Олександр Красовицький: «Хочете знати, як виглядатиме українська книгарня за два-три роки? Зайдіть до будь-якої книгарні Польщі»
Війна поставила на паузу багато проєктів. Чимало бізнесів зазнали занепаду. Коли на кону – виживання як таке, людина відсікає умовно «зайве», аби зосередитися на першочерговому. Безпека, їжа і сон – це, безперечно, потреби номер один. А книжки та інтелектуальний розвиток? Вони не «заземлені» у знаменитій піраміді Маслоу, тобто не лежать в її основі. Але все-таки людина не була б людиною, якби дбала лише про хліб свій щоденний. Як тільки безпосередня загроза життю відступає, ми згадуємо й про інші свої потреби. Про потреби «для душі» – і книжки тут є першим, що спадає на думку.
Наталія ЛЕБІДЬ
Про книжки Центр політичного консалтингу розмовляє з Олександром Красовицьким, генеральним директором та власником харківського видавництва «Фоліо». Видавництву цьому – стільки ж, скільки й незалежній Україні, і навіть більше. «Фоліо» заснували у лютому 1990-го. З тих пір воно настільки міцно впаяно у видавничу мапу нашої держави, що без нього вже й не уявити вітчизняного книжкового ринку. Але що переживає цей ринок зараз? Які виклики перед ним стоять? Що полегшує, а що утруднює його існування? Про все це – у розмові далі.
- Пане Олександре, твердження про те, що людям під час війни – не до книжок, справедливе?
- Перший місяць було, безумовно, не до книжок. Люди їх не читали і не купували, до того ж, вся інфраструктура погано працювала. Потім все стало на свої місця. Хтось читає, бо звик читати, хтось читає, щоб витіснити з голови проблемні новини. А хтось купує книжки для того, щоб прочитати їх вже після війни.
- Візьмемо тилову, тобто неокуповану частину України (північ, Київ, центр, захід) – чи змінився там попит на книжки, зокрема, на книжки Фоліо порівняно з довоєнним рівнем? Географія ваших відправлень – яка вона?
- Я можу говорити тільки про гуртові продажі, бо більшу частину продажів роблять Книгарня «Є» та Yakaboo, і я не знаю їхньої географії. А що стосується книгарень, то працюють всі ті, з якими ми підтримували зв’язок і до війни. «Фоліо» майже не мало партнерів в південній частині Україні, тобто в Херсоні, в Маріуполі, але наші старі партнери – близько 99% – продовжують працювати.
Зі зрозумілих причин менше продажів стало, скажімо, в Миколаєві. Але і там працює книгарня, з якою ми продовжуємо співробітництво, і вона вже продає наші новинки, видані від час війни. Є книгарні в Дніпрі, Запоріжжі. Зрозуміло, що на заході країни продажі зросли, а на сході зменшилися. Є такі точки на мапі, де продаж книжок збільшився у 5-6 разів.
- Наприклад?
- Наприклад, в Ужгороді. Вибухово зросли продажі і у Львові. І цьому є пояснення. Кияни, які приїхали до Львова, не мають під рукою домашньої бібліотеки, але хочуть читати книжки. Вони купують їх у режимі «сьогодні купив – завтра прочитав – післязавтра знову купив». Переважно один і той самий контингент, починаючи з квітня, дуже активно відвідує книгарні.
- До речі, про Львів, Ужгород і не тільки. В інтерв’ю «Лівому берегу» ви говорили, що зараз продовжуєте друкувати книжки «в п'яти різних друкарнях нашої країни: дві з них – у Харкові, дві – в Тернополі і одна – в Дрогобичі». Не думали про повну релокацію на захід? Якщо ні, тому чому?
- Уже можна сказати, що наші книжки виходять у шести друкарнях, а не в п’яти. Відповідаючи на ваше питання: релокація складів – це дуже дороге задоволення, і ми не готові до нього. Це перша причина. Друга причина: ми маємо офіс у Харкові, куди вже тричі «прилітало», але ми сподіваємося, що цього вже не повториться.
Також ми маємо друкарню у п’яти кілометрах від зони боїв. І я скоріше поновлю роботу цієї друкарні, аніж разом із бізнесом покину рідне місто. На даному етапі релокацію я не планую – люди працюють дистанційно і підтримують зв'язок через офіс. Поки що така схема роботи нас влаштовує.
- Як створюється книжка під час війни? Як обирається тематика, яка точно поцілить в десятку?
- «Фоліо» – це видавництво лонгселерів, а не бестселерів. Тому ми нічого не змінили в технології роботи з книжками. Якщо це книжки, які є літературою часу, то ми теж намагаємось зробити так, щоб вони були не одноденками, а документами доби, які прочитають і через десять років. Крім того, ми продовжуємо замовляти переклади світової класики, продовжуємо домовлятися з авторами, щоб вони писали художню літературу.
- Якщо абстрагуватись від війни, хоч це і не просто, яку найбільшу загрозу українському книжковому ринку ви б виділили? Російський книжковий ринок?
- Найбільшою загрозою є пірати. Були і є. Пірати, які роблять електронні копії на безкоштовних сайтах, де вони заробляють на рекламі, на трафіку тощо. І пірати, які роблять паперові книжки, в тому числі російські, їх вони друкують з макетів, отриманих з російських сайтів.
- Про піратство – трохи згодом, а зараз все-таки про російську книжку. Наскільки мінімізує конкуренцію з російським ринком закон про заборону ввезення та розповсюдження в Україні книжок з Росії та Білорусії – ухвалений Радою, але не підписаний президентом?
- Безумовно, цей закон дасть поштовх розвитку українського книжкового ринку. Він зробить його таким, якими є інші світові книжкові ринки, а всі вони – монопольні. Навіть британські видавці не можуть продавати книжки в Америці, якщо вони там не відкриють свою філію, не зареєструють кожну книжку в реєстрі авторських прав тощо.
Український же книжковий ринок залишався відкритим для всіх упродовж 30 років, і нам багато чого слід зробити зараз, окрім ухвалення цього закону, щоб навести на ньому лад. Але головне – це привчити читачів, що ми не живемо в світі безкоштовного отримання інформації.
Бо якщо є паперова книжка – за неї треба платити, якщо є електронна книжка – за неї також треба платити. Цей закон мав би бути не просто підписаним, він мав би потягти за собою ухвалення й інших документів: а саме закону, про який я вже говорив, закону щодо боротьби з піратством, а ще того, котрий врегулював би питання бібліотечних фондів.
- А що з ними не так?
- Вони майже на 50% заповнені радянською літературою, виданою російською мовою. Такі книжки давно мають бути замінені на сучасну літературу українською мовою, і процес заміни повинен бути відрегульований. Тобто сьогодні ми стільки-то книжок забираємо на макулатуру, а далі держава бере на себе зобов’язання постачати стільки-то книжок на рік до бібліотек – замість вилученого і непотрібного фонду.
- Ви сказали, що нам вкрай необхідні два нові закони: про боротьбу із піратством та про бібліотечні фонди. Щодо першого документу, то яким ви його бачите?
- У цивілізованих країнах контролем за дотриманням законодавства щодо недопущення виходу в мережу піратських копій займаються провайдери. А у нас провайдери якраз і є головними піратами, які заробляють на трафіку. Тому головне – поміняти цю ситуацію. Щоб за піратство відповідав і той, хто виклав контент, і той, хто його передав, і той, хто його отримав. У нас вважають, що відповідати має міфічний пірат, який знаходиться за кордоном, і все. А ті, хто фактично скуповує крадене, ні за що не відповідають. Але головна відповідальність лежить якраз на громадянині.
- Ризикну припустити, що саме ці моменти і гальмують розвиток ринку електронної книжки в Україні – побоювання, що все зрештою дістанеться піратам?
- Навіть не побоювання, а впевненість у цьому. В першу чергу боротися необхідно з електронними піратами, бо крадії повинні сидіти в тюрмі.
- Тепер про бібліотеки. Раніше в одному з інтерв’ю ви казали про те, що на підконтрольній Україні території нині працюють 11 тисяч бібліотек. Але наскільки затребуваними вони зараз є?
- У всьому світі бібліотека – це простір, який дуже люблять читачі. Просто потрібно зрозуміти, що від бібліотеки 1970-х років, де є велике сховище і маленька зона для читання та отримування книжок, нам потрібно відходити та рухатися в бік сучасної публічної бібліотеки.
Такої, де є відкриті фонди, де людина може сама зайти і подивитися на все, що їй потрібно, де є вільний Інтернет, і де, окрім книжок, на твердих носіях розміщені відео-, аудіо- та комп’ютерні програми. Єдине, що в сучасних бібліотеках вже не видається на руки, це – старі газети та часописи, бо вони поступово оцифровуються та переходять в електронну форму.
- А українські бібліотеки можуть дозволити собі все вище назване і, зокрема, оцифровування?
- Цим повинна займатися держава в особі шести національних бібліотек, які повинні надалі надавати доступ до електронних матеріалів іншим бібліотекам.
- Ви раніше казали, що люди, які втратили доступ до домашніх бібліотек, йдуть до книгарень, щоб купити нові книжки. Але вони не йдуть до бібліотек, щоб взяти їх там безкоштовно. Можливо, це пов’язано із тим, про що ви кажете, тобто з тим, що наші бібліотеки ще не є сучасними та привабливими?
- Звісно. У світі сучасна бібліотека отримує книжкові новинки упродовж кількох тижнів після їхнього виходу, а не раз чи два на рік, коли держава виділить на це кошти. На жаль, я часто чую від місцевих громад, які планують закрити ту чи іншу бібліотеку, що вона не потрібна взагалі. І обґрунтовується це тим, що в ній немає нових книжок.
Вибачте, але хто, як не місцева громада повинна виділити кошти на такі книжки? Це ж ваша бібліотека, і ви повинні задовольняти попит громади на читання. Так, держава опікується системними речами – такими, як заміна старих фондів абощо. Але поточна діяльність – це передусім місцеві кошти.
- Повернемося до закону про заборону ввезення книжок з Росії та Білорусі. Як ви гадаєте, чи буде він підписаний президентом та з чим зараз пов’язане зволікання?
- Я думаю, що закон, безумовно, буде підписаний. Зараз у президента є чим зайнятися й окрім цього. Але я впевнений і у тому, що у нас є потужне російське лобі, яке хоче продовжувати тут друк російських книжок і після війни. Під «російськими» книжками я маю на увазі їхнє походження.
Це лобі також зацікавлене і в тому, щоб розпродати наклади російських книжок, яких у нас залишилося багато. Але під ці залишки підкладаються і ліві наклади, які просто зараз робляться в українських друкарнях.
- Українському книговидавництву є що протиставити російському книжковому ринку? Я зараз не про питому нашу літературу, а про здебільшого перекладну. Якщо ми закликаємо світ не купувати російські товари, і книжки в тому числі, ми можемо запропонувати натомість видану українською або англійською мовами філософію, публіцистику, науку? Щоб справді купувати у НАС, а не у НИХ?
- Давайте почнемо з англійської мови. Це питання авторського права. У світі діють права, і якщо українці перестануть бути піратами, вони не зможуть друкувати книжки англійською мовою те, на що існує авторське право, тобто твори сучасних англомовних авторів. Виняток становить тільки загальносвітове надбання – твори, після смерті авторів яких пройшло 70 років.
Але якщо говорити про продаж в українських книгарнях книжок, які завезені в Україну з інших країн Євросоюзу, то чому б й ні? Але це комерційне питання, яке має вирішувати ринок. Що ж до англомовної класики, то те ж таки «Фоліо» має в своєму асортименті біля 50 назв книжок, які досить добре розкуповують.
Якщо говорити про протиставлення нашої продукції російському ринку, то ми з вами, очевидно, по-різному розуміємо це питання. Чомусь власний книжковий ринок працює в Словаччині, де лише п’ять мільйонів населення, або в Норвегії, де також п’ять мільйонів… І ці мільйони не потребують книжок іншими мовами, крім рідної і хіба що англійської.
Чомусь власний книжковий ринок так само працює в маленькій Естонії та Литві, де навчилися обходитися без книжок з Росії. Повторюся: це все питання ринку, який врегульовує подібні моменти, якщо тільки не буде піратства, а буде натомість реалізовуватися нормальна державна політика, яка стосується саме книжкового ринку.
- А чи є у вас дані про те, як багато українських книжок у нас продається за кордон? І до яких країн?
- Окремі видавці та окремі торгівельні мережі реалізують українські книжки за кордон. Але таку статистку краще знає митниця. В кожному разі, останні роки митники публікували дані про те, скільки книжок з Росії заїжджало в Україну. «Фоліо» напряму не продає свої книжки за кордон, ми робимо це винятково через різні торгівельні організації, а тому кінцевої статистики не маємо.
- Чи можна казати вже зараз, що зростає інтерес до української книжки, українського письменництва? До бренду України як такого?
- Безумовно, але я хочу ще раз наголосити, що книжкові ринки у всьому світі – монопольні, і для того, щоб інтерес до національної книжки був реалізований, видавництво тієї чи іншої країни публікує переклади такої книжки.
Цей процес щодо української книжки зараз почався, він є дуже повільним – в таких випадках держава, з мови якої перекладають книжки, намагається організувати цю діяльність, підтримати зарубіжні видання, оплатити переклад, створити середовище літературознавців, які прокоментують вихід такої книжки для читачів.
Це велике завдання, яке два роки тому почав виконувати Інститут книги, але наша держава все ще не має системної політики щодо перекладу книжок іншими мовами, бо не має і трирічного бюджетного планування подібних процесів.
Зараз ми по пів року втрачаємо на різноманітні узгодження тощо. Системної роботи з видавництвами інших країн поки не виходить. І все закінчується тим, що люди, які цікавляться Україною, заходять на російські сайти і звідти отримують якусь спотворену інформацію.
- Прикро чути. А що загалом має держава зробити передусім для підтримки книговидавництва? Можливо, «пограти» з податками? Зробити якесь нульове оподаткування для видавництв, які працюють на ринку протягом перших року або двох? Або знизити ПДВ для всієї галузі?
- Я не думаю, що від цього щось зміниться. Хоча в історії українського книговидавництва двічі було таке, що держава намагалася підтримати галузь, коли вона відміняла податок на прибуток для видавництв. Обидва рази це дало вибухове зростання друку книжок.
- Якщо був такий ефект, чому подібне не повторити знову?
- Видавці щорічно звертаються до держави із цим питанням. Але позитивну відповідь ми поки що не отримали. Тут, я думаю, повинні працювати інші механізми: потрібно зрозуміти, що те, що відбувається із фінансуванням бібліотек та бібліотечних закупівель, є просто жахливим. Бо коли на це виділяється нуль коштів, це означає, що обнулюється ціла галузь економіки. Якщо держава шукає спонсорські гроші на освіту, вона повинна шукати спонсорські гроші і на цей напрямок. Але тут ми поки що не маємо жодних зрушень.
- Наскільки значимим або ні у середньостатистичного українця є інтерес до читання? Програма єПідтримка буцімто засвідчила, що такий інтерес справді є, але водночас директорка Українського інституту книги Олександра Коваль до війни оприлюднювала статистику, що кожного дня книжки читають лише 8% українців…
- Я не бачив таких даних, які наводить Олександра Коваль, і дослідження, на яке вона посилається, тому не може це коментувати. Я вважаю, що системно читають приблизно 35% українців. Не скажу, чи це відбувається щоденно чи щотижнево, чи якось інакше. Але ця цифра дуже близька до показників Східної Європи, тому ми перебуваємо радше у нормальному стані, аніж у жахливому. Інша річ, що багато хто читає піратські копії, але тут ми повертаємося до того, що держава повинна виконувати свої функції: насичувати книжками бібліотеки та блокувати піратів.
- Яким ви бачите книжковий ринок України та видавничу справу років за 5-10, вже після перемоги?
- Відповідь буде така: зайдіть в будь-яку книгарню Польщі, Чехії або Литви і побачите, як буде виглядати книгарня в Україні за два-три роки. А для того, щоб подивитися, як вона виглядатиме за десять років, зайдіть в будь-яку книгарню Естонії. Ця країна з мільйоном населення має настільки розвинену книжкову галузь, що Україні слід ще багато років працювати над тим, щоб досягти такого рівня.