Віталій Чепинога: «Звичайно, і мені невесело буває, але треба з цим щось робити»
Наталія Лебідь
З діючими політиками говорять про теперішню політику. З колишніми – про політику, котра була вчора, тобто згадують минуле та порівнюють із сьогоденням. Але з ексдепутатом Віталієм Чепиногою не хочеться вдаватися у спомини.
Хоча він – двічі парламентар від «Батьківщини» і депутат, обраний у 2014-2019 рр. від «Блоку Петра Порошенка», а також піарник і речник, талановитий блогер – міг би багато розповісти про те, якими були VIP-персони за лаштунками. Міг би поділитися кулуарними таємницями Тимошенко, Ющенка, Порошенка, Кличка – всіх, з ким так чи інакше йому довелося стикатися або співпрацювати.
Але «Центр політичного консалтингу» не провокує Чепиногу на такого роду одкровення. Нам цікаво інше – як наш візаві примудряється перетворити будь-який свій пост на подію, яка за лічені хвилини збирає тисячі користувачів Фейсбуку. І вони, ці читачі, охоче лайкають на перепощують Чепиногу, залишають свої коментарі, змагаючись із ним у дотепності.
Однак перемогти Чепиногу не так просто. Ти смієшся до сліз, читаючи, як він ходив на базар і спілкувався там із продавчинями, або як вчив колись (причому безуспішно) дитячий віршик з донькою, або як ховався від набридливого сусіда, котрий весь час пропонує наловлених ним карасів.
Цікавість до того, як йому вдається бавити аудиторію простенькими, але дуже веселими нарисами, насправді маскує інший інтерес. А саме інтерес до того, як вижити у наш страшний воєнний час і зберегти здоровою психіку. Про віднайдення свого персонального дзену ЦПК і говорить з Віталієм.
В чому секрет Віталія Чепиноги, чий пост про «ляпавку моделі «Залужний» збирає більше лайків, аніж деякі пости перших осіб держави?
Не думаю, що володію якимсь особливим секретом. Просто люди надто втомилися від війни і від горя, від постійних негативних новин, тож їм хочеться якогось елементарного відволікання. А крім того, ляпавка – це така штука, з якою, можливо, пов’язане наше дитинство і наші канікули в селі. Бо хто її бачив «вживу» за останні двадцять років? Це той «гаджет», який вже не використовують, але який пробуджує давні ностальгійні спомини. Випадковий знімок, випадкові слова – все як у житті, в принципі…
Ваші короткі ФБ-гуморески потребують довгого часу? Чи їх написання відпрацьоване до автоматизму?
Та ні, я нічого довго не обдумую. Для мене Фейсбук – більше як щоденник. Навіть не щоденник, а такі речі, які не варті увічнення. Життя як воно є – щось прийшло в голову, сів та записав. Я написане не правлю – вже так, як є, так і буде.
Ну а коли Фейсбук підкидає спомини – ви не думаєте «овва, як класно я написав рік чи два тому, скільки лайків» – самолюбство не тішите?
Ні, не дивлюсь такі нагадування і не перечитую їх. Ставлюся до свого Фейсбуку доволі індиферентно.
Цей колаж Віталій Чепинога у 2014-му підписав так: «Наконєц-то знайшов собі нормального, адекватного і не требоватєльного помічника по комітету екології...»
Долистала ваш Фейсбук до 2014-го і побачила, що тоді пости були іншими – більш політичними. Тобто про Юлю, Ющенка, Януковича та інших гравців першої Ліги. Чому вирішили змінити тематику?
Тоді я був більше посвячений у політичні ігри – був депутатом, з Юлею довгий час працював, з Кличком працював… Але я б не сказав, що аж так радикально змінив тематику, бо я зараз пишу на політичні теми. Просто мені здається, що політика настільки людей втомила, настільки стала нецікавою, що навіть пожартувати на ці теми не виходить. Тим паче, зараз, під час війни. Читати про те, що сказав Порошенко чи Ющенко? Та ні, вже набридло.
А, до речі, як ставилися герої ваших міні-споминів до згадування їхніх імен? У людей, про яких ви писали, було почуття гумору?
Вони всі дуже різні, як і всі ми. Юля нормально ставилася до жартів. Не скажу, що вона такою була з самого початку, але навчилася розуміти гумор… Хоча є й люди, які ображаються і просять прибрати пост. В таких випадках я його без проблем прибираю, бо ніколи нікого не прагну образити. Розумію, що деякі мої пости не без єхидства написані, хоч і не спеціально – само собою так виходить.
Добре хоч, що Тимошенко – інакша…
Так, вона розвинула почуття гумору, бо іншого виходу в неї не було. Бо хто такий політик? Людина, яка живе в ізольованому світі. Я працював з кількома прем’єрами і знаю, про що кажу: коли людина упродовж років не бачить живих людей і реального життя, коли вона тільки чує лестощі своїх секретарок, у неї їде дах.
Коли людина чує, що вона прекрасна і аналогів їй немає в цілому світі, вона розучується сприймати ситуацію адекватно. Тому для політика таким важливим є повернення з неба на землю. А воно можливе через програні вибори, через розчарування, через поразку… Бо інакше… Бо інакше стається те, що сталося в Росії, де керівництво – в ізольованому світі і не бачить того, що за стінами бункеру…
А щодо Юлі, то так – їй вдалося повернути себе у реальність. Можливо, моя точка зору суб’єктивна, бо я достатньо довго з нею працював.
Та сама ляпавка та кількість лайків, які вона зібрала… «Оба-на!!! Доброго вечора, ми з України! Це не просто ляпавка. Це ляпавка з під Бахмута. Сват передав. Це ляпавка моделі «Залужний», – написав Чепинога, який потім ще двічі повторював фото ляпавки – з тим самим незмінним успіхом.
Думаю, вам самому – як і кожному з нас – буває далеко не завжди весело. Як ви підтримуєте в собі потребу – хай там що – але «відчепиножити» щось оригінальне на ФБ?
Звичайно, що й мені невесело буває. Але щось із цим треба робити. Пам’ятаю у перші дні війни – коли ти прокидаєшся о четвертій ранку (а я завжди саме так і прокидаюся) і читаєш, приміром, що росіяни гатять по Запорізькій АЕС – тебе починає трусити. А потім ти читаєш про Бучу, і тебе починає трусити ще більше. А потім – ще і ще більше…
І ти починаєш шукати якийсь вихід. І сам для себе придумуєш роль того, хто буде відволікати…
Я пам’ятаю, як моя баба розповідала про Другу Світову. Коли обидва діди були на війні, один потрапив до концтабору, інший – до полону. І коли ходили німці окупованими селами…
…Мабуть, ті німці не були такі страшні, як нинішні москалі…
…Але люди щось собі садили на городах, щось варили їсти… Щоб не з’їхати з глузду, треба робити щось просте, буденне. Я, боже збав, не кажу про те, що треба ігнорувати війну, але точно не треба сидіти в новинах цілий день та читати наших фейсбучних експертів. Власне, для мене соціальні мережі під час війни – це абсолютне зло, бо ось ти відкриваєш новини і читаєш про те, що у Броварах розбився вертоліт, а потім на ФБ ця інформація повторюється ще тисячу разів. І ти знову і знову все це переживаєш.
Можливо, мої слова про відволікання звучать цинічно, але іншого виходу для психіки просто нема.
Від вдячних ФБ-читачів – автору, котрий дозволив собі на короткий час забути про багатотисячну аудиторію
Це не цинічно, це запобігання «травмі свідка», про яку зараз багато говорять. Але чи можливо розвинути у собі спокійно-споглядальне і водночас вітальне ставлення до життя – попри все?
Думаю, розвинути можна. В моєму житті була і йога, і курси медитацій, і читання різних гуру. Але коли ти їх читаєш, їхні слова діють доти, доки триває саме читання. Це як в спорті – важливо не пропускати тренування, навіть якщо крепатура, якщо тобі «ліньки» чи просто не хочеться… Щоб бути спокійним, щоб сприймати життя таким, яким воно є, треба тренуватися. І, даруйте, за банальність, але це – важка робота. Та краще вже так, аніж впасти в депресію.
Ми так мало живемо на цьому світі, минулий рік взагалі втратили – треба привчати себе жити за будь-яких обставин. Я у селі практично ціле життя прожив, а останнім часом там постійно – споглядаєш собі, як змінюються пори року, як цвітуть вишні… Звертаєш увагу на речі, які раніше видавалися нецікавими. Отак і виживаєш…
З вибраного та улюбленого. І знову увага – на кількість лайків…
Ваш суржик на Фейсбуці – це щоб було іще смішніше? Чи щоб було впізнаваніше і кожен перенісся в село, на базар чи в інше до болі знайоме атмосферне місце?
Суржик – це взагалі дуже штучне поняття. Почитайте листи Лесі Українки – там чистий суржик… Просто наша мова – це абсолютно живе полотно, яке постійно варіює, вбирає впливи і сходу, і заходу… Мені здається, що – навпаки – ота мова, яку ми називаємо літературною – оце і є суржик, такий важкий казенний стиль українських радянських підручників. А ми намагаємося нею говорити і вважаємо, що вона єдино правильна.
У мене сват недавно прийшов з війни і каже: я так на себе злюся за те, що вживаю російські слова, хочеться самого себе пристрелити… Але що зробиш? Це життя. Ми жили поруч з Росією стільки років – вживаємо їхні слова. Та потім все потроху вирівняється, і буде українська мова, і не буде суржику… Хоча суржик – це такий мовний пласт, який, на мою думку, заслуговує на пошанування. Бо в ньому дуже багато експресії. Людина, яка буде довго думати, як їй правильно сказати, не висловить свою емоцію…
А взагалі вся наша література 1920-х – це частково суржик… Домонтович, Підмогильний, Драй-Хмара, і навіть – Господи, прости! – Микола Зеров… Все одно у них присутній суржик або те, що ми так називаємо.
Люди (не політики), про яких ви пишете, існують в реальності? Наприклад, набридливий сусід з карасями?
Сусід точно існує. Правда, карасі у нього закінчилися і пішли товстолобики. Мабуть, на карасі вже не сезон.
А взагалі у мене багато збірних образів. Я пишу про реальність, як вона є. А життя – ви ж знаєте цю банальну фразу – є цікавішим за будь-які сценарії. Я навпаки про деякі речі не пишу, бо вони здаються надто надуманими, хоча й існують в реальності.
В романі Умберто Еко «Ім’я рози» весь сюжет обертається довкола переховування другої (неіснуючої) частини «Поетики» Аристотеля, де буцімто йдеться про комедію і про сміх. Лейтмотив такий: погані люди виступають проти сміху, хороші – за. Як вам здається, така постановка питання має право на існування? От, скажім, найпоганіші люди на землі – москалі – вміють дотепно жартувати?
Я б сказав так: росіяни здатні створювати смішні речі, але вони для них непристосовані. З усіх росіян і поважаю лише трьох людей, і всі вони вже мертві. Це – два Андрії – Сахаров та Платонов, а також Салтиков-Щедрін.
Так от, Андрій Платонов – це гуморист світового рівня. Ні в кого я більше не зустрічав такої іронії і такого сарказму. Але біда в тому, що в Росії Платонова не розуміють. Там розуміють ну хіба що Гаріка Харламова чи Петросяна, але не відчувають справжнього людського гумору. Росія може створювати гумор, який для неї самої не призначений.
Але, знаєте, я не хочу про це говорити. Про Росію та росіян я перестав писати ще у 2014-му. Бо немає сенсу. Бо навіть фантасмагорії чи антиутопії Сорокіна і Пелевіна давно переграли реальність.
Фото щокатого кота, котрий в профіль вже схожий на порося, його автор Віталій Чепинога супроводив закликом припиняти їсти на різдвяні свята…
Добре, не будемо про росіян. Жарти – жартами, а майже 160 тисяч ваших ФБ-фоловерів – це вам не дрібниця. У що думаєте інвестувати свою популярність – ну хоча б у книгу?
В книгу – точно ні. Бо в сучасному світі й так забагато письменників і замало читачів. Не хочу видаватися снобом, але ніколи не серйозно не ставився до свого Фейсбуку, не рахував лайки тощо. А тим паче ніколи не намагався його капіталізувати і ніколи не заробив на ньому ані копійки. Бо соцмережі – це така штука, що коли ти пишеш там фальш, це завжди дуже помітно. І люди це відчувають. І запитують себе – для чого він це написав?..
Мій Фейсбук – він сам по собі, доволі неприкаяний, щось там підгавкує інколи…
Ви були політиком, депутатом, речником, а зараз – даруйте за таке порівняння – нагадуєте філософа Фабіана з роману Земляка «Лебедина зграя». Повернення до більш активного життя вас не зваблює?
Я колись був на Закарпатті і жив там в одного дядька, який дуже любив випити, але не часто мав на це гроші. І коли його вранці запитували, чи він і сьогодні збирається напитися, то дядько відповідав так: на все воля божа. Тобто – як складеться.
Чесно кажучи, я не дуже хочу займатися політикою. Я вже був депутатом тричі, хоч одного разу – не повну каденцію. Коли людина втрачає депутатство, вона думає: боже, як же мені тепер бути? Як жити? Я ж більше нічого не вмію! Але вже за пару днів вона розуміє, яке це щастя. Ти більше не мусиш ходити в ту Раду, натискати на ті зелені, жовті чи червоні кнопки. Або голосувати за те, в чому ти зовсім не розбираєшся… Це якась така нова чистота…
Про росіян Чепинога не пише і не жартує. Але інколи – сам бог велів…
До речі, про Верховну Раду. З політиками, з котрими вас зводила доля, ви продовжуєте спілкуватися? Вони вас читають, лайкають, репостять?
Спілкуюся майже з усіма. Хтось репостить, хтось лайкає… Але спілкуємося в основному старим дідівським способом – через смс.
Про дідівство у мене якраз наступне питання. Нещодавно ви стали вдруге дідом. Збираєте смішні слівця, жарти старшого онука – Луки? Чи це він невдовзі записуватиме за дідом його дотепи?
Сподіваюся, що він за мною записуватиме. Бо мені просто дуже цікаво спостерігати за людиною, яка росте. За людиною, в якої кожного дня з’являються нові думки, нові емоції… Про це навіть писати не хочеться, бо це те, що ти сам для себе бережеш… І думаєш, що от колись і ти так само ріс, і інші люди так само ростимуть, і цей процес триватиме вічно.
Коли Віталій Чепинога серйозний (думаю, буває і таке) – він який? З вами насправді легко чи складно?
Серйозним буваю з похмілля. Дуже серйозним. А якщо чесно, то з боку себе важко оцінювати. Думаю, що буваю і складним, і простим. Буває і складно зі мною…
Яким бачите себе через 10 років? А через 20? В старості зберігатимете свій оптимізм і здатність зімпровізувати будь-який жарт?
Тут процитую Подерв’янського, який казав, що життя треба прожити так, аби на тебе показували пальцем і казали – ось це той йобнутий дід пішов…
Я от зараз дивлюсь на своїх однолітків – на того ж Олеся Донія, приміром – і сприймаю їх як молодих хлопців, тобто отак і треба жити – не думаючи про те, як хто на тебе дивиться, чи то як на хлопчика, чи то як на дорослого дядька або діда. Пам’ятають тебе? Ну то й спасибі за це.
А жити треба попри все…