Олена Білозерська: «Потужний контрнаступ стане можливим тоді, коли буде подоланий «снарядний голод»

Вона – з тих, для кого війна почалася у 2014-му. І вона на цій війні – від самого її початку, тобто дев’ятий рік поспіль. Такий довгий термін складно осягнути. Тим паче людям, звиклим до мирного життя та комфорту. Зараз у половини країни немає ані першого, ані другого, а для другої половини, зокрема, частини киян, нібито нічого й не змінилося. Не змінилося нічого і для офіцера ЗСУ Олени Білозерської, відомої журналістки та блогера. Вона так само «тримає стрій», як і роки тому назад.

Наталія ЛЕБІДЬ

На війну журналістка Білозерська пішла добровольцем. Із 2014-го вона працювала снайпером у підрозділах ДУК «Правий сектор» та Української добровольчої армії. Надалі, у 2018-му, закінчила офіцерські курси при Національному університеті оборони ім. Черняховського за спеціальністю «артилерія» і підписала контракт зі Збройними силами. До 2020 року служила у 503-му окремому батальйоні морської піхоти на посаді командира взводу самохідних артилерійських установок.

У 2018 році Олена була нагороджена орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Багато похвал здобула і за документальну книгу «Щоденник нелегального солдата». Поточний рік, за її планом, мав бути роком відпочинку та відновлення здоров’я. Та не так сталося, як гадалося – після 24 лютого Білозерська знову в лавах ЗС України. Знову працює снайпером і водночас залишається медійною персоною, веде сторінку в Facebook «Центр політичного консалтингу» обговорив з Білозерською актуальні питання війни і миру.

- Олено, для тебе як для людини, котра воює, війна теж ділиться на фази чи етапи, про які говорять наші (в тому числі диванні) експерти? Тобто перший етап – це сподівання росіян на бліцкриг та окупація Півночі, другий етап – вигнання їх з-під Києва та стабілізація лінії фронту, і третій етап – контрнаступальні дії. За твоїми відчуттями та інформацією, в якій точці ми зараз насправді?

- Перший етап – спроба бліцкригу, другий – так, почався з відведенням російських військ з частини українських територій. Він співпав з початком страшного «снарядного голоду» в українській армії. Цей голод триває досі, і це дозволило росіянам засипати наші позиції артилерійськими снарядами і досягнути певних тактичних успіхів на Сході.

- Не знала напевно про «снарядний голод», хоча й здогадувалась. Але зараз ситуація покращилася?

- Із введенням у бій поставленої західними союзниками зброї, передусім «хаймарсів», знищенням з їхньою допомогою великої кількості ворожих складів, нам вдалося трохи зменшити артилерійський тиск. Але не за рахунок збільшення наших артилерійських можливостей (їхнє зростання дуже повільне), а за рахунок зменшення ворожих.

Це, звичайно, дуже добре, але, за підрахунками деяких спеціалістів, для ведення серйозних контрнаступальних дій нам потрібні півтора мільйона снарядів великого та середнього калібру для нарізної артилерії та пострілів до РСЗО. Це не разом, це лише на місяць. Так що ми зараз не на третьому етапі, а у проміжку між другим і третім – потужним українським контрнаступом.

- До речі, Геннадій Корбан дав інтерв’ю Бі-Бі-Сі, і одну промовисту фразу з цієї розмови видання винесло у заголовок: «Людям щодня морочать голови контрнаступом. Це брехня»…

- Це не брехня, бо локальні контрнаступальні дії ведуться. Але потужний контрнаступ зі звільненням значних території, захопленням великої кількості трофеїв та полонених можливий тоді, коли буде подоланий «снарядний голод».

- Інший спікер, а саме генерал Марченко, в інтерв’ю іншому виданню (РБК), продемонстрував напрочуд оптимістичний настрій. За його прогнозами, Південь, а зокрема, Херсон, ЗСУ звільнять вже до кінця цього року. Що ти про це думаєш?

- Те, що Херсон буде звільнено – навіть не обговорюється. Але коли це станеться – прогнозувати важко, бо це напряму пов’язано з темпами поставок західного озброєння і, головне, боєприпасів. Як тільки буде чим звільняти – звільнимо. Маємо прекрасний людський ресурс, мотивованих і професійних воїнів, а от озброєння і боєприпасів поки що бракує.

- А що зі Сходом? Маю на увазі не військовий вимір, а людський. За вісім років війни там виросло пів покоління дітей і сформувалося пів покоління молодих, яких 2014-ий, застав, скажімо у 7-10-річному віці. Нині вони повнолітні, і не знають іншої реальності, крім «ДНР»/«ЛНР», та інших почуттів, крім ненависті до України. Вибач за такий цинізм, але там є кого звільняти?

- Ну, має ж хтось відповісти за те, що у нас за цей час виросло покоління, яке вміє лише воювати. Що буде з мешканцями окупованих територій? Чоловіки призовного віку, яких зараз мобілізувала Росія, загинуть в боях. Серед тих мешканців, що залишаться, найбільш непримиренні з наближенням українських військ втечуть до Росії. Решта приймуть будь-яку силу, яка переможе, тобто, для них – зупинить війну. А взагалі, не треба про них аж надто багато думати, нам є і буде про кого турбуватися. Хто не любить Україну – кордони в один бік відкриті.

- Між іншим, що ти скажеш про рівень русофілії на нашому Півдні та Сході? Він змінився під час війни? «Вати» серед наших же громадян поменшало?

«Вати» поменшало в рази. По-перше, 24 лютого Росія сама розставила всі крапки над «і». По друге, з тієї ж дати дуже добре, агресивно працює наша пропаганда. Нарешті вона почала брати масою, досі це робила лише російська. Конкретний приклад: 14 лютого 2022 року, на День святого Валентина, харків’янка отримує букет квітів від колишнього однокласника, який вже багато років живе у Москві і служить у російських силових структурах. Вона дуже радіє, фотографується з квітами для соцмереж і публічно дякує однокласнику. Через 10 днів, коли він пробує їй написати, вона лає його найстрашнішими прокльонами і банить.

Найголовніше – українці навчилися битися не за матеріальні цінності, а за честь, свою і своєї держави. Відбувся ментальний зсув.

Однак, на нашому Сході і Півдні досі залишаються люди, які переконані в тому, що Росія набагато сильніша за Україну, і в тому, що війна досі триває, руйнуючи їхні життя, схильні звинувачувати українську армію – а чого вона не здається? Здалася б – був би мир. Ясна річ, це їхні проблеми, які нікого не цікавлять. Я теж хочу миру – після нашої перемоги, звичайно.

- Дев’яте серпня, коли були нанесені удари по військовому аеродрому в Криму, став для мене справді святковим днем. З’явилось навіть відчуття якогось переламного моменту. Але у зв’язку із цим два питання. Перше: чому ЗСУ не заявляють прямо, що це – наша робота? Чому віджартовуються тощо?

Я не можу знати цього точно, адже такі рішення ухвалюються на найвищому рівні. Можливо, тому, що ще не була відома реакція світової спільноти. Можу припустити, що удар був нанесений американськими ракетами великої дальності, наявність яких в Україні з певних причин поки що прийнято рішення не розголошувати.

А можливо, мовчать просто тому, що останні шість-сім років наші командири звикли воювати за принципом «це не ми», боячись проблем по службі з боку політичного керівництва. Анекдот навіть був: «Десантники – хлопці відверті, кажуть: «Ніхто, крім нас». А артилеристи – тихі і скромні, кажуть: «Це не ми». Можливо, ця ситуація за інерцією досі триває.

- І друге питання по Криму: чому тільки зараз був нанесений такий удар? Це пов’язане з побоюваннями, що, оскільки Крим Росія сприймає як власну територію, вона може відповісти як завгодно і чим завгодно, навіть тактичним ядерним ударом? Чи тільки зараз «підвезли» західну зброю, котра дозволяє стріляти на таку відстань?

- Згадала свого побратима Сашка. Бабуся його коханої живе в Донецьку і наслухалась російської пропаганди. І якось по телефону ця бабуся почала його звинувачувати, що він «бомбить Донецьк». А він дуже обурився: «Ну що ви, бабо, такі дурниці говорите? Та як я можу вас бомбить, якщо мені немає чим? Було б чим – бомбив би».  

- До слова, про «було б чим». Чи чекаєте на ленд-ліз, чи рівнем нинішнього військово-технічного забезпечення цілком задоволені? Які ще цікаві зразки західної зброї можуть зайти в Україну?

- Чекаємо осені, коли з 1 жовтня у американців почнеться новий фінансовий рік. Тоді поставка озброєнь, яких все ще критично бракує, має значно пришвидшитись. А потрібні нам не так «зразки», як їхня кількість і швидкість поставок. З нового – сучасні винищувачі нам дуже потрібні та системи ППО.

- Хочу тебе запитати, чим для тебе є наказ бійцям з «Азовсталі» здатися у полон? Зрадою? Непродуманним рішенням? Наївними сподіваннями, що ООН та Червоний Хрест справді захистять наших військовополонених?

- Моє припущення – політичне і військове керівництво прийняло рішення врятувати стільки життів оборонців «Азовсталі», скільки вдасться врятувати, єдиним на той момент можливим шляхом, адже деблокувати «Азовсталь» не було можливості. А за смерті тих, хто загинув у полоні, відповість наш ворог.  

- Наскільки взагалі моральним є подібний наказ з огляду на те, які жахливі тортури та знущання можуть чекати на наших бійців у полоні?

- А яка альтернатива – смерть? Деяких оборонців «Азовсталі» вже вдалося обміняти. А тортурами та вбивствами Росія ще раз показує своє справжнє обличчя. Тут ще питання, як би наш народ поставився до наказу влади «азовстальцям» стояти на смерть, адже шансів на прорив у них не було.

- До речі, чи доводилося тобі бачити полонених росіян, говорити з ними? Що це за істоти? В мене враження, що це взагалі не людська раса, сказати б – «інопланетяни», але й інопланетян ображати не хочеться…

- Вони примітивні й мені абсолютно нецікаві. Типовий електорат Путіна – темний народ з російської глибинки, що подихає від заздрощів до всіх, хто живе краще.

- В Україні почалися перші суди над росіянами. І багато хто звертає увагу, що вироки по цих судах є досить м’якими. Ще жодного довічного ув’язнення немає, у когось – 10 років, у когось – 15. І це за воєнний злочин, за розстріли мирного населення. Що відбувається, на твою думку?

- Не володію ситуацією, тут треба вивчати матеріали кожної справи – доказову базу і все таке інше. Припускаю, що ці полонені росіяни просто нікому не цікаві (бо судді думають, що їх все одно скоро обміняють), і тому все швидко закінчується угодою між адвокатом, прокурором і суддею.

- А загалом у яке правосуддя ти віриш і чи віриш конкретно в українське?

- В українське не вірю. Вірю в суд присяжних з прецедентним правом.

- Важливе питання про те, чим для тебе і для твоїх побратимів буде Перемога? Відновлення території України в кордонах 1991 року? А якщо влада погодиться на менше, наприклад, на відновлення кордонів станом на 24.02.2022 – як ти це сприймеш? Можливо, така пауза у бойових діях дасть Україні перепочинок та змогу трохи залікувати рани і налагодити роботу власного ВПК?

- Це дало б перепочинок тільки нашим ворогам. У них країна більша, і відновляться вони швидше. Тому – тільки відновлення кордонів 1991 року, компенсації, контрибуції і репарації. Я думаю, що наші західні союзники, які вклали в Україну такий шалений ресурс, навряд чи будуть згодні на те, щоб Росія вийшла з цієї війни нерозбитою. Думаю, і нас, і наших союзників влаштував би як результат цієї війни новий «версальський договір» для Росії.

- В якому саме форматі?

- Наприклад, можна обмежити кількість військ в європейській частині Росії. Ядерна зброя – лише малої дальності і лише за Уралом, тощо.  Росія має перетворитися на Росію 90-х, Росію Єльцина. А їхній Ханти-Мансійський автономний округ (це там, де нафта і газ) має перетворитися на «Рурський басейн» 20-30-х років минулого сторіччя і працювати на відновлення України

- Олено, що найперше зробиш після Перемоги?

- Поїду до мого свекра і заберу додому моїх хвостатих, які зараз у нього – двоє собак і троє котів. Я за ними дуже сумую.