Станіслав Кульчицький: «Перед смертю Ленін писав, що завинив перед робітничим класом тим, що підтримав горезвісне утворення СРСР»

Наталія Лебідь

Історик Станіслав Кульчицький вважає, що російсько-українська війна дає нашій державі унікальний шанс зупинити поглинання України Росією раз і назавжди

Головний науковий співробітник Інституту історії України Національної академії наук Станіслав Кульчицький переконаний: рашизм – явище не сьогоднішнього дня і породив його не Путін. До становлення рашизму доклало рук чимало людей, починаючи з Леніна. Бо рашизм – це поглинання Росією, чи то пак «Великоросією», інших країн та народів, і передусім – України.

А відтак – додамо від себе – Путін дарма ненавидить Леніна за те, що той розвалив «велику державу» (читай: російську імперію), так само, як він ненавидить покійного Горбачова за аналогічне діяння – розвал іншої «великої держави», радянської.

Ленін не будував комунізм (принаймні, в розумінні Маркса та Енгельса), бо, його, вочевидь, менше цікавила передача засобів виробництва від приватних власників до пролетаріату, аніж породження гігантського монстра з жорсткою партійною дисципліною та потужними каральними органами. Монстра, який підгрібав би щупальцями всі навколишні території, прагнучи навіть не колонізувати їх, а перетравити. А тому навряд чи передсмертне каяття Леніна було щирим – втім, зараз це вже немає жодного значення.

Думку про те, що Росія прагне саме перетравити, тобто поглинути Україну без сліду, Кульчицький розвиває окремо. Він вважає, що наполовину таке перетравлення державі-агресору вдалося. Але Росія не вдовольнилася повільним споживанням України, яке, по суті, не припинялося з 1991 року, вона вирішила пришвидшити події, розпочавши війну у 2014-му та повномасштабне вторгнення у 2022-му. Хоча тепер злочин, задуманий Росією, обертається проти неї самої, і саме ця країна може бути похованою під власними уламками.

Та в кожному разі, очевидним є одне: цього року в Кремлі не будуть святкувати сторіччя радянської імперії із завойованою Україною як головною стравою святкового столу. Мабуть, Путін тому й розпочав операцію «Київ за три дні», щоб до 30 грудня 2022-го повністю завершити анексію сусідньої держави. Кремлівський вождь хотів у такий спосіб відзначити 30 грудня 1922-го – дату, яка вважається днем створення СРСР. Хоча і ця дата є фейковою, як багато що в Росії. А от про те, чому це фейк і як насправді створювали «імперію зла» – далі в нашій розмові.

Пане Станіславе, почнемо навіть не з 1922 року, а з 1918-1919 рр. Захід міг підтримати УНР, однак віддав перевагу тому, щоб віддати її на поталу більшовикам. Це те, що стосується центральної та східної частини. А щодо західної частини, то в 1919 році Польща окупувала Галичину, Румунія – Буковину, а Чехія – Закарпаття. Чому українську республіку ніхто не підтримав?

Захід, а це Британія та Франція, переможці у Першій світовій війні, були на стороні свого союзника по Антанті, тобто на стороні Росії. Російська імперія, як ми знаємо, після війни зазнала трансформацій, і у Заходу були рожеві мрії про те, що Тимчасовий уряд проведе вибори до установчих зборів. І що згодом у такий спосіб буде побудовано російську демократичну державу. Захід підтримував тісні зв’язки з кадетами (тобто конституційними демократами Мілюкова) і плекав сподівання на те, що більшовики – це тимчасова сила, яка неодмінно зазнає поразки.

Франція, яка грала ключову роль на Паризькій мирній конференції, була зацікавлена в Росії на Сході німецької держави. Бо побутувала думка, що пройде років двадцять, і німецькі імперіалісти знову розв’яжуть війну. Відтак Росія була потрібна Заходу як буферна зона.

А яку роль при цьому відводили Україні?

Поява Української народної республіки не справила враження на Захід. Після Брестського миру посли країн Антанти переїхали з Петрограду до Києва, вони не вірили, що більшовики – це надовго, але водночас і не визнавали УНР. Збирались просто дочекатися слушного моменту.

Денікін, який був на Півдні, в районі Кавказу та в районі Донбасу, просив у західних союзників десь із двадцять дивізій, щоб захопити Київ та Харків, але влада Директорії поширювалася так швидко, що невдовзі вся Україна була під контролем Директорії.

20 листопада 1917 року. На Софійській площі зачитують Третій Універсал Центральної Ради, яким проголошено створення Української народної республіки.

Захід став мріяти про союз Денікіна та Петлюри – з тим, аби вони разом повалили більшовиків. Цього, звичайно, Петлюра не міг допустити. Хоча б тому, що Денікін обстоював «єдину неділиму» Росію.

Але Петлюра зрештою програв…

Так, Чернова армія почала досить швидко завойовувати Україну. Більшовики йшли під гаслами «землю – селянам», «фабрики – робітникам», а в Росії ще до революції серед народних мас панував так званий «неусвідомлений соціалізм» – це термін Петра Дурново, одного з сановників російської імперії. Селяни бажали захопити поміщицьку землю, а робітники, відповідно, прагнули захопити фабрики своїх хазяїв.

Хто зрештою повалив самодержавство? Звичайно, не більшовики і навіть не ті сили всередині Державної думи Росії, які знаходилися в опозиції до Ніколая ІІ. Самодержавство повалили солдатські гарнізони, згадаймо, що і Антон Денікін також походив з низів і не належав до аристократії. Солдатські ж гарнізони складалися з селян, яким царський уряд дав і організацію, і зброю, і навчив, як користуватися цією зброєю.

Коли на початку 1917-го почалося протистояння між царем та Держдумою, вирішальну роль в цьому протистоянні відіграли якраз солдатські ради. Їх було небагато по країні, але в Петрограді вони були представлені. Там була утворена спільна рада солдатських та робітничих депутатів. Такі ради об’єднував з більшовиками винятковий екстремізм. Більше ніхто – жодні інші політичні сили – екстремістами не були, оскільки дотримувалися принципів західної соціал-демократії. 

Дивно, що Захід, спостерігаючи цей екстремізм, міг припускати, що влада більшовиків – ненадовго. Але менше з тим. Який тоді сценарій розвитку подій передбачали на Заході?

Там розраховували, що Денікін прийде до влади. Він оголосив похід на Москву і збирався заснувати єдину неподільну Росію, і тоді Захід мав би справу з білогвардійською Росією. В будь-якому разі в розрахунок Заходу не входило співіснування з ленінською партією та ленінською державою.

Тоді тим паче можна було б підтримати УНР, адже ніщо не гарантувало успіх Денікіна, який тільки збирався брати Москву, тоді як УНР вже існувала. Але ви зазначили, що Українську народну республіку не сприймали на міжнародній арені, проте десь до двох десятків держав визнали УНР як окремий суб’єкт міжнародного права. Чи немає тут протиріччя?

УНР і справді розвинула значну дипломатичну активність, але ця активність полягала в тому, що були засновані посольства та консульства, тільки й того. А про те, щоб надавати республіці допомогу зброєю та усім іншим мова не йшла, тому що вся зброя і вся допомога надсилалась Денікіну. 

Це не допомогло Денікіну, але позиція Заходу посприяла тому, що бодай якісь країни – ті, що входили колись до складу російської імперії – були врятовані від радянської експансії…

Так. Від 1918 року більшовики почали завоювання грубою силою національних держав, утворених на уламках колишньої імперії. І діяли вони досить таки успішно. Що не було завойовано з територій дореволюційної Росії? Передусім, Фінляндія. Ленін тоді – в силу зовнішніх причин – був вимушений визнати її незалежність.

Також – Польща, вона як Давид у боротьбі з Голіафом зуміла захистити свій суверенітет. У випадку з Польщею далася взнаки безмежна підтримка Франції, яку не надали Україні. Бо коли французи пересвідчилися, що Росія збережеться як більшовицька держава, їхні погляди звернулися до Польщі. Незалежна та могутня Польща мала стати у майбутньому союзницею Франції – на випадок нового сплеску можливої війни між нею та Німеччиною.

Зберегли незалежність і три держави Балтії, хоча й тимчасово. Бо згодом, після укладання пакту Ріббентропа-Молотова, Сталін відразу накинувся на Литву, Латвію та Естонію. Від Росії «вціліла» й Бессарабія, яку окупували румуни. Всі ж інші території були завойовані Москвою.

Члени першого уряду УНР. Сидять справа наліво: Симон Петлюра, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Іван Стешенко, Микола Садовський. Стоять: Борис Мартос, Микола Стасюк, Павло Христюк. 1917 рік

Тим часом з Україною більшовики мали найбільший клопіт, коли упродовж 1917-1919 років тричі наступали та відступали з України. Чи можна вважати нашу державу найбільш цінною складовою радянської імперії для Росії?

Так. Щодо України була застосована особлива тактика. Бо Ленін не прямо напав на Українську народну республіку та Грушевського, а створив у Харкові фейковий радянський уряд, і з-за його спини почав окупацію України. Врятувала ситуацію, власне кажучи, німецька армія.

Яка посадила Павла Скоропадського на гетьманський «престол» у Києві…

Це було трохи пізніше. Спочатку десятки тисяч німецьких солдат на чолі зі збройними загонами УНР пішли пішли на Київ, взяли столицю і витіснили червону армію з усієї території України.

Після цього Німеччина замислилася над тим, як організувати життя в Україні. Спочатку вона орієнтувалася на Українську народну республіку, але УНР виявилася заслабкою, щоб забезпечити експорт хліба до Німеччина та Австро-Угорщини. Тоді погляди німців звернулися до Скоропадського, та в будь-якому разі вони не могли приєднати Україну до свого Другого Рейху.

Тому що війна тривала, і прогнози щодо її завершення не були позитивними ані для Німеччини, ані для Австро-Угорщини. Треба було лише забезпечити лояльність українського уряду, який виконував би зобов’язання по хлібу тощо, адже Німеччина стояла на порозі продовольчої катастрофи.

Все це зіграло на користь Скоропадського. А той, коли пересвідчився, що Німеччина ось-ось впаде і що спиратися на її багнети він не зможе, опублікував так звану «федераційну» грамоту про те, що Україна має бути в союзі з Росією. Звичайно, не більшовицькою Росією, а Росією білогвардійською. Це викликало відповідну реакцію в проукраїнському таборі. Петлюра та Винниченко утворили орган управління УНР, який за французькими канонами назвали Директорією. І Директорія почала завойовувати Україну дуже швидко.

Вона користувалася такою підтримкою?

Річ у тім, що в Україні була величезна кількість отаманів, які боролися одночасно і з більшовиками, і з німецькими гарнізонами. Тож коли Антанта вже окуповувала південні порти, вся Україна була вже під петлюрівськими військами. На цьому тлі починалося широке вторгнення в Україну більшовицьких сил.

Директорія Української народної республіки

І повторився той самий сценарій, який мав місце у 1917 році: не прямо російські війська пішли на Україну, а була організована так звана група військ «курського напряму», перетворена пізніше на «український фронт». А в Харкові тим часом був організований радянський уряд, і, як я вже казав, з-за його спини і пішли російські війська. Підтримані, до речі, питомо українськими більшовицькими організаціями. Адже УНР була демократичною республікою, яка не боролася зі своїми політичними опонентами.

А далі було от що. Уряд Винниченка, тобто уряд вже «другої» Української народної республіки, який сповідував західноєвропейські цінності, не хотів так званого «чорного переділу» землі, яка належала поміщикам. А в українських селян був перед очима приклад Росії, де у 1917 році все було зроблено досить швидко і де Ленін не протистояв місцевому селянству, яке прагнуло оволодіти поміщицькою землею. Відтак багато загонів Петлюри переходили на бік червоних військ.

Цікава річ: українські селяни співчували більшовикам, але ненавиділи комуністів. Бо комуністи закликали до комун, а більшовики – до поділу землі. В підсумку армія Петлюри скоротилася до 21 тисячі – на той момент Київ вже було захоплено, а Петлюра був змушений миритися з Пілсудським, з яким він ворогував, та скористатися його допомогою. Згодом армія Петлюри перетнула кордон і опинилася вже на території другої Речі Посполитої, яку створював Пілсудський. А Україну окупували більшовики.

Але нюанс в тому, що місцеві більшовики не хотіли підкорятися московським.

Але свою незалежність вони не намагалися відстояти?

Тут ще треба розібратися у тому, що в ті часи розуміли під незалежністю. Ленін хотів, аби вчорашні окраїни російської імперії перетворилися на незалежні радянські республіки. Але при цьому, щоби всі вони залишалися під контролем Кремля. І союзний робітничо-селянський договір від 1920 року між Росією та Україною декларував те, що Україна є самостійною та незалежною – так само, як самостійною та незалежною є і Росія. В ньому йшлося про те, що дві держави утворюють федеративний союз.

Прикметно, що сам Ленін ніколи не був в Україні. Під час заслання він бував лише у польській частині Галичини. Україна ж, на його переконання, була перетравлена Росією. Водночас нарком закордонних справ Чичерін наполягав на тому, щоб зберегти бодай видимість суверенітету України. Це було необхідно, аби діяти на міжнародній арені відразу двома руками – руками РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської республіки) та Радянської України. Такою була ситуація на кінець 1920 року.

А вже у 1921 році російська радянська вертикаль почала прибирати до рук підприємства, що належали українській радянській вертикалі. Вони насичували їх грошима, тоді як Україна була позбавлена можливості випускати власну валюту. Таким чином, підприємства були зацікавлені у тому, щоб бути підпорядкованими не уряду у Харкові, тодішній столиці Україні, а напряму Москві. Харківський уряд намагався протестувати, однак процес мляво, та все ж таки рухався у потрібний Росії бік.

Український уряд під проводом Християна Раковського побачив вихід у створенні конституції, яка б задекларувала статус України, її «права» і «обов’язки». Протест України був підтриманий і Закарпатською федеративною республікою, яка була утворена з Азербайджану, Вірменії та Грузії. В центрі ідею нібито підтримали – скликали пленум ЦК, який мав розглянути ці питання. Але у Леніна якраз стався перший інсульт, і справу в свої руки взяв голова Оргбюро ЦК РКП (б) Сталін – у 1922 році його зробили генеральним секретарем, і він почав підминати під себе партію, як раніше це робив Ленін.

Сталін хотів «автономізації», а Ленін пропонував зберегти видимість незалежності

Сталін взяв курс на автономізацію, тобто на те, аби перетворювати незалежні радянські республіки на автономні – такі саме, які були у складі Росії.

Як на це реагував Раковський, якими були його дії?

Він зумів проникнути в Горкі і розповісти Леніну про всі ці перипетії. Ленін тоді затребував у Сталіна результати обговорення питання щодо союзної держави собі на перегляд. А відтак виклав свою власну позицію. Позиція ж Леніна полягала в тому, полягала в тому, щоб «незалежні» радянські республіки увійшли до нового союзу на рівних з Росією правах, тобто заснували «федерацію другого поверху».

Адже Ленін створив уперше в історії державотворення двоканальну державу, в якій відсутня в конституції партійна вертикаль була диктаторською, а присутня радянська – управлінською. І за будь-яких умов диктатура партійних вождів зберігалася у «федерації другого поверху».

Сталін прийняв ленінську пропозицію. Що і знайшло відображення 30 грудня 1922 року, коли була прийнята декларація та договір про утворення СРСР. Процес же створення Радянського Союзу завершився 6 липня 1923 року, коли чотири республіки, тобто Росія, Україна, Білорусь та Закавказька республіка оголосили перед усім світом про своє об’єднання. В цей же час був ліквідований український наркомат закордонних справ – його функції перейшли до московського. З більшістю інших наркоматів була аналогічна ситуація.

А на переламі 1922 і 1923 років Ленін почав надиктовувати свій заповіт. Цей заповіт складався з матеріалів різного змісту та різної форми. Серед надиктованого був і лист від 30 грудня 1922 року «До питання про національності, або про «автономізацію». Починався він словами Леніна про те, що він, мабуть, завинив перед робітничим класом тим, що підтримав горезвісне утворення СРСР.

На переконання Леніна, до повноважень СРСР слід було віднести зовнішню політику та оборону, всі ж інші функції та наркомати мали бути повернені до відання республік, які утворювали СРСР.

Ленін не підтримував сталінську автономізацію, оскільки вона ображали почуття «низів» в національних республіках.

Питання, власне, риторичне, та все ж. Про те, як до СРСР була приєднана Україна, а також Білорусь та закавказькі республіки, ми вже поговорили. Пізніше до Союзу долучили і республіки Середньої Азії – у 1924-1929 рр. до новоствореної країни увійшли Узбекистан, Туркменістан та Таджикистан. Це було добровільне приєднання?

Середню Азію тероризували так звані басмачі. Тому хтось з населення цих республік йшов до СРСР добровільно, а хтось – з акціями протесту. Дивіться, після розпаду СРСР колишні республіки пішли різними шляхами. Країни Балтії, які були у складі СРСР на покоління менше, фактично не встигли відчути себе колоніями – і у них був свій шлях.

Друга група – це Україна, Білорусь, Молдова, Закавказзя. Ці країни проходили подібні етапи олігархізації тощо.

І зовсім окрема історія – це Казахстан та Середня Азія. Виявилося, що для цих чотирьох республік 70 років радянської влади були лише тоненькою плівкою, під якою сховані інші – кланові – зв’язки.

Найбільш очевидно це демонструє Туркменістан. Там зараз відтворилася та суспільна структура, яка була наявна до радянської доби – вождізм із туркменбаші на чолі тощо.

Ані Польщу, ані навіть Україну не можна назвати російськими колоніями. Бо будь-яка колонія означає, що метрополія визнає наявність в ній іншого народу. Але Україну ніхто не визнавав, її просто намагалися поглинути.

Білорусь, я вважаю, була перетравлена Росією на три чверті, а Україна – наполовину. І наслідки цього перетравлення ми спостерігаємо по цей день, особливо – починаючи з 2014 року.

Але Україна завжди була в авангарді боротьби проти імперського монстра. Тут даються взнаки і досвід козаччини, і традиції західної України, яка меншою мірою зазнала радянізацію. Тож є всі надії сподіватися на те, що монстра ми переборемо самі.