Щасливий тринадцятий: після 20-річчя правління Ердогана Туреччина потребує нового президента

Нещодавно The Wall Street Journal назвала ім’я ймовірного наступника Реджепа Таїпа Ердогана на посаді президента Туреччини. Це – його зять, добре відомий в Україні творець безпілотників Сельчук Байрактар. З одного боку, до зміни влади у цій країні іще далеко – чергові президентські вибори там мають відбутися у 2028-му.

Але з іншого – Ердоган сам зазначив, що нині триває його остання каденція, і цими словами він запустив транзит влади та створив відповідні інформприводи. А тому «Центр політичного консалтингу» зібрав усі основні факти, що стосуються президентської влади у Туреччині та ймовірних суперників Ердогана.

Президент Туреччини: 10 фактів про головне

Реджеп Таїп Ердоган, котрий цього року відзначив 70-ліття, перебуває при владі майже 21 рік. У 2003-2014 роках він працював на посаді прем’єр-міністра (а до того був мером Стамбула), а з 2014-го є президентом Туреччини. Він став дванадцятим главою держави, починаючи з 1923 року.

У часи, коли Ердоган очолював уряд, посада прем’єра означала усю повноту державної влади, тоді як президенту відводили церемоніальні функції. Такий стан речей змінювався декілька разів. Перші два президенти, і серед них легендарний Мустафа Кемаль Ататюрк, були ключовими фігурами в країні. Надалі ширший функціонал отримав прем’єр. Потім – знову президент, а пізніше – знову прем’єр.

Після 2014-го, коли президентом обрали Ердогана, він провів референдум, який значно розширив його повноваження. Парламентська республіка Туреччина (якою вона була згідно із конституцією) стала президентською.

У 2018-му Ердоган оголосив дострокові президентські вибори, які він виграв. В країні затвердили нову форму правління: президент очолив одночасно і державу, і уряд. Посаду прем'єр-міністра було скасовано.

Нині президента Туреччини обирають на п’ять років. Глава держави має дуже широкі повноваження: він курує посади суддів та силовиків, призначає міністрів, а ті у свою чергу – губернаторів.

Від президента Туреччини більше не вимагається позапартійність. Саме тому Ердоган зміг залишити за собою посаду голови Партії справедливості та розвитку (ПСР).

Все меншу роль відіграє законодавча влада. Турецька журналістка Елмас Топджу пише про те, що Ердоган «підім’яв під себе парламент». «Урядова коаліція, маючи суттєву більшість, блокує будь-які ініціативи парламентської опозиції та просуває лише власну політичну адженду», – зазначає вона. Наголошуючи на авторитарному стилі правління Ердогана, Топджу додає, що ключові медіа також контрольовані ним.

Інша турецька оглядачка Фірдевс Робінсон зазначає, що Ердоган перекреслив політику Ататюрка з деклерикалізації країни. Саме за його правління зріс вплив релігійної складової, а Туреччина вийшла зі Стамбульської конвенції, спрямованої проти домашнього насильства. Опоненти називають Ердогана «султаном», вказує вона.

Ердоган почав демонтаж світської спадщини Ататюрка, котрий ще у 1934 році перетворив Святу Софію на музей – нині там знову мечеть. Завдяки чинному турецькому лідерові країна ісламізується, вказують оглядачі

А щодо добробуту турків, то економіка у країні зростала, але разом з нею збільшилася інфляція. У 2023 році індекс споживчих цін досяг піку в 86%, і виборці Ердогана стали нарікати, що за два роки ціна на цибулю зросла вдесятеро, пише The Economist.

Останні президентські вибори показали, що Ердоган більше не є однозначним лідером електоральних симпатій, стверджує Елмас Топджу. І це правда: видання Аl-monitor, яке спеціалізується на Близькому Сході, фіксувало минулого року мінімальний відрив Ердогана від більш демократичного кандидата Кемаля Кілічдароглу. Перед першим туром вони набирали відповідно 45,2% та 44,9% відповідно.

Турецький зять: чи замінить Ердогана Сельчук Байкартар?

Та якщо президентські вибори 2023 року Ердоган виграв, то місцеві (проведені у 2024-му) його партія програла. При цьомувперше за 20 років перемогу на виборах здобула опозиція – Народно-республіканська партія Туреччини обійшла правлячу партію президента Ердогана. І це один із сигналів, який свідчить про те, епоха Ердогана добігає кінця.

Ця епоха була довгою, і вже зараз про молодь Туреччини можна сказати: виросло ціле покоління, котре не бачило інших реалій, аніж тих, які склалися при нинішньому керівництві. І це надто скидається на сценарій путінської Росії, аби не побажати туркам  довгоочікуваних змін.

Та чи може стати уособленням таких змін зять Реджепа Ердогана, чоловік його доньки Сюмеє Сельчук Байрактар?

Те, що про нього відомо, не дає відповідь на таке запитання. Сельчуку – 44 роки, цілком очевидно, що він – амбітний, цілеспрямований та є людиною іншої формації. І хоча (з його власних слів) політикою Байкактар не цікавиться, він готовий почути вмовляння тестя і висунути свою кандидатуру на наступних виборах.

«Можливо, я б сказав «так», але це залежатиме від обставин», – заявив Сельчук в інтерв’ю The Wall Street Journal минулої осені на фестивалі Teknofest – тому самому, на якому Ердоган назвав турецьку опозицію фашистами.

Видання називає Байрактара «популярним», але уточнює: популярність прийшла до нього аж ніяк не після того, як він породичався з турецьким президентом.

Саме дрони Bayraktar, які зіграли помітну роль у стримуванні російського вторгнення в Україну в 2022 році, вивели Сельчука у розряд мало чи не національних героїв. Але справа тут не тільки в Україні.

Туреччина потребувала власну зброю як можливість уникнути залежності від західних постачальників. І безпілотники Bayraktar, розроблені Сельчуком, стали частиною бренду Ердогана під час його виборчої кампанії та символом турецької гордості.

Сельчук не хоче у політику, але не знає, як відмовити тестю?

«Цей БПЛА хоч і не був таким досконалим, як американські аналоги, але Сельчук заповнив нішу, створивши надійні дрони, які здатні обходити системи протиповітряної оборони, літаючи низько і повільно», – зазначає WSJ.

Посилаючись на Бурака Кадеркана, професора стратегії Військово-морського коледжу США та експерта з турецької політики, видання додає, що Байрактар цілком може спробувати свої сили на виборах.

Але нагадаємо, що цей потенційний кандидат поділяє як націоналістичні погляди, та і антиізраїльску риторику, яку поширює його тесть. Водночас він засудив російську агресію проти України та зазначив у соцмережі, що підтримує «Крим та Україну, батьківщину наших турецьких братів».

А інші кандидати є?

Про скільки-небудь повний перелік інших претендентів на головне крісло Туреччини говорити поки зарано. Але логіка, за якою розвиваються події в інших країнах, підказує, що свої сили може спробувати «срібний призер» президентських виборів-2023 – Кемаль Кілічдароглу.

А також двоє опозиційних політиків, які балотувалися та перемогли на виборах мерів міст у поточному році. Мова про Екрема Імамоглу, представника Республіканської народної партії, який зберіг за собою посаду мера Стамбула, та його однопартійця Мансура Яваша, котрий є градоначальником Анкари з 2019 року.

Експерт Українського інституту майбутнього Ілія Куса вказує на іще одного потенційного претендента – Хакана Фідана, котрого спікер називає «популярним і нетоксичним силовиком».

Хакан Фідан є нинішнім міністром закордонних справ Туреччини, а в минулому він очолював розвідку цієї країни. Фідана складно назвати опозиційно налаштованим до президента Ердогана – принаймні, він поширює тези подібні до тих, які виголошує глава держави. Фідан, як повідомляє Reuters, лобіює «початок переговорів про припинення вогню в Україні», хоча і зазначає, що такі переговорити дорівнюють визнанню російської окупації.

Міністр закордонних справ Туреччини Хакан Фідан, як і президент Ердоган, хоче «припинення вогню»

А CNN Turk додає, що глава турецького МЗС характеризує російсько-українську війну як безперспективний конфлікт, у якому обидві сторони зазнають втрат. «Ця війна має припинитися зараз. Наш президент (Ердоган) закликає до миру, використовуючи всі свої лідерські якості», – цитує його видання.

Така особиста відданість Фідана Ердогану не робить його претендентом, котрий найбільшою мірою відповідає інтересам України.

Втім, політиком, котрий вже закріпив за собою звання головного опонента Ердогана на наступних виборах західна преса називає аж ніяк не Фідана і навіть не Байрактара. Такою особою є Екрем Імамоглу – перемога останнього на мерських виборах, як зазначає Bloomberg, може дозволити йому одного дня посісти посаду лідера Туреччини. Адже Імамоглу здолав кандидата від урядової партії (ексміністра довкілля Мурата Курума) із перевагою у понад 10%: він набрав понад 51% голосів, тоді як Курум заледве дотягнув до 40%. 

Екрем Імамоглу. Мер Стамбула був навіть фігурантом кримінальної справи – як стверджував він сам, суто політичної та сфабрикованої проти нього владою

Іще більш переконливою була перемога мера Анкари Мансура Яваша, котрий набрав понад 60% голосів, що майже вдвічі переважає рівень підтримки його суперника – висуванця Партії справедливості та розвитку Тургута Алтинока.

Мансур Яваш зауважив, що перемога Республіканської народної партії стає дороговказом для подальшої політики Туреччини

На жаль, з приводу поглядів Мансура Яваша та Екрема Імамоглу на російсько-українську війну не відомо геть нічого. Воно й зрозуміло: представники місцевого самоврядування активно не коментують міжнародні події.

Ба навіть більше: за словами Євгенії Габер, старшої дослідниці Центру досліджень сучасної Туреччини Карлтонського університету, українське питання не звучало навіть під час минулорічної президентської кампанії (за виключенням зернової угоди, котру Ердоган вписав у свій актив).

Габер припускає, що навіть якби на виборах президента Туреччини переміг опозиційний кандидат, у міжнародній сфері ця країна продовжувала би свою політику обережного балансування, але «балансування з проукраїнським відтінком». 

«Опозиція розуміє, що відбувається в Україні. Вони розуміють великою мірою, що таке Росія. Але сказати, що є чітка візія щодо України, є чітка візія того, як виглядає перемога України, що таке програш Росії, безпека в Чорноморському регіоні – все це, на жаль, дуже і дуже на початках. І нам в цьому напрямку ще потрібно багато працювати», – говорить вона.

Кемаль Кілічдароглу. Обіцяє відновити державні інституції та зупинити автократію

Таким чином, покладати особливі надії на турецьку опозицію і, зокрема, на Кемаля Кілічдароглу не варто, хоча останнього і вважають прозахідним політиком. Розраховувати, таким чином, варто лише на самих себе. Ататюрк казав, що «сплячі народи або зникають, або просинаються рабами». Тож очі варто тримати розплющеними – для вчасного розпізнавання того, хто із сусідніх лідерів годиться нам в друзі або, як мінімум, у партнери.