Тривого, тривого, іди до Таганрогу

Історія про те, як з’явилися сповіщення про небезпеку і як ми їх сприймаємо

Наталія Лебідь

«Звук тривоги висхідний – від нижчого і нагору, таке враження, що він посилюється. Плюс низька частота. Цей звук справді викликає внутрішню тривогу і бажання сховатись не лише від загрози, а від самого звуку», – каже співачка Марія Бурмака.

Розроблена у 1950-х роках у США сирена Chrysler Air-Raid Siren

Від звуку і від загрози українці ховаються вже півтора року поспіль – з початку повномасштабного вторгнення. Упродовж 2022 року тривогу оголошували 14 870 разів, підрахувала волонтерська ініціатива «Карта тривог». Поточний 2023 рік відкрив новий відлік. У середньому за добу тривога лунає 47 разів. Але був і такий день, коли сигнал в цілому по країні вмикали 189 разів. Звикли українці до подібних реалій чи ще ні? Та й взагалі – якою є історія повітряної тривоги і що кажуть про неї експерти? Про це далі у нашому матеріалі.

«Душа страждає, звук трембіти лунає...»

Якщо зануритися в історію саме повітряної тривоги, то це явище відносно «молоде». Йому не більше років, аніж здатності людства піднімати у повітря пристрої, які несуть смерть. У Першу світову це були дирижаблі, у Другу – літаки, у нинішню російсько-українську – ракети. Але якщо говорити про сигнали тривоги як такі, то вони значно старші.

Перші сигнали тривоги (та й загалом перша система передачі інформації) були візуальними. Зламані гілки, сліди на корі дерев, клапті звіриного хутра, котрими щось позначали. Малюнки на стінах печер. І, звісно ж, дим. Дим від розпаленого вогнища міг сигналізувати про що завгодно, і про небезпеку в тому числі. Але от що цікаво: людина, яка помирає, першими втрачає нюх та зір. Натомість слух та дотик тримаються найдовше. Недарма пізніше люди перейшли від візуальних сигналів до аудіальних. Але для цього їм довелося зробити ще пару винаходів.

Зокрема, винайти духові інструменти у всіх їх варіаціях. Тут трохи допоміг Господь – той, що зі Старого завіту. Після смерті Мойсея, який вивів євреїв із Єгипту, лідером народу став Ісус Навин. Він вів людей через річку Йордан і крізь місто Єрихон, яке вважалося неприступним. Євреям, що прямували до Землі Обітованої, треба було якось вирішити проблему фортифікацій Єрихону. Господь підказав, як це зробити: засурмити в труби, і стіни міста впадуть. Ось так просто, навіть без «Хаймерсів», армія Навина змогла увійти на територію Єрихону й завоювати його.

Історик Олександр Алфьоров згадує про труби єрихонські як про метафору, що засвідчує важливість аудіальної комунікації. Звукова система оповіщення, розповідає він «Новинарні», була відома з біблійних і навіть добіблійних часів. «Наприклад, стародавня Греція, – каже Алфьоров. – До атлета, який вигравав Олімпійські ігри, приставляли людина з флейтою, яка ходила за ним і виграла мелодію, сповіщуючи, що йде олімпійський чемпіон».

А через декілька віків сталося Середньовіччя і християнізація Європи. З’явилися церкви, а у церквах – дзвони. І «саме дзвони і, наприклад, набат як окремий вид церковного дзвона, сповіщали небезпеку аудіально», – нагадує Алфьоров. А ми нагадаємо про те, що інколи дуже давній досвід стає у пригоді навіть теперішнім, технологічно просунутим часам. Так, у ніч на 11 грудня 2013 року вперше за вісім століть Київ почув набат Михайлівського Золотоверхого собору. Тоді очікувалось, що правоохоронці проведуть «зачистки» маніфестантів Євромайдану, і священники скликали киян на допомогу.

Але є в Україні і власний унікальний винахід – трембіта. Її звук чути на відстані у 10 км, кажуть знавці. А відтак не дивно, що «в Карпатах трембіти використовувалися для сповіщення різної інформації – від смерті людини до народження дитини. Трембіти могли сповіщати про прихід ворога або якусь іншу інформацію. Нею можна було «проговорити» що завгодно, і це було необхідним на великих відстанях між гір та полонин», – коментує Алфьоров.

У інших народів, додає він, є свої аналоги трембіти. «У шотландців є волинка, і це не просто музичний інструмент, а теж елемент системи сповіщення – не дарма вона свого часу була заборонена. А у рабів Америки були барабани, і, піднімаючи повстання, вони комунікували між собою за допомогою барабанів. І барабани, до речі, заборонили, зрештою, в багатьох штатах».

Минулого року військові зі 128-ї окремої Закарпатської бригади записали мотивуюче відео з фронту з трембітою та стінгерами.

Черчилль, який любив поспати

Рабство в Америці скасували у 1865-му, завершивши Громадянську війну та прийнявши тринадцяту поправку до Конституції. Через 38 років, у 1903-му, людина здійснила перший політ на літаку – це був «Флаєр», побудований братами Райтами у США, котрий протримався у повітрі 59 секунд. А вже у 1911 році людина в небі знахабніла настільки, що вперше послала своєму супернику смерть з висоти. І це було ще до Першої світової.

Йшла італійсько-турецька війна, і 1 листопада 1911-го молодий італійський льотчик лейтенант Джуліо Гавотті під час польоту на своєму літаку Etrich Taube скинув чотири бомби на ворожі позиції, розташовані поблизу оазисів Ейн-Зара та Тагіра (територія сучасної Лівії). Під бомбами, власне, на увазі малися гранати, які не спричинили серйозної біди, але справили сильне враження на тих, на чиї голови вони приземлилися. Джуліо Гавотті став першим, хто продемонстрував можливість атаки з повітря на літаку. Вважають, що він і дав поштовх для активного розвитку бомбардувального озброєння.

Тож не дивно, що у подальшому авіаційні бомби ставали все більш серйозною загрозою для військ противника. Ними споряджали не лише літаки, а й дирижаблі, які в той час мали широке застосування. Наприклад, німецькі «Цепеліни» могли вміщувати до чотирьох тонн бомб. До речі, перша електрична система скидання авіаційних бомб була розроблена та встановлена саме на німецьких дирижаблях SL-2. До цього бомби з підвісок скидали вручну.

У 1915 році, вже під час Першої світової, німецькі військові вперше застосували запальні авіабомби. «Цепеліни» скидали їх на прибережні міста на південному заході Англії в ніч з 18 на 19 січня 1915 року. Також у 1915 році німецькі авіатори почали скидати і перші осколкові авіабомби. У лютому 1918 року літак Zeppelin-Staaken R.VI (R.39) вперше скинув на Велику Британію бомбу вагою більше ніж одна тонна.

Ця бомба впала на павільйон Королівського госпіталю в Челсі, від чого загинуло п’ятеро осіб. Під час наступного рейду на Лондон така бомба впала неподалік Паддінгтонського вокзалу, зруйнувавши повністю чотириповерхову будівлю та пошкодивши іще два десятки будинків навколо. Власне, тоді і почалися перші дискусії з приводу того, чи варто інформувати населення про небезпеку, як саме це робити і коли.

Існує запис дебатів у Палаті громад британського парламенту, датований 1917 роком. Під час дебатів Джордж Кейв, тодішній міністр внутрішніх справ, зазначав, що в країні створено систему нічних та денних оповіщень про небезпеку. «Попередження передаються відповідним військовим та поліцейським, а також певним фабрикам й іншим підприємствам, спеціальні запобіжні заходи щодо яких становлять суспільний інтерес», – казав він. При цьому Кейв скаржився, що якщо «влада на місцях» (як сказали би зараз) може робити, що хоче, тоді як зі столицею справи кепські. «Уряд вирішив, що публічну тривогу не можна оголошувати в Лондоні», – відзначав міністр.

Цепелін «Гінбенбург» – найбільший з побудованих

Але чому було ухвалене подібне рішення? Та тому, що британці не тільки не ховалися, зачувши сигнал повітряної тривоги, а навпаки виходили на вулиці – подивитися на дирижаблі. «Противники сповіщень говорили про те, що повітряні тривоги будуть радше викликати інтерес у мешканців Лондона, який потужно бомбардувався, що вони будуть виходити і дивитися, як їх бомбардують, щоб передбачити, куди будуть падати снаряди наступного разу», – говорить Олександр Алфьоров.

Це вже експерт розповідає нам про Другу світову, під час якої прем’єр-міністром Британії був Вінстон Черчилль. При цьому скидається на те, що доцільність сповіщень про небезпеку з повітря тривала у британському парламенті увесь час між двома світовими війнами.

Отож, як розповідає Алфьоров, «інша партія у Британському парламенті казала, що сирени та їхня частота буде лише нервувати людей і приведе до психоемоційних травм у населення Лондона. Іще одна група твердила, що людей необхідно сповіщати, аби вони вчасно ховалися. А щодо Черчилля, то він, наприклад, був противником використання повітряних тривог вночі. Він надто любив сон, і саме з суб’єктивних причин не бажав, аби його будили. Проте Британія дійшла згоди про те, що необхідно все-таки використовувати систему оповіщення».

«Новинарня» запитала у соціального психолога Світлани Чуніхіної, чи мала рацію та умовна партія в британському парламенті, котра вважала, що людям не варто знати заздалегідь про небезпеку, що насувається? Адже так, можливо, є шанс зберегти здоровий глузд, який потерпає від постійного стресу.

«Коли йдеться про питання життя і смерті, ціна незнання чи неправильно або невчасно вчинених дій означатиме ризик та смертельну небезпеку», – відповіла Чуніхіна.

«Звичайно, людині потрібно мати всю інформацію, щоб вона могла потурбуватися заздалегідь про свою безпеку. Але люди не всюди мають реальні можливості сховатися від ракетної атаки, і в такому випадку практична цінність повідомлення про небезпеку є досить умовною. Тож правильна відповідь на поставлене питання така: ми маємо робити все, щоб збільшувати для людей можливість, по-перше, ховатися та убезпечувати себе, а по-друге, вчасно отримувати інформацію про настання небезпеки», – додає вона.

Business as usual

Але повернемося іще ненадовго у Британію між двома війнами. Після довгих коливань у цій країні започаткували спеціальний комітет, який мав уніфікувати систему сповіщення про повітряну тривогу. Комітет створили у 1924-му, і він стикнувся із тим, що в період 1914-1918 рр. «на місцях» існував цілий спектр різних оповіщень. Десь  використовували свистки, десь – перепади напруги в електромережі. А у Бірмінгемі й поготів містом ходили спеціальні люди, котрі з вуст в уста передавали, що летить ворожа авіація. Зрештою комітет у серпні 1938 року рекомендував використовувати сирену від компанії Gent & Co. Тепер вже по всій Британії.

І це спрацювало. Бо разом під час Другої світової війни від авіаударів загинуло близько 43 тисяч мешканців Британії. При цьому половина з них була саме лондонцями. Водночас багатьом жителям столиці (і не тільки столиці) життя врятувало саме вчасне сповіщення про небезпеку.

Лондон бомбардували 57 ночей поспіль. Проте лондонці вистояли. Багатьом з них життя зберегла саме система оповіщень про повітряну тривогу

Як відомо, німецька операція «Бліц» мала на меті потужну атаку на Британію з неба, при цьому авіанальоти на Лондон тривали 57 ночей поспіль. Однак, якщо вірити історикам, британці з гідністю витримали це випробовування і навіть винайшли ще одне гасло (на додачу до відомого «Keep calm and carry on») – «Business as usual».

Перекласти це можна як «звична справа» або «все як завжди». Так, до речі, працює наша психіка – призвичаюючись до будь-чого, навіть до найстрашнішого.

«Адаптація відбувається у тому числі завдяки формуванню певних ритуалів, – розповідає Світлана Чуніхіна. – Люди запасаються джерелами інформації, які допомагають їм пережити моменти небезпеки, обирають доступні форми убезпечення. Хтось іде виконувати правила двох стін, хтось ховається в ванні, а хтось обирає напівжартівливий фаталізм – мовляв «як йобне, то йобне».

На думку психолога, неможливо порівняти стан перших тижнів повномасштабного вторгнення і теперішній стан речей: «Тоді була гостра реакція і з високим ступенем невизначеності. Зараз гострота сприймання небезпеки в силу її постійного повторення трохи знижується. А невизначеність, яка й досі нікуди не зникла, ми опановуємо за допомогою тих самих ритуалів. У такий спосіб ніби беремо ситуацію під свій контроль».

«Водночас, – додає вона, – адаптація не може бути остаточною, тому що війна постійно змінює свою траєкторію. З'являються нові загрози, все хвилеподібно розвивається. То ракетні обстріли дуже щільні, то вони навпаки уповільнюються. А ми постійно скануємо реальність, намагаючись пристосуватися до її викликів. Війна в принципі – це постійна небезпека. І сказати, що ми повністю звикли до неї, не можна».

Чуніхіна каже, що «ми схожі на людей, які перебувають в ситуації сімейного насилля. Наша система реагування на стрес є постійно активованою. Тому-то й почастішали сварки, конфлікти чи всілякі ексцеси. Звичайно, це зношує нервову систему, але виключити цю систему реакції на стрес ми не можемо, тому що це запорука нашого виживання. Цей процес, з одного боку, допомагає нам вижити тут і зараз, а з іншого – він настільки напружує всі ресурси організму, що для організму це теж не дуже добре».

Справедливості заради зазначимо, що «сварки, конфлікти та ексцеси» супроводжували життя українці і до «великої війни». Адже йдеться про наші знамениті «срачі» у соцмережах і не тільки, які хтось навіть жартома пропонував включити до нематеріальної спадщини України. Отож, нам до них не звикати.

Радянський спадок і різне «прочитання» тривоги в містах України

А тим часом в Україні, навіть не дивлячись на війну, що почалася у 2014 році, система сповіщення про небезпеку не оновлювалася десь із півстоліття. Напередодні повномасштабного російського вторгнення київська влада планувала перейти з аналогової системи на цифрову, але зробити цього, звичайно ж, не встигла.

Відомо, що у Києві сирени встановлено на дахах підприємств і їх близько 150. Але цього абсолютно недостатньо. У столиці значно побільшало висотної забудови, яка заважає поширенню звуку повідомлення про тривогу. Подібне становище і в переважній більшості інших міст України.

У Києві встановлено близько 150 сирен

«Від часів СРСР у нас залишилися класичні ручні системи тривоги, відомі ще з ХІХ століття. Це коли обертається ручка, яка нагнітає повітря між дисків, і це призводить до створення гучного звуку», – розповідає Олександр Алфьоров. Більш сучасні пристрої складаються з генератора сигналів, підсилювача та гучномовця. І насправді можуть взагалі не створювати звук, а відтворювати збережений у пам’яті аудіофайл. Але ми й досі живемо у стилі ретро.

«У Совєтському Союзі сигнал повітряної тривоги використовували у кількох випадках. Перший випадок – це цивільна підготовка, коли на підприємствах включали сигнал і приблизно раз на рік усіх з будівлі виводили, тобто на підприємствах, школах, начальних закладах влаштовували такі собі тренінги, і це була система громадської безпеки. Другий випадок – тривога, яку включали на підприємствах під час якихось катастрофічних подій, наприклад – під час вибуху на Чорнобилі. Але про повітряну небезпеку як таку на території України не чули з часів Другої світової війни і аж до 24 лютого 2022 року», – каже Алфьоров.

Він же говорить і про те, що українська система сповіщень «дуже неунормована, і я вже під час повномасштабної війни, перебуваючи у різних українських містах, звернув увагу на те, як по-різному подається сигнал тривоги».

«Наприклад, були міста, де сигнал звучав весь час, поки існувала ймовірність нанесення ударів. Це і запорізький напрямок, і бахмутський напрямок – сирени там просто не виключаються весь час. В інших містах, наприклад, в столиці, існує система нагадування про тривогу і використання потрійного сигналу з інтервалом. Ще в деяких містах тривога включається з періодичністю раз на 5-15 хвилин. Мені також говорили, то, наприклад, у Львові сирену дублюють людським голосом, який каже, що необхідно прийти в укриття. Тож єдиного стандарту у нас, як ми бачимо, не існує», – резюмує Алфьоров.

Тепер, щоправда, у пригоді українцям стають їхні гаджети, де місцева влада повідомляє про небезпеку через різні застосунки. Але ці гаджети не надто помічні в умовах блекауту, коли відсутня електрика та можливість підзарядки. За ідеєю, якщо зникає електрика, про небезпеку мають повідомляти поліцейські авто з гучномовцями.

Ще одна новація, котру намагалася впровадити влада, це «урізноманітнення» сигналів тривоги, кожний різновид якої має бути озвучений по-різному. Наприклад, сигнал хімічної небезпеки – це звук церковних дзвонів, радіаційна небезпека – вище згадуваний набат, а сигнал евакуації з міста – гудок потяга. На щастя, із радіаційною чи хімічною небезпекою переважна кількість жителів України під час «великої війни» ще не стикалася. Тому гудок потягу для нас все ще – гудок потягу. Чого не скажеш про звуки літньої грози – вони надто сильно «тригерять», але це, як каже Світлана Чуніхіна, лише до пори – до часу.

Люди у Києві ховаються у метро під час повітряної тривоги

«Як тільки система реакції на стрес вимкнеться через відсутність постійної необхідності тримати її активованою, то й грім ми будемо сприймати як грім, а не як звуки обстрілів. Щоправда, це залежить від масштабу нашої травмованості. Від гостроти травмівного досвіду, через який ми проходили – кожен з нас, кожен по-різному. Адже хтось лише бачив дрона у небі, а хтось перебував в квартирі, коли туди прилетіла ракета. Це різна інтенсивність травмування», – пояснює психологиня.

«Інтенсивне травмування може спричинити посттравматичний стресовий розлад, – відповідає вона на наше наступне питання. – і його симптоми можуть залишитися з нами на довгі роки, якщо цим не займатися, тобто якщо не завертатися по спеціалізовану медичному допомогу. Але в нормі як тільки загроза обстрілів перестане бути практичною, а стане абстрактною, то і гроза знову стане грозою. Це не буде, звичайно, одномоментно, але, в принципі, людина – це швидко адаптивна істота».

До того ж, веде вона далі, вже зараз можна застосовувати техніки, «в тому числі дихальні чи фізичні вправи, чи імажинативні техніки, тобто із задіюванням уяви, щоб полегшити стрес, коли немає життєвої необхідності перебувати організму в мобілізованому стані».

«Надлишки стресу краще знімати», – підводить риску Чуніхіна. І просто жити собі далі, додамо від себе. Жити так, як жили лондонці, і як житимемо ми ще тривалий час, маючи під боком такого сусіда, як Росія. Звикнути, зрештою, можна до багатьох речей. І навіть до постійної загрози своєму життю.  

Business as usual.

Джерело: Новинарня