Відвоювали своє, повернули усі території: на згадку про Хорватію та генерала Готовіну

З якими тільки визвольними змаганнями не порівнюють нинішню російсько-українську війну. Та окрім доволі заяложеного порівняння із боротьбою Ізраїля, є менш очевидні паралелі. Приміром – Хорватія. У поточному році минає чверть століття, як завершилася хорватська війна за незалежність. Втім, ця дата є умовною. Чому? Тому що бойові дії на території цієї країни припинилися раніше. А у 1998-му вийшли на фінішну пряму мирні процеси по поверненню під протекторат Загреба територій, на яких виникли сепаратистські квазідержавні утворення.

І якщо досвід Ізраїля є цінним для нас демонстрацією того, як можна наростити військову міць і бути напоготові для відбиття атак войовничого сусіда, то історія Хорватії вчить дещо іншому. Тому, як можна завершити перший етап війни на полі бою, другий – за столом перемовин, а третій виграти, інтегрувавшись до європейської спільноти. Ніхто не говорить про те, що нам конче необхідно переймати саме такий досвід. Його для початку необхідно просто вивчити.

Перша перемога: операція «Буря»

На початку 1992 року в сепаратистську «Республіку Сербська країна», проголошену сербами на території Хорватії, ООН ввела миротворчі війська. Наступні три роки хорвати використали для того, щоб зміцнити свою державу і створити сильну армію. Загребу не вдалося повернути самопроголошену «республіку» в склад Хорватії дипломатичним шляхом. Тому в 1995-му хорватська влада поінформувала держави Заходу, що вона розпочинає воєнну операцію проти сепаратистів.

Перед операцією, яку назвали «Буря», у Хорватії відбулася посилена мобілізація, тож у «Бурю» Хорватія увійшла з 200-тисячною армією. Провели операцію стрімко і рішуче – протягом трьох днів у серпні 1995-го. В результаті Хорватії вдалося відвоювали відірвані від центрального уряду хорватські території, що утворювали невизнану Сербську Країну.

Усього лише за 84 години було відновлено хорватський протекторат на всіх захоплених сербськими сепаратистами територіях, окрім східної Славонії. Хорватія повернула собі 10 400 квадратних кілометрів або 18,4 відсотка загальної площі країни. Було визволено найбільшу частину окупованих районів у долині річки Сава і західній Славонії та в регіонах Бановина, Кордун, Ліка і північна Далмація. Невирішеною проблемою залишалася так звана «Республіка Східна Славонія, Бараня і Західний Срем» у хорватському Подунав’ї. Але і ця проблема існувала недовго.

Операція «Буря» у хорватської армії зайняла лише три дні

Друга перемога: міжнародна місія під егідою ООН

У Східній Славонії, Барані та Західному Сремі була встановлена тимчасова адміністрація ООН. З її необхідністю погодилась як Хорватія, так і представники сербів. Місія розпочалася 15 січня 1996 і мала тривати один рік, протягом якого її представники повинні були стежити за демілітаризацією цих районів та забезпеченням мирної реінтеграції території до складу Хорватії. За рік мандат було продовжено ще на один рік і завершено 15 січня 1998-го.

Таким чином, якщо у мілітарному значенні хорватська війна закінчилася у серпні 1995 року під час операції «Буря», то в дипломатичному – на початку 1998-го, водночас із мирною реінтеграцією хорватського Подунав’я. Але, як кажуть самі хорвати, в інформаційному сенсі війна закінчилася після звільнення генералів Маркача і Готовіни, командувачів операції «Буря». Власне тоді, коли з них зняли звинувачення, зникла й напруженість в інформаційному просторі навколо участі Хорватії у цій війні.

Але хто такі Маркач та Готовіна? Це – окрема історія, з якою пов’язана третя перемога Хорватії.

Річ у тім, що у 2012-му Міжнародний кримінальний трибунал із воєнних злочинів у колишній Югославії засудив двох хорватських генералів Анте Готовіну та Младена Маркача до тривалих термінів тюремного ув’язнення. Судді звинуватили їх у злочинах проти сербського мирного населення під час операції «Буря». Та вже через півтора року Апеляційна палата Гаазького трибуналу повністю виправдала Готовіну і Маркача. Їх випустили на волю безпосередньо із судової зали. У Загребі звільнених генералів зустріли як національних героїв.

І ось тут слід зробити паузу та пояснити деякі важливі речі.

Генерал Анте Готовіна

Третя перемога: майже як заповідав Лі Куан Ю

Передусім нагадаємо, що у 2003-му Хорватія подала заявку на членство в Європейському Союзі, а через 10 років, 1 липня 2013 року, країна приєдналася до ЄС.

Від 1998-го до 2003-го минула лише одна п’ятирічка, тож як повоєнній країні вдалося так швидко пройти шлях від зализування ран війни до членства у Євросоюзі?

Як і інші кандидати, Хорватія отримала власне «домашнє завдання» від Євросоюзу. І полягало воно в тому, що країна мала провести розслідування порушень міжнародного гуманітарного права, знайти винних та притягти їх до відповідальності. Причому якщо ці винні походили із самої Хорватії, вони так само мали бути засуджені. Без жодних знижок та аргументацій на кшталт того, що вони захищали свою батьківщину. Щоб реалізувати цю вимогу, парламент Хорватії у 2000-му ухвалив Декларацію про співпрацю з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії.

А відтак у 2001-му Гаазький трибунал видав ордер на арешт генерала Мірко Нораца, звинуваченого у вбивстві цивільних сербів. Хорватія виконала рішення Гааги, навіть не дивлячись на хвилю протестів, які прокотилися країною. У підсумку Норац був засуджений до 12 років позбавлення волі. Наступним же став Анте Готовіна – командувач операцією «Буря». І тут протестувати почали не лише рядові хорвати, а й уряд країни: тодішній прем’єр став на захист Готовіни, вважаючи його несправедливо обвинуваченим.

Але з Брюсселю надійшов чіткий сигнал: не буде арешту Готовіни – не буде й перемовин про членство. І дійсно – євроінтеграційний поступ Хорватії призупинився. Лише після того, як Готовіну затримали у 2005-му, переговори між Хорватією та ЄС відновилися. А щодо Готовіни, то у 2011-му Гаазький трибунал засудив його до 24 років ув’язнення.

Далі ж настав найбільш драматичний момент у цій історії. Хорвати, ображені за Готовіну, охолонули до євроінтеграційних перспектив своєї країни. Референдум щодо вступу у ЄС ризикував провалитися, якби не сам Анте Готовіна. З в’язниці у Гаазі Готовіна звернувся до співвітчизників, закликавши їх підтримати плебісцит та проголосувати «за». У підсумку на початку 2012 року більшість хорватів висловилися за членство країни у Євросоюзі.

А вже 10 місяців по тому, у листопаді 2012 року, апеляційна палата трибуналу в Гаазі повністю виправдала Анте Готовіну.

Нині Хорватія – туристичний рай і країна, яка впевнено та послідовно розвивається

А що для України?

…В Україні колись любили цитувати колишнього прем’єра Сінгапуру Лі Куан Ю, котрий закликав правителів «посадити трьох друзів», аби викоренити корупцію. Хорвати ж віддали під суд людину, котру вважали своїм національним героєм. У підсумку вони отримали героя, очищеного від усіх підозр, а ще – країну, інтегровану у європейську спільноту, яка встала на шлях сталого розвитку та стабільності. До речі, корупцію вони викоренили також, але це вже – окрема історія.

Мабуть, для України найменш прийнятною частиною у цій історії є відмова Хорватії від силового звільнення частини своїх земель і переговори, котрі вона вела із противником щодо їхньої долі. Головнокомандувач ЗСУ генерал Залужний вже заявив про те, що його нічого не зупинить у звільненні України, чим заслужив загальні аплодисменти. Дай Бог, щоб так і було, і ми завершили теперішню війну на полі бою.

Досвід Хорватії лише демонструє те, що було актуальним для неї у певний момент часу та за певних умов. Ми можемо не екстраполювати це на себе, а лише вивчити історію найближчих сусідів та майбутніх партнерів по ЄС. Адже якщо у Євросоюз змогла потрапити Хорватія з її непростим бекграундом, то зможемо і ми. Будемо як Залужний і віритимемо у те, що нас ніщо не зупинить.