Український Папа. Чи змінить Ватикан ставлення до Києва через війну?

Андрій ЧЕРНІКОВ

12 лютого 2016 року вперше в історії Католицької церкви та Російської православної церкви зустрілися Папа Римський Франциск та патріарх Кирило (Гундяєв). Ця подія сталася в аеропорту Гавани. Зустріч тривала дві години, а за її підсумками голови двох церков підписали спільну декларацію з 30 пунктів.

Пункти, які стосувалися України, обурили українців, в тому числі голову Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука. Ця декларація стала, мабуть, першим проявом нерозуміння з боку Ватикану так званого «українського питання».

Зараз, коли йде війна Росії проти України, Папа Римський оголосив про можливий приїзд до Москви та Києва. Втім цей візит, скоріше за все, не матиме жодної користі і впливу на хід війни, бо Ватикан останні роки демонструє свою залежність від Кремля або ж власний страх та невпевненість у собі перед Москвою.

Хоча все могло б скластися інакше. І може.

Російська демонстрація сили та зневаги до Ватикану

Під час зустрічі 2016 року Франциск та Кирило обговорили одну тему, яка не потрапила до декларації або ж вона була глибоко закамуфльована: подейкують, що Ватикан пообіцяв Москві бути не надто старанним у своїх спробах розширити власний вплив на території Росії за рахунок переходу православних віруючих до католицтва. У документі з’явився пункт 24, який дипломатично фіксує обіцянку Ватикану триматися подалі від росіян: «Закликаємо католиків і православних у всіх країнах вчитися жити разом в мирі, любові і однодумності між собою (Рим. 15:5). Неприпустимо використовувати неналежні засоби для примусу віруючих до переходу з однієї Церкви в іншу, нехтуючи їх релігійною свободою і їх власними традиціями». 

Не можна сказати, що Ватикан колись мав великі успіхи у залученні до Католицької церкви православних у країнах колишнього СРСР. Так само й важко сказати, що у Ватикану взагалі колись існував реальний план свого розширення у Східній Європі. На відміну від Московського патріархату, Католицька церква не будувала церкви-новодєли у кожному українському дворі.

В Україні добре співіснують і римо-католицька парафія, і греко-католицька. Їх відрізняє обрядовість, водночас обидві вони «підконтрольні» Папі Римському. Але масового руху за залучення православних душ не спостерігається.

Тим часом православна церква Московського патріархату як мінімум з моменту розвалу СРСР постійно підживлює у своїх фанатичних прихильників страх того, що, якщо дати католикам волю на наших територіях, вони затьмарять православ’я та вичавлять його взагалі.

Показовий приклад такої пропаганди та навіть розпалювання ворожнечі у той час, коли ніхто не нападає, можна було спостерігати під час візиту до України Папи Іоанна Павла Другого у 2001 році – тоді Києвом курсували православні бабусі з плакатами «Православ’я або смерть!». Хтось має сумніви, що вийти з таким меседжем на вулиці, на зустріч Папі їм доручили «товаріщі в погонах під рясами»? Ось це і є політика Московського патріархату, яку впроваджують багато років. І Франциск їй публічно піддався, фактично визнавши те, у чому не був винний.

Але, перед тим, як ми повернемось до майбутнього візиту Франциска до Києва та Москви, пригадаємо ще одну подію, яка сталася після зустрічі у Гавані.

29 грудня 2021 року Священний синод Російської православної церкви прийняв рішення про створення Патріаршого екзархату… в Африці. Офіційно РПЦ повідомила про те, що створення екзархату на іншому континенті стало відповіддю на «просьби трудящих» – нібито на прохання африканських православних, які дуже бажали перейти під юрисдикцію саме Московського патріархату.

Насправді цей крок був пов’язаний, звісно, не з проханням африканців до Москви. Він, по-перше, став реакцією на утворення Православної церкви України, а саме визнання ПЦУ з боку Олександрійського патріархату, який, власне, і «контролював» православну Африку. А, по-друге, у Кремлі схвалили ідею Кирила розширити вплив власної церкви саме на тих територіях, де досі мала вплив церква Католицька. Причому Кремль не лише схвалив експансію, а й виділив кошти – з державного бюджету Росії.

Проте, як зазначали спостерігачі, спроба «окупувати» Африку – це не більше, ніж демонстрація сили та зневаги до Ватикану та навіть до інших православних єпархій, а фактично мова йде про звичайний дерибан грошей російських платників податків.

Річ у тім, що у найбідніших країнах Африки, куди націлилась Росія, священники часто-густо обирають церкву не за переконанням чи вірою, а за чистим розрахунком: хто платить, тому й служу. Після приходу Росії до Африки цей принцип хоч і змінився, але не так вже і суттєво: служу тому, хто платить більше. Банк Ватикану з його річним бюджетом у 30 мільярдів євро аж ніяк не зможе конкурувати з невичерпними російськими грошима.

Тому казати про те, що Росія та її православ’я захопили ще й Африку, не доводиться. Однак чому у Ватикані не засудили фактичне нехтування Гаванською декларацією? Чому Франциск проковтнув типову для Росії хамську манеру дати обіцянку і одразу ж її порушити?

Не мовчали, однак, українські греко-католики. Саме вони в особі Святослава Шевчука й не тільки дорікнули Франциску за пункти декларації, які стосувалися України. Мова йде, зокрема, про ті пункти, в яких навіть через два роки після анексії Криму та окупації частини Донбасу Росією зустрічаються слова на зразок «конфлікт» та «протистояння», тоді як українці називали ці речі своїм іменем – війною. Але Ватикану, як і майже всьому світові, було спокійніше та вигідніше закривати очі на очевидне.

Крім того, дуже помітно, як пункти декларації Франциска та Кирила поступово вводять читачів документу в український контекст: перед тим, як згадати «конфлікт» у пункті 26, підписанти (а точніше – Франциск) у пункті 25 буквально засудили уніатизм: «Сподіваємося, що наша зустріч внесе внесок у примирення там, де існують тертя між греко-католиками і православними. Сьогодні очевидно, що метод «уніатизму» колишніх століть, що передбачає приведення однієї общини у єдність з іншою шляхом відриву від своєї Церкви, не є шляхом до поновлення єдності».

Простіше кажучи, історичний контекст появи унії (під тиском Речі Посполитої), можливо, далеко не всім до вподоби і зараз, але сталося те, що сталося, і українським греко-католикам почути звинувачення у цьому з вуст не будь-кого, а саме Папи та й ще в одному хорі з московським попом – що це, як не зрада? Хіба Ватиканом керує ФСБ?

Шевчук публічно заявив, що у Ватикані над декларацію працювали люди некомпетентні у питаннях українського церковного, суспільного та політичного життя. Рядові українські греко-католики, продовжуючи вважати Папу своїм Святішим Отцем, дуже образились на нього. І коли після початку повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році Франциск влаштував символічне «примирення» України та Росії, Шевчук теж не підбирав слів. (Нагадаємо, що 15 квітня у Ватикані під час щорічної молитви Хресної дороги українка та росіянка з благословення Папи Франциска спільно несли хрест).

«…Коли йдеться про примирення, зокрема, у контексті війни, відкритої агресії Росії проти України, то маємо насправді примирення не між якимись ідеями, гарними побажаннями, а між живими зраненими людьми. І така ідея є дуже делікатна. Надуживати нею — це може дати цілком протилежний ефект: просто люди відкинуть саму ідею як таку і це призведе до дуже непоправних наслідків. Тому для нас є дуже важливо пояснити собі, світові, навіть ватиканським богословам чи літургістам, що примирення між людьми — це довготривалий процес гоїння ран. І для того, що він міг розпочатися, необхідні певні умови. Перша умова — потрібно перестати нас вбивати. Не можна говорити про лікування ран тоді, коли тобі невпинно ворог їх наносить… Другий момент, без якого не буде початку примирення, — засудження злочинця. Це є справедливість по відношенню до жертви», – сказав голова УГКЦ.

Світ змінився. А церква?

Наразі невідомо, з чим, власне, Франциск зібрався їхати до Москви та Києва. З черговим примиренням? Так, ми розуміємо, що жодного суттєвого впливу на плани Кремля знищити Україну цей візит не матиме. Можливо, Папі вдасться домовитись по деяких гуманітарних питаннях. І це добре, якщо так станеться. Однак голова Католицької церкви – фігура планетарного масштабу, тому і проблеми він має вирішувати масштабу не меншого.

Проте, якщо Франциск досі не зробив того, про що казав Шевчук, то й надії на те, що Папа в змозі зробити щось корисне для світу, який потерпає від війни і стоїть на порозі голоду та навіть ядерної війни, майже нема.

І він особисто, і Католицька церква загалом завдяки своєму страху перед Росією поступово втрачає власну єдність та міць. Подібно до того, як Європейський Союз та НАТО у перші місяці війни Росії проти України. Лише зараз ці геополітичні союзи та утворення починають демонструвати єдність, рішучість та намір не дати Путіну перемогти. А про Папу цього не скажеш.

То з чим Франциск приїде до Києва? І з чим він з Києва поїде? На жаль, і тут теж не може бути якихось вагомих очікувань, хоча, можливо, після повернення до Ватикану, після розмов з українцями та представниками влади щось може змінитися на березі Тибру.

І, на останок, що одне питання: а що Київ скаже Ватикану під час приїзду Папи, крім «дякуємо за все»? Наприклад, президент Володимир Зеленський міг би спитати Франциска, чому після Любомира Гузара в Україні нема кардиналів?

Як відомо, бути обраним Папою Римським може будь-хто – не обов’язково навіть священник. Але у Ватикані діє політична традиція, згідно з якою Папу обирає конклав кардиналів і саме серед кардиналів. То чому той сам Святослав Шевчук досі не кардинал?

Український Папа? Чому ні?

Якщо Україна в силу трагічних обставин і завдяки своїм сміливості та самопожертві стала одним з ключових геополітичних гравців, який змінює Європу і цілий світ, то хто сказав, що вона не може робити цього через церкву? Хто більш мотивований зупинити країну-терориста та врятувати не лише душі, а й життя, ніж українець? Чи світ і далі буде споглядати, як Кремль скуповує католицьких священників навіть у Африці?

Коли кажуть «світ змінився», цього разу може змінитися і церква. Навіть мусить.