Степан Хмара. Штрихи до портрету

Майбутній герой України народився 12 жовтня 1937 року в селі Боб'ятин Сокальського району Львівської області. Дитинство його припало на роки, коли заходом України вже заволодів СРСР. Радянська влада принесла сельчанам Львівщини те саме, що й решті українців – злидні і страждання. Маленький Степан, хоч і народився у сім’ї хліборобів, застав голод 1946–1947 років. Але бачив він також і боротьбу УПА.

Останнє не могло не справити враження на хлопчика. Хоча найбільший вплив мала, звісно, родина. «Батьки дали мені хорошу генетику й виховали загострене відчуття справедливості», – згадував він.

Попри те, що «совіти» не толерували релігію і церкву, батьки Степана були вірянами: тато співав у церковному хорі, а мама, хоч і не мала шкільної освіти, могла напам'ять цитувати Святе Письмо й навіть дискутувати зі священниками. За словами Хмари, у них був «дуже амбітний рід»: дід Степана за правління Австро-Угорщини був сільським війтом і збудував церкву.

Коли Степанові було три роки, у 1940-му, родина хлопчика переховувала вдома упівців. Їх шукали по всьому селі, заходили й до подружжя Хмар. Офіцер НКВС був досить привітним до дитини, приносив смаколики. Та матір попереджала хлопчика, щоб він нічого не казав йому про підпільників. Ставши трохи старшим, Степан застав страшну картину: просто перед його школою радянські солдати до смерті забили цеглою батька його однокласниці та двох партизанів, яких виявили в їхньому домі.

«Багато подібних картин з дитинства виробили в мені вічний імунітет проти наших ворогів. З радянським режимом і московітами не могло бути в мене ніякої спільної мови», – говорив Хмара.

Сам він мріяв стати істориком або правником, а для цього треба було добре вчитися. Звісно, що Степана мотивували і батьки, проте він охоче засвоював шкільну науку і за власним бажанням. Проте з історією та правом не склалося: тут треба було бути ідеологічно нейтральним по відношенню до комуністичної влади, або йти в вишу. Говорити ж те, що ти думаєш і відчуваєш не випадало: «Тоді це вважали крамолою. Дуже тяжкий настрій був. Був переконаний, що мушу здобути вищу освіту. Спочатку опустив руки, а потім думаю: ні, повоюємо», – згадував Хмара.

Він чотири роки пропрацював водієм у Радехові на Львівщині та у Казахстані. А відтак вступив до Львівського медичного інституту, де здобув фах стоматолога.

Проте навіть займаючись медициною, він не стояв осторонь визвольного руху: скрізь шукав заборонену літературу для самвидаву. Якось, гуляючи Личаківським кладовищем, він випадково знайомився з представниками тогочасної галицької інтелігенції. Вони запрошували Степана в гості й час від часу давали йому літературу.

Навчаюсь у медичному, Степан зустрів свою дружину Галину.

«Ми стоїмо з товаришем по кімнаті в черзі й «перемиваємо кісточки» дівчатам. І тут пробігло таке щось симпатичне й кругленьке. Якось так впала в очі, і захотілося познайомитись. Почав збирати інформацію: в якій кімнаті живе, на якому курсі вчиться. Давав знайомим дівчатам завдання: взнай, коли її можна запросити в кіно. Така «агентура» в мене була. Стосунки завжди починалися у нас з кіно», – згадував Хмара.

Майбутню дружину він попередив: з ним буде складно. Передусім, тому, що Степанові погляди не залишають місця для компромісу з владою. Галина запевнила свого обранця: труднощів вона не боїться.

Із дружиною Хмара прожив до дня її смерті у 2000-му. Галина і Степан мали двох дітей – сина Романа та доньку Соломію, а ті народили подружжю п’ятьох онуків.

Тим часом «життя ішло і все без коректур». У роки застою – 1960-1970-ті – Хмара вже активно розповсюджував літературу самвидаву. Переклав українською працю радянського правозахисника Андрія Сахарова «Роздуми про мир, інтелектуальну свободу і проґрес». А вже тривали арешти, і радянська влада масово кидала за грати опозиційну українську інтелігенцію.

У ті часи, за спогадами Хмари, у суспільстві панували «страх і заляканість». За ґрати потрапив і В'ячеслав Чорновіл, який на той час був редактором часопису «Український вісник». Степан Хмара перейняв цю справу й продовжив підпільно видавати його: «Люди повинні були знати хоча б хто заарештований, хто засуджений».

Відтак «Український вісник» друкував вже праці Хмари – «Етноцид українців в СРСР» та «Генеральний погром», які переклали багатьма європейськими мовами. Вони вирізнялися «виразно політичним, антиімперським та антикомуністичним характером».

Так Степан Хмара і потрапив у поле зору «компетентних органів». Вперше його спробувати заарештувати в 1975 році, але невдовзі відпустили через відсутність доказів щодо причетності до антирадянської пропаганди. Досьє на нього назбирали аж у 1980 році. Саме тоді КДБ заарештувало його й засудило до 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Хмарі на той час було 43 роки.

Він відбував покарання в таборах для політв'язнів № 35 та 36 на Уралі. Згадував, як холодно було у карцері: заснути в камері можна було тільки в липні, а в інший час «вітер за добу робив коло у 360 градусів», аж «судини ходором ходили». Це, за його словами, були справжні «тортури холодом».

У карцері Хмара просидів 306 діб. Як лікар, він розумів, що тюремні умови були несумісні з життям: фізичне виснаження, жахливе харчування й дикий холод неодмінно мали б призвести до смерті. І все таки людина, котра хоче вижити, виживає навіть там.

«Я це назвав феноменом павука. Коли був під час слідства в камері, спостерігав за поведінкою павука. Зимою він сидить в куточку спокійно тижнями, а потім раптом проявляє активність: бігає по стелі, пускає нитку посередині кімнати, і так день-два. А потім знову залягає в куток і сидить там, ніби мертвий. Хоча нічого не їсть, ні комашки, ні мушки. Виживання в карцері – це феномен павука», – зазначив Хмара.

Впертість в’язня дратувала тюремників. Одного разу він настільки розлютив полковника своїм мовчанням, аж той почав кричати, що Степан більше ніколи не повернеться в Україну й не побачить своїх дітей. Власне, якраз тоді Хмара дізнався, що його дружина потрапила в лікарню через проблеми з серцем. Донька тоді ще навіть не ходила до школи, а син навчався в молодших класах.

«Для мене було тоді, мабуть, найтяжче питання: що буде з дітьми? Страшно стає, коли діти самі залишаються. Як сьогодні пам'ятаю: сиджу в камері і думаю, чи можу я пожертвувати своїми найвищими ідейними принципами заради порятунку своїх власних дітей – написати покаяння, когось видати? Цілу ніч не спав. Зрозумів: я на це не можу піти. Помолився: хай їх Бог візьме під свій захист. Бо я не можу шляхом зради їх порятувати», – згадував Хмара.

Бог почув його молитви і захистив дітей, хоча за сім років ув’язнення він не бачив їх жодного разу. А з дружиною Хмарі дозволили лише одне побачення.

«Дружина витримала всі життєві екзамени. Я ніколи не приховував від неї, чим займаюся. І це правильно. Бо найстрашніше було, коли не все казали рідним, а через це після арештів багато сімей розпалися. У нас тої проблеми не було», – розповідав він.

Вже за горбачовської перебудови, у 1987-му, Хмара вийшов на волю. Йому було 50 років.

І відразу повернувся в Україну та приступив до політичної діяльності. У 1988 році став одним із керівників Української гельсінської спілки – політичної опозиції комуністичному режиму. У квітні 1990 року вона перетворилася на Республіканську партію.

А у 1990-му Степана Хмару обрали народним депутатом українського парламенту: він потрапив до Верховної Ради, набравши 63,6 % голосів у Індустріальному виборчому окрузі № 261 Львівської області. Того ж року політик підтримав студентську Революцію на граніті. Степан Хмара прийшов у табір протестувальників і разом із ними витримав 13-денне голодування.

7 листопада, коли активісти Української Студентської Спілки виступили проти останнього радянського військового параду, Степан Хмара вийшов на одиночний пікет на знак протесту проти військового параду. Проти нього підлаштували провокацію, і він був взятий під варту за звинуваченням в нападі на співробітника правоохоронних органів.

Ця справа отримала широкий суспільний резонанс, ставши відомою як «справа Хмари». Степана Ільковича випустили на волю завдячуючи парламентському розслідуванню його побратима Віктора Бедя, також народного депутата України, який довів, що при ухваленні постанови Верховної Ради України про надання згоди на арешт Степана Хмари був відсутній належний кворум, що привело до скасування рішення.

Він вийшов зі свого останнього ув’язнення в квітні 1991-го, а 1 грудня того ж року в Українській РСР відбувся референдум щодо проголошення незалежності України. Понад 90 % громадян проголосували за. Тоді Хмара багато їздив регіонами і практично скрізь «люди були налаштовані на незалежність». Однак, за його словами, далеко не всі червоні директори, компартійці й номенклатура підтримували такі зміни, адже деякі з них залишалися прихованими комуністами.

Степана Хмару ще двічі обирали народним депутатом. Він продовжував вести боротьбу за безневинно засуджених українців і політичних в'язнів.

У травні 1992 року на III з'їзді Республіканської партії вийшов з її складу через незгоду з політикою, котру партія проводила. Відтак створив та очолив Українську консервативну республіканську партію, головою якої був з червня 1992 року по грудень 2001 року.

15 грудня 2001 року УКРП саморозпустилася і її члени перейшли у партію «Батьківщина». Так Степан Хмара став заступником її голови Юлії Тимошенко й зміг взяти участь у парламентських виборах 31 березня 2002 року під номером 10 виборчого списку БЮТ.

У 2004 році Степан Хмара був активним учасником Помаранчевої революції та підтримував Віктора Ющенка.

Невдовзі шляхи політика з Юлією Тимошенко розійшлися – 16 березня 2005-го він залишив її лави.

За десять років по тому, у 2015-му, Степан Хмара оголосив голодування на підтримку політв'язнів Лук'янівського СІЗО.

«Я голодував у своєму житті десятки разів, у 1991 році – більше місяця, а в Пермських концтаборах радянського режиму – майже постійно, всі вісім років. Усі ці голодування не були для мене проблемою, тому що я знав: це чужа держава, і комуністичний нелюдський режим змушує мене йти на ці акції непокори, а морально я почувався чудово, на висоті. Завтра, 30 жовтня, я теж буду голодувати разом з політв'язнями Лук'янівського СІЗО, і це голодування буде, мабуть, найважчим в моєму житті, важким морально. Тому що ніколи, навіть у страшному сні, не міг я собі уявити, що в моїй Незалежній Україні, у XIX столітті, будуть сотні політв'язнів, патріотів і героїв війни!», – заявляв він тоді.

Степан Ількович не втомлювався критикувати усіх президентів України –  від Леоніда Кравчука до Володимира Зеленського. Але сильніше за всіх від нього діставалося Петру Порошенку.

У вересні 2023 року 85-річного Степана Хмару госпіталізували у віденську клініку, де у 2004 році рятували від отруєння експрезидента Віктора Ющенка. Політик потерпав на важку онкологічну хворобу. Пізніше його перевезли до Києва. Волонтери збирали кошти на лікування Степана Ільковича, оскільки лікування було дорогим і складним. Попри всі зусилля, врятувати Степана Хмару не вдалося.