А Пушкіна-то за що?...

Вчора у Києві нарешті демонтували пам’ятник Пушкіну. «Кот учоний» відбув у неіснуюче «Лукомор’є» «говорить сказку» про міць російської зброї та російської держави. Кияни вже обговорюють, кого б посадити на залишений без діла постамент, пропонуючи, наприклад, пса Патрона. Але, можливо, хтось ностальгує за автором «Людмили та Руслана», а хтось, ймовірно, й досі щиро дивується (так, на дев’ятому році війни!), бо «Пушкіна-то за що?».  Якщо ви відчуваєте, що ваша русофобія – все ще недостатня, читайте далі, і знатиме про Пушкіна трохи більше, ніж це подавала шкільна програма.

Для громадян, які сумніваються у необхідності перейменування вулиць та демонтажу пам’ятників, пов’язаних з СРСР або з російською імперією, було свого часу запущено чат-бот «А Пушкін вам що зробив?». Цей бот розжовує позицію не тільки Пушкіна, а й інших «свєточей» з Росії та ілюструє їхнє ставлення до України.

І не тільки до України. Власне, якщо говорити про Пушкіна, то його імперіалізм чудово прослідковується на прикладі не лише антиукраїнської «Полтави», але й на прикладі ряду творів, що принижували Польщу та позбавляли її права на вільний від російських царів спосіб життя.

У цій країні в 1830-31 роках тривало національно-визвольне повстання проти Російської імперії, яке жорстоко придушили. Польща була поділена на губернії, Сейм як законодавчий орган скасовано, військо ліквідовано, натомість окупанти ввели в обіг російську грошову систему тощо.

Пан Пушкін відгукнувся на ці події двома віршами, їх назви – «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина», які були написані під час осади Варшави, а вийшли друком після її взяття. Ці твори просто палають російським шовінізмом і возвеличують імперіалізм Росії.

Ось лише кілька питань «руского міра» в формулюванні Пушкіна: «Славянские ль ручьи сольются в русском море? Оно ль иссякнет? вот вопрос»… І далі: «Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды, От финских хладных скал до пламенной Колхиды, От потрясенного Кремля До стен недвижного Китая, Стальной щетиною сверкая, Не встанет русская земля?...».

«Руская земля», як бачимо, мала бути просто-таки скрізь – і у Фінляндії, і на Кавказі, і мало чи не у Китаї. Що ж стосується Польщі, то трактування її території Пушкіним як питомо російської, взагалі не викликає сумнівів.

Доньці полководця Кутузова Єлизаветі Хитрово Пушкін, наприклад, писав таке: «…и мы получим Варшавскую губернию, что следовало осуществить еще 33 года тому назад» – цей лист датовано січнем 1831 року. А ось що він зазначав у листі до Петра Вяземського від 1 червня 1831 р.: «Но все-таки их [поляків] надобно задушить, и ваша медленность мучительна. Для нас мятеж Польши есть дело семейственное, старинная, наследственная распря; мы не можем судить ее по впечатлениям европейским…».

Згадку про польське повстання 1830−1831 рр. як «славянский спор» знаходимо й у вірші «Клеветникам России», в котрому й литовців зачислено до слов’ян на тій підставі, що вони входили до польсько-литовської держави.

Цим віршам Російська імперія приділяла величезне значення. Про це свідчить факт того, що вони разом із віршем Жуковського «Старая песня» були видані окремою книжкою «На взятие Варшавы». Тобто ці поезії були демонстрацією цілком конкретної ідеології, втіленням основ все того ж таки «руского міра».

Як писав Чаадаєв у листі до Пушкіна: «Стихотворение «К врагам России» в особенности изумительно; это я говорю вам. В нем больше мыслей, чем их было высказано и осуществлено за последние сто лет в этой стране». Там же він зазначає: «Вот, наконец, вы – национальный поэт».

Це не просто похвала Пушкіну-поету, це – визнання Пушкіна тим, хто наново – поетично – сформулював відому доктрину Філофея про «Москву – третій Рим».

У своєму маніфесті «Клеветникам России» Пушкін закликав французьких депутатів, а тих митців, які підтримали польське повстання (Гюго, Беранже, Жюльєна, Делавіня), не втручатися до слов’янських справ. Фактично йшлося про вимогу не реагувати на російський імперіалізм щодо Польщі й тих литовських, білоруських, українських земель, котрі входили до її складу, але історично мали належати, за Пушкіним, Росії: «За кем останется Волынь? / За кем наследие Богдана? / Признав мятежные права, / От нас отторгнется ль Литва?..».

Пушкін, як свідчить його листування, від початку польського повстання переймався, щоб у Росії не повторилися події 1812 року, адже поляки воювали на боці Наполеона, тому й закликав Кутузова у вірші «Перед гробницею святою»: «Встань и спасай царя и нас». А в поезії «Бородинская годовщина» зустрічається і образ іншого «святого» з російського пантеону, душителя європейської свободи Суворова: «Восстав из гроба своего, / Суворов видит плен Варшавы…».

Загалом тема пушкінського імперіалізму невичерпна. Окремо можна проаналізувати його поезії, спрямовані проти північно-кавказького визвольного руху, як-от «Кавказкий пленник» («Смирись, Кавказ: идет Ермолов!»). Або ж – зупинитися на вище згадуваній «Полтаві», надто очевидному для всіх прикладі, де гетьман Мазепа наділений такими епітетами, як «підступний», «лютий», «хитрий», «холодний», «згубник», «лукавий», «змій» тощо.

Та в кожному разі, для будь-кого, не зашореного радянсько-російською ідеологією, очевидно, що Пушкін – це і є Путін, хіба що останній гірше володіє своїм язиком (і язиком, і мовою, як на те пішло).

Як писав колись колега «вєлікого руского поета» Маяковский, «мы говорим Ленин, подразумеваем – партия, мы говорим партия – подразумеваем Ленин», отак і тут: ми кажемо «Пушкін», а маємо на увазі «Путін». А ще маємо на увазі те, що з обома слід покінчити – різними способами, але покінчити неодмінно.

І перший вчора вже пішов…