В іншому місці я зараз не могла б бути: історія Олени Кулигіної, яка звільнилася з УКУ і допомагає військовим медикам
Уляна Стельмашова
Тендітна дівчина Олена Кулигіна взяла під свою надійну опіку 40 військових медиків. До війни вона займалася улюбленою роботою в Українському католицькому університеті у Львові. Але коли після 24 лютого війська терористичної Росії окупували її рідне місто Нова Каховка, думками вона була лише там. Олена ухвалила важке рішення звільнитись з роботи і поїхати на Південь, аби допомагати військовим.
В Олександрії Кіровоградської області Олена та її подруга облаштували величезний склад з медикаментами. Їх лише двоє. Вони не є великим фондом. Але їхній склад із ліками та іншими препаратами для порятунку життів вражає своїм розмахом. Усе тримається на особистих контактах і довірі. Олені з подругою вдається збирати кошти і передавати військовим тонни ліків, а також автомобілі. «Я відкривав ваші ящички – і отримував справжній екстаз», – каже один із захисників.
Ми вважаємо, що історії таких людей, як Олена Кулигіна, потрібно розповідати особливо голосно. З героїнею поспілкувалися особисто.
Олено, як зараз проходить твій стандартний день?
Залежить від того, де я перебуваю фізично. Зараз я у Кіровоградські області. Але упродовж останнього тижня було дві поїздки. У суботу о шостій ранку виїхали до Запоріжжя на гуманітарний склад і повернулися звідти близько 23-ї. У понеділок поїхали до Рівного, щоб купити і забрати автомобіль для медиків. Коли є виїзди, то все дуже непередбачувано.
Коли ж я на місці в Олександрії, то приблизно о сьомій ранку прокидаюсь і одразу відповідаю на всі повідомлення. Адже деякі військові часто пишуть вночі, бо тільки тоді мають можливість. Далі йду на склад. Там ми або збираємо посилки і «Новою поштою» відправляємо хлопцям, або ж вони приїжджають безпосередньо до нас.
Між тим всім відбуваються якісь переговори, готуються звіти. Як, наприклад, зараз, коли у нас був грант, у межах якого закупили багато ліків, тактичну медицину, частково оплатили автомобіль. Мені потрібно робити звіт, відповідно сфотографувати усі чеки, зібрати фотографії, вказати, хто і з якої частини що отримав.
А ще коли військові приїжджають до нас особисто, то ми з ними дуже багато спілкуємось – значно більше, ніж по телефону. Частину з тих розповідей я потім пишу і партнерам, і донорам. Звісно, зберігаючи анонімність військових. Тож велика частина моєї роботи зараз – це ось такі переговори та комунікація.
У тебе була чудова робота в Українському католицькому університеті і, трохи знаючи тебе, розумію, що ти від неї кайфувала…
Це правда.
І маючи можливість далі там працювати, все кинула та подалася у волонтерство. Розкажи про цей свій шлях від 24 лютого.
24 лютого моя родина у Новій Каховці на Херсонщині опинилася в окупації. Мама, брат з родиною, 85-річна бабуся. Я перебувала у Львові, але з цього дня вся моя увага переключилась на Південь.
Весною я могла поєднувати роботу і якесь волонтерство. Різними речами займалася. Інколи приходила до друзів у Львові допомагати на гуманітарні склади. Трохи була задіяна в інформаційній роботі. У мене серед друзів багато білоруських опозиційних журналістів. Вони на початку просили допомогти їм розібратись з тим, як знаходити об’єктивну інформацію про війну в Україні, як її найкраще передавати тим людям, які навколо них, враховуючи небезпеку, що існує для білоруських опозиціонерів. Оскільки це люди, які підтримували нас з 2014 року, то мені хотілось допомогти і їм.
Тоді ще був телефонний зв'язок з Херсонщиною і у березні ми знайшли шляхи, як передавати ліки в окуповану область. Спершу я допомагала цивільним людям у Новій Каховці, потім додався Херсон. А далі все більше людей дізнавались, що мені вдається передавати медикаменти, тож географія почала розширюватись. Усіма думками я була там.
Пізніше ми змогли ближче познайомитися з військовими медиками, і з часом допомога їм стала основним напрямком. Це був такий win-win: вони працюють на Півдні і одночасно визволяють мій дім, мій регіон.
Навесні, поки зі студентами в УКУ ще було навчання онлайн, мені вдавалось паралельно давати собі з цим усім раду. Але коли об'єм допомоги зростав і тут в Олександрії у нас сформувався цілий склад медикаментів, то просто вже фізично важко було залишатися у Львові. В Олександрії потрібна була також допомога руками. Плюс військові могли приїжджати сюди до нас.
У травні я почала приїжджати спершу наїздами, а влітку, коли у студентів почались канікули, переїхала спершу до Олександрії, а потім до Запоріжжя, яке стало єдиним в’їздом та виїздом з окупованої Херсонської області. До Львова приїжджала раз на місяць, аби взяти якісь речі, поїздити по складах моїх друзів-волонтерів і все це завезти на Південь.
Я розуміла, що в УКУ тим часом починається вступна кампанія, мені треба спілкуватися з абітурієнтами, щось їм обіцяти – а я поняття не маю, де буду восени. Моя родина в окупації, в якийсь момент мені або доведеться туди їхати через всі ці тимчасові кордони, або вивозити їх, або ще щось. Відтак зрозуміла, що чесно і правильно не починати новий навчальний рік з новими студентами. І ухвалила рішення звільнитись. З 1 вересня я вже не працюю в УКУ. Хоча в мене там є курс, який розпочнеться у другому семестрі і буде онлайн. Дистанційно зможу проводити лекції, тому що для мене це дуже важливо. Я не хотіла б це залишати.
Ти опікуєшся 40 бойовими медиками. Що взагалі передбачає таке «опікунство»?
Спершу ми починали працювати з медичною ротою 61-ї бригади. Передавали їм перев'язки, турнікети, ще якісь матеріали, пізніше завдяки друзям змогли передати їм три карети швидкої допомоги, евакуаційний автомобіль та вантажівку.
А далі до нас почали звертатись інші військові. Ми казали, що можемо допомогти, маємо чим, але передайте наш номер телефону – мій та моєї подруги – вашому медику, з ним узгодимо необхідний перелік препаратів. Адже не кожен військовослужбовець може користуватися тими медикаментами, які потрібні для евакуації, для надання першої допомоги, коли вже везуть, наприклад, у швидкій або в евакуаційній машині. Це препарати, якими мають користуватися військові медики.
Так ми почали розширювати географію своєї роботи. Більшість «підопічних» – це медики з різних бригад та частин на Півдні Україні. Але також допомагаємо військовим на Харківщині, Донеччині, Луганщині, у Запорізькій області. Коли звертаються військові медики, ми ж не можемо їм сказати: «Вибачте, ви до нас вже не поміщаємось» або «Ви не з тієї області». Це всі наші хлопці, вони рятують життя. І якщо нам є чим поділитись, то надсилаємо в будь-яку частину.
Олена Кулигіна зі своєю подругою Оленою Цертій
До цього всього ти взагалі щось розуміла про медицину?
Якщо чесно, то ні. Був єдиний досвід, який, напевно, мені сильно допомог. Рік тому, працюючи в УКУ, я модерувала навчальний курс «Соціальні мережі для медиків та дослідників». Це був спільний проєкт УКУ та UNICEF, який стосувався інформаційної грамотності під час Covid. Ми вчили медиків, науковців, біологів, хіміків, як їм правильно комунікувати в медіа та як поширювати доказову медицину. На курсі було близько 50 учасників, з якими я залишилась в друзях на Facebook.
Мені дуже допомогла ця спільнота. Деякі з цих уже «колег» були і досі є моїми першими консультантами, які допомагають розібратись у діючих речовинах та правильно підібрати заміну. Особливо важливо це було для цивільних людей на Херсонщині: вони замовляли конкретні ліки, наприклад, від тиску, а до нас приходила гуманітарна допомога з іншими торговими назвами препаратів, але з тією самою діючою речовиною. На окупованій Херсонщині вже не було ні інтернету, ні сімейних лікарів, які могли б проконсультувати людей. Тож ми коли складали коробочки, підписували усі медикаменти, мої друзі-медики допомогли готувати інструкції-пояснення для препаратів. Так і я почала трохи розбиратись.
Кожного разу, коли зустрічаємося з військовими медиками, то намагаємось про все у них розпитати. А для чого ось ця трубочка? А як ви використовуєте катетер? Чи потрібно вам, наприклад, Стерофундін, або Гек, або Транексам чи інші препарати? Вони нам все пояснюють.
Ти якось цитувала свого друга із Півдня: «Я відкривав ваші ящички – і отримував справжній екстаз». Але що я помітила – ти майже ніде не розповідаєш, що сама відчуваєш в ті моменти.
Раніше ми часто навіть поняття не мали, скільки коштує допомога, яку отримуємо безкоштовно або через мої теплі контакти від друзів та знайомих, або від іноземних фондів, або через різні структури католицької церкви. Поки не почали самі купувати ті препарати тут. Тоді й зрозуміли, що це справді величезні скарби. Коли передаємо ці коробки військовим, то вже знаємо, якою буде реакція.
Чому так сказав мій знайомий Сашко? Він потім прокоментував, що в такому об’ємі гуманітарну допомогу їхній підрозділ (це медичний підрозділ однієї з бригад на Півдні) отримував ще десь у березні чи квітні. Пізніше у них були значно скромніші «гуманітарки» – те, що забезпечує їм безпосередньо командування. А ми їм передавали якісні американські ті самі турнікети CAT або оклюзійні пов’язки, або катетери, аптечки. Вони набагато краще розуміють, скільки це коштує. Наприклад, протиопікових гідрогелевих пов’язок ми їм тоді надіслали кілька упаковок. Хлопці ледь не плакали. Бо, кажуть, перед тим у них було кілька похоронів. Поранених з опіками просто не встигли довезти до лікарні, бо не мали таких засобів. Вони кажуть: «Якби ми таке мали раніше, то, можливо, нам вдалось б когось врятувати».
Коли ми чуємо такі коментарі, то робимо все можливе, аби знаходити ресурси та кошти. Інколи самі не знаємо, яка із цих серветочок або пов’язок, або джгут, або турнікет може когось врятувати. Усім, з ким працюємо, намагаємось передати все можливе, щоб вони рятували життя наших військових.
Бачиш, я тебе питала, що ти сама відчуваєш у ці моменти. А ти знову розказуєш про інших, забуваючи про себе. То що все-таки у тебе на душі, коли вдається передати це в руки військовим?
Я розумію, що ми маленький інструмент. Ми не є частиною Збройних сил України, але, по суті, десь закриваємо їм тил. Робимо все можливе. От як в лікарні – є лікар, який робить операцію і рятує пацієнта, а є медсестра, яка подає скальпель, ножиці, серветки. Ми наче такі тилові медсестри, які подають інструменти і таким чином долучаються до роботи, яку виконують військові. Багатьох із них я вважаю вже близьким друзями, частиною родини. У когось вже навіть була вдома. Я розумію, що ми дружитимемо і після війни. Але зараз найголовніше, аби вони всі вижили і врятували якомога більше людей.
Що я відчуваю? З одного боку велику відповідальність. А з іншого – велике щастя, що ми можемо це робити. Ми витрачаємо свій час і своє життя на щось надзвичайно важливе.
Для мене великим питанням було: де важливіше зараз бути? Зі студентами-комунікаційниками, які формуватимуть інформаційну політику в країні на найближчі роки, а можливо, десятиліття? Чи біля військових? Я зрозуміла, що зараз мені важливіше бути тут, де я дотична до порятунку життя наших захисників. Для мене це дуже важливий вибір. Складний на початку. Але я просто розумію, що ніде в іншому місці зараз не змогла б бути і нічого іншого не хотіла б робити. Ось що я відчуваю.
Як працює ваш ланцюжок? Ти отримуєш список необхідних медикаментів, а далі оголошуєш збір через соцмережі та фонди? Чи по-іншому це працює?
По-різному. Паралельно існують кілька різних схем. На самому початку, коли ми купували медикаменти тільки для людей на Херсонщині, то завдяки Facebook кошти передавали мої друзі або люди, які мене навіть не знали. Для військових нам передавали знайомі фонди. На щастя, у мене є дуже класне середовище людей у Львові, які задіяні у різних проєктах, фондах, складах. Через такий сформований соціальний капітал це все відбувалося.
Пізніше, коли ми почали шукати кошти на евакуаційний автомобіль, я вже розуміла, що потенціал «колядувати» на готові машини вичерпався. Відкрила збір через соцмережі. Приблизно 50% суми на перший автомобіль ми зібрали. А решту покрили друзі з Німеччини, які її там купили і надіслали сюди.
У серпні-вересні почалось загострення на південному фронті і була велика кількість поранених військових. Частина стрічки в той час радісно постила мемчики з кавунами, а я отримувала від військових списки медикаментів для польового шпиталю, аби рятувати життя. Я виставила допис у Facebook. І можу сказати, що люди дуже швидко відгукнулись. Тобто вони розуміють, де можна жартували і радіти, а де треба відкласти все і перерахувати ще якісь кошти на ліки. За три доби ми зібрали близько 200 тисяч гривень. У той період на 60-70 тисяч гривень щоденно купували медикаменти.
Це правда, що зменшалась кількість гуманітарних вантажів саме з ліками. Тож більшість ми купуємо тут безпосередньо в Україні. Люди це підтримують, попри те, що всі переживають кризу.
Для мене у цьому процесі дуже важлива звітність. Усі чеки з початку війни я зберігаю. А наші підопічні військові знають, що вони мають зробити фотографію отриманого, навіть якщо перебувають на нулі. Без цього ми не змогли б далі допомогти.
Є запити на певні препарати, які не є медикаментами, а швидше медичними розхідниками. Катетери, якісь трубочки, назофарингіальні повітроводи, оклюзійні джгути, пов’язки – те, що дуже дорого коштує. Надзвичайно дорого. І тут знаходяться люди, фонди, церкви, якісь організації, які можуть це купувати за кордоном і надсилати нам сюди. Нам на таке грошей би не вистачило.
Тобто у тебе все тримається на твоїх особистих контактах та репутації?
Фактично так. Чесно, я навіть не можу порахувати, на яку суму ми отримуємо гуманітарну допомогу. Люди віддали нам безкоштовно – ми безкоштовно передали далі. Іноді ми самі навіть не розуміємо, що якийсь один прилад може коштувати 50 тисяч гривень. А люди це довірили мені, бо знають, що воно піде в правильні руки.
Десь у жовтні деякі фонди та організації почали самі звертатися до мене і казати: «Олено, ми готові вам виділити допомогу, наприклад на 100 тисяч гривень. Від вас просимо лише звіти про те, що куди пішло, і допис у соцмережах з подякою для фонду». А є й такі, що дають кошти і кажуть: «Нас не треба тегати, бо нам це передали благодійники з Польщі, Іспанії, Америки і для них достатньо непублічних звітів».
Це такі теплі контакти. В основному це люди, з якими ми перетинались 5-10 років тому на зовсім інших проєктах, зовсім не медичних, а комунікаційних чи волонтерських.
Є люди, з якими я взагалі не була знайома. Вони просто читали мою сторінку в Facebook або дізналися через сарафанне радіо. Думаю, велике значення має те, що я маю прямий контакт з військовими і передаю їм усе в руки.
Як вдалося купити швидкі допомоги та інші автомобілі? Скільки їх загалом придбали?
У понеділок в Рівному придбали вже восьмий автомобіль. Збираємо кошти на дев'ятий. Але не всі з них ми купували. П'ять автомобілів швидкої допомоги для різних військових частин і шпиталів ми отримали як подарунок від різних друзів з-за кордону – зі США, Німеччини та Іспанії.
Вантажівку купували в Україні за кошти, які нам просто дала американська греко-католицька парафія. І це теж теплі зв'язки, пов’язані з моєю долученістю до католицького середовища, адже багато років я працювала у різних структурах церкви.
Буду щирою: більшість грошей на автомобілі ми збираємо не в Україні. В Україні збираємо на медикаменти, на які часто йдуть кошти більші, ніж на авто, – за день можемо витратити 50-60 тисяч гривень. У той час за кордоном можна купити автомобіль за 3 тисячі євро чи доларів. Збираємо їх здебільшого через друзів. Переважно це українці, які живуть за кордоном і розуміють, що єдине, чим вони зараз можуть бути корисними, -– долучатися самим і збирати кошти серед своїх європейських та американських знайомих.
Ми не є фондом, а працюємо як приватні особи. Для багатьох українців за кордоном важливо побачити, що їхня допомога передана адресно із рук в руки, а не просто пішла у великий фонд. Ось так на нас іноді виходять люди і кажуть: «Слухайте, вам не треба машина?». Ми кажемо: «Звичайно, треба». «Тоді напишіть конкретно, в яку частину вона поїде». Ми пишемо, бо всіх людей знаємо особисто. І тоді вони допомагають придбати цей автомобіль та перегнати його в Україну. Ми тут уже допомагаємо оформити документи, а військова частина робить запит на кордон, аби отримати автомобіль на свій баланс.
Моя функція тут – логістика та комунікація. Бувало таке, що донори кажуть, що мають автомобіль і готові його передати. А ми з подругою сидимо і вирішуємо, кому передати. Бо, наприклад, п’ять підопічних медиків просять машину, а вона тільки одна. Нам потрібно прийняти дуже важке рішення. Вони усі нам близькі та рідні, але ми змушені думати раціонально, з огляду на те, де вони зараз перебувають і яка ситуація на їхній ділянці фронту.
Так, евакуаційна машина, яку купували у Рівному, піде у Донецьку область. Хоч ми більше працюємо на Півдні, але конкретно в цьому історичному моменті дуже важка ситуація на Донеччині.
Емпатам важко у волонтерстві – твої слова. Ти сильно переносиш на себе почуття інших людей?
У моїй професії – маю на увазі в комунікаціях – емпатія є ключем до успіху. Бо так ти можеш передати історію, яку пережив разом зі своїм героєм. Так само і зараз тут з військовими. Вони нас намагаються захистити і не все розповідають. Але ж я в минулому журналістка, я вмію розпитувати. Мені справді цікаво, що в них відбувається. Це допомагає мені пережити їхній досвід або хоча б візуалізувати його. Чим краще я знаю потреби військових, тим легше спілкуватися з донорами та знайти ресурси, щоб їм допомогти.
Днями хлопці надіслали світлини з евакуації, коли вони вивозять поранених з-під обстрілів і вся машина в крові. Ми можемо передати ці світлини, цю історію та емоції далі – зберігаючи, звісно, конфіденційність наших захисників.
Якби у мене не було такого досвіду, то я не могла б бути ефективною і чесною перед своєю совістю і не могла б пояснити, чому в деяких моментах роблю вибір на користь того чи іншого підрозділу. От, наприклад, коли в мене є п’ять турнікетів і треба обрати, кому ж їх віддати. Потрібно відчувати, кому найбільше потрібно. Це завжди складний вибір, але його доводиться робити кожного дня.
У таких темпах і так довго у волонтерстві витримують не всі. Ти ставиш собі якісь дедлайни?
Коли Крим звільнимо то, напевно, я зможу якось повернутись до інших справ.
Тут ще така історія, що наприкінці вересня мої мама та бабуся виїхали з окупованої Херсонщини. Якийсь час вони були зі мною в Запоріжжі. Але там почались масовані обстріли, тож я відправила їх до Львова, і зараз вони живуть у моїй львівській квартирі. Тож я жартую, що поки що мені немає де жити. Поки не звільнимо лівий берег Херсонщини, де дім моїх рідних, поки вони не зможуть туди повернутись, то мені також нема куди вертатись. Тож працюю тут до того часу, поки принаймні не зможу поїхати до батьківського дому в Нову Каховку і перевірити, чи цілі наші будинки, чи там взагалі щось лишилось. Найближчу зиму, напевно, будемо на підхваті у військових.
Я, звичайно, паралельно продовжую працювати на якихось разових проєктах, консультаціях, тренінгах, лекціях. Але це мінімальний об’єм роботи, який дозволяє мені просто фізично жити. В Олександрії живу безкоштовно на квартирі у друзів, сплачую лише за комунальні послуги. Особисті потреби зараз невеликі. Далі будемо дивитися, як розвиватимуться події. Поки що мені потрібно бути тут.
Чи розглядаєш варіант реєстрації фонду?
Ми про це говорили і мене часто питають. Мовляв, якщо зареєструвати фонд, то буде простіше отримувати більші об’єми допомоги. Але нас двоє. Ми вдвох з подругою займаємось ось цим об’ємом завалених складів. Звичайно, допомагають волонтери. Але знову ж таки – кожна з нас двох паралельно займається ще й основною роботою. Щоби реєструвати фонд, потрібна і юридична, і бухгалтерська підтримка. Відтак велику частину часу і логістики мені потрібно було б скерувати на ці процеси. А я просто не можу зараз собі цього дозволити.
І ще такий момент: коли військові дзвонять або пишуть, що терміново потрібні якісь медикаменти, то мені швидше знайти кошти, купити їх і переслати вже завтра, ніж проводити офіційні процедури прийому-передачі, списування, акти, постановку на баланс. Це забирає дуже багато часу. Я розумію, для чого потрібна ця бюрократія. Коли йдеться про великі фонди, які передають величезні об’єми допомоги на кожну військову частину, воно має свій сенс. Але якщо ми передаємо десять упаковок Но-шпи або Диклофенаку, то значно швидше піти, купити, відправити і вже завтра це когось врятує.
Якщо не можеш сказати, на яку точну суму ви уже закупили медикаментів, то як щодо об’ємів? Скільки тонн пройшли через твої руки за ці дев'ять місяців?
Кожного місяця ми отримуємо щонайменше 30 палет. Інколи буває, що приїжджає фура з перев’язочними матеріалами – і це 30 палет за раз. Тоді мусимо поставити на паузу щось інше, поки не розберемо.
Ти що сама фізично розвантажуєш цю фуру?
Скажімо так, коробки з бинтами хоч об'ємні, але неважкі. Їх можна підняти, там марля, бинти, пов’язки. Медикаменти, якщо це не рідини, також неважкі. Але, звичайно, коли потрібна важка фізична праця, то запрошуємо хлопців. Наш склад розміщений на підприємстві у друзів – власне, звідки наш перший підопічний мобілізований медик. Він раніше працював у видавництві. А зараз на цьому видавництві ми влаштували собі медичний склад, а він служить в медичній роті, з якою ми співпрацюємо. Тоді інші працівники видавництва, знаючи, з чого і з кого все починалося, приходять і допомагають нам переносити коробки, складати, розкладати. У нас немає свого автомобіля, тож доводиться завжди когось шукати, хто зможе підвезти на «Нову пошту», відправити ті посилки. Тож мусимо постійно ще й «колядувати».
Знаю, що ти обожнюєш подорожі і об'їхали чи не пів світу. Вже думала, куди поїдеш після перемоги?
Думаю, що ще під час війни спробую вибратись у Німеччину до друзів, які нам багато допомагають. Це українці, які там живуть, працюють і багато волонтерять. Можливо, привезу ще якусь допомогу від них. Уже влітку так їхала: ми перевозили машину для військових, я її супроводжувала з Гановера до Запоріжжя.
До речі, ця війна дуже поміняла пріоритети. Моя улюблена країна – Італія. Я завжди їжджу до Рима і в кожній незрозумілій ситуації поверталась би до цього міста. Але мене бентежить політична позиція італійців. Скажімо так: вони зробили не усе від себе залежне, аби підтримати Україну так, як ми цього потребуємо. Тож у мене тепер двоякі відчуття, чи хочу їхати до Рима, чи цю любов доведеться трохи поміняти.
Багато є країн, в яких я ще не була і хотілось би. Але зараз, чесно, навіть не встигаю про це думати. У моєму ментальному просторі навіть немає думки про те, куди я хочу за кордон. Я хочу в український Крим. Я хочу в Лазурне, де на березі Чорного моря провела своє дитинство. Я тепер розумію, настільки сильно сумую за цими місяцями.
Тож, напевно, мої подорожі все-таки будуть по Україні. З нашими військовими ми домовляємось, що після нашої перемоги з усіма ними зустрінемось на святкову переможну чарку. Нагадуємо їм про це під час кожної розмови. Тому, думаю, що перших пів року або рік будемо їздити в гості один до одного.
Реквізити для переказу коштів:
Монобанк: 4441111404834040
ПриватБанк: 4149629385876974
Надіслані кошти використовуються на покупку медикаментів, а також на оплату послуг «Нової пошти» і паливо, необхідне для виїзду на позиції до захисників України.