Справа Бейліса: століття по тому

110 років тому загострення антисемітських настроїв на підконтрольних російській імперії територіях передувало її падінню.

Восени 1913-го Київ став свідком справи Бейліса, а восени 2023-го весь світ побачив, як «зустрічає» російський Дагестан ізраїльський літак. Можливо, це були останні корчі імперії, яка припинить своє існування так само, як це було невдовзі після Першої Світової. Щоправда, тоді знищення однієї «тюрми народів» породило іншу – радянську. Але не будемо квапити події та дочекаємося розвалу путінської Росії, адже Карфаген, як відомо, має бути зруйнованим. А поки згадаємо драматичні події, які тривали у Києві на початку ХХ століття.

Вбивство, скоєне навесні

Тіло 12-літнього школяра Андрія Ющинського знайшли 20 березня 1911 року. Діти грали біля цегляного заводу Бернера, що на Кирилівській вулиці. Вони й помітили хлопчика, одягнутого лише у спідню білизну. Тіло зі зв’язаними за спиною руками було притулене до стіни у напівсидячому положенні. А на голові зяяла рана, нанесена тупим предметом. Біля жертви були розкидані кілька зошитів, кашкет та куртка. На тілі знайшли 47 колотих ран, нанесених великим шилом. Опізнали убитого досить швидко – ним був учень Києво-Софійського духовного училища. Мати Андрія Ющинського повідомила, що її син ранком пішов до училища і додому не повертався.

Вбитий хлопчик Андрій Ющинський

Вбивство дитини вимагало детального розслідування та швидкого результату. Слідство доручили начальнику Київського слідчого відділу Євгену Мищуку. Попереднє розслідування здійснював слідчий з особливо важливих справ Київського окружного суду Василь Фененко, а нагляд – прокурор київського окружного суду Микола Брандорф. Слідча група спочатку затримала родину загиблого. Спочатку – матір, потім дядька та вітчима. До речі, з дядьком та вітчимом так наполегливо «працювали» на допиті, що вони обидва зізнались у злочині. Але доказів не було, і родичів відпустили. Наступною версією було вбивство з помсти. Слідчі вивчили коло спілкування хлопця. Але 12-річний хлопчик просто не встиг ще нажити кровних ворогів, які б пішли на вбивство.

Тим часом газетники наполегливо публікували листи читачів, де просувалась «ритуальна» версія. Почали все частіше надходити анонімні повідомлення про те, що хлопця вбили євреї, щоб отримати християнську кров для приготування маци. Забігаючи наперед, зазначимо, що згодом слідчі знайшли реальних злочинців. Це були члени банди, що складалась з грабіжників та перекупниці награбованого. Але у Державній Думі вирішили використати шанс та очорнити євреїв. До Києва поїхав віце-директор Першого кримінального департаменту Олександр Лядов. Він дав однозначну вказівку київським слідчим знайти злочинця юдея, створити докази та організувати публічний суд.

Становище євреїв у Києві

І тут треба дещо відволіктися на пояснити, як жилося євреям у тогочасному Києві. Їх територію проживання окреслювала «межа осілості», і ще у 1830-х роках євреїв примусово виселили з міста, а в 1859 році дозволили повернутися, але на особливих умовах. Для їх проживання були дозволені лише низинні райони – Подолу та долини річки Либідь. Чимало з євреїв жили в околицях за межею міста – в Деміївці, Солом’янці чи на Трухановому острові.

Були і винятки: дозволялось проживати у місті купцям 1-ї та 2-ї гільдії, гімназистам, опікунам гімназистів тощо. Додаткові документи підживлювали корупцію та, своєю чергою, формували запит на «поліцейщину». Поліцейські облави на жителів без документів та переховування під ліжком чи в коморі надовго закарбувалися в суспільній пам’яті єврейства. Проте ще страшнішими за поліцейські операції з розшуку осіб, котрі не мали права на легальне перебування в Києві, були єврейські погроми.

Один із найбільших погромів в Російській імперії почався у жовтні 1905-го, й розповсюдився на всіх її територіях. Міська влада, як і поліція, не чинила жодних дій, окрім як спостерігала за розгромом майна в єврейських домівках, магазинах чи громадських закладах. Офіційно церква не закликала до погромів, але підживлювала бажання «захистити» цінності самодержавності. Ініціаторами погромів були право-монархічні організації, що ефективно мобілізували міську та сільську бідноту.

Будинок Бейліса у Києві

У 1906 році, здавалось, відбулися зміни на краще: російська держава почала тестувати формат псевдо-конституційної монархії із виборним органом Державна Дума, що мала право законодавчої ініціативи. Були вперше запроваджені свобода слова, зібрань, совісті. Та все це були формальні права, які довелося впродовж наступного десятиліття активно захищати, а процес Бейліса розгортався якраз у кризовий момент відкочування до політичних реалій старого режиму.

Мендель Бейліс як цап-відбувайло

Але повернемося до вбивства школяра. Згадуваний Олександр Лядов не міг надовго затримуватись в Києві. Наглядати за перебігом слідства він призначив Володимира Голубєва – голову київської молодіжної чорносотенної організації. Голубєв отримав широкі повноваження від офіційної російської влади. І саме він був відповідальним за фабрикування «справи Бейліса».

22 липня поліція заарештувала прикажчика цегельного заводу, мешканця передмістя Татарки Менахема Менделя Бейліса. Він виявився «винним» лише у тому, що був євреєм і мешкав недалеко від місця, де було знайдене тіло. Бейліс був батьком п’ятьох дітей, і, до речі, один із них дружив з жертвою. Менахем не був фанатичним юдеєм. Він працював по суботах, дружив з місцевим православним священиком, а його старший син навчався у російській гімназії. Але Голубєву було достатньо того, що Ющинський бував в гостях у Бейліса, і саме тому підозрюваний провів в катівнях довгих два роки.

До честі київських слідчих слід зазначити, що вони не погоджувалися із «ритуальною» версією вбивства. За це їх відсторонювалися та міняли на петербурзьких. Так само жоден київський прокурор не погодився працювати у справі Бейліса, тож був запрошений правник з Петербурга Оскар Віппер. Справа Бейліса була вирішена ще до початку суду. Тим більше, що матеріали готували два роки. Всі відповідальні особи були слухняними та керованими. Однак події склались інакше.

Процес

Судові слухання у справі Бейліса тривали місяць – з вересня по жовтень 1913-го. Офіційну версію злочину підтримали російські чорносотенні організації та низка газет, розпочавши широку антисемітську кампанію під гаслом «кров християнська на єврейській маці». Проте ця акція одразу наразилася на рішучий спротив суспільства в Україні. 25–30 вересня у Харкові та Одесі відбулися страйки протесту проти фабрикації судової справи. Ба навіть у столиці імперії Петербурзі був створений громадський комітет на чолі з письменниками Володимиром Короленком та Максимом Ґорьким. Комітет видав відозву з протестом проти розпалювання антисемітизму, підписану вісімдесят трьома діячами культури.

Менахем Мендель Бейліс

Тим часом міністр юстиції Іван Щегловитов гнівався. Очевидна та проста, на перший погляд, антисемітська справа тріщала по швах. Тоді він звернувся до одного з найкращих детективів Російської імперії Аркадія Францовича Кошко. Той цілий місяць вивчав документи, зібрані обвинуваченням. І зробив висновок, що докази настільки слабкі, що для арешту Бейліса немає жодних підстав. Про це він прямо заявив міністру. Єдиною надією обвинувачення залишався склад суддів та присяжних. І якщо головувати на процесі могли не місцеві спеціалісти, то присяжних потрібно було обрати з киян.

Зазвичай на процесах присяжними виступали представники інтелігенції. Але не в цьому випадку. Отже, долю Бейліса вирішували п’ятеро селян, візник, працівник пошти, чиновник, працівник вокзалу, контролер в трамваї, працівник винного складу. Головою поставили губернського секретаря Макарія Мельникова. При цьому сам голова і четверо присяжних були членами антисемітської організації «Товариство російського народу». Більшість присяжних навчались лише у сільській школі, а двоє з них були неграмотні. Та навіть така старанно відібрана рада присяжних не могла винести обвинувальний вирок. Менахем Мендель Бейліс був виправданий.

…і після процесу

«Ні, не винен», – винесли присяжні свій вердикт. «У залі запанувала мертва тиша. Прокурор судомно витирав піт, а обвинувачений Бейліс підвівся з лави, низько вклонився присяжним і впав на підлогу. Зал вибухнув оваціями», – описує проголошення вердикту український історик та громадський діяч Артур Рудзіцький. Він також процитував розповідь Короленка про те, як новину про виправдання Бейліса зустріли люди, які чекали на вердикт на Софійській площі.

«Вся площа була запруджена народом... Раптом при абсолютній тиші відчиняються двері суду, якась людина – ймовірно, кореспондент – без шапки і пальто стрімко скочується сходами з високого ґанку і, чомусь тримаючись обома руками за голову, щосили кричить: «ВИПРАВДАНИЙ! ВИПРАВДАНИЙ!» Як електричний струм пронісся натовпом, почулися вигуки, ридання, істерики, незнайомі люди цілувалися, вітали та обіймали один одного», – згадував письменник.

Присяжні, які виправдали Бейліса

А в газеті «Киянин» про позицію присяжних тоді написали так: «Низький уклін цим сірим громадянам київської землі».

Відразу після звільнення Бейліс із сім'єю поїхав до Палестини, звідки 1920 року перебрався до США. В Америці він опублікував свої мемуари під назвою «Історія моїх страждань», а у 1934-му серце Менахема Бейліса зупинилося.

Варто зазначити, що за «Справою Бейліса» слідкували у всьому світі. Про нього писали у європейських та навіть американських виданнях. І контролювати ці газети російська цензура вже не могла. Тоді більшість представників інтелігенції виступили проти антисемітського терору. Протести, підписані відомими вченими та письменниками були опубліковані не лише в російській імперії, але й у Германії та Великобританії.