Соляні стовпи української економіки

Соляні стовпи української економіки

20.06.2022
8 хв. на прочитання

Постачання стратегічного продукту з «Артемсолі» застигло на мертвій точці. Зупинка важливого підприємства, яке опинилося в окупації, негативно позначиться на всьому вітчизняному господарюванні

Олександр ЕВСЮКОВ

Припинення роботи одного з найбільших у Європі солевидобувних підприємств у Соледарі («Артемсіль») викликало неабиякий споживчий ажіотаж. З полиць магазинів за лічені дні зникли чималі обсяги продукції, які підприємство встигло вивезти перед тим, як заморозити виробництво. Справа не лише у багаторічній звичці українців, які пережили Другу світову та численні радянські кризи, робити запаси продуктів та товарів першої необхідності. Зіграла свою роль і наша національна традиція домашнього консервування, яка виводить Україну в ТОП країн із споживання солі на душу населення.

У той час як ВООЗ рекомендує в день вживати не більше 6-7 г солі, що відповідає приблизно 2,5 пачкам на рік на людину, бо інакше не уникнути проблем із серцево-судинною системою, кожен українець у середньому споживає до 16 таких пачок. Саме через звичку консервувати.

Торгові мережі оперативно вжили заходів щодо заміщення солі імпортним продуктом, і цей продукт вже став з'являтися на полицях, хай і за вищими цінами. Іншими словами, сезон консервації відбудеться. Але побутове споживання солі – лише верхівка айсберга, що насувається на економіку України через зупинку «Артемсолі». Зникнення соди слідом за сіллю, напевно, також багато хто помітив. На жаль, це лише початок.

Не лише для огірочків

Говорячи про сіль, хоч би яким важливим не був її побутовий характер, варто насамперед пам'ятати, що це хімічна сполука натрію та хлору (NaCl), тобто елементів, що широко застосовуються в багатьох галузях промисловості. Сіль використовується для отримання соди, хлору, соляної кислоти, гідроксиду натрію та металевого натрію. Її широко застосовують при виробництві лакофарбової продукції та хлорно-лужних хімікатів, а вони, у свою чергу, потрібні для випуску скла та паперу.

Не обійтися без хлориду натрію і в металургії, машинобудуванні та металообробці. А у боротьбі з ожеледицею на дорогах сіль взагалі використовується в масштабах, про які домогосподарки можуть лише мріяти.

Медицина, косметологія, миловаріння, обробка хутра та шкіри… Список можна продовжувати до нескінченності, тому що виробництво одного часто тягне за собою щось інше. Взяти, наприклад, соду. Її без солі не зробиш, це основний інгредієнт, а без соди виробництво того ж прального порошку теж під питанням.

Згадаємо і про вказані вище скло та металургію. Про те, без чого звична українцям консервація все ж таки опиняється під загрозою: щоб зробити банки та кришки, теж, виявляється, потрібна сіль.

Те, наскільки малу частку у виробництві «Артемсолі» займала фасована харчова, можна побачити, ознайомившись зі звітом підприємства за минулий рік. В ньому йдеться про те, що протягом 2021 року споживачам було відвантажено 1,9 млн тон продукту.  При цьому фасована сіль становила лише 171,9 тисяч тон. Якщо до цього обсягу додати ще 45,3 тисячі тон йодованої, виходить трохи більше 10%. Решту споживала промисловість.

Морська альтернатива

Кулінарний експерт Євген Клопотенко в ситуації соляного дефіциту рекомендує використовувати при приготуванні страв вже солоні продукти: соєвий соус, бринзу чи розсіл з-під огірків. Якщо раніше після спустошення банки розсіл просто виливали, тепер ним можна підсолити той самий борщ. І взагалі, радить експерт, варто менше споживати солі, згодом смакові рецептори адаптуються, а організму від цього буде лише краще.

Жарти – жартами, але тим, хто не збирається змінювати смакові звички, варто звикнути до думки, що сіль подорожчає, оскільки іншого джерела, здатного замістити обсяги «Артемсолі», крім імпорту, в Україні не залишилося.

Багато торгових мереж про імпорт вже подбали, і у продажу можна зустріти польську та навіть албанську сіль. З цих країн, щоправда, прибула морська сіль, а постачання кам'яної у великих обсягах найближчим часом очікується з Румунії та Туреччини. Так, принаймні, стверджують у Fozzy Group, до складу якої входить мережа «Сільпо». Торговельна мережа вже домовилася із закордонними партнерами про щомісячне постачання 200 тон солі. У масштабах країни це лише 0,5% від довоєнного побутового споживання продукції «Артемсолі», але для мережі «Сільпо» такої кількості буде достатньо. Тим більше, що й інші рітейлери теж вживають заходів для наповнення полиць своїх магазинів.

Українська морська сіль, до речі, також з'явилася на прилавках. Середня ціна кілограма як вітчизняної, так і імпортної солі наразі коливається в межах 25-30 грн. Це приблизно вдвічі дорожче, ніж до війни.

Купити сіль можна і в інтернет-магазинах, у тому числі за програмою «Є-підтримка».

Чому саме «Артемсіль»

Державне підприємство «Артемсіль» у Соледарі Бахмутського району Донецької області займається розробкою Артемівського родовища кам'яної солі, що входить до числа найбільших у Європі.

Запаси родовища оцінюються приблизно в 12 млрд тон. На підприємстві розташовані 5 копалень з виробками на глибині від 120 до 400 м. У довоєнний час, коли продукція ще поставлялася до Росії і забезпечувала близько третини її потреб, у Соледарі видобували до 7 млн тон на рік. Минулого року, як уже зазначалося, для українського ринку та на експорт було видобуто та поставлено споживачам 1,9 млн тон. При цьому внутрішній ринок «Артемсіль» забезпечувала практично повністю – на 90-95%.

За умови збереження таких обсягів видобутку запасів солі у Соледарі вистачить майже на 7 тисяч років. Їх вистачило б і для всього світу на цілих 50 років – щорічне виробництво та споживання солі у світі дорівнює приблизно 300 млн тон.

Але це в теорії. На практиці ж Україна в 2020 році поставила солі на експорт на суму в 16 млн доларів, що відповідає 0,5% від світового обсягу ринку. Хоча торгівля сіллю у глобальному масштабі сьогодні займає лише 879 місце з обсягом у 3,26 млрд доларів, з урахуванням затребуваності продукту в багатьох галузях промисловості між майже 130 країнами-видобувачами існує неабияка конкуренція.

«Ми були найбільшим підприємством з видобутку солі у Європі. Серед наших постійних клієнтів – Угорщина, Польща, Грузія, Молдова, Азербайджан, Румунія», – каже в. о. директора «Артемсолі» Віктор Юрін.

Але наразі на станції «Сіль», з якої ще недавно йшли ешелони з готовою продукцією, порожньо – лінія фронту наблизилася впритул, і продовжувати видобуток стало неможливо, не наражаючи на небезпеку персонал комбінату.

Гідної за обсягами заміни «Артемсолі» в Україні сьогодні просто не існує. «Слов'янська сіль» теж знаходиться в зоні бойових дій, а Дрогобицький солевиварювальний завод може наростити виробництво лише до 55 тисяч тон на рік. Цього вистачить хіба що на Львівщину.

Було в Україні ще й ДП «Геройське дослідно-промислове підприємство» з видобутку морської солі. Зараз можна лише поспівчувати ТОВ «ГРІН-ГРУП», яке приватизувало це підприємство за 53 млн гривень на Кінбурнській косі в Херсонській області буквально за місяць до окупації.

В якості можливої альтернативи називається також Ізмаїльське родовище з потенціалом у 4 млрд тон – менше Артемівського майже вчетверо, але для внутрішнього споживання та експорту вистачило б. Єдина проблема: його ще потрібно розробити, а на це можуть піти роки. До того ж розташоване родовище в Одеській області, яка постійно обстрілюється, і це залишає такий варіант в категорії перспективних, але не готових до негайного постачання продукції. Розробкою варто було б зайнятися відразу після перемоги.

Чумацький шлях

Втрата сольового промислу Україною має ще один аспект – не економічний, але не менш важливий. Історично солеторгівля для українців упродовж століть була чимось більшим, ніж просто одним із головних джерел доходу.

Чумаки возили сіль із Криму, з чорноморського та азовського узбережжя, починаючи як мінімум з XII століття – саме цим періодом часу датовані найдавніші згадки. Для захисту своїх валок, що налічували до 100 возів, вони змушені були озброюватися. У кожної валки обов'язково був обраний отаман, а на привалах вози ставили закритим чотирикутником. Згодом саме з чумаків сформувалося і Запорізьке козацтво, перейнявши у них багато прийомів оборони та ведення бою.

До кінця XIX століття чумаки як клас сформували в Україні потужний торговельний прошарок, що був другим за прибутковістю після землеробства. До 1880 року цим промислом займалося близько 200 000 чоловік. Із чумаків вийшли й провідні капіталісти тих часів.

Артемій Терещенко, наприклад, на початку 19-го століття чумакував, возячи з Глухова до Криму хліб, а на зворотному шляху – сіль та рибу. Згодом його нащадки стали однією з найбагатших родин Російської імперії зі статками у 15 млн золотих рублів. І хоча основний прибуток Терещенкам забезпечувало виробництво цукру, про сіль вони також не забули, відкривши у 1912 році копальню поблизу Бахмуту. Так, мова йде саме про теперішній Соледар. Копальня №7 «Артемсолі» на початку свого заснування носила ім’я Терещенків.

Рід ще одних впливових українських цукрозаводчиків кінця 19-го – початку 20-го століть, Харитоненків, також походить із селян-чумаків.

Наскільки важливим був чумацький промисел, говорить і те, що нашу галактику українці назвали Чумацьким шляхом, побачивши в розсипу зірок схожість із сіллю, що просипалася з чумацьких возів.

Але часи надприбутковості солевидобутку та торгівлі, через яку у світовій історії нерідко виникали війни, відійшли в історію з появою залізниць та механізацією виробництва.

Сьогодні за середньосвітових цін на сіль у 49 доларів за тонну (українська торгувалася по 36 доларів) та численних розвіданих родовищах соляні війни вже навряд чи можливі. І в сьогоднішній війні Росія навряд чи ставила захоплення Артемівського родовища головною метою. Але так чи інакше країна-окупант на якийсь час вибила Україну з цього ринку.

Після перемоги «Артемсіль» обов'язково знову поверне свої позиції. Самому родовищу, за словами в.о. директора Віктора Юрина, практично нічого не загрожує. Можуть постраждати лише наземні об'єкти, «а те, що під землею, не зруйнується. Якщо, звісно, спеціально там нічого не зробити».

І, можливо, не завадить повернутися на ринок вже під іншим ім'ям, позбавившись у назві імені більшовика «товариша Артема», творця квазі-формування «Донецько-Криворізька республіка», свого роду Мотороли часів УНР.

Принаймні, Соледар цей шлях уже пройшов, переставши у 1991 році називатися Карло-Лібкнехтовськом.