Сергій Плохій: «Україна закінчить еру російського панування»

В американському видавництві W. W. Norton & Company вийшла книга українського історика, професора Гарвардського університету Сергія Плохія «Russo-Ukrainian War: The Return of History» («Російсько-українська війна: повернення історії»). Це одне із перших історичних досліджень, присвячених повномасштабному вторгненню російської армії в Україну.

Книгу англійською прочитав і частково переклав Костянтин Скоркін, уродженець Луганська, який до повномасштабного вторгнення працював у Росії, а у 2022-му емігрував до Лондона. Наразі Скоркін співпрацює з Carngie Endowment for International Peace.

Автор та його книга

Що ж до Сергія Плохого, то нагадаємо: він – один із найвідоміших сучасних дослідників історії України, який співпрацює з провідними науковими центрами світу. Дитинство та юність Плохія пройшли у Запоріжжі, хоча народився майбутній історик у російському Горькому (сучасний Нижній Новгород), де за розподілом працював його батько.

Здобувши освіту в дніпропетровському університеті, Плохій поїхав стажуватися в американських університетах і вже у 1991 році почав працювати в Інституті україністики Альбертського університету в Канаді (один із головних світових центрів україністики). Пізніше він працював у центрі українських досліджень Гарварда, а у 2007-му став професором цього американського університету.

Плохій — автор кількох досліджень про українську націю та її відносини з Росією, а також історію пізнього СРСР. Найбільшу популярність йому принесли роботи «Остання імперія. Падіння Радянського Союзу», «Брама Європи. Історія України» та «Чорнобиль: історія ядерної катастрофи».

Нова книга історика написана по гарячих слідах війни, що триває. У передмові Сергій Плохій розповідає, що початок повномасштабного вторгнення застав його у Відні, де він працював в архівах Міжнародного агентства з ядерної енергії з матеріалами про Чорнобильську катастрофу.

О шостій ранку 24 лютого Сергій Плохій отримав два листи: один від колеги з Гарварду з попередженням про ймовірність російського вторгнення, другий — від колеги з Дніпра, в якому той повідомляв, що про всяк випадок відправив фрагменти своєї майбутньої книги на пошту Плохія – через побоювання, що під час евакуації ноутбук із рукописом може загубитися.

Лютий-2022

Ці листи стали для Плохія двома першими зловісними знаками нової реальності. Він згадує: «Я зателефонував сестрі до Запоріжжя. Вона не спала. Вибухи були чутні в тій частині міста, яка, на щастя, далеко від кварталу, де вона мешкала у будинку наших батьків. Сестра зберігала спокій. Напередодні ввечері я дзвонив їй і радив запастись бензином. Вона не послухалася, вважаючи, як і більшість українців, що повномасштабна війна неможлива. Але тепер війна почалася, і ніхто з нас не був готовий до неї».

Обов’язок вченого вимагав від Сергія Плохія спробувати знайти відповідь на запитання, яке з лютого 2022-го ставить собі багато хто: як могло статися, що в центрі Європи в XXI столітті почалася повномасштабна війна? У роботі над книгою його підтримували гарвардські та віденські колеги, а також відомий історик Тімоті Снайдер, видавництва W. W. Norton & Company та Penguin Books.

Коли Плохій писав книгу, він отримав листа від колишнього посла України в Канаді Андрія Шевченка. Той надіслав йому фотографію свого молодшого брата Євгена Олефіренка, на якій він у військовій формі читає одну із книг історика. Це був останній знімок Євгена — у липні 2022 року він загинув під Бахмутом. Через кілька місяців, у жовтні, в черговій битві за Бахмут убили двоюрідного брата Сергія Плохія Андрія Холопова, який служив у ЗСУ. Свою книгу Плохій присвятив цим двом українським військовим та «тисячам українців, які віддали життя, захищаючи свою країну та свободу багатьох мільйонів людей в Україні та за кордоном».

Головне питання – «чому»?

Одне з головних питань, яке в контексті війни хвилює Плохія, це те, чому Росія так і не змогла стати демократичною країною. Адже саме це зробило війну з Україною можливою.

Розпад СРСР давав новим державам можливість жити інакше. Проте історичним шансом Україна та Росія скористалися дуже по-різному. Стартові позиції першої виглядали набагато гірше, ніж другої: Україна не має в своєму розпорядженні корисних копалин, які підтримували російську економіку навіть в умовах краху радянської планової системи.

Крім того, при владі в Москві виявилася команда реформаторів, яка не побоялася радикального переходу до ринку. У Києві ж засідала вчорашня партійна номенклатура, яка прагнула якнайшвидше відгородитися від колишньої метрополії, щоб зберегти свою владу і максимально загальмувати назрілі зміни.

Україна в ті роки була досить різнорідною країною, і в ній одночасно розгорталися два сценарії прощання з СРСР. Перший Плохій називає «балтійським» – він був характерним для Західної України. Там йшли процеси, схожі на ті, що на початку дев'яностих відбувалися в країнах Балтії: повний розрив з радянським минулим, декомунізація, поява нових політичних лідерів. Тут автор наголошує на спільності історичних доль Західної України та балтійських держав: вони були включені до складу СРСР насильно, тому період радянської влади вважають окупацією.

Другий сценарій — умовно «російський» — був характерний для решти України. Декомунізація там до ладу не відбувалася, владу на місцях зберегла стара «перефарбована» номенклатура, та й сам перший президент незалежної України Леонід Кравчук вийшов із партійних босів, як і російський президент Борис Єльцин, тож подібні процеси були характерними, звичайно, і для Росії теж.

Різні шляхи України та Росії

Різні шляхи Росії та України сформували в результаті різні політичні культури, продовжує Плохій. Єльцинська «революція згори» призвела до швидкого будівництва авторитарної системи та постійної гри з нульовою сумою у політичному просторі країни. У 1993 році російський президент Борис Єльцин розстріляв парламент і встановив у країні суперпрезидентську республіку, а 1996-го під прапорами порятунку демократії від повернення комуністів домігся свого переобрання.

В Україні у 1994-му стався прецедент мирного транзиту влади, коли Леонід Кравчук, який програв президентські вибори, спокійно передав повноваження своєму опоненту Леоніду Кучмі.

Тобто різнорідність України допомогла формуванню у ній політичної культури, що ґрунтується на компромісі. У таких умовах колишнім комуністам та націоналістам доводилося домовлятися, а не вести один з одним війну на знищення. І тут шляхи Росії та України почали драматично розходитися.

Ще одна важлива відмінність — ставлення до розпаду СРСР українських та російських еліт було діаметрально протилежним. «Якщо в очах російського суспільства та значної частини еліти розпад СРСР як імперії став трагедією, то українська еліта та значна частина суспільства вважали його благом для своєї країни. Історично Україною управляли з чужих столиць, тому її населення та політична еліта мало ностальгували за своїм колишнім підпорядкуванням Москві», — зазначає Сергій Плохій.

До того ж, вказує він, слабкість українського націоналізму, спричинена тривалим існуванням нації поза власною незалежною державою, гальмувала створення єдиного національного міфу — на відміну від Росії, де швидко озброїлися старими імперськими ідеями. Тобто Україна вийшла з СРСР, щоб нарешті зажити своїм життям. А Росія — щоб, зібравшись із силами, почати «повертати своє».

Звичайно, шлях до побудови незалежної держави не був для України простим. Плохій пише: «Націонал-демократи, які базувалися переважно на Заході України, наполягали на припиненні політичної, культурної та економічної залежності від Росії якнайшвидше і за будь-яку ціну. Колишні боси Компартії та радянської промисловості зі Сходу хотіли тісніших зв'язків із Росією, адже від поставок її енергоносіїв залежала місцева економіка, а російська мова та культура були близькими значній частині населення регіону. Центр України став полем битви в цій неоголошеній війні між Сходом і Заходом. Однак еліти прагнули уникнути крайнощів, сприяючи компромісу та зберігаючи єдність країни».

Яскравим прикладом такого компромісу Плохій вважає підсумки Помаранчевої революції 2004 року. Тодішній президент України Леонід Кучма намагався реалізувати в країні російський сценарій та передати владу своєму наступнику — ставленику донецького олігархічного клану Віктору Януковичу. Однак, зіткнувшись з народним протестом і розколом еліт, Кучма віддав перевагу компромісу.

Так країну очолив лідер опозиції Віктор Ющенко. Але його влада була значно обмежена конституційною реформою на користь уряду та Верховної Ради, що й дозволило Януковичу з його Партією регіонів взяти реванш на найближчих парламентських виборах.

«В останній рік свого правління Кучма опублікував мемуари „Україна – не Росія“, – згадує Плохий. — Не раз випробувавши російську модель і не досягнувши бажаного результату, він достеменно знав, про що говорив. Книжка була видана в Москві і розійшлася там ще до того, як стала доступною українському читачеві. Це був сигнал, який дуже мало хто в Москві сприйняв всерйоз і ніхто в Кремлі не був готовий прийняти».

Все почалося з Єльцина

Існує поширена думка, що російсько-українські відносини зіпсувалися за Володимира Путіна. Але Сергій Плохій показує, що й до приходу до влади наступника Єльцина ці стосунки не були гладкими.

Виклик територіальній цілісності України було кинуто ще до юридичного проголошення її незалежності, зазначає Плохий. У вересні 1991 року прес-секретар Бориса Єльцина Павло Вощанов заявив, що РРФСР залишає у себе право перегляду кордонів колишніх радянських республік, а визнання їхнього суверенітету безпосередньо залежить від лояльності нових держав Москві. Ця заява не вважалася офіційною позицією Кремля, але фактично визначила зовнішню політику Росії на роки вперед.

Ідею приєднання Криму до Росії тоді підтримували не лише націоналістично налаштовані політики, а й багато демократів — наприклад, мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак та віце-мер Москви Сергій Станкевич. А перший посол Росії в США та співзасновник партії «Яблуко» Володимир Лукін пропонував використати питання відокремлення Криму від України як інструмент тиску на неї під час суперечки про поділ Чорноморського флоту.

Особливої гостроти конфлікт між двома країнами досяг у 1992–1994 роках — під час зльоту політичної кар'єри лідера кримських сепаратистів Юрія Мєшкова, якого навіть обрали президентом республіки. Але збройного зіткнення вдалося уникнути: з одного боку, завдяки досягнутому Києвом компромісу з кримськими елітами, а з іншого — завдяки зацікавленості Єльцина у добрих відносинах із Заходом, який не хотів підтримувати неоімперську повістку Кремля.

Однак примара російсько-української війни, що виникла в дев'яності, багатьох на Заході змусила замислитися над механізмами, здатними запобігти можливому конфлікту. Тим більше, що перед очима був приклад Югославії, розпад якої супроводжувався найкривавішим міжетнічним конфліктом у Європі з часів Другої світової.

Навесні 1993 року американський політолог Джон Міршаймер навіть закликав залишити Україні радянську ядерну зброю, яка базувалася на її території, як єдину гарантію проти потенційної російської агресії. Він писав: «Українська ядерна зброя – єдиний надійний стримуючий фактор російської агресії. Якщо метою США є зміцнення стабільності в Європі, аргументи проти володіння Україною ядерною зброєю є непереконливими».

Зрештою Міршаймеру все-таки вдалося вплинути на позицію Білого дому, пише Плохий: «Клінтон та його радники не були готові прийняти раду Міршаймера, але стали уважнішими до проблем України <…> нарешті визнавши, що головною проблемою безпеки України є Росія».

Підсумком став Будапештський меморандум 1994 про гарантії безпеки України в обмін на її відмову від ядерних арсеналів. Проте проблема цього договору полягала у тому, що він не передбачав жодних зобов'язань для західних держав щодо захисту України від нападу. Тодішній президент України Леонід Кучма констатував: «Якщо завтра Росія зайде до Криму, ніхто й бровою не поведе».

Без НАТО та в небезпечному сусідстві

Найефективнішим інструментом безпеки України могло б стати поширення на неї гарантій безпеки НАТО. Але це й досі залишається предметом складних переговорів та гострої полеміки на Заході. Сергій Плохій докладно розповідає, як у російському політичному середовищі виник популярний досі міф про підступність НАТО, яке нібито обіцяло не розширюватися на схід, але туди розширюється.

Переломний момент, зазначає Плохій, настав у 2003–2004 роках, коли в Україні та Грузії відбулися «кольорові революції», які призвели до влади прозахідних лідерів, а країни Балтії набули членства в НАТО. Відповіддю Росії став її остаточний антизахідний поворот, який увінчали дві знамениті путінські промови — мюнхенська і бухарестська.

Саме в Бухаресті Путін серед іншого вперше озвучив тезу про нібито штучність української держави. Це стало провісником майбутньої російської агресії, і Плохій вважає, що багато в чому руки Москві розв'язала відмова НАТО від прийняття до своїх лав України та Грузії.

У 2008 році сталося вторгнення Росії до Грузії. І хоча з приходом до влади в Україні проросійського Віктора Януковича війна з Росією отримала відстрочку, вона, впевнений історик, була майже неминучою.

Наприкінці дев'яностих — на початку нульових Володимир Путін прийшов до влади на хвилі кризи російської демократії. З початку свого правління він виявляв інтерес до відродження великодержавної Росії, і найкращою мішенню для цього здавався найближчий сусід, Україна. У її різнорідності, яка парадоксальним чином була запорукою єдності, російський режим побачив можливість для дестабілізації.

Хто надихав Путіна

Сергій Плохій розповідає, що ідея Новоросії сформульована московськими політтехнологами ще у 2008 році. Так, колишній глава МЗС Польщі Радослав Сікорський одного разу заявив, що саме тоді Путін фактично пропонував полякам взяти участь у розділі України, забравши собі її західні території. Пізніше Сікорський зрікся своїх слів, заявивши, що журналісти просто неправильно його зрозуміли. Але, як би там не було, сама ідея, як і раніше, займає уми кремлівських правителів.

У пошуках нової української національної ідеї Путін звернувся одночасно до ідеології євразійства, розробленої в російській еміграції двадцятих — тридцятих років, і до старої ідеї «триєдиного» народу з росіян, українців та білорусів.

Ключовою для формування цієї путінської ідеології фігурою став письменник Олександр Солженіцин. Саме він одним із перших у новітній історії заговорив про «розділений» російський народ і «несправедливість» розпаду СРСР за межами колишніх радянських республік. У творах письменника дев'яностих років можна знайти практично всю палітру висловлювань російського президента про Україну останніх років: від тези про країну, «створену Леніним», до пояснення необхідності відокремлення від України її південно-східних областей, бо вони були «вкрадені» в Росії.

Ця система поглядів неминуче призвела до агресії Росії проти свого сусіда. Анексія Криму 2014-го зробила імперіалізм та націоналізм ключовими елементами російської зовнішньої політики. Захоплення півострова і створення протекторатів — самопроголошених «ДНР» і «ЛНР» — показало, що Путін справді почав втілювати проект «Великої Росії», тобто приєднувати території, заселені або етнічними росіянами, або російськомовним населенням.

При цьому Путін не відмовився і від спроб укласти всю Україну у сферу російського впливу. Вже наступного дня після кримського «референдуму», пише Сергій Плохій, МЗС Росії представило свої пропозиції щодо врегулювання української кризи: надання російській мові статусу другої державної, формування Конституційних зборів, які представлятимуть всю територію країни, та ухвалення «федеративної» Конституції, за якою українські регіони будуть настільки самостійними, що навіть зможуть вести власну зовнішню політику.

2014 рік

Схожі пропозиції щодо перетворення України на конфедерацію були потім включені до Мінських угод. Тоді, не зумівши розчленувати Україну, Путін спробував підсунути їй троянського коня у вигляді самопроголошених «ДНР» та «ЛНР». Відмова України слідувати цьому плану призвела до нового етапу війни — і це багато хто розумів. Але здається, ніхто не міг собі навіть уявити масштаби того, що станеться лише за кілька років.

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну Сергій Плохій характеризує як «війну ХІХ століття з використанням тактики ХХ століття та зброї ХХІ століття».

Ідеологія цієї війни, зазначає історик, виходить із уявлень про необхідність територіальної експансії, які були характерні для російської імперської епохи. Військова стратегія запозичена Кремлем з доктрин Радянської армії часів Другої світової та післявоєнної конфронтації з НАТО. При цьому сторони воюють за допомогою новітніх зразків озброєнь, зокрема, безпілотників та «розумних» ракет.

Українське суспільство, з яким зіткнулася російська військова машина, виявилося більш консолідованим та гомогенним, ніж те, з яким Путін мав справу у 2014-му. Російський президент розраховував на легку перемогу, проте своєю агресією ще більше згуртував українську націю перед ворогом.

А ще він зруйнував власну міфологію щодо порятунку російськомовного населення України від «нацистів», зазначає Сергій Плохій. Адже основними жертвами бомбардувань стали саме східні міста України, а головним полем бою — український південний схід, де більшість населення говорить російською, а відсоток етнічних росіян найвищий у країні (скажімо, в Маріуполі до початку війни росіяни становили 44% населення).

Російське вторгнення знищило останні залишки віри в те, що українці та російські — братні народи, не говорячи вже про концепт «одного народу», переконаний Плохій. Він докладно описує етапи бойових дій аж до залишення російською армією Херсона у листопаді 2022 року (книгу було закінчено у лютому 2023-го).

Автор аналізує перебіг подій на ключових фронтах: атаку на Київ, окупацію півдня України, битву за Харків та Донбас, контрнаступ України — відновлюючи в пам'яті читача багато вже забутих деталей. Так, Плохій вказує, що Росія першою застосувала касетні снаряди. І що російський генерал Михайло Мізінцев, який командував штурмом Маріуполя, також відповідальний за руйнування в сирійському місті Алеппо.

Деякі підсумки

На момент виходу книги війна, як і раніше, далека від завершення, але Сергій Плохій все ж таки підбиває кілька проміжних підсумків і намагається зробити невеликий прогноз на майбутнє. Він пише: «Російсько-українська війна стала черговим конфліктом у довгій історії національно-визвольних воєн, які беруть відлік від Війни за незалежність США. Вона також належить до довгого списку воєн, що супроводжували занепад і розвал світових імперій. Такі війни неминуче закінчувалися звільненням колишніх колоній та перетворенням метрополій на постімперські національні держави».

Україна, впевнений Плохий, вже відстояла своє існування як незалежна держава, а український народ вийде з конфлікту «згуртованішим і впевненішим у своїй ідентичності, ніж будь-коли у своїй історії». «Заплативши величезну ціну, Україна закінчує еру російського панування у Східній Європі та кидає виклик претензіям Москви на першість на решті пострадянського простору», — вважає історик.

Плохій бачить ще один важливий наслідок нинішньої війни — консолідацію західного світу та подолання його ціннісної кризи. «Для багатьох друзів України ця війна стала не лише найбільшим і найбільш смертоносним конфліктом у Європі з часів закінчення Другої світової, а й першою великою війною після перемоги над нацизмом, у якій було мало відтінків сірого, коли йшлося про моральні аспекти. Це була перша справедлива війна з часів глобального конфлікту 1939–1945 років, у якій із самого початку було зрозуміло, хто агресор, а хто жертва, хто лиходій, а хто герой і на чий бік хочеться встати», — міркує він.

Що ж до самої Росії, то поразка путінізму історично неминуча, вважає Плохій. Коли це станеться, Росія не матиме іншого вибору, «крім переосмислення ідентичності своєї країни, розставання не тільки з імперіалізмом царського минулого, а й з анахронічною моделлю „триєдиного“ російського народу». «Війна поховала надії Росії стати глобальним центром багатополярного світу, котрий розуміють як поділ планети на сфери впливу великих держав», — пише він, відзначаючи, що Росія стає сировинним придатком і молодшим військовим партнером Китаю.

У світлі цього прогноз Плохія на майбутнє досить песимістичний: світ повертається до епохи суперництва «великих держав», а нинішня війна — лише пролог до глобального протистояння об'єднаного Заходу та його союзників з Китаєм.

«Україна з'являється на цій мапі як нова Німеччина часів холодної війни. Її території поділені зараз не просто між двома країнами, а двома глобальними сферами та економічними блоками. Світ повертається до біполярного світу часів холодної війни, центром якого тепер стали не Вашингтон та Москва, а Вашингтон та Пекін», – резюмує Плохій.

Отже, нові потрясіння ще попереду.