Валерій Залужний: Відкладаю горе на потім
Переклад статті, опублікованій у виданні The Washington Post
Генерал Валерій Залужний давно поставив перед собою три питання: чи готовий я помирати? чи готовий я убивати? чи готовий я посилати людей на смерть?
Тепер верховний командувач України у війні з російськими військами, більшими та краще оснащеними, ніж його власні, ставить собі нове запитання: як я можу зменшити кількість жертв? Кожен ранок він починає з того, що дізнається, скільки солдатів було вбито чи поранено. Іноді він натрапляє на контакт у своєму мобільному телефоні, котрий належить загиблому. Такі контакти він відмовляється видаляти.
Залужний сказав, що відкладає горе на потім. Зараз траур відволік би його від важливої роботи як людину, якій українці довіряють, щоб захистити їх, а західні партнери довіряють мільярди допомоги у сфері безпеки. І ті, і другі очікують, що Україна матиме успіх на полі бою.
Але якби це вирішував лише Залужний, він би виконав свою роботу інакше. Він бився би з перевагою в повітрі. Він випустив би по ворогові стільки снарядів, скільки росіяни відстріляють по його військах. І мав би крилаті ракети, які могли б зрівнятися з московськими. Натомість сучасні винищувачі, такі як F-16 американського виробництва, не очікуються на полі бою раніше наступного року. Постачання боєприпасів в Україні обмежене, росіяни витрачають втричі більше за день.
А західні союзники, посилаючись на побоювання ескалації війни з Росією, висунули умову щодо ракет великої дальності та іншого обладнання, яке вони надали: ракети не можуть бути використані для ударів по території Росії. Тож, зазначив Залужний, для ударів через кордон він використовує зброю українського виробництва.
«Щоб врятувати свій народ, чому я повинен питати в когось дозволу, що робити на території ворога?». Про це Залужний нещодавно сказав The Washington Post у одному з нечастих інтерв’ю. «Тому що Путін застосує ядерну зброю? Дітям, які вмирають, це байдуже».
«Це наша проблема, і нам вирішувати, як вбити цього ворога. На війні можна і потрібно вбивати на його території. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми вбиватимемо своєю. Стільки, скільки необхідно».
Виклики, які стоять перед Залужним і його силами, значні. Навіть після того, як він здійснив низку військових подвигів — оборону, яка змусила росіян відступити з-за Києва, і контрнаступ, який витіснив війська загарбників із Харківської області та з Херсону минулого року — значні території сходу України та південь, а це близько п'ятої частини країни, залишаються окупованим.
Проведення контрнаступу задля повернення цієї території, перемоги над Росією та мінімізації втрат України потребує ресурсів, яких, за словами Залужного, йому все ще бракує. Західні офіційні особи заявили, що Україна має достатньо для досягнення успіху, але Залужний різко критикував своїх колег, які стверджували, що Києву не потрібні F-16. Їхні власні війська ніколи не воювали б у такий спосіб, сказав він в інтерв’ю.
Незважаючи на критику щодо повільного прогресу в контрнаступі, Залужний залишається популярною, хоча й дещо парадоксальною фігурою в Україні. Він прагнув бути рушієм змін у військовій сфері, усуваючи спадщину радянської епохи та перетворюючи армію на більш західну, схожу на НАТО силу. За межами поля бою усміхнене обличчя 50-річного чоловіка намальовано на стінах по всій країні. На бронежилеті у нього є нашивка «Бебі Йода», а на задній частині шолома — нашивка з мультяшними котами, які тримають зброю.
Але за кадром над ним тяжіють турботи та відповідальність.
«Мені ставлять одне питання: «Як ти це витримуєш?», — каже Залужний. «Я мушу з цим жити», — говорить він. «Кожного дня вбиті. Кожного дня каліки, зниклі безвісти. Кожного дня сльози…».
…За сім місяців до того, як колони російських танків пронеслися через північні, південні та східні кордони України, Залужний розглядав можливість переходу до цивільного життя.
Але військо було єдиним, що він коли-небудь знав; він народився, коли його батько служив у гарнізоні на півночі країни, а згодом навчався у військовій академії. Коли президент Володимир Зеленський подзвонив і запропонував Залужному очолити Збройні сили України, Залужний швидко відмовився від ідеї піти у відставку.
Серед перших справ, які він зробив, було перетворення його офісу. Залужний завжди боявся відвідувати там попередніх командирів. Кожен нагадував йому те, що він найбільше зневажав у спадщині Радянської армії — «те, що будь-який командир, який займав його посаду, був фактично феодалом над своїми підлеглими», — сказав він. Саме це він хотів змінити в українській армії.
«Стіни були просочені цим», – сказав Залужний. «Коли ти заходив, то відразу зрозумів, що твоєю помилкою було народитися і прийти сюди».
У будівлі штаб-квартири Генштабу, побудованій у 19 столітті, кабінет Залужного помітно виділяється — простий і сучасний з великою книжковою полицею, де Залужний зберігає свою колекцію, включно з книгою президента Сі Цзіньпіна «Управління Китаєм».
Але зміни стосувалися не естетики, а того, щоб людина в цьому місці стала більш доступною. Замість того, щоб керувати залізною рукою, Залужний доступний навіть для бійців на передовій – вони часто можуть напряму зв’язатися із ним через соцмережі.
Спробу Залужного змінити культуру керівництва можна побачити й на полі бою. Роки навчання та поглиблення зв’язків із силами НАТО зробили українські сили спритнішими за російські у цій війні. Командири нижчого рівня на місцях часто відчувають себе зобов’язаними швидко приймати рішення, а не чекати схвалення згори — за радянським зразком.
«Припущення, йтиме війна між великою радянською армією та малою радянською армією, було помилковим у багатьох країнах», — заявив міністр оборони Олексій Резніков. «Тому нам сказали, що Київ впаде через три дні, а Україна – через три тижні. Але це вже не радянська армія».
Після того, як Резніков дізнався, що Росія здійснила повномасштабну атаку 24 лютого 2022 року, він прибув до офісу Залужного й побачив генерала, який стояв над великими картами та відповідав на численні телефонні дзвінки. Залужний отримував інформацію з поля бою, а потім віддавав різкі накази, каже Резніков. При цьому Залужний додавав емоцій, називаючи підлеглу «красунею» або кажучи комусь «молодець».
«Це людяність», — сказав Резніков. «Хлопець у генеральській формі, але його людяність робить його особливим».
Військові, як і раніше, вимагають суворого порядку та дисципліни, зазначив Залужний. Він може бути суворим і вимогливим, але «я не знущаюся над людьми, не пригнічую їх, не принижую».
Відмова від радянської спадщини української армії далека від завершення. Ще більше змін прийде з новим поколінням — Залужний з гордістю описував володіння солдатами англійською мовою та їхню начитаність. «Шкода, що ми їх втрачаємо», — сказав він.
Після боротьби з внутрішнім радянським ідеологічним ворогом він стикається із ворогом зовнішнім, який обстоює саме ту спадщину, яку Залужний хотів викорінити. Але він усе ще поважає доктрину свого супротивника. Він читає усе, що коли-небудь писав російський головнокомандувач генерал Валерій Герасимов, описуючи це як «дуже, дуже цікаве» і нарікаючи, що той останнім часом нічого не публікував.
«Він ворог — і ворог дуже розумний», — сказав Залужний. «Розумний і тому хитрий. Він все ще сильний. Тому ви повинні поважати його і шукати способи його вбити. Це єдиний шлях до перемоги».
…За роки до того, як Залужний почав формувати українську армію відповідно до свого бачення, кілька годин у тюремній камері спонукали його дізнатися більше про світовий порядок.
Це був 2019 рік, і Залужний, як один із вищих командувачів України поїхав до Брюсселя на зустріч із колегами з НАТО.
За його словами, щойно він зійшов з літака, як його оточили правоохоронці. Націливши на нього зброю, йому наказали лягти обличчям до підлоги та наділи наручники. Залужний сказав, що у нього було достатньо хвилин у роумінгу, щоб зателефонувати послу України при НАТО, який зрештою добився його звільнення.
Російська влада оголосила Залужного в розшук Інтерполу без його відома — і він був злий на себе за те, що не знав своїх законних прав у такій ситуації.
«У мене був поганий настрій, але потім я зрозумів, що гіпотетично я військовий злочинець і, швидше за все, ним залишуся», — сказав Залужний. «Тому я вирішив вивчати міжнародні відносини та міжнародне право».
Цей епізод надихнув його отримати ступінь магістра, який він отримав у грудні 2020 року. Він використовує його у своїй нинішній роботі, яка вимагає бути не лише військовим стратегом, а й зважати на геополітичні чинники – такі, як інтереси союзників та їхню боязнь перетинати російські «червоні лінії», надаючи ракети більшої дальності чи сучасні винищувачі.
Залужний не приховує свого наміру повернути Крим, який Росія незаконно анексувала в 2014 році, хоча деякі західні чиновники хвилюються, якою буде відповідь Путіна, якщо українські війська коли-небудь досягнуть цієї території. «Як тільки у мене будуть засоби, я це зроблю. Мені наплювати — мене ніхто не зупинить», — сказав Залужний.
Образні західні наручники спонукали Залужного більше думати про майбутнє України — поза цим контрнаступом і цією війною — про те, як зробити країну настільки сильною, щоб ніхто не наважився на неї знову напасти. Досягти цього означає виробляти власну зброю для захисту, а не покладатися на її забезпечення іншими.
Він поскаржився, що Україна залежить від інших країн: нам потрібні боєприпаси, попит на які партнери намагаються задовольнити. Чим більше Україна зможе стріляти, стримуючи російські сили, тим менше вона зазнає втрат, сказав Залужний. Але що станеться, якщо дорогоцінного ресурсу стане менше, ніж цього вимагатиме триваюча війна?
«Я запитую себе про це з березня минулого року — і не тільки себе», — сказав Залужний.
Йому важко думати про власне майбутнє після війни. Можливо, він візьме відпустку. «Але, як каже моя дружина, «добре, це три дні, а що далі?», — каже він зі сміхом. Він може написати книгу і він хотів би подорожувати, хоча отой досвід в аеропорту Брюсселя викликає у нього обережність.
Залужний розраховує, що й після війни він буде зайнятий. Його концепція перемоги — це більше, ніж просто відновлення повної територіальної цілісності України.
«Перемога буде тоді, коли у нас буде армія — можливо, навіть чимала, — яка гарантуватиме безпеку дітей, яких зараз ще возять у візках, щоб вони росли, знаючи, що такого більше не повториться», — сказав Залужний. «І це колосальний обсяг роботи. Треба починати вже».