Наталія Панченко: Нам пропонували мільйони, щоб ми розблокували кордон для фур у Росію

Уляна Стельмашова

Якби українку Наталію Панченко треба було намалювати на символічній картині, то ця картина могла б виглядати так: одна дівчина стримує на кордоні з Мордором сотні вантажівок, заповнених товарами на мільярди євро. І перемагає їх. Так, це вона добилася офіційної заборони в'їзду російського та білоруського вантажного транспорту на територію ЄС. Стала в чистому полі на польсько-білоруському кордоні, коли на вулиці було -11°C. Залучила однодумців, з якими простояла під снігом і дощем майже місяць, і таки досягнула свого. Знищивши цілу галузь російської економіки.

Коли нам здається, що все погано й ми нічого не можемо зробити, достатньо почитати про все, що робить ця дівчина-генератор.

Де Панченко, там завжди яскраво, сміливо, медійно – і є результат. Це вона провела у Варшаві 20-тисячний марш вдячності українців полякам. Це вона перед посольством Угорщини витягувала Орбана із «дупи» Путіна. Пікетувала посольство Ірану. Провела десятки масових акцій за визнання Росії державою-терористом.  

Панченко організувала акцію, на якій посла Росії облили червоною фарбою. І це йому ще пощастило тоді, бо за слова про «інсценізації в Бучі» міг поплатитися більше.

Наталія Панченко народилася на Полтавщині. У студентські роки поїхала до Варшави, де живе й досі. «Якщо чесно, мій мозок ніколи з України й не виїжджав», – каже вона. У 2013 році Наталія заснувала громадську організацію «Євромайдан-Варшава». Багато працювала для звільнення українських полонених з російських тюрем. Цьогоріч визнана активісткою року в Польщі за версією часопису Wprost.

Їй погрожують убивством. А вона складає плани майбутніх гучний проєктів на підтримку України. У розмові з «Центром політичного консалтингу» Наталія Панченко розповіла про закулісся своїх акцій.  

«Такої галузі економіки, як

перевезення з ЄС в Росію, не стало»

Наталіє, оглядаючись зараз на кілька місяців назад, ви повністю задоволені результатами акції з блокування на польсько-білоруському кордоні?

Так, цілком задоволена. Ми досягли всіх поставлених цілей. Першою з них було зробити так, аби про проблему дізналося суспільство та європейські політики. По-друге, ми вимагали реакції від ЄС. Акція була спрямована на те, щоб припинити торгівлю між Євросоюзом і Росією.

Нам усе вдалося. Так, у запроваджених обмеженнях з боку ЄС не все, на жаль, залежить від активістів, але й від самих європейських політиків. Бо вони дозволили перевозити до Росії пошту, деякі продукти харчування та медикаменти. Це пояснюється тим, що згідно з міжнародним гуманітарним правом нікого не можна позбавляти цих речей. Хоча, як на мене, щодо терористичних країн має застосовуватися трохи інше, більш жорстоке право.

Коли ми тримали фури, нашим завданням передусім була економічна ізоляція Росії від ЄС. На жаль, тоді західні європейські країни ще не визнавали Росію країною-терористом. Цією темою ми зайнялися вже після того, як зупинили величезні потоки грошей, що йшли з ЄС в Росію.

А ви розумієте, про які потоки грошей тоді йшлося?

Я розумію, що це мільярди. Але їх дуже важко порахувати, бо мало даних у відкритому доступі, і кожна конкретна фірма має свої внутрішні розрахунки. Судячи з того, яка була хвиля хейту та які погрози ми отримували, стоячи на тому кордоні, а також, які гроші нам пропонували, аби ми зійшли, – йдеться про величезні суми.

До нас кілька разів під’їжджали власники компаній, чиї фури стояли там заблоковані. Намагались з нами домовитись і кричали, що через нас втрачають мільйони євро. Якщо одна лише фірма втрачає мільйони євро, то я розумію, що загалом йдеться про мільярди євро в місяць.

На жаль, точної цифри я ніколи ніде не бачила. Можу сказати лише, що ми точно знищили таку галузь російської та білоруської економіки, як міжнародні вантажні перевезення з ЄС.

Зрештою, з коментарів, які нам пишуть жінки водіїв, що там працювали, – мовляв, через нас «их дети умирают с голода, потому что папа не может зарабатывать денег» – ми розуміємо, що купа людей залишились безробітними. І такої галузі економіки, яка раніше займалася перевезенням з ЄС в Росію, не стало.

Я так розумію, усе почалося з того, що ви просто помітили на території Польщі багато фур з російськими номерами. Як взагалі прийшло рішення стати у чистому полі на морозі і своїм власним тілом це все блокувати? І вибачте за цинічне питання: на що ви взагалі сподівалися на самому початку?

Почалося з того, що в польському інтернет-просторі з’явилася інформація, що дорогами їздить дуже багато фур з російськими та білоруськими номерами. Люди питали, з чим це може бути пов’язано. Ми зрозуміли, що після того, як над Росією закрилося небо, усе, що раніше літало з ЄС літаками, почало їздити наземним транспортом. Потім один польський фермер українського походження поїхав на кордон і зняв ситуацію на відео: а там було безліч фур, які возили товари до Росії, поки триває війна. 

Із цим треба було щось робити. Ми з друзями шістьма легковими автомобілями вирушили з Варшави на кордон, аби побачити на власні очі масштаб проблеми. Їхати треба було далеко й довго, до шести годин. На кордоні ми почали говорити з водіями, більшість з яких були російськомовними. Ми зверталися до них російською, тож вони без проблем порозповідали, що везуть. А там товари, починаючи від їжі та алкоголю, закінчуючи якимись виробами металургії та медикаментами для російських солдатів.

Ми були шоковані. Почали думати, що з тим робити. Я розуміла, що не можна просто їхати додому й усе отак кинути. Нас було небагато і варіантів теж небагато. Ми просто розуміли, що це все треба затримати. Єдиним виходом було вийти перед фурами, щоб вони не поїхали. Бо там просто поле і дорога посеред поля. Тож вони або попрямують цією дорогою, якщо нас переїдуть, або не поїдуть ніяк. Полем фура рухатись не могла.

Я вийшла перша, за мною стали мої друзі. Перший водій, який перед нами зупинився, вибіг і не зрозумів, що відбувається. Ми сказали: «Ти більше нікуди не їдеш. Ми починаємо блокаду кордону. Ти стоїш».

До нас відразу ж приїхали митники, прикордонники, поліція.

Польські?

Звісно, адже це було на польському боці кордону. Я їм оголосила, що починаю мирний протест. Пояснила причину. Офіційно все зареєструвала. Зателефонувала чоловікові, який сидів вдома з маленькою дитиною, і сказала: «На ніч мене не чекайте, я почала блокаду кордону й залишаюся тут».

Так ми стояли перших чотири дні, доки черга з тих вантажівок не вийшла на автомагістраль міжнародного значення й не почала перешкоджати руху. Приїхала поліція, почала переговори, щоб ми почали потроху ці автомобілі пропускали, адже спричиняємо проблеми для інших водіїв. Ми не погоджувалися.

Після цього поліція сказала, що оскільки у нас була спонтанно оголошена акція, то ми не маємо права перекривати рух на трасі міжнародного значення. Ми порадились з юристами: це було дійсно так. Але йти на поступки і погоджуватися з поліцією чи польською владою, що ми пропускатимемо по п’ять фур на годину, як вони пропонували, у мої плани взагалі не входило.

Відтак я одразу ж там, на місці, зробила пресконференцію й заявила, що ми наразі сходимо, але лише до моменту отримання офіційного дозволу з можливістю перекривати проїжджу частину повністю. І що ми не погоджуємося на жодні компроміси. Єдине, що нас могло забрати з цього кордону, – офіційна заборона ЄС на рух цього транспорту та його повна блокада.

Одразу ж була реакція речника польського уряду, потім уже реакція прем’єр-міністра Польщі. Далі вже пішли реакції прем’єрів інших країн ЄС. Ми отримали офіційний дозвіл і повернулися на кордон, знову повністю його заблокували, без жодного домовляння. Єдине, що пропускали, – вантажівки, що везли живих тварин. Адже не хочемо бути, як росіяни. Нам нічия смерть не потрібна.

І так ми тримали кордон від 12 березня до 9 квітня, тобто майже місяць. Аж доки Європейський Союз офіційно не прийняв рішення про заборону автотранспорту з Росії та Білорусі перевозити товари дорогами ЄС.

За тиждень перед цим рішенням до нас уже телефонували журналісти з різних країн світу й казали: «Сходьте, уже зараз все приймуть». Я ж відповідала: «Зійду лише в той день, коли побачу публікацію на офіційних каналах ЄС». 8 квітня заборона була опублікована офіційно, вона йде третім пунктом у п’ятому пакеті санкцій. Лише після цього ми офіційно завершили блокаду і всі щасливі, зі сльозами радості, хоч і неймовірно втомлені, поїхали нарешті додому відігріватися, помитися, відіспатися й побачити рідних.

На самому початку вас скільки було – людей 20? Як вдалося зробити так, що кількість людей весь час збільшувалася і збільшувалася?

Як тільки я стала перед фурами та розібралася з поліцією, витягла відразу ж телефон і в прямому ефірі у всіх соцмережах, які спочатку ще не блокували, почала скликати людей. Включився штаб «Євромайдану-Варшава», який я очолюю з 2013 року. Порозкидали інформацію по всіх можливих групах.

Ми домовилися з величезними автобусами, проплатили їх, щоб вони возили волонтерів туди-назад. Організували зміни, аби люди могли час від часу їздити додому. Стояти там було дуже важко. Починали блокаду, коли було -11°C. Потім йшли проливні дощі. Ми посеред поля палили вогнища, щоб грітися. Стояли на холоді мокрі до нитки, а сховатись не було куди. Через тиждень почали хворіти. Уранці замість чаю всім роздавали Терафлю, Фервекс – заливались ними, щоб хоч якось стояти.

Там не було жодних умов. Ми замовили фірму, яка привезла туалети. Також організували польову кухню, готували супи, пюрешки, аби постійно була тепла їжа, чаї, бутерброди. Так увесь місяць і протрималися.

Усі люди збиралися через соцмережі. Ті, хто приїжджав, кликали своїх друзів. Почали під’їжджати українці, які жили десь неподалік цього кордону. Потім поляки, а під кінець уже литовці, навіть німці. Хто нашими автобусами, хто сам організовувався, хто міжміським транспортом. Було багато людей: різного віку, різних національностей, різних віросповідань.

До речі, був активіст з Німеччини, якого звати Стів – він просто взяв спальник, сів у Німеччині на потяг і простояв разом з нами всю блокаду.

Це неймовірні люди, які кидали все, розуміючи, чому важливо стояти з нами й припинити цю торгівлю.

Яка черга фур утворилася тим часом?

Насправді дуже важко сказати. Найбільша цифра, яку нам називали, – це черга на понад 50 кілометрів. Але виміряти справжню чергу неможливо, бо фури були скрізь. Ще за 100 км до кордону ми бачили їх: у дворах, лісах, посадках, на узбіччях, заправках, на паркінгах біля торгових центрів. Фурами було запхано все.

Під кінець уже була надзвичайно напружена ситуація, нам погрожували. Власники цих фірм приїжджали й пропонували нам мільйони, аби ми тільки зійшли та розблокували кордон. Доводилося постійно змінювати автомобілі та маршрути, адже нам важко було навіть туди доїхати. Часами в дорозі перестрівали наших активістів. В одного водія прямо в машині бризнули газовим балончиком. Ще кількох водіїв витягнули з автомобілів та побили. Кілька автомобілів перекинули. Там відбувалися страшні речі.

Моєму чоловіку писали:

«успокой свою с*ку, или я ее успокою»

Але ж ці страшні речі відбувалися на території Польщі, і поліція мала б реагувати. Приїхали дикуни на територію цивілізованої країни, погрожують українцям…

Насправді нам погрожували й поляки. По-перше, це громадяни Польщі, які працювали водіями цих фірм. А по-друге, це були польські транспортні фірми, які роками працювали з Росією. Які до нас, наприклад, на переговори приїжджали, і деякі з них пропонували гроші.

Вони жили з того кордону. Усе життя це працювало й було можна, а тепер різко – ні. Ми їм говорили: замість того, аби щодня їздити до нас на переговори, краще займіться пошуком нових клієнтів, бо скоро вам уже не буде куди їздити. Вони ж нам розповідали, що це нереально, що їхні машини були куплені спеціально під Росію, і ще купу всього. Але нас це не цікавило, адже ми знали, що рано чи пізно перевезення будуть заборонені.

Багато з них проти війни. Однією рукою підтримували українців і приймали в себе українських біженців. А з іншого боку, їхні фури возили вантажі до Росії, і вони в цьому нічого дивного не бачили. Тому так, це вони перекидали машини, били наших активістів, дерли машини, проколювали колеса. Там дуже багато всього відбувалося. Були, звісно, і росіяни, і білоруси, які це робили. Але, на жаль, і поляки.

А в месенджерах як погрожували?

Першу категорію людей, які писали погрози в повідомленнях, я називала «мамочки принцес». Це дружини тих чоловіків, які застрягли на кордоні. Коли заходиш на їх сторінки, то зазвичай там фото або котиків, або «моєї принцески». Потім та мамочка «моєї принцески» пише: «Ти, – перепрошую за цитату, – с*ка е**чая, не отпускаєшь моего мужа домой, будь ты проклята».

Друга категорія – ті, що прямо писали «ми тебе башку снесем». Писали моєму чоловіку «успокой свою с*ку, или я ее успокою». Переважно вони погрожували, що вб’ють мене: «Если хочешь жить, то завтра тебя должно здесь не быть». В основному російською, іноді польською мовою.

Кілька разів писали турки. Один з них писав, що стоїть там на кордоні і що ми робимо неправильно. Але не погрожував, лише намагався просвітити нас.

З 2013 року, відколи почалася діяльність варшавського «Євромайдану», усі погрози виглядають однаково. Вони всі погрожують мене вбити. Раніше я зверталася до прокуратури, переймалася, було декілька кримінальних справ. Деякий час навіть була під спеціальною охороною поліції. Але потім зрозуміла, що, по-перше, це слабо розслідується. По-друге, я почала працювати з психологом і в якийсь момент зрозуміла, що люди, які мені погрожують, – це не ті, хто мене вбиватиме.

Ті, хто колись вирішить мене вбити, навряд чи попереджатимуть про це через Inastagram чи Facebook. Коли я це зрозуміла, то, чесно кажучи, почала спокійно ставитися до всіх цих погроз.

У певний момент погрози стали індикатором моєї діяльності. Я розумію, що чим більша їхня хвиля, тим більша кількість людей розуміє, що нам може вдатися. І це говорить їхній страх та безсилля. Вони не усвідомлюють, що їм ще зробити, тому шукають мене й лякають убивством. Нещодавно одні скидали мені якусь адресу й писали, що спалять дім. Але це не моя адреса.

Після того, як з’явилася офіційна заборона ЄС на проїзд російських фур, інтенсивність цих погроз зменшилася?

Зменшилася зразу. Загалом ці штуки відбуваються хвилями, які пов'язані з якимись нашими дуже важливими акціями. Колись я навіть колекціонувала ці погрози. З 2013 року скидала їх в окремий альбом на Facebook, там були сотні фотографій. Цього року Facebook заблокував альбом, бо там, мовляв, мова ненависті. А те, що вона спрямована в мій бік, фейсбуку не заважає. Словом, Facebook як Facebook, нічого дивного.

«Посол РФ замість того, аби заявити щось мудре,

сказав: «О, тут така ж інсценізація, яка була в Бучі»

Поговорімо про акцію, на якій посла Росії облили у Варшаві червоною фарбою. Я так розумію, що це не входило у ваші плани, і все відбулося спонтанно. Ви, мабуть, тоді переосмислювали і проговорювали між собою ці події. Не шкодували, що сталося саме так? Адже це спричинило хвилю переслідувань декого з активістів.

Ні, не шкодували. Сталося рівно так, як він собі заслужив. Дійсно, ми планували зовсім іншу акцію. Але обставини пішли не за планом, і абсолютно не з нашої вини.

Це було 9 травня, яке росія дуже сильно промувала в країнах Заходу як «дєнь пабєди» над фашизмом. Їм було важливо покласти квіти до пам'ятників радянським солдатам по всіх країнах. Ми відразу почали публічно заявляти, що наша організація проти того, щоб це відбулося в Польщі. Варто зазначити, що офіційна влада країни теж відразу зреагувала. МЗС Польщі не рекомендувало послові в цей день покладати квіти з огляду на його безпеку. Мер Варшави також сказав, що не несе відповідальності за те, що відбудеться, і взагалі забороняє російському дипломату там перебувати.

Ми, якщо чесно, планували акцію просто символічно. Основним меседжем було те, що немає чого святкувати 9 травня, адже фашизм досі існує, і, на жаль, Росія його відродила.

Водночас у нас був план Б на випадок, якщо посол Росії знехтує всіма дипломатичними протоколами й таки прийде. Ми вирішили, що зробимо інсталяцію. Запланували, що буде близько сотні людей, одягнених у біле. Збоку стоятиме фотовиставка про Бучу та Ірпінь. На шляху до цього пам'ятника ми ляжемо на землю, накриємось білими простирадлами та виллємо на себе штучну кров. Суть була в тому, що якщо цей посол вирішить піти і журналісти його зніматимуть, то виглядатиме так, ніби він іде з квітами по трупах українців. Це той меседж, який ми хотіли донести.

Ми почали зранку, дуже довго стояли. Нема і нема того посла. Уже думаємо, що й не буде. Люди пішли хто куди. Уже провели пресконференцію про те, чому тут зібралися. Було дуже багато журналістів. Уже й поліція розслабилась. І тут зненацька під’їжджає кілька автомобілів на дипломатичних номерах: виходить посол зі своєю шайкою. Ми, звісно ж, починаємо швиденько лягати. Там ще таке було, що коли він іде, то відповідно до сценарію ми планували увімкнути звуки пострілів і сирен. Я швиденько біжу до пульта, аби сказати діджеям, що пора вмикати цю музику. Усі лягають, готуються, беруть цю штучну кров, дехто вже облився, дехто тільки лягає.

Я тим часом стою біля пульта й не розумію, що відбулось. Бачу, що все йде не за планом: люди встають, починають сунути на посла – у результаті штучна кров летить в нього.

Зрозуміла вже потім з відео та зі слів очевидців. Річ у тім, що в момент, коли люди вже лежали, він не розумів, як по них іти. Бо ж незручно якось, і журналісти знімають. І замість того, аби перепросити чи заявити щось мудре, він сказав: «О, тут така ж інсценізація, яка була в Бучі».

Усе! Після цих слів інсталяція стала неможливою. Стримати емоції було нереально, особливо враховуючи той факт, що там були люди, які пережили Ірпінь та Бучу.

Зважаючи на те, що він сказав, облиття фарбою – це найкраще, що з ним могло відбутися. Помста людей, які цей жах пережили, для мене особисто з моральної точки зору була абсолютно виправданою.

Хочу запитати про активістку Ірину Земляну, яка і вилила на нього фарбу…

Ні, вона не вилила. Чомусь так написали ЗМІ. На відео, до речі, видно, що Ірина була однією з тих, хто встав з цієї інсталяції, а він якраз був біля неї. Вони ще з кількома активістами встали і почали лити на себе кров.

Потім, коли ми вже спокійно передивились відео, то зрозуміли, що там ззаду полетіло багато фарби. І це точно не Ірина.

Але вона тепер змушена переховуватися.

Бо вона одна із тих, на кого полетіла тодішня хвиля хейту. Російські ЗМІ відразу це підхопили, її зробили ворогом народу. Пропаганда не буде перевіряти фактів, пропаганді треба знайти цапа-відбувайла і його захейтити. Вони приписали це їй, розкидали по всіх Телеграм-каналах. Виклали її дані, у тому числі номер телефону. І так всі ці «бешені» росіяни почали погрожувати їй. Вони залили всі її месенджери хвилею ненависті з погрозами вбити, розіп'яти і так далі.

У вересні Ірина повідомила у Facebook, що ще й Польща почала розслідування справи нападу на посла. Ви розібралися в цій ситуації? Що відбувається?

Ну так. Польща, звісно, зобов'язана розпочати. А як вона могла не почати? Тому що це відбулося на території Польщі. Звісно, Польща відкрила провадження відразу, і воно ведеться довгий час. Дехто з нас уже проходив у цих справах як свідок. Поки що ніяких рішень немає.

«Я, мабуть, ще ніколи в житті

так не плакала»

З початку війни я теж деякий час провела у Польщі. І багатьом людям з мого середовища серед поляків дуже зайшла акція, на якій ви принесли до посольства Росії гори непотребу й різноманітної техніки – міксери, унітази, білизну, одяг тощо. Яку мету ставили перед собою цією акцією?

Показати всьому світові, чим насправді є російська армія. В уявленні людей на Заході, військовий має певні обов'язки та певну репутацію. Війна ними сприймається так, що військові воюють з військовими. Метою цієї акції було показати світові, що це не так. Що росіяни вбивають цивільне населення України. Що вони приходить у будинки, обкрадають та вбивають.

Ідею акції придумав поляк Войтех Станіславський і запропонував її нам. Скільки всього поляки навезли під це посольство. Починаючи від м'ясорубок, мікрохвильовок, унітазів… Одна полька привезла труси й підписала: «Забери своїй жінці мереживні труси, я купила цілу пачку. Будуть у неї перші в житті нові труси».

Поляки настільки креативно до цього підійшли. Завдяки цьому акція набула розголосу. І в кожній із статей йшов коментар наших організаторів про те, як виглядає так звана друга армія світу.

Щодо маршу подяки українців полякам. Ми з вами почали розмову про блокування кордону, де ви розповідали про погрози в тому числі від поляків. Але заради балансу треба наголосити: польський народ у своїй більшості об'єднався, аби допомогти українцям. А потім відбувся легендарний марш вдячності. Як вам вдалося зібрати 20 тисяч українців?

Завдяки тому, що ми працюємо ще з 2013 року, у Варшаві нас добре знають і місцеві українці, і поляки. З початку широкомасштабної війни ми дуже багато допомагали українцям ще на кордоні: перевозили людей, шукали житло. Так люди дізналися, що взагалі існує щось таке, як «Євромайдан-Варшава». Далі підписувалися на наші соцмережі, де ми інформуємо про всю нашу активність.

Те, скільки всього зробив польський народ, неможливо переоцінити. Я живу тут багато років, мене від війни ніхто не рятував. Але коли я бачила, що роблять пересічні поляки… Я вчилась тут в університеті, у мене 30 одногрупників, я працювала на різних роботах переважно в польських колективах і маю безліч колег. Усі з них з 24 лютого щось робили. Телефонували до мене, питали, як допомогти, куди їхати, де брати тих біженців, кого треба поселити.

Я зрозуміла, що ми мусимо якось символічно їм подякувати. Поляки повинні знати, що ми до них відчуваємо шалену вдячність. Наш волонтер Женя Клімакін запропонував: а давайте зробимо такий марш. Ідея сподобалась.

Чесно кажучи, ми не сподівалися, що збереться 20 тисяч українців. У нас з цього приводу вже навіть є внутрішній анекдот. Коли організовуєш акцію, то ж треба заявити поліції приблизну кількість учасників. Я написала, що буде тисяча людей. І тут ми збираємось, на самому початку підбігає до мене поліцейський з переляканими очима: «Пані Наталіє, скільки буде людей?». Я кажу: «Тисяча». «Тобто тисяча? Уже 5 тисяч! Скажіть, скільки точно буде людей, мені ж треба забезпечити безпеку, ви ж ідете через усе місто». Я кажу: «Ну слухайте, якщо вже п'ять, то, певно, може бути 10 тисяч».

Це був перший марш, який я вела і кінця якого не бачила. Узагалі, як проходив цей марш, це окрема історія. Я, мабуть, ще ніколи в житті так не плакала. Люди обіймалися, хлопці та й дівчата роздавали перехожим жінкам-полькам квіти. Хтось зробив і дарував якісь браслети. Хтось пряники спік. Цукерки роздавали. Обіймалися. Стільки сліз та радості було. Це було настільки емоційно, що неможливо передати.

На завершення відбувся величезний концерт за участю українських зірок. Уже вкінці підходить цей поліцейський. Є така процедура, що я маю офіційно заявити йому про закінчення акції. І він мені такий: «Щоб ви знали – вас було 20 тисяч, а не 10. Ну але нічого, ми забезпечили безпеку». Каже, що доводилося двадцять разів дзвонити, постійно кликати підмогу і чи не вся поліція Варшави поїхала оберігати наш марш.

Але ж інцидентів жодних і не було?

Усе було максимально мирно. Просто в них такі протоколи, що на певну кількість людей має бути певна кількість правоохоронців.

Я дуже щаслива, що було так багато українців. Це показало масштаб вдячності. Ми довели полякам, що вміємо не лише приймати допомогу, а й дякувати за неї.

«Або тролів не проплатили,

або підтримка Орбана в його країні впала»

Ще одна дуже яскрава акція – на якій ви витягали Орбана з дупи Путіна. То що – крім росіян, вам додались тепер погрози з боку угорців?

Так, були якраз після цієї акції. Але більше погроз надходило після першої акції про Орбана, коли перед посольством Угорщини у Варшаві ми організували офіційне відкриття трупопроводу «Дружба», де були танці на кістках, розпивання української крові, приїхали Кіріл та Путін.

Усе відбувалося у стилі перформенсу. Це дуже широко розійшлося у європейських ЗМІ, у тому числі угорських. Саме тоді на нас полилася перша хвиля хейту від угорців. Ми, на щастя, не можемо прочитати, що там. Google Translate нам цього або не перекладає, або перекладає дуже погані слова.

Матюки по-угорськи…

Ми розуміємо, що це якісь погрози і матюки. Утім, особливо не заглиблювались. До речі, коли відбулася друга акція, то хвиля погроз була значно меншою, ніж тоді вперше. Мені це показує, що або тролів не проплатили, або підтримка Орбана в його країні впала.

Хто придумує ідеї та сценарії для ваших акцій?

Дуже по-різному. У нас усі дуже креативні. Я сама кінопродюсерка, раніше працювала у маркетингу, створювала і створюю віртуальну реальність, комп'ютерні ігри, фільми. Відтак сама багато чого креативлю. Але ще зібрала навколо себе дуже подібних людей. Коли готуємо конкретну акцію, то спільно обговорюємо, що і як хочемо донести.

Акція з Орбаном в дупі Путіна взагалі була ідеєю чеських активістів. Вони написали: «У нас є ідея, але ми зовсім не знаємо, як її реалізувати, бо не маємо досвіду. То, може, би ви з нею щось зробили?». Коли ми її організували, вони написали: «Oh my God, it was brilliant! Ми навіть не могли уявити, що це буде так прекрасно».

Трупопровід я придумала. Була акція про матрьошку – її разом придумали. Це була одна із наших численних акцій на тему того, що Росія є терористичною державою. По інтернету гуляла картинка матрьошки зі злими зубами. Ми почали брейнстормити, що потрібно зробити матрьошку, внутрішня суть якої є терористичною і напханою зброєю, а зовні вона хоче здаватися такою гарною, як «вєлікая русская культура».

У «Євромайдану-Варшава» є внутрішнє правило: кожна акція має відрізнятися від попередньої, аби усі були медійними. Ми провели понад 500 акцій на підтримку України. Із них кілька десятків про те, що Росія є терористичною державою. Але вони всі були різні. Щоб було цікаво і для журналістів, і для самих учасників. І щоб це не повторювалося.

Як гадаєте, європейські політики чують вас? Наприклад, під час блокади кордону ви їздили до канцлера Німеччини Олафа Шольца, аби передати йому свої вимоги. Це діє на них?

Звісно. Ви навели чудовий приклад. Навіть там, де їм невигідно, вони реагують, бо не мають іншого виходу. А якщо тема їм цікава, то тим більше реагують.

Як тільки ми почали допомагати Україні і заснували «Євромайдан-Варшава», то завжди тісно співпрацювали з польськими та іншими європейськими політиками. Адже багато з них – це наші партнери, які підтримують Україну.

Але і на тих, хто не є нашими партнерами, можна мати вплив. Приклад – Шольц та Макрон, які за першим разом не підтримали голосування про заборону на російський і білоруський транспорт у ЄС. Нас почули після того, як ми добралися до них, передали Шольцу черевички вбитої в Маріуполі дівчинки та заблокували німецько-польський кордон. Це спричинило величезний затор на трасі міжнародного сполучення з Берліна на схід. Чотири години все стояло заблоковане. До нас з'їхались усі ЗМІ Німеччини. Ми так і казали: «Шольц вдає, що він нас не чує. Тож ми вирішили шукати методи, щоб він нас почув. Якщо він і зараз не почує, ми знайдемо наступний метод». Ми зробили так, що нас почула вся Німеччина. У тому числі Шольц.

З політиками завжди можна працювати та говорити. Це дуже корисно й дає шалені результати. І я ще раз повторюю: переважна більшість із них – це наші партнери. Це треба розуміти й будувати з ними хорошу двосторонню співпрацю.

«Немає такого, щоб я комусь зателефонувала

й сказала: «Підіть зробіть таку-то акцію»

Які пріоритети зараз ставите перед собою? Що далі?

План у нас є завжди. Уже починаємо новий розділ – працювати над відбудовою України, готуємо для цього стратегію.

Звісно ж, продовжуватимемо те, що ми робимо тут, у Польщі. Це допомога українцям. Ми маємо безкоштовну психологічну підтримку, безкоштовні курси польської та української мов, інтеграційні заходи різного роду. Продовжуватимемо це до того часу, допоки люди змушені будуть перебувати в Польщі.

На сьогодні «Євромайдан-Варшава» допоміг ЗСУ більш ніж на 150 млн грн, і ми не збираємся зупинятися.

Звісно, основне, чим ми займаємося, – це адвокація та публічна дипломатія у Європі на користь України. Зараз робимо дуже багато, щоб на різних рівнях Росію було визнано країною-терористом. Далі будемо вимагати, щоб за цими рішеннями починали йти дії. Тобто щоб Росію ізолювали на політичному, економічному та дипломатичному рівнях. Будемо це контролювати.

І будемо дивитися по ситуації. Які виникнуть потреби – те і робитимемо. Коли з’явилася потреба йти під посольство Ірану – ми в той же день були там. Ми дуже слідкуємо за ситуацією в Україні і за тим, що робить наше МЗС. Адже адвокація та публічна дипломатія – дуже важливі речі, де має бути спільний фронт з державою. Не можна виходити й говорити різні речі.

Наталіє, ви крута, але знаєте, у чому ваша проблема? У тому, що однієї Наталії Панченко в Польщі – замало. Вважаю, що вас таких має бути хоча би по одній у кожній європейській країні.

Цього року, крім Польщі, ми зробили акції у Мадриді, Брюсселі та Берліні. Але немає такого, щоб я комусь зателефонувала й сказала: «Підіть зробіть таку-то акцію».

Так, власне, чому не розглядаєте такої опції, аби мати хоча б по одному представнику в найбільших європейських столицях?

Розгадаємо, і насправді в «Євромайдану-Варшава» є представники у різних країнах. І вже є, на щастя, акції, які були організовані нами, але куди ми особисто не літали. Дуже класно, що існують такі люди, і ми їм дуже вдячні.

Але це все одно не той рівень поки що. Тут треба розуміти, що українська діаспора різна. Ситуація в країнах теж різна. Є різні сприйняття українців. Десь українців сприймають добре, але громада чи діаспора не має досвіду, щоб це добре організувати. Або може добре організувати, але не чітко усвідомлює, які меседжі треба проштовхувати. Хтось розуміє меседжі, але не знає, як дібрати людей…

Насправді це дуже важка робота. Ми працюємо, як якась велика.. не знаю… рекламна чи піар-агенція. У нас є свої меседж-бокси, КPІ, безліч усього. Але це все тільки тому, що я мала цей досвід, винесений з моєї попередньої роботи. Важко знайти когось такого самого в іншій країні. Бо якби я йому платила зарплату, то розуміла б, що можу чогось від нього очікувати. А насправді це все волонтерство.

Чи плануєте повернутися жити до України?

Колись я приїхала до Польщі на навчання терміном на місяць. Так сталося, що цей місяць розтікся в часі на багато років. Але я ніколи не виключаю, що повернуся до України. Тим більше, що вже кілька разів поверталася. Наприклад, у 2016 році, коли ми робили проєкт Ukraїner. А також коли робила «Chernobyl VR Project». Я працювала продюсеркою і майже рік прожила в Україні.

Для мене Україна назавжди залишається домом. Якщо чесно, мій мозок ніколи з України і не виїжджав. Я завжди в Україні. Живу в українському інфопросторі. Моя дитина говорить українською мовою, хоча народилася в Польщі.

Завдяки глобалізації у нас сьогодні є можливість бути українцями й жити Україною, навіть не перебуваючи географічно на її території. На жаль, війна показала це дуже чітко. Мільйони українців зараз не в Україні, але через це вони не стали меншими українцями чи іншими українцями. Вони все одно живуть Україною та українськими сенсами.