Трансформуйся або програєш: чи відповість Мадридський саміт на екзистенційні виклики НАТО

У червні цього року календарі лідерів вільного світу заповнені як ніколи. Напередодні сезону літніх відпусток відбуваються зустрічі найвищого рівня, які матимуть історичні наслідки для світу та України.

23 червня саміт лідерів ЄС підтримав заклик надати Україні статус кандидата на членство в Євросоюзі. 26 червня стартувала зустріч G7, де питання України, продовольчої та економічної безпеки стало ключовим. 28 червня в Мадриді відбудеться саміт НАТО, результати якого багато в чому визначать долю глобальної безпеки.

Історично склалося, що рух України до Євросоюзу і НАТО йшов паралельними шляхами, які хоч і перетинались, але залишались окремими треками. Так відбувається і зараз. Якщо із ЄС для України перспективи доволі позитивні, то з НАТО все набагато складніше.

Короткий опис довгого шляху

Офіційною стартовою точкою руху до НАТО можна вважати лютий 1992 року, коли у Київ прибув генсек Альянсу Манфред Вернер із пропозицією приєднатися до Ради північноатлантичного співробітництва. Вже в березні того ж року Україна стала членом організації, а невдовзі в Брюсселі відкрилось Посольство України, яке в тому числі опікувалось контактами з НАТО.

Перший Президент Леонід Кравчук, відомий доктриною «ходіння проміж крапельками», тим не менш заклав добру базу для співпраці. Достатньо сказати, що у 1994 році Україна стала першою з держав-колишніх членів СРСР, яка підписала договір в рамках ініціативи НАТО «Партнерство заради миру».

У 1997 році, вже за президентства Леоніда Кучми, на Мадридському саміті НАТО підписано «Хартію про особливе партнерство НАТО та України». В Києві відкрився Центр інформації та документації НАТО, в штаб-квартирі НАТО запрацювало представництво України. В України вперше з’явилася багаторічна Програма співпраці з НАТО, а Київ у 2000 році прийняв зустріч Північноатлантичної ради, що підкреслювало перспективність України як потенційного партнера. У Яворові відкрився Міжнародний центр для навчання миротворців.

Під час другої каденції Кучми Верховна Рада схвалила закон про вільний доступ сил НАТО на територію України. Того ж, 2004 року, у Військовій доктрині вперше з’явилось положення про євроатлантичний курс України. Втім, невдовзі Кучма своїм указом «відкликав» цей пункт, зазначивши, що йдеться лише про «істотне поглиблення відносин», а не повну інтеграцію.

Причиною таких вагань і тактики «крок вперед – два назад» були настрої суспільства, яке тяжіло до Росії та спільної радянської спадщини. Політики розділяли ці почуття, причому як на рівні істеблішменту, так і ексцентричних маргіналів на кшталт Наталії Вітренко.

Ситуацію змінила Помаранчева революція і прихід до влади проєвропейського Президента Віктора Ющенка. У Військову доктрину повернули євроатлантичну інтеграцію, з акцентом, що членство у НАТО і ЄС є стратегічною метою України. Почався «інтенсивний діалог» з НАТО.

Однак всі сподівання на суттєвий прорив у відносинах розбились о Бухарестський саміт-2008, на якому Грузія і Україна не отримали бажаного ПДЧ. Переговори тривали ще деякий час на різних майданчиках, однак невдовзі стало зрозуміло, що інтеграцію України в НАТО зупинено.

За словами Ющенка, сталося це не лише через очікувано негативну реакцію Москви. Категоричне «ні» пролунало від Франції та Німеччини. Він згадував, що Президент Франції і друг Путіна Ніколя Саркозі навіть не захотів слухати аргументи й пішов, а канцлерка Німеччини Ангела Меркель посилалась на недостатню підтримку євроатлантичної інтеграції в Україні.

«Я їй кажу: коли я заступав на посаду, 14% українців поділяли інтеграцію до НАТО. Зараз 31%. Так, це третина, але мені здається, за ці два роки вдвічі більше. Це перше. А друге, коли ви приймали Іспанію, 17% населення поділяло входження країни до НАТО. А ми хочемо всього лише ПДЧ. Наша розмова на цьому закінчилася», - згадує Ющенко в одному з інтерв’ю.

Меркель у відповідь пояснювала, що Грузія та Україна «не готові» через внутрішньополітичні процеси, а її мета була – не провокувати Путіна і сприяти безпеці. Нещодавно Меркель знов заявила, що ненадання ПДЧ в 2008 році «заспокоїло ситуацію і дало Україні час розвинутися в країну, якою вона стала зараз».

Оцінку діям канцлерки дасть Історія. Точніше, вже дала: за лічені місяці після Бухарестського саміту Росія напала на Грузію. За кілька років – на Україну.

Втім, в аргументації Меркель є й гірка правда: Україну на той час хитало від протистояння президента Ющенка і лідера опозиції Віктора Януковича. Всередині проєвропейського політичного табору консенсусу теж не було.

Наслідком внутріполітичної боротьби і помилок демократичного крила стала перемога на президентських виборах Януковича. Зі Стратегії національної безпеки знову викреслили євроатлантичну інтеграцію, натомість закріпили позаблоковий статус. Співпраця зберігалась лише на рівні спільних навчань і операцій (на кшталт «Океанського щиту» з протидії піратству у берегів Африки).

Знадобилась ще одна революція, аби повернути Україну на шлях до НАТО і ЄС. І цього разу без хитань і компромісів.

Вже 23 лютого 2014 року, коли у Верховній Раді призначили т.в.о. Президента Олександра Турчинова, парламент скасував позаблоковий статус. В лютому 2019 року стратегічний курс на набуття членства в ЄС і НАТО було закріплено в Конституції.

З 2014 року вираз «натівські стандарти» звучить нескінченним рефреном майже у всіх кабінетах на Банковій, Інститутській, Грушевського тощо. Практична співпраця, одночасно із синхронізацією законодавства, посилюється по всіх напрямках, спільні навчання йдуть не лише по лінії Збройних сил, а й ДСНС.

Протягом цих років представники НАТО хоч і говорять про українську перспективу, уникають будь-якої конкретики. Але Україна зберігає рішучість. Попри побоювання, що новий Президент Володимир Зеленський стане проводити більш м’яку політику, вже на початку його каденції звучить заява про те, що Україні потрібен План дій щодо членства і поглиблення співпраці.

Свою відповідь дало і суспільство: якщо в березні 2014 року вступ України до НАТО підтримувало 34% респондентів, то у лютому 2022 – вже 62% (дослідження Рейтинг).

Стандарти НАТО – це те, що працює на полі бою

Станом на зараз виглядає так, що Європейський Союз виявився більш відкритим до України. Угода про Асоціацію, безвіз, статус кандидата, галузева інтеграція, в тому числі нещодавнє приєднання до «енергетичного Євросоюзу» (європейської енергетичної системи ENTSO-E) тощо показують, що повномасштабна війна не лише не зупинила процес, а навпаки прискорила.

Скептикам може здаватися, що натомість весь профіт від НАТО поки зводиться до слів підтримки і заяв генерального секретаря про те, що Україна (попри тиск РФ) сама обиратиме свою долю.

Але насправді історія з НАТО – це як відомий вислів «у самурая немає мети, тільки шлях». Тут той випадок, коли і мета, і сам шлях однаково важливі.

Однією з причин успіху України у протистоянні повномасштабній російській агресії є той факт, що українці вже не воюють, як радянська армія. Це результат навчання і нових підходів до взаємодії між і всередині підрозділів, логістики, зв’язку, медицини, навіть ролі сержантського складу – усього, що є наслідком впровадження тих самих стандартів НАТО.

Україна не може зрівнятися з РФ у кількості, але вже переважає в якості. І нове озброєння натівських стандартів буде посилювати цей розрив, мірою його надходження та імплементації доктрин.

«Кожен вид технологічної натівської зброї має свою доктрину застосування, яка може відрізнятися від української, що ґрунтується на стандартах радянських часів. Там був абсолютно інший підхід до застосування, з фокусом на «покриття площин», а не на високоточне озброєння, а це означає абсолютно інший принцип планування військових операцій. Тобто нам треба отримувати у НАТО не тільки «залізо», нам потрібно не тільки змінити калібр. Нам потрібна інша філософія застосування зброї, яка змінюється у разі переходу на стандарти НАТО», - пояснює ексміністр оборони і керівник Центру оборонних стратегій Андрій Загороднюк.

Цим шляхом йшли позанатівські країни Північної Європи. Зокрема, Швеція та Фінляндія вже повністю сумісні з НАТО, тому їхнє завдання зараз – знайти політичний компроміс з Туреччиною, а не переналаштовувати всю систему. Так само діє Україна, причому прискореними темпами і під час війни. Результатом будуть не лише стандарти, а й досвід: жодна з країн Європи протягом десятків років не проводила військових операцій такого масштабу.

На думку Загороднюка, реальний діалог про перспективи членства почнеться лише тоді, коли Україна виграє війну і повернеться, принаймні, до кордонів 23 лютого. При тому наявність в України тимчасово окупованих територій не є найбільшою проблемою, головне – подолати страх членів НАТО перед Росією і розвинути здатність Альянсу адаптуватися до світу, що вже змінився.

Стара архітектура vs дивний світ новий

Отже, на саміті НАТО поки про потенційне членство України говорити не будуть і, відповідно, не буде жодних рішень в цій площині. Єдине, на що можна сподіватись – на реакцію у зв’язку з агресією Росії та якийсь більш-менш чіткий сигнал щодо подальшої співпраці.

Українські посадовці не приховують свого скептицизму. Президент Володимир Зеленський отримав запрошення відвідати саміт, але, за словами віцепрем’єр-міністерки з питань євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної, виїзд за кордон не розглядається: по-перше, війна, по-друге, жодних важливих рішень відносно України прийнято не буде.

Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба дуже зрадіє, якщо на саміті станеться якесь диво, але особливо на нього не розраховує.

Головною подією Мадридського саміту НАТО стане прийняття нової Стратегічної концепції, яка зафіксує вектори розвитку на найближчі роки. В попередній концепції, ухваленій 2010-го на саміті в Лісабоні, йдеться про стратегічну співпрацю з Росією. До речі, на самому саміті був присутній Дмітрій Мєдвєдєв, який на той час чергував на посаді Президента РФ, а от Президент України Віктор Янукович від участі відмовився. Ще одним важливим пунктом саміту була координація зусиль на шляху реформ і побудови демократії в Афганістані. Сумний смайлик.

Звісно, що про партнерство з Росією в новій Стратегії вже не йтиметься, тому всім цікаво – якою саме буде відповідь на першу з часів Другої світової велику війну в Європі. Більш чіткої та рішучої позиції НАТО щодо агресії чекає не лише Україна, але й члени Альянсу, які відчувають свою вразливість.

Знаменита 5 стаття Вашингтонського договору, про яку так багато йшлося в Лісабонській стратегії-2010, передбачає допомогу всіх членів Альянсу у випадку нападу на одного з них. Але конкретики там немає, і ніхто не гарантує, що поки решта членів проводитимуть консультації та узгоджуватимуть позиції, жертва агресії ще буде дихати.

«Наразі наявних сил недостатньо для того, щоб з перших хвилин захистити територію країн Балтії. Те, що трапилось в Україні (показує – ред.), якими наслідками здатна обернутися окупація навіть маленької частини території. Ми не хочемо, аби трапилась ще одна Буча, ще один Маріуполь. Балтійські країни є достатньо невеликими, якщо подивитись на карту. Території, які окупували російські війська в перші дні (в Україні – ред.) були достатньо великими, аби охопити значну частину Балтійських країн», – зауважує керівник досліджень Міжнародного центру оборони та безпеки (Таллінн) Томас Єрмалавічус.

Саме тому країни Балтії та Польща вже вимагають більше сил «на землі», а не на папері. Саме тому за діями НАТО уважно стежать не лише в Москві, а й в інших столицях автократичних країн. Вони зважують, як далеко можна зайти і чи дійсно Північноатлантичний альянс є потугою, з якою варто рахуватися?

Про цю небезпеку пише міністр оборони Олексій Резніков у програмній статті для Atlantic Council:

«Вплив війни не обмежується лише європейським континентом. Росія також шантажує світ можливістю глобального голоду та дефіциту енергії. Кремлівські чиновники відкрито залякують міжнародне співтовариство погрозами ядерної ескалації… Ключові міжнародні інституції вичікують. Російська ракетна атака на Київ у квітні під час візиту в місто Генерального секретаря ООН Антоніу Гутерріша мала на меті демонстрацію відкритої зневаги до ООН. Очевидно, що Рада Безпеки ООН не в змозі підтримувати мир, доки один з її постійних членів зберігає право вето, вчиняючи геноцид в Україні. ОБСЄ зазнала такої ж серйозної втрати легітимності з моменту початку бойових дій 24 лютого. Якщо ці інституції не зазнають радикальної реформи, вони зникнуть».

Резніков закликає НАТО відкинути інертність, в якій загрузли інституції, створені для захисту після Другої світової війни, діяти проактивно і стати лідером у протидії новим загрозам.

Чи почує його НАТО? Дізнаємось незабаром.