ОДКБ: історія одного падіння
Наталія Лебідь
Організація договору колективної безпеки (ОДКБ) була задумана Росією як противага НАТО. Але не так сталося, як гадалося. НАТО, дасть бог, благополучно переживе свою «противагу», бо схоже, що дні ОДКБ добігають кінця. Особливо, якщо взяти до уваги, що кількість членів ОДКБ скоротилась до шістьох, а кількість бажаючих вступити в НАТО тільки зростає. «Якщо Росія не переможе, ОДКБ існувати не буде», – сказав самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко. І розвинув свою думку: «Якщо… впаде Росія, то під цими уламками – наше місце».
Росія, безперечно, не переможе. Тож ОДКБ – якщо вірити Лукашенку – згине разом із «другою армією світу» та удаваною міццю Росії. Єдине, що навряд чи лідери країн-членів ОДКБ погодяться бути похованими під уламками цієї диво-організації разом із Росією та Білоруссю. Вони, скоріше за все, завчасно покинуть потопаючий корабель. Тим паче, що центробіжні тенденції вже почалися.
Єреванський саміт та все, що йому передувало
Останній саміт ОДКБ, який відбувся в Єревані 23 листопада, завершився скандалом: прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян відмовився підписувати підсумкову декларацію, мотивуючи своє рішення тим, що в документі відсутня «чітка політична оцінка ситуації на вірмено-азербайджанському кордоні». Для Вірменії є очевидним те, що союзники по ОДКБ підтримувати цю країну не збираються.
Напередодні приїзду Путіна до Єревану в столиці Вірменії проходили протести під жовто-блакитними прапорами
І це – добрий знак для України. Але не в контексті вірмено-азербайджанського конфлікту. А в контексті загального ослаблення ОДКБ. Ще не так давно – а саме 16 травня 2022 року, коли в Москві проходив 30-й, ювілейний саміт ОДКБ – Україна не без тривоги спостерігала за його перебігом. Чи не стане, бува, союзництво країн-членів Організації занадто потужним, аби позначитися на російсько-українській війні?
На щастя, не стане. Тепер вже – точно ні. Всі учасники саміту (а крім Росії та Білорусі, у ньому брали участь Вірменія, Казахстан, Киргизстан та Таджикистан) ще в травні дистанціювалися від Москви та її військово-політичних авантюр. І зробили це ввічливо, але твердо. За винятком, звісно, Білорусі, чий представник Лукашенко ліз у вічі Путіну, демонструючи абсолютну відданість.
Рівно через чотири місяці після цього (15-16 вересня) у Самарканді пройшов саміт ШОС. Шанхайська організація співробітництва за складом учасників, звичайно, вагоміша і ширша, ніж ОДКБ. І тим яскравішим та гучнішим було фіаско Путіна на тамтешньому зібранні. У Самарканді лідери інших країн із видимою насолодою, під запис на камеру, запізнювалися на двосторонні зустрічі з ним (зокрема – президенти країн ОДКБ, які за визначенням є «молодшими партнерами» Кремля). Раніше, як ми пам’ятаємо, примушування до тривалого чекання було прерогативою Путіна, чим він постійно і зловживав.
Не менш показовим було й те, що лідера Китаю Сі Цзіньпіна зустрічав узбекистанський президент Мірзійоєв, а Путіна – «всього лише» прем'єр-міністр Аріпов. Але найбільш символічним стало одне фото з саміту ШОС. На ньому головує за столом, сидячи на високому стільці, президент Туреччини Ердоган. Трохи збоку на стільчику – президент Азербайджану Алієв (ця країна до 1999 року також була членом ОДКБ, але потім залишила Організацію). Путін же, котрий і без того – коротун, сидить на низькому дивані між двох високих учасників – президентом Таджикистану Рахмоном та Лукашенком.
Третій же раунд принижень Путіна у Єревані організував господар події Нікол Пашинян. Додамо до його відмови підписувати декларацію ще й антипутінські акції в столиці Вірменії, які проходили під українськими прапорами. Це, безумовно, не могло не бісити Путіна. І не могло не радувати нас, тим паче, що єреванський провал – іще не кінець історії.
Фактор Вірменії та Казахстану
У Єревані всю увагу на собі сфокусував Пашинян – і не лише як приймаюча сторона, але як персона, яка дозволила собі викличну (з точки зору Путіна) поведінку та відкриту фронду. Вірменський лідер дарма закликав членів ОДКБ дати оцінку діям Азербайджану, які він охарактеризував як агресію. Ніяку «дипломатичну роботу» з Азербайджаном члени ОДКБ проводити не захотіли. І це Пашинян розцінив як відмову Організації від союзницьких зобов’язань.
Оскільки пропозиція Вірменії не була підтримана, Пашинян відмовився підписувати підсумкові документи саміту. Він настільки образився, що під час протокольної зйомки відсунувся якомога далі від Путіна. Це було навіть курйозно: Пашинян впритул підійшов до президента Киргизстану Жапарова, при цьому між ним та Путіним утворилася просто таки демонстративна відстань.
«Ти хто такий?» – у Єревані Пашинян зробив вигляд, що він не знає або не впізнає Путіна. Черговий ляпас президенту РФ гучно прозвучав під час протокольної зйомки
На тлі цих дитячих образ все впевненіше та переможніше виглядає азербайджанський президент Алієв. Напередодні саміту він заявив, що його країна, яка в ОДКБ не входить, має там друзів більше, ніж Вірменія. Водночас, поки в Єревані йшов саміт, у Баку тривали «Дні НАТО». Іншими словами Алієв, по суті, грає приблизно такий же сеанс дипломатичної одночасної гри, що й Ердоган, лише на менших шахових дошках, хоча зараз мова про інше.
Одного прихильника існування ОДКБ – Вірменію – можна, мабуть, викреслювати з цього списку вже зараз. Пашинян не пробачить Путіну відсутність підтримки у його боротьбі з Азербайджаном. Та головним, чого не пробачать Путіну, є його нинішня слабкість та ореол лузера, котрий вже оповиває плішиву голову російського вождя.
Косо дивиться на Росію і Казахстан, але з інших причин. На єреванському саміті Путіну пощастило правильно вимовити ім’я та по-батькові лідера цієї країни (Касим-Жомарт Кемелевич), але потролити Казахстан Путін вирішив у інший спосіб. Говорячи про «вдосконалення колективних сил швидкого розгортання», Путін навів як приклад «здійснену в січні миротворчу операцію ОДКБ у Казахстані, яка дозволила запобігти захопленню влади екстремістами».
Ми пам’ятаємо, що «миротворча операція» у Казахстані була, по суті, придушенням тамтешніх протестів, і нагадування про це явно не сподобалося «Касиму Кемелевичу». Токаєв тільки-но провів позачергові вибори, щоб посилити свою легітимність, як його ткнули носом у те, в який спосіб він прийшов до влади. Можливо, Путін усвідомив свій промах і вирішив, хоч із запізненням, виправити ситуацію. Замість білоруського представника Станіслава Зася генсеком Організації був обраний казахстанець Імангалі Тасмагамбетов. І це можна розглядати як певного роду реверанс в бік Казахстану.
Що далі? А далі – кінець
Якщо від ОДКБ відвернуться Вірменія та Казахстан (як колись відвернулася Грузія, а також Азербайджан та Узбекистан), серед умовних союзників Путіна залишаться Таджикистан та Киргизстан. Чи буде цікавий цим країнам «Акела, який промахнувся», тобто побитий міллю «альфа-самець», котрий ніколи не був таким за визначенням? Але неспроможність Росії диктувати світові свій порядок денний – не єдиний чинник, який може поховати ОДКБ.
Те саме знамените фото з саміту ШОС, де чітко видно, хто в домі господар. Заправляє розмовою Ердоган, Путін при цьому – нижче за всіх, як фізично, так і з точку зору політичного впливу
Розв'язана Росією війна проти України поставила її союзників з ОДКБ у незручне становище. Жодних претензій до України ні в кого з них не було і немає, при цьому, однак, перебіг війни та поведінка Росії ставить низку тривожних питань. По-перше, чи не захоче Росія в майбутньому змінити режим в якійсь із країн ОДКБ, оголосивши його «нацистським» та «антиросійським»? По-друге, чи достатньою є військова потужність Росії, щоб надалі покладатися на неї як на захисницю? 9 місяців війни проти України показали, що уявлення про могутність російської армії є дуже далеким від істини.
По-третє, розірвавши відносини із провідними країнами Заходу, Росія почала активно взаємодіяти з режимами, під гаслами протистояння впливу яких ОДКБ і створювався. Наприклад, для країн Центральної Азії союз із Росією був важливим для збереження дистанції з Китаєм – але Путін, по суті, зробив Росію молодшим партнером КНР. Іншою проблемою Центральної Азії була загроза повернення до влади в Афганістані талібів та експансія ісламізму. Але тепер і талібський режим у Кабулі виступає союзником Росії.
Путін потрапив у цугцванг – ситуацію, коли коли його рух погіршує становище. Він не потрібен своїм друзям слабким, але тим паче не потрібен він і сильним, бо тоді від нього йтиме відчутна загроза. При цьому, однак, очевидно, що військово-політичні союзи в Євразії існуватимуть і надалі. Центральноазіатські країни нинішнього ОДКБ приречені на взаємодію, бо ані Китай, ані загроза ісламізму нікуди не подінуться. Але провідна роль Росії в таких спілках вже зараз виглядає більш ніж сумнівно.
Іншими словами, просто зараз і просто на наших очах відбувається руйнація імперського центру із його п'ятьма колишніми, а – як хотілося би Кремлю – і майбутніми колоніями. Щоправда, до 100-річчя СРСР, 30 грудня 2022 року, закріпити такий їх статус Путіну вже не вдасться. Але винуватити в цьому Путін має винятково сам себе. Своїми імперськими амбіціями він знищив не лише те, що відносно успішно працювало на руїнах колишнього СРСР, а й перспективи нових інтеграційних проектів за участю Росії на роки вперед.