Олесь Доній: Не відчуватимемо єдність з Донбасом, Одесою, Харковом – програємо
Наталія Лебідь
Олесь Доній – якщо йти за асоціативним рядом – це витоки нашої революційності та ціла низка цікавезних культурних проєктів. Це – організатор студентського голодування у 1990-му та натхненник «Останньої барикади» у 2001-му. Це – руйнатор чужих міфів, чи то пак стереотипів, і, можливо, творець власних утопій. Його концепцію «25 сходинок до суспільного щастя» хочеться обговорювати, проте не все в ній видається таким, що може бути досягнуто тут і зараз.
Приміром, сходинка «Учись отримувати гідну платню» мала б передбачати бездоганно працюючу судову систему. Куди – в разі потреби – можна звернутися з позовом на працедавця та відстояти свою фінансову гідність. Проте таку судову систему ми не побудували, як і багато чого іншого. На це у Олеся є інша сходинка – «учись обирати», в даному випадку – владу, яка в синергії із соціумом мусить дати йому все, що потрібно.
Одним словом, процес досягнення суспільного щастя (саме суспільного, а не індивідуального) – й справді штука складна та така, котра має чимало сходинок. І ми в цьому процесі стоїмо десь біля підніжжя довгого й важкого шляху нагору. Але щоб збагнути, чому наша еволюція так відчутно гальмує, слід згадати її посестру-революцію, зокрема, ту, котру влаштувала українська молодь 32 роки тому.
2 жовтня 1990 року розпочалася протестна кампанія групи студентів, які сформулювали п'ять вимог до тодішньої влади УРСР. Вони хотіли, аби Україна не підписувала новий союзний договір, провела перевибори Верховної Ради, зорганізувала проходження строкової служби українцями винятково на території України, націоналізувала майно Компартії та комсомолу та відправила у відставку прем’єра Масола.
За виконання цих вимог біля 130 юнаків та дівчат розгорнули наметове містечко в центрі Києва та розпочали голодування. Їхня акція тривала до 17 жовтня, коли ВРУ погодилась частково задовольнити вимоги студентів. І це було безпрецедентно. Здавалось, що трансфер до суспільних змін розпочато, проте потім «щось пішло не так». Що саме сталося згодом – про це ми й розмовляємо з Олесем Донієм, співголовою студентського голодування та «Революції на граніті».
Олесю, ви казали в одному з ефірів, що якби у жовтні 1990-го була виконана вимога щодо перевиборів до ВРУ, Україна жила би зараз як у Польщі чи деінде в Європі. Але у 1990-му парламентські вибори пройшли навесні. Комуністична «Група 239» стала більшістю. Звідки у вас така впевненість у тому, що вже восени того ж року склад парламенту був би якісно іншим?
Почну з того, що з п’яти наших вимог три сформулював я як голова Української Студентської спілки, а ще дві – львів’яни. Вимоги відрізнялися, але, щоб не сперечатися, ми їх об’єднали. І перша з них – моя вимога – це перевибори Верховної Ради.
Чому це було важливо? Тому що йшлося про унікальний проміжок часу. Суспільство прагнуло змін, а комуністична влада хиталася. Так тривало буквально кілька місяців. Цей проміжок завершився 1 грудня 1991 року, і ми програли у якісних змінах.
Ані після Помаранчевої революції, ані після Євромайдану такі якісні зміни були вже неможливі в їх повному комплексі. При цьому часова різниця між нашою студентською та оксамитовими революціями Центральної Європи становила близько року. Прихід у Польщі до влади «Солідарності», «Празька весна», «пісенні революції» Балтії – все це датовано 1989 роком. Наша революція – це 1990-ий.
І що ж сталося потім? Наше відставання від цих країн становило 10 років, пізніше – 20 років, а тепер вже й усі 25. І то – якби не було війни. Приблизно за чверть століття ми могли би наздогнати ці країни, і це в кращому випадку та в умовах миру. Тому що після 1991 року у нас стався спад у багатьох аспектах. Головні проблеми навіть не в економічному гальмуванні, а в ідейному відставанні.
Але якщо повернутися до 1990 року, то тоді була можливість змінити керівництво Верховної Ради, та й весь депутатський корпус. Але біда цієї ідеї в тому, що вона народилася у вузькому студентському середовищі. Вона стала вимогою групи студентів, але не стала вимогою контропозиції, тобто Народного Руху, «Народної ради» тощо («Народна рада» – назва опозиції у ВРУ І скликання, включала 125 депутатів – Авт.).
Постійно підкреслюю те, що найбільший тиск на нас чинили не Компартія і не КДБ, а якраз НРУ і «Народна рада». Вони приходили і казали: «Хлопці, ви класні, але приберіть зі свого списку одну вимогу». Вимогу щодо перевиборів. При цьому вимоги львів’ян – відставка Масола і проходження українцями армійської служби на території України – відповідали тим ідеям, які просував Народний Рух. З цим не було проблем.
До наших же вимог керівництво Народного Руху доростало поступово – зокрема, і до перевиборів парламенту. Вони підняли це питання через два роки, коли було вже запізно.
А ми тим часом наполягали і на націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, бо якщо вже йшлося про перевибори, їхні учасники повинні бути в рівних умовах. А не в ситуації, коли один з гравців – КПРС – володіє майном, грошима, можливостями впливу.
Але в Народному Русі нам нагадували про те, що біля третини мандатів і так належить їм. І що право виступати з трибуни вони мають – то ж навіщо перевибори? Я відповідав на це, що головне – не виступи, а можливість керувати процесами, мати 50% + 1 голос. Але більшість з них цього не зрозуміла, за винятком хіба що невеликої групи на чолі зі Степаном Хмарою. Контреліти були не готові до таких змін.
Ви, одначе, так і не пояснили, звідки взялася би якісно інша Верховна Рада. Припустимо, перевибори відбулися, і Народний Рух отримав більшість. Але якщо вони, за вашими ж словами, були не готові до змін та мали одне бажання – виступати з трибуни, то яка користь була б з членів НРУ і з перевиборів загалом?
Все так, але є «але». Переконаний у тому, що перша каденція ВРУ є найбільш прогресивною та крутою. Навіть при тому, що більшість там становили комуністи. В чому ж її відмінність від решти?
Гроші ще не працювали…
Не тільки. Ця Верховна Рада складалася із самодостатніх особистостей. Комуністи були «червоними директорами», головами колгоспів – вони звикли керувати і були здатні оволодівати інформацією. І приймати самостійні рішення – а в подальшому ця здатність зменшувалась і зменшувалась. Навіть комуністи у першій Раді діяли так, як вважали за необхідне, а не виконували сліпо вказівки Гуренка (Станіслав Гуренко – перший секретар ЦК КПУ – Авт.) або когось іще.
Іншими словами, рухівці також були здатні до оволодівання інформацією, а відтак – і новими ідеями…
Безумовно. Але Верховну Раду не переобрали ще й тому, що мав місце консенсус еліт щодо недопущення змін у її стінах. Студентські ватажки мали всі шанси пройти до ВРУ. Ми приймали резолюцію у місті – тоді ще Дніпродзержинську – про необхідність створення партії на базі студентських організацій, щось на кшталт «Фідес» (Fidesz – Угорський громадянський союз, одна з двох найбільших політичних партій Угорщини, утворена у 1988 році – Авт.). Тоді «Фідес» була ще нормальною, це була молодіжна партія, з віковим цензом до 35 років...
Так от, Верховна Рада проголосувала за недопущення нас до виборів. Просто підняла віковий бар’єр для кандидатів у депутати з 21 року до 25-ти.
А потім до негативних процесів додалася меркантилізація еліт, котра раніше була властива компартійному середовищу. Один з механізмів такої меркантилізації – роздача депутатам квартир – є законним, але він привів до деградації еліт. І багато «демократів», «націоналістів» залюбки брали ці квартири. А якщо квартир не вистачало, отримували гроші в еквіваленті.
Я, наприклад, коли став депутатом, свідомо знехтував можливістю виписатися з Києва і «переписатися» у передмістя, а відтак отримати квартиру в столиці. Але така можливість була, і вона означала (для тих, хто нею скористався), що вони прийшли у Раді не задля втілення ідей, а задля реалізації своїх власних інтересів. А якщо у людини немає етики самообмеження, вона зрештою деградує.
Отаке наше відставання в ідейній сфері – воно насправді передує всьому, тобто нашому відставанню в усіх інших сферах. Тому останнім часом я і працюю наполегливо над концепцією «25 сходинок до суспільного щастя» і впевнений в тому, що доки в соціумі не відбудеться світоглядна трансформація, країна буде приречена на відставання.
Говорячи про відставання, ви не згадуєте російський чинник. Та ж Польща не мала в своєму складі чверті країни, заселеної вихідцями з Росії. Маю на увазі наш Донбас, який, за твердженням науковців, чи не найбільше постраждав від Голодомору, а відтак був заселений ворожими до України елементами з-за «порєбріка». А тому питання: як співвідносилися у 1990-1991 роках симпатики Компартії (котрі знову підтримали би її на виборах) із регіональним розподілом електорату?
По-перше. Якщо говорити про найбільш постраждалі від Голодомору регіони, то це сільські регіони. А не міські, тобто не ті області, де є скупчення індустріальних міст. Чернігівщина, Полтавщина, Київщина – ось регіони, де вимирало село. Саме вони страждали в рази більше, а на Донбас навпаки тікали мешканці сіл – щоб вижити. І вони виживали.
Донбас був однією з найбільш урбанізованих частин України, і в цьому відповідь на ваше запитання, а не в тому, що туди цілеспрямовано завозили свідомих ворогів.
По-друге, загалом усі міста України не були питомо українськими, якщо говорити про етнічність. Подивіться переписи, які велися з кінця ХІХ століття. У містах Правобережжя було широко представлене єврейське населення. Аналогічна ситуація і в Галичині. У містах, про які ми думаємо, що вони зроду-віку є україномовними, могло бути до 90% єврейського населення. Як у Стрию, зокрема. А були й такі, де українців, євреїв та поляків було приблизно по третині – у тому ж Львові, приміром.
А на Лівобережжі населення міста були здебільшого російськомовними чи зовсім зросійщеними. Хоча якщо місто було поодиноким серед сіл, то вплив на нього чинило саме село, і таким чином відбувалася українізація. Але якщо місто перетікало в місто, як на Донбасі, русифікаційний потік вже ніщо не спиняло. Чим далі просувалася урбаніка, тим менше залишалося української мови.
Виходить так, що урбанізація – це зло для національної ідеї…
Так було скрізь. Питання не лише в Україні. Візьміть Чехію: там були чеськомовні села та німецькомовні міста. Тобто будь-яка імперія передусім впливає через міста. Бо й культура, освіта, фінанси – все це йде через міста. І це об’єктивний процес.
Складніша проблема з Кримом. Там русифікація пов’язана не стільки з урбанізацією, скільки з депортаціями кримськотатарського народу. Хоча і там сільське населення було місцями україномовним, тож якби Крим не відійшов у 1921-му до складу Росії, його нинішній склад мало б відрізнявся від того, який зараз проживає, скажімо, на Запоріжжі, де є змішане населення.
Самосвідомість є як одинарною (індивідуальною), так і множинною, і за неї можна і треба боротися. На неї можна впливати. Це стосується як етнічної самоідентифікації, так і політичного вибору, а також вибору етичних норм поведінки тощо. Я постійно нагадую про це тим своїм товаришам, які у 2019 році почали ображати політичних опонентів, називаючи їх «малоросами» абощо. Я кажу в таких випадках, що якби ми у 1990-му ображали українців, які не хотіли незалежності України, ми би її не досягли.
Але ми йшли тоді з «філософією серця». А об’єктивна реальність була такою, що незалежної України наприкінці 1980-х не хотіла переважна більшість. Згадайте хоча б березневий референдум 1990 року, який ми програли. Адже це була найкраща соціологія! Лише три західноукраїнські регіони та Київ проголосували проти нової союзної держави, а решта виборців підтримала Горбачова…
І як же себе ідентифікували ті, хто висловився за перебування України в складі «оновленого» СРСР?
Як українці, безперечно.
Тобто етнічна самоідентифікація не корелює з ідеологічною?
Корелює. Просто у нас спрощена уява про багато речей. Етнічна самоідентифікація – це не обов’язково про незалежність. Українська ідея не була статичною, вона варіювала протягом століть. І до ідеї незалежності українці прийшли не відразу. І далеко не всі. Частина українців протягом століть дотримувалася проросійських ідей, частина – пропольських, частина – проугорських, частина – прорадянських.
У нас в країні не кілька тисяч громадян – тих, що послідовно боролися за незалежність. Ні, нас більше.
І, до речі, дехто за життя мав множинну самосвідомість. Міг бути в УНР, згодом в Білій армії і ще згодом в Червоній. І все це – українці. Переважна частина військ УНР перейшла зрештою до Червоної армії, як би нам не прикро було про це говорити.
Згадаймо Омеляна Волоха (перейшов від УНР на бік радянської влади – Авт.), Юрія Тютюнника (генерал-хорунжий армії УНР, який згодом брав участь у «антигетьманському повстанні» – Авт.), Никифора Григор’єва (штабс-капітан Російської імператорської армії, згодом – підполковник армії УНР, ще згодом – учасник «Отаманщини» – Авт.). І це я не кажу про УГА (Українську Галицьку армію – Авт.), яка в повному складі перейшла до лав Червоної армії…
У нас просто люблять згадувати про один проміжок біографії людини – той, котрий подобається.
Дивіться, свого часу значна кількість українців обрала комуністичну ідею. На наш погляд – помилково. Але тут треба розібратися в тому, чому вони обрали комуністичну ідею? В чому була помилка Центральної Ради, приміром? Але ми не звикли критично осмислювати такі речі. А нинішня російська фашистська агресія позбавляє нас останнього шансу на таке осмислення. Бо є «ми» і є «вони». І поміж «нас» ми вже не можемо дозволити собі сумніви.
Так і є. Зараз не на часі розбирати стосунки Григор’єва та УНР та їхні помилки…
Про що й мова… Російська фашистська агресія відкидає нас ще далі від Європи. Ми не можемо дозволити собі дискусії, переосмислення історії тощо. Зараз не час для роботи над помилками, зараз час на те, щоб давати відсіч. Ця наволоч Путін відкинув нас назад по багатьох аспектах. А будь-яка війна не сприяє емпатії, вона сприяє підвищенню градуса агресії в соціумі. І саме тому багато з тих, хто сьогодні виїхав з України, не повернеться назад. Незалежно від ситуації на фронті. Люди просто тяжітимуть до соціумів, де нижчий рівень протиріч.
Скажіть, тоді, у 1990-му, ви ще не замислювалися про збереження Україною ядерного статусу, про входження її до НАТО, про інші речі, які підсилили б нашу безпеку? Якби ви знали, яка війна гряде попереду, ви б доповнили ваш пункт про непідписання союзного договору додатковими запобіжниками?
Кожному часу – свої вимоги. Кожній акції – свої вимоги. За одну акцію не варто писати кондуїт, який ніхто не зможе осилити. Вимоги мають бути прості, зрозумілі та такі, які можна донести до широких мас.
Помилка Верховної Ради у 1990-му була в тому, що депутати дали нам годину прямого ефіру – як я цього й вимагав, виступаючи у парламенті. Я визначив, що п’ять студентів озвучать п’ять наших вимог. Без підготовки, без попередніх домовленостей. І протягом години ми розтлумачили ці п’ять вимог. Простими словами. Саме так: вимоги важливо не лише сформулювати, їх треба ще й дохідливо передати.
До речі, після цієї години ефіру ми оголосили про загальноукраїнський страйк. Не загальностудентський, а загальноукраїнський. А вже після цього Верховна Рада була змушена піти на поступки. І саме тому, що ми донесли наші вимоги до суспільства.
НАТО в ті часи?.. Звісно, що про нього майже ніхто не думав і не говорив.
Говорити треба було про інше. Про головну помилку, яка підірвала боєздатність України.
Маєте на увазі відмову від ядерної зброї?
Ні. Навіть не це. Найбільша помилка – це згода Кравчука на базування Чорноморського флоту Росії в Криму. Спочатку Україна оголосила своїми всі військові підрозділи, з ЧФ включно. Потім почалися перемовини про те, щоб Росія могла перебазувати свої кораблі. А потім вийшли на угоду, що її флот залишиться в Криму. Тоді це питання не дотиснули. А все тому, що еліти не виявили в ньому зацікавлення. І Кравчук в першу чергу, адже він взагалі був проти незалежності, він знаходився по інший бік барикад.
Але незалежність впала йому просто з неба. Не Україні, ні – Кравчуку. Ми боролися, ми йшли на жертви, а йому незалежність впала. Через це вона не була для нього настільки цінна, як для нас. І в тому, щоби йти на кроки, які могли б цю незалежність убезпечити, він не завжди був свідомий. Те, що виглядало неприйнятним для нас, для частини комуністичної номеклатури було нормою…
Знаєте, я був останнім з депутатів, які прорвалися до Криму в березні 2014 року. Інших антиукраїнських збройних сил, крім, власне, військових Чорноморського флоту, які би там перебували, просто не було. І це – завдячуючи підписаним Кравчуком угодам. А от якби не було ЧФ, не було б і проблем. Росія не зважилася би на анексію без опертя на силовий блок, а силовий блок в Криму уособлював Чорноморський флот.
А олігархізація не підірвала обороноздатність України? Не напряму, не так, як це зробила наявність на нашій території чужоземних військ, але все-таки… І до цього ж питання: як можна було завадити розвитку олігархії? Власне, старт їй був даний тим, що почалася скупка державних підприємств за безцінь…
Не зовсім так. Тут ми знову повертаємося до моїх «25 сходинок». Там у мене є пункт, який звучить так: «Сприяй конкуренції, а не монополії». Будь-яка монополія є небезпечною та руйнівною. Як в економіці, так і в політиці. Без противаг у вигляді альтернативи монополія спрямована на пригнічення. При цьому будь-який бізнес прагне стати монополією. І якщо у нього немає стримуючих факторів, він йде саме в цьому напрямку.
У США це зрозуміли досить рано, ще в 1890-му, коли ухвалювали антимонопольне (антитрестовське) законодавство. В Україні ж з цим також вийшла недоробка. Ми про це не думали. «Ми» – це не тільки студентський рух, але й наші старші товариші, які страждали від радянської освіти та нерозуміння ваги грошей. Хоча у партноменклатури такі знання якраз були. І вона подбала про те, аби призначити своїх людей на посади бізнесменів.
Скупка держпідприємств була вже згодом. А перед тим економіку поділили між вихідцями з номенклатури КПРС, комсомолу та КДБ. Потім поділилися ще й з криміналітетом. Це і були чотири складові української фінансово-промислової системи, або олігархату. Тут по прізвищах можна вгадати, що кому відійшло. Банківська система дісталася, приміром, креатурам з номенклатури комсомолу.
І вже під них прописували певні механізми, правила гри. Банківська система була створена без жодної приватизації, але вона теж відбулася. Причому – під конкретних людей.
Стривайте, а як це відбувалося технічно? Зібрався десяток всесильних, така собі масонська ложа, і почав ділити ласі шматки? Цьому дамо банки, цьому – енергетику, цьому – метал тощо?
В принципі, так. Під всіх цих людей потім виписували умови конкурсів абощо. А якщо якийсь чиновник був не готовий виписувати умови, міняли чиновника. Згодом від цих десяти всесильних відбрунькувалися нові «паростки», і Україна стала лише виглядати державою з колегіальним управлінням, яке тим не менш підпорядковувалось одній особі – президенту. Але це вже в часи Кучми. А на початку 1990-х існували умовні кілька десятків тих, хто все вирішував.
І, звісно, нікого з них не цікавив військово-промисловий комплекс України, щоб його розвивати та насичувати новою зброєю?
Військово-промисловий комплекс їх дуже навіть цікавив, але для того, щоб поділити та продати.
Тому наша армія в 2014 році й була гола та боса? Корінням це туди йде?
Так. У 1990-1991 роки, коли партноменклатура, не замінена на виборах і не зацікавлена у незалежності, долучилася до створення олігархічних груп, які згодом все розпродували.
Ви маєте рацію, коли кажете, що війна ще більше відкотила назад наші шанси на розвиток та поступ. Проте, можливо, плюс тих випробувань, у які ми потрапили, полягає в тому, що українці стали більш єдиними. Або – щоб не перебільшувати – якщо не єдиними, то більш здатними до об’єднання. Погоджуєтеся?
Скажу так: не війна призвела до розвинення такої здатності, вона оприявнила те, що вже було закладено в нашому соціумі. Бо якби такого стрижня не було, війна би його і не виявила. Те, що ми здатні до об’єднання, засвідчили і наші Майдани зокрема. Усе-таки тридцять років діяльності умовного громадянського суспільства спричинили до того, що в цій війні є кому воювати…
У моїх «Сходинках» є пункти зокрема і про толерантність та потребу вгамовувати власну агресію. Але йдеться не про ворога, певна річ, бо ворогові треба давати в зуби. Це між собою ми маємо вчитися діалогу. Та чи готове суспільство це сприйняти?
Не впевнений, бо це таки важко. Але якщо ми не навчимося толерантності, то Україна буде розколюватися і зменшуватися, як шагренева шкіра. А в цьому і полягає інтерес Путіна. А відтак реформування – це питання самовиживання, бо інакше на полі бою будуть змагатися тільки ресурсні бази, при цьому у ворога – більше і живої сили, і техніки. Але ж наша перевага – в дусі, в готовності боротися! Коли двадцятеро наших бійців змушують тікати двісті ворогів, про що це свідчить? Про те, що наші відчувають себе єдиним організмом.
Але якщо ми не будемо відчувати себе єдиним організмом з Донбасом, з Одесою, Харковом, ми почнемо програвати. Ось чому я повсякчас заперечую будь-які сепаратистські настрої всередині нашого соціуму, бо сепаратизм він може бути й таким – «гіперукраїнським». Пригадую, як ще перед війною Юрій Винничук казав, що Крим – не український, а Андрухович те саме говорив про Донбас.
Але що це за позиція така? Треба збільшувати українське коло, а не звужувати його. Таке ми вже проходили в часи «Отаманщини», або навіть легендарного Холодного Яру. Тоді все обмежувалося містечковими інтересами. Головне, мовляв, вибити ворога з власного села. А треба навчитися мислити загальноукраїнськими інтересами.
Мені імпонує ваше розмежування понять «соціум» та «держава». Наскільки я розумію, ви взагалі проти культу держави як такої. Вона не мусить бути об’єктом поклоніння, а має виступати засобом, інструментарієм, необхідним для того, аби її громадяни почувалися у державі захищено та з належним ступенем комфорту?
До виникнення моєї концепції провідною національною ідеєю був не просто культ боротьби за державу. Як звучить перший пункт Декалогу українського націоналіста? «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за Неї». І це пастка, у яку потрапили обидві гілки ОУН. І це те, про що зараз не прийнято говорити, бо всім більше подобається період їхньої спільної боротьби.
Але – повторю – це є пасткою. Чому 30 червня 1941 року у Львові ОУН (Б) проголошувала Акт відновлення української держави в присутності німецьких офіцерів? Тому що якщо мета – це наявність держави, то ти не замислюєшся над тим, якою є ця держава – республіканською, нацистською, монархічною, комуністичною, демократичною, фашистською або ще якоюсь. Далеко не в кожній державі гарантована можливість оприявнити всі здібності особистості – від економічних до творчих, та й взагалі – далеко не в кожній державі гарантоване право на життя громадянина як таке.
Тому ще раз підкреслюю: держава – це не мета. Держава – це засіб. Але тут виникає логічне питання: засіб для чого? Я стверджую, що держава – це засіб для набуття щастя кожного українця та кожної українки.
Так, я маю право на щастя. Ви маєте право на щастя. Кожен українець і кожна українка мають право на щастя. Але водночас це – надто індивідуальна категорія, інколи щастя – це одномоментне відчуття на кшталт поцілунку від коханої людини. До чого тут держава, спитаєте ви. Держава створює умови, в яких це відчуття щастя розквітає. Це і засоби безпеки, і соціальне забезпечення, і захист здоров’я, і гарантії освіти та навчання.
Але раніше українська ідея так не звучала. Ми все життя мали боротися або за мову, або за державу. Але це не є мета існування окремої особистості. Бо у окремої особистості можуть бути зовсім інші цілі та завдання, і це її право – мати їх. Ми можемо тільки інкорпорувати індивідуальні поривання у загальнонаціональну програму. Таким є моє ноу-хау, хоча воно й не виступає чимось ультрамодерним у світовому відношенні.
Бо, на відміну від України, та ж Америка замислювалася про щастя ще 250 років тому, і тези про щастя є в її Декларації («Ми виходимо із тієї самоочевидної істини, що всіх людей створено рівними, вони наділені їхнім Творцем певними невідчужуваними правами, зокрема такими, як життя, свобода та прагнення щастя», цитата з Декларації незалежності США, створеної в 1776 році – Авт.). А відтак англо-саксонське суспільство, яке до цього вже дозріло, відрізняється від східнослов’янського, під яке ми підпадаємо. У нас все ще загальна громада превалює над індивідом.
Наша держава не є стовідсотково ефективним засобом досягнення щастя. Але вона – в умовах війни – все-таки встояла. У нас є президент, є парламент, є уряд. Так чи інакше, але вони працюють. Отож, засіб для щастя у нас закладено, і хай він не ідеальний, але він є?
Так, держава є, і це – констатація факту. А чому вона є? Бо це – ми. Одна з моїх сходинок – «вчись обирати». Вона спрямована на усвідомлення того, що президенти та депутати не приходять до нас з Марсу. Вони є зрізом, зразком нашого суспільства. Вони несуть всі наші мінуси та плюси. Мінуси – це відсутність етики самообмеження, а звідси й усі корупціогенні ризики. Плюси – це зростаюча самоідентифікація та готовність боротися за незалежність, за свої права і свободи.
Влада, держава – це наше дзеркало, наше альтер-его, наша одвічна проблема. За погані речі її (а також себе) варто картати, за добрі – хвалити, а якщо незадоволення собою та нею є глобальним, то варто просто вчитися обирати.
Сподіваюсь, концепція «25 сходинок до суспільного щастя» стане основою світоглядної реформації. А Україна потребує світоглядної реформації.