[node:title]

Мобілізація та псевдореферендуми: кроки путінського відчаю

21.09.2022
3 хв. на прочитання

Уляна СТЕЛЬМАШОВА

Путін не здатен перемогти Україну на полі бою. Україна уже стала йому поперек горла, від чого у російського диктатора істерика.

Успішний контрнаступ українського війська у Харківській області став першим за останній час випадком, коли Україна повністю перебрала на себе ініціативу у війні – наступ відбувався у тому місці, де вирішили ЗСУ, за тих умов, які обрали ЗСУ, і в той час, який визначили ЗСУ.

Тепер кремлівський фюрер квапиться із фейковими референдумами на частинах Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей. Власне, це рішення є реакцією на контрнаступ на Харківщині і спробою Путіна знову перехопити ініціативу у війні у свої руки.

Поквапливість із псевдореферендумами спровокована і тим, що решта окупованих територій України теж вислизають з рук росіян. Збройні Сили України наразі повільно, але крок за крок відвойовують населені пункти у Херсонській та Луганській областях.

У той же час країни ЄС не ведуться на енергетичний шантаж Москви. У грудні має запрацювати ембарго на російські нафту, в результаті чого Росія одномоментно позбудеться 50% прибутку від нафти. Ця зима буде останньою, коли у Кремля є важелі енергетичного шантажу. Економічні козирі теж вислизають із путінських слизьких рук.

Проведення псевдореферендумів 23-27 вересня щодо приєднання окупованих територій України до Росії – це істерика і крок відчаю.

Заяви про фейкові референдуми спрямовані для двох цільових аудиторій.

Перша цільова аудиторія – це Захід, який продовжує озброювати Україну. 

Розрахунок абсолютно примітивний і вписується у таку ж примітивну формулу: "фейкові референдуми = ядерний шантаж". Посил до західних союзників України теж примітивний: припиніть озброювати Україну, посадіть її за стіл переговорів на умовах Росії або бійтеся ядерного удару.  

Готуючись до цієї війни, Путін ще у 2020 році підписав указ, відповідно до якого Росія може застосувати ядерну зброю у відповідь на напад на неї. Зараз йому навіть байдуже, що в очах цілого світу він виглядатиме божевільним клоуном, який запише до Конституції РФ намальовані результати "псевдореферендумів".

Контрнаступ української армії з відвоювання української землі він шизофренічно трактуватиме як напад на територію Російської Федерації.

Утім серед тисяч аналітиків, які намагаються знайти логіку у діях президента РФ, мало хто звертає увагу на нещодавню статтю Головнокомандувача Збройних Сил України Валерія Залужного від 7 вересня. У цьому матеріалі він вперше офіційно визнав, що це Україна завдавала "серію успішних ракетних ударів по кримських авіабазах противника, перш за все – по аеродрому Саки".

Два тижні пройшли з моменту публікації статті і ще більше часу пройшло з моменту ракетних ударів України по Криму. І… нічого. Жодних ядерних погроз. У Кремлі як води в рот набрали з цього приводу. Це ж напад української армії на територію, яку Росія вважає своєю.

Друга цільова аудиторія Кремля – внутрішня. У відеозверненні, показаному 21 вересня, Путін заявив про часткову мобілізацію. Мовляв, треба захищати широку лінію фронту та новоприєднані (поки що у його мріях) території Росії.

Але цим самим кремлівський фюрер визнав: його "друга армія світу" не справляється зі Збройними Силами України. ЗСУ вже продемонстрували, що сильніші. Спеціальна військова операція провалилася. Його армія на сьомий місяць війни застрягла у населених пунктах Донбасу і не здатна захопити навіть усю Донецьку область. Для новомобілізованих ще потрібен буде час на підготовку, навчання. Плюс треба цю "свіжу" армію одягти непередні зими. Та й зброї у Росії не більшає.

Чи змінює щось це для України?

Чергова агресивна риторика з боку Кремля вкотре домінує, а це означає, що ми перебуваємо у переддень нового напруження. Попереду все ще серйозні і небезпечні виклики. Путін виклав на стіл свої останні аргументи. Але, з іншого боку, вони демонструють, що Україна і цивілізований світ роблять усе правильно.  

Для політичного керівництва України, як і раніше, залишається єдине основне завдання – зосередитися на силовому компоненті і вимагати від західних союзників ще більше важкої зброї.