Релігія як виправдання злочинів. У що вірять росіяни?

Незламність українських воїнів, котрі захищали «Азовсталь», російські пропагандисти пояснили заледве не впливом чорної магії. Наратив про поклоніння «українських націоналістів» Перуну поширюють підконтрольні Кремлю мас-медіа – так, зокрема, «Комсомольська правда» прямо назвала «українські нацбати» язичниками – на противагу християнам, які протистоять їм з російського боку.

Дихотомія «свій – чужий», «хрещений – нехристь» – це, загалом, нове слово в російській пропаганді. Згадаємо, що війна, розв’язана Росією у 2014 році, буцімто мала на меті захист «упосліджених» росіян українського сходу, котрі потерпали від систематичного гноблення з боку Києва. Війна ж, розширена та посилена нашим ворогом у 2022-му, нібито мала убезпечити Росію від загрози НАТО. Тепер до сумбуру мотивів як першої агресії, так і нинішнього широкомасштабного вторгнення додається ще й релігійний штрих. Мовляв, Путін мало чи не став на захист святої віри та оголосив хрестовий похід проти нечестивців.

Проте не зрозуміло, чому, власне, Москву так лякає відхилення та / або повна відмова від християнських догм і норм поведінки. Журналістські розслідування місцевої преси, а також одкровення колишніх друзів чи соратників Путіна, котрі нині стали опозиціонерами та віщають з екзилу, говорять про те, що сам російський лідер не цурається язичницьких обрядів. Пошуковий запит «Путін та шамани» видасть безліч цікавих сторінок. На них йтиметься про схильність Путіна до езотирики, до дикунських обрядів на кшталт купання в оленячій крові тощо. Поміркувати про такі речі полюбляє, приміром, російський публіцист Владімір Соловей, котрий наполягає на тому, що має доступ до певного інсайду.

Втім, незалежно від того, правду кажуть Соловей та йому подібні, чи просто діляться власними фантазіями, ми маємо розуміти, що в Росії існує Путін для внутрішнього вжитку та інший – потайний – Путін, правду про якого знає, можливо, лише дуже вузьке коло найближчих фаворитів. Цей другий «кріпто-Путін» цілком здатен на купання в крові чи інші ритуальні безумства, тоді як його офіційна іпостась сумлінно ходитиме до церкви на релігійні свята абощо.

Проте на кого розрахована телекартинка, на якій Путін з хрестом на оголеному торсі відважно стрибає в ополонку? Одновірців Путіна, тобто християн, в Росії налічується близько 85 млн – це за самоідентифікацією, повідомляють джерела. При цьому мусульман – до 9 млн, протестантів – до 2 млн, католиків – близько 1 млн, буддистів – біля 550 тисяч і лише 50 тисяч юдеїв. Остання цифра загалом є дуже цікавою, оскільки, виходячи з етнічного принципу, тобто кількості євреїв, що проживають в Росії, число тих, хто практикує іудаїзм, мало б бути в рази вищим.

Тут можна припустити, що російські юдеї не вважали за потрібне давати правдиву відповідь на запитання про свою конфесійну приналежність. Така версія має право на існування, і на це є щонайменше дві причини. По-перше, офіційна статистика все одно відображуватиме некоректні цифри. Так, зокрема, голова «Мусульманського комітету» Гейдар Джемаль вважає, що дійсну кількість мусульман на Росії приховують і що їхнє справжнє число наближається не до 9, а до 30 млн. А щодо другої причини, то, як випливає з цьогорічної доповіді Державного департаменту США, у 2021 році Росія посилила переслідування за релігійною ознакою.

Загалом же цю країну визнано одним з найбільших порушників прав людини на вільне віросповідання. І тут Росія потрапляє в одну компанію з режимом Талібану, який винищує іновірців, а також з владою Китаю, де відбувається пригнічення мусульманських уйгурів та інших релігійних меншин. Іншими словами, відкрито заявляти про свою конфесійну приналежність в Росії може бути небезпечно. Чи, як мінімум, невигідно. Відтак громадяни, котрі не належать до «титульної» маси віруючих, воліють мовчати про те, якому Богу вони моляться.

А тим часом цікаво, що в доповіді Держдепу наступ Росії на релігійні свободи згадано й у контексті російсько-української війни. «Президент Путін намагався виправдати безпідставний і неспровокований напад на Україну кричуще брехливим приводом – денацифікацією. Світ бачить цю брехню і натомість є свідком російського брутального переслідування релігійних лідерів та руйнування релігійних об’єктів», – коментує звіт спеціальний посол США у справах міжнародної релігійної свободи Рашад Хусейн.

Світ дійсно стає свідком цинічних атак російських військ на українські культові споруди. Один з останніх таких ударів прийшовся по Всіхсвятському скиту Святогірської лаври – дерев’яний скит вигорів аж до фундаменту. В цілому ж, як зазначає президент України Володимир Зеленський, «за час повномасштабної війни російськими обстрілами зруйновано або пошкоджено 113 церков». І це, напевно, ще далеко не повний мартиролог наших втрат – з огляду хоча б на те, що війна триває й досі.

Проте як все таки інтерпретує Росія власну агресію в ключі християнського «не убий»? Чи тут вся справа в тому, що нас вважають язичниками?

Останнє пояснення може мати місце також, проте весь спектр доводів на користь війни самим лише «ідолопоклонством» українців, чи то пак «українських націоналістів», не вичерпується. Російська імперська ідеологія відзначається як певною варіабельністю, так і лабільністю, вона – за потреби – може просувати свої наративи відразу у кількох доктринах.

Одна з таких доктрин відсилає нас до 2014 року, коли російському плебсу згодовували тези про громадянську війну в Україну. Зараз – в контексті християнства – мова йде не так про громадянську, як про «братовбивчу» війну. Звертаючись до свого духовного лідера, УПЦ МП ще 28 лютого 2022 року просила патріарха Кирила «підсилити молитву за багатостраждальний український народ» та «сказати слово щодо припинення братовбивчого кровопролиття на українській землі».

Проте слід розуміти, що слова про «братовбивчу війну», які походять з РПЦ, не мають на увазі війну росіян проти українців. Це війна – в тлумаченні російських ідеологів – українців проти українців. Тобто українців Києва, заходу та центру проти українців сходу. Росія ж тут традиційно «ні при чому», вона, мовляв, вимушена вв’язалася у цю довготривалу агресію – як арбітр, як рефері – щоб напоумити наш народ, як йому жити в мирі, не скоюючи «Каїнів гріх». Місія Росії тут миротворча, як справжньої християнської країни, яка навчає любові, заряджаючи, щоправда, цю любов у крилаті ракети та багатотонні бомби. 

Отож, ми маємо вже два пояснення російсько-української війни, побачені крізь церковну призму. Перше: українці – це язичники. Друге: українці – це християни, але християни «неправильні», такі, яких силою російської зброї можна і треба наставити на істинний шлях та відучити вести «братовбивчі» війни. Те, що такі пояснення між собою не стикуються, взагалі не хвилює російську пропаганду. Бажання демонструвати переконливість ніколи не було її сильною стороною.

Втім, є ще й третє пояснення, за яким українці – одне велике зло. Його онтологія вже не лежить в площині релігії, цим злом просякнуті всі сторони буття: духовна, політична, економічна. Українці (в дзеркалі роспропаганди) – це бандити, нацисти, бандерівці. Це ті, хто вбиває «дітей Донбасу» і підступно ховає свій хліб від голодуючих Африки, не даючи згоди на план Путіна по вивозу зерна через Маріуполь чи Білорусь. Таким чином, дії Росії в Україні презентують як дещо більше, аніж просто «примус до миру» одного з двох братів, котрий підняв руку на іншого. Це вже місія планетарного масштабу, покликана звільнити Землю від світового зла.

Така концепція не могла не лягти на душу РПЦ, бо релігійна апологія війни просто зобов’язана нести на своїх знаменах гасло про боротьбу зі злом в ім’я добра. Тим паче, що нинішня церква в Росії – це плоть від плоті її режиму, це дуже вагомий державотворчий інститут, на тісній спілці якого з режимом і базується імперська політика Москви.

Тож недарма у восьмі роковини «возз'єднання Криму з Росією» на мітингу під гаслом «За світ без нацизму» Путін обґрунтував боротьбу з «українським нацизмом» цитатою зі святого Іоанна про те, що не існує більшої любові, аніж покласти життя за друзів своїх. Закликом до захисту християнських цінностей (у його розумінні) кремлівський вождь, по суті, сформулював технічне завдання для підконтрольної йому церкви: рухатися у руслі цього ТЗ і пояснювати сенс війни посполитим саме так, а не інакше. Ми, мовляв, воюємо і жертвуємо своїми життями тому, що несемо добро, і цим добром перемагаємо вселенське зло, що його втілює Україна та її західні союзники.

Якщо на хвилину припустити немислиме та уявити, що завтра РПЦ захоче зняти полуду з очей своїх прихожан і покаятися перед ними, сказавши, що війна Путіна – це і є найбільший гріх сьогочасного світу, а сам президент РФ – порушник усіх писаних та неписаних заповідей та етичних норм, це означатиме для церкви кінець її взаємодії з російської державою. А такого вона собі дозволити не може.

Бо російська церква має свій власний зиск від війни з Україною, а саме – закріплення претензій на так звану «канонічну територію» РПЦ. Територію, котра почала вислизати з її рук з початком української Незалежності, а ще більшою мірою – з отриманням автокефалії, наданої нам Константинопольським патріархатом. Додамо до цього і зусилля проукраїнської спільноти по обмеженню впливу УПЦ МП –  філії РПЦ, зусилля, які відобразилися у спробах парламентарів закріпити заборону діяльності РПЦ законодавчо.

Таким чином, симбіоз церкви та путінського режиму є взаємовигідним для обох сторін. Війна за відновлення контролю не лише над українською державою, але й над українськими православними є їхньою спільною метою. І церква буде пояснювати сенс поточних подій у відповідності до кремлівських методичок. Чи віритиме їй її паства? Власне, якщо паства вірить умовному «телевізору», то чому б їй не взяти до уваги слова, сказані з найближчого амвона? А що стосується відповідності масових вбивств християнській любові, заповіданій тим таки святим Іоанном, то росіяни давно звикли жити у стані розколотої свідомості. Їм не болять протиріччя їхньої дійсності, як не болить і пролита ними кров.

Формуючи нашу стратегію оборони та протистояння ворогу, українцям слід брати до уваги і те, що ми з росіянами не є братами й у релігійному розумінні цього слова. Братерство згадуваного тут Каїна з Авелем було розірвано вбивством останнього. Інакшої інтерпретації подій Біблія не передбачає, не будемо і ми перегинати палицю у спробах зрозуміти, чи, не дай Бог, пробачити тих, хто підняв на нас зброю.