники трамвайного депо тридцять років вшановували таємно. Уперше відкрито вони змогли зробити це лише після проголошення Незалежності України.

Нині про трагедію 13 березня 1961 р. нагадують п’ять меморіальних знаків. Один біля прохідної трамвайного депо з іменами загиблих працівників. Другий, біля самого яру на вул. Олени Теліги. Ще один – на Лук`янівському цвинтарі. Біля підніжжя Кирилівської церкви громадськістю Києва було встановлено хрест у пам`ять про киян, які загинули у страшній катастрофі.

А 12 березня 2021 року на місці прориву дамби була відкрита інсталяція «Погляд у минуле».