Сковорода та всепереможна любов

Наталія Лебідь

Багато хто, рефлексуючи на тему російсько-української війни, повторює – в різних варіаціях – одну й ту саму фразу:

«Ніколи не думав / не думала, що в ХХІ столітті можливі такі звірства».

Складно сказати, коли та на якому конкурсі ХХІ століття виграло приз за винятковий гуманізм. Але це століття вперто протиставляють його «попередникам» – Середньовіччю або більш раннім періодам. Чим далі від нас жахи минулого – та ж інквізиція з її полюванням на відьом, наприклад – тим більше ми схильні якщо не нормалізувати події, то, принаймні, визнавати їх такими, що відповідають тодішнім реаліям. Мовляв, такі були часи. А тепер часи інакші?

З точки зору, даруйте за банальність, «науки та техніки», часи, звісно, інакші. Але ані наука, ані техніка не визначає людяність людини – даруйте ще раз, але цього разу за тавтологію. І гіпотетична колонізація Марсу (ось до чого дійшов прогрес у ХХІ столітті!) ще не робить головного марсопроходця Ілона Маска високоморальною особистістю.

А що тоді робить? Мистецтво? Чи, конкретніше література – як покладена на папір духовність? Виявляється, що ні. Виявляється, що й книги не стають тими «ловцями людей» (словами Христа), чиї сіті здатні витягнути на світ божий дорогоцінні душі з каламутних вод наших щоденних вчинків. Принаймні, з росіянами це не спрацювало. Їх не «обтесав» словом ані Пушкін, ані Толстой, ані рідше згадуваний Лєсков, автор маніфесту про те, що в будь-якій темній людській подобі може сяяти іскра добра.

Але ні. Не сяє. Не викристалізовується. Не ловиться на гуманізм – як риба на наживку. Мистецтво та наука безсилі, коли йдеться про мертвий матеріал. А наші вороги – ті самі, котрі здатні на нечувані звірства – виявилися мертвими. Мертвими, як мертвим є давньоєврейський Голем – не дух без тіла, а тіло без духу! – здатне рухатись, здатне вбивати, але не здатне відчувати. І співчувати.

І якщо ХХІ століття не вдихнуло життя у мільйони таких големів, значить, воно програло «по очках» і нічим не краще, за, скажімо, «темні віки».

Бо не знатністю винайти вакцину від віспи визначається прогрес, якщо розуміти під прогресом культивацію милосердя у кожному та кожній.  

* * *

…Григорій Сковорода свого часу порівняв людини з колосом, сутність якого – це не стебло із листям, і не солома, і не полова, і навіть не «тіло зерна». Бо у момент, коли зерно падає в землю, його плодючість визначає не «тіло», а та незримо присутня сила, котра змушує зерно вбирати вологу і, споживаючи її, рости, і бубнявити, і викидати зелений паросток, який згодом перетвориться на колос, також повний зерен. 

Коловорот життя, нескінченне повторення одного й того самого – вирощування вже з мертвого, бо скошеного, колосу нового врожаю – можливе завдяки тій самій силі, про яку пише Сковорода. Ця сила – Бог, але водночас вона «ширше від небес і земних кіл».

Але Бог – це любов, тільки (у трактуванні Сковороди) – любов не абстрактна, далека, «небесна» та «божественна», а тому й не завжди наявна тут, на грішній і зболеній землі; а інша – відчутна, оприявлена, доведена як теорема – присутня тут і зараз, присутня в тобі і в мені.

«Хіба не називає Бога любов’ю його найулюбленіший учень Іван?» – запитує Сковорода.

«Хіба не мертва душа, позбавлена істинної любові, тобто Бога? Хіба всі дарунки, навіть ангельська мова, не є ніщота без любові? Що дає основу? – Любов. Що творить? – Любов. Що зберігає? – Любов, любов. Що дає насолоду? – Любов, любов, початок, середина і кінець, альфа і омега. Завершу коротко: «Від тебе початок, у тобі ж і кінець», – пише він в листі до Михайла Ковалинського.

Бог – це краща версія людини, явлена світу через здатність любити. 

Lay all your love on me, співала колись «АВВА». Поклади ти мене, як печатку на серце своє, писав колись невідомий нам автор «Пісні над піснями» – можливо, цар Соломон.

Якщо посил правильний, то неважливо, хто його транслює – біблійний володар, що народився у 989 році до нової ери, чи поп-гурт, відділений від нього двадцяти одним віком.

«Все живе є трухлявина, суміш, сволота, січ, лом, круш, скажене, дурниця, збиття, і плоть, і плітки... А те, що любе й потрібне, єдине скрізь і завжди. Але це єдине все жменею своєю тримає – і порох плоті твоєї», – писав Сковорода.

А «єдине», «любе» і «потрібне» – це Бог і любов.

І яке ж то щастя, розвиває він думку далі, що це «потрібне» – повсякчас під рукою.

Такою вже є універсальна здатність любові – згортатися у крихітний, компактний, непомітний та непримітний згорточок, який – невагомий та безтілесний! – завжди при тобі. Бо, зрештою, тобою він і є.

Це той самий зшиток / звиток, насправді позбавлений матеріальності, про який співали і співають українці:

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не везу додому,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому…

Це те, що супроводжує тебе скрізь, куди б ти не йшов і звідки б не повертався. Рушійна сила твого зерна, що відливається у новий колос.

«Щоб було тоді, коли б щастя, найпотрібніше й наймиліше для всіх, залежало б від місця, часу, плоті та крові? Скажу ясніше: що було б тоді, коли б Бог поклав щастя в Америці, чи на Канарських островах, чи в азійському Єрусалимі, чи в царських палацах, чи в Соломоновім віці, чи в багатстві, чи в пустелі, чи в чині, чи в науках, чи в здоров'ї?.. Тоді б щастя наше і ми б з ним були б бідні. Хто міг би дістатися до тих місць? Чи ж можливо народитись усім в одному якомусь часі? Як же поміститися в однім чині та статі? Чи ж бо то щастя затверджено на піску плоті, на обмеженому місці й часі, на смертній людині? Чи не це трудне? Гей! Важке й неможливе. Хвала ж блаженному Богові, що важке зробив непотрібним», – писав Сковорода.

«Царство Боже в середині нас. Щастя в серці, серце в любові, любов же – в законі вічного», – резюмував він у «Вступних дверях до християнської добронравності».

* * *

          Український військовий підриває себе гранатою, щоб забрати життя ворогів, які оточили його. Дівчина жертвує собою, щоб вберегти від зґвалтування молодшу сестру. Чоловік несе на плечах старого собаку – частково паралізованого, який не може сам евакуюватися у безпечне місце. Бабуся, в якої від розбитої снарядом хати залишилась тільки піч, варить в цій печі борщ – і ця страва, і процес готування, і вірність міцно прошитій у матриці традиції та звичці – стають воістину сакральними. 11-річна чемпіонка світу з шашок грає з усіма бажаючими і гроші за сеанси (84 тисячі гривень) передає на потреби ЗСУ.

          І все це – про любов. Любов до людей, любов до стін, любов до менших та слабших, любов до своєї землі, любов до справи, яку ти обрав і якій віддаєшся, любов до покликання, яке веде і направляє.

          Це любов, властива українцям і цілком відсутня у ворога. Тому ворог і не співає пісень про ним же розв’язану війну, не складає вірші, не продукує прозу. Не підносить імена героїв, не пам’ятає їх (бо, власне, і не має героїв).   

          А найпоказовіше те, що росіяни не мають любові до самих себе, до ближніх і дальніх. Мобілізація на війну чоловіка, сина, брата, батька не збурює тривоги за життя всіх перерахованих родичів. Лише умотивовує цікавість до того, що вище означені персони зможуть добути на цій війні та привезти із собою як трофеї. Та й загалом, що за користь може бути від них – як від живих, так і від мертвих.

          Конвертація ближнього свого у матеріальні блага – річ, в принципі, не нова. Її не вигадали у ХХІ столітті, але так само не вигадали й у Х-му або ХІ-му. Тотальна байдужість до рідної крові – це дещо понад часом, понад обставинами. Може бути, а може – й ні. А може бути й дещо протилежне цій байдужості – живе, гаряче, пульсуюче співчуття людині, що страждає, глибоке горе від її втрати.

«Чути голос у Рамі, плач і ридання та голосіння велике: Рахіль плаче за дітьми своїми, і не дається розважити себе, бо нема їх...», – так оповідає пророк Єремія про одну з трагедій – часів таких давніх, що їх годі й уявити.

Або ж:

В Путивлі-граді вранці-рано

Співає, плаче Ярославна,

Як та зозуленька кує,

Словами жалю додає.

– Полечу, – каже, – зигзицею,

Тією чайкою-вдовицею,

Та понад Доном полечу,

Рукав бобровий омочу

В ріці Каялі. І на тілі,

На княжім білім, помарнілім,

Омию кров суху, отру

Глибокії, тяжкії рани...

Це вже шевченковий переспів подій, віднесених до Х століття нової ери.

          Про те, як нині страждають українці, ховаючи дітей та батьків, годі й казати. «Втрата сина – це збій усіх планет», – говорить художниця Іванна Крип’якевич-Димид, чий син Артем поліг у червні на Херсонщині.

          І це – також про любов.

          А тепер послухайте перехоплені СБУ розмови росіян із родичами. Певна річ, вивчати їх треба на курсах психіатрії, аби докопатися, де і як людська природа дала збій, породивши їх – цих новітніх големів без натяку на почуття. Навіть коли окупанти ниють про нестачу чогось у їхній амуніції або про відсутність «жратви», по той бік телефонного дроту їм наказують заспокоїтись та зібратись, а ще не вигадувати дурниць, бо «телевізор» сповістив, що у російської армії все є.

          Їхні самиці, пересичені краденими холодильниками та унітазами, просять привезти з війни… людську голову, бо такий трофей є в якоїсь подружки, від якої авторки «замовлень» прагнуть не відстати.   

          Що тут сказати?.. Українці намагаються заповнити собою загальний дефіцит любові – так само, як ми заповнюємо лакуни в безпеці Європи, прикриваючи її від російської навали – проте самотужки з цим впоратися важко, особливо коли божевільний сусід по планеті значно переважає числом.

          Числом і ненавистю.

          Але любов – штука необхідна. Ота сама, коли – словами Сковороди – «душа з душею безмовно і безтілесно розмовляє і проводить разом час». Ота сама «животворна, істинна, міцна та вічна», котра є ще одним засобом порозуміння.

          Бо й справді так: любов – це універсальна мова. Тому біженців з України приймали, не розуміючи буквально, але розуміючи серцем. І так само наші переселенці, напевно, не завжди могли втямити, що кажуть до них господарі тимчасової домівки, але відчували їхнє добро.

          Напевно, Вавилонська вежа Старого завіту – це символ зруйнованої єдності, котра спочатку була заговорена на любов, але потім щось сталося із доступним усім кодом, і зодчі, покликані діяти в синергії, перестали відчувати недавню спільність.

          Вавилонське прокляття людство несе на собі по цей час – безвідносно до того, який рік на календарі. І тисячу разів правий Сковорода з його проповіддю любові як засобу виживання.

* * *

          ХХІ століття, зі згадки про яке починався цей текст, можливо, зробило навіть більше для розлюднення людини, аніж попередні віки. І справа тут не тільки в російсько-українській війні. Любов до себе стала предметом новітнього культу, під який підвели потужну терапевтичну базу. Мовляв, полюби себе, а відтак тебе полюблять інші. Це перевертає з ніг на голову сковородинське уявлення про любов, але дуже добре лягає на рани пострадянського соціуму, втомленого колективізмом та пожадливого до турботи про самого себе.

          З одних крайнощів – в інші. Люди, цілим поколінням яких втокмачували, що їхня сила – у колективі, поза яким відбувається обнуління особистості, раптом відкрили для себе все радості індивідуалізму. Здорового і нездорового теж. І хоча ця тема у її безкінечних варіаціях здебільшого ставала «жуйкою для очей», розміщеною у відповідного штибу онлайн- та офлайн-виданнях, любов до себе як явище мас-культу таки пустила глибокі корені в голови та душі.

          Любов до інших натомість була проголошена мало чи не відхиленням. І йдеться не лише про пристрасть до статевого партнера (із пристрастю все взагалі дуже погано: у 2011 році  ВООЗ включила кохання до переліку психічних відхилень під кодом F63.9 поряд з алкоголізмом, клептоманією і токсикоманією). Йдеться про «надмірну» (хоча хто і як встановив еталон міри – дипломовані психіатри?) прив’язаність до дітей, батьків, рідних та друзів.

          Так, відчуття міри – це завжди добре. Проте його якраз і забракло продукуванню численних тренінгів на тему любові до себе. Скидалось на те, що тільки цьому почуттю і було дозволено лишатися недозованим, всі решта мали б відмірятися під пильним наглядом фахівця з психічного здоров’я. Між тим так і залишилося незрозумілим, як сумістити новітні тренди із потребою дбати про хворих батьків чи малих дітей, йдучи назустріч інтересам яких доводиться жертвувати власними потребами.

          Бо забезпечити себе та інших в рівній мірі теплом та турботою виходить не завжди. І це не питання грошей. Це питання вибору, який, на щастя, є завжди – на відміну від часу чи внутрішніх ресурсів. Нас вчать шукати баланс – річ доволі крихку, вчать ретельно зважувати на вагах те, скільки ми даємо світу і скільки залишаємо собі. І в цій прискіпливій арифметиці не знаходиться місце для визначення любові – тієї самої, котра

          «довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!»

          і котра зрештою «ніколи не перестає…».

          Про терпіння у першому посланні апостола Павла до коринтян сказано двічі, а от про здоровий егоїзм – жодного разу. Втім, і терпіння – не та чеснота, котра до лиця нинішньому часу. Терпіння також оголошено поза законом сучасного трибу життя.

          Втім, як сказано було вище, війна внесла свої корективи. І під нашаруванням новітніх вимог відкрилося те золото душ, яке до пори – до часу було приховане. Приховане, можливо, через побоювання видаватися «немодним», несучасним, ба навіть обтяженим «нездоровими» нахилами. Інакше не було б історій про порятунок побратимів ціною власного життя, про евакуацію тварин з небезпечних місць, ба навіть про значно більш милосердне ставлення до взятих у полон ворогів, аніж те, котре ворог за аналогічних обставин демонструє до нас.

          І все це також – про любов.

          Припускаю, що якби в часи Сковороди вживали слово «емпатія», воно майже напевно фігурувало би в його творах. А так Григорій Савич писав просто: «Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю». І в цьому є велика правда та сила: перш ніж взяти – дай, перш ніж користатися плодами – посади дерево чи засій поле.

          Частина людей на нашій планеті здатна перемогти любов’ю конкретне зло, але нікому не під силу подолати зло як категорію світобудови. Хіба що ми всі – такі різні, але такі однакові у своїй оголеній незахищеності та прагненні прихистку – навчимося любові і тим доведемо, що мандрівний філософ, народжений 300 років тому, мав рацію, підносячи своє вчення про природу людського та божого в окремо взятому індивідуумі. 

          І хоч як би утопічно не виглядало загальне добрішання людей та їхня взаємна приязнь, Григорій Сковорода був би втішений бодай тим, що ми зараз про це говоримо, думаємо та пишемо. «Легенький повітряний шум – випущене з вуст слово, але воно часто чи смертю разить, чи у веселість уводить і оживляє душу», – сказав би він.

          Оживляймо наші душі любов’ю, бо тільки так і зможемо протистояти смерті.