Мати, що поховала дитину: «Реакція оточуючих? Це така дрібниця у порівнянні із втратою»

24 лютого 2022 року син письменниці Євгенії Кононенко Вадим пішов добровольцем на фронт. 63-річна Євгенія залишилася з хворою донькою Анною, яка померла в листопаді. І не від наслідків бомбардувань Києва абощо – Кононенко з донькою у березні виїхали до Франції. На той момент Ані вже діагностували онкологію, і французькі лікарі не змогли її врятувати. Це не цілком типова історія, якщо говорити про неї в контексті втрат, яких зазнають нині українські родини. І все-таки це історія про горе, котре і єднає, і роз’єднує. Адже ми часто закидаємо самим собі, що не вміємо співчувати. Не тому, що не відчуваємо емпатії, а тому, що не навчені її висловлювати вербально.

Про це ми говоримо з Євгенією, котра за час проведений в еміграції, написала дві книжки. Одна з них – про драматургію Лесі Українки, а друга – про пережите нею самою. Обидві вийшли у «Видавництві Анетти Антоненко». Про втрату доньки Кононенко говорить стримано і без надриву. І це опановування себе і своїх емоцій так контрастує з великим горем, описаним простими і непафосними словами, що книжка неодноразово змушує плакати. «Аня лежить переді мною у чистенькій блакитній сорочці. В неї голівка, як у немовляти. І я на якийсь час відчуваю такий самий біль, який відчувала, коли та голівка проходила через моє лоно», – пише вона.

А в інтерв’ю Євгенія Кононенко так само стримано і лаконічно озвучує речі, які, можливо, комусь здаватимуться контраверсійними. Про те, наприклад, що людині в глибокому горі взагалі немає діла до того, що і як говорять їй оточуючі. Або про те, що не від усякої втрати можливо оговтатися. І що оговтання настає в тому випадку, коли окрім втраченої людини, у тебе є ще якісь сенси у житті. Звісно, все це – винятково її власний досвід, на чому Євгенія і наголошує. На момент власної смерті, каже вона, «людина має бути на максимально високому рівні індивідуального розвитку свідомості». А для треба пізнати і радість, і горе, приймаючи будь-які випробування.

Ви написали книгу про 2022 рік, яка тематично ширша за смерть вашої дитини. Вона про втрату багато чого: міста, країни, звичного способу життя. І все-таки в першу чергу вона – про Аню. Спасибі вам за відвертість, котра для когось, можливо, стане тим «терапевтичним письмом», про яке зараз багато йдеться. А чим для вас була робота над книжкою?

Сама себе я кваліфікую як письменницю, ні, насамперед, як людину із посиленим філософським началом, хоч я й не є фаховою філософинею. Я рефлектую про все, що трапляється зі мною, і про природу власних емоцій також. Певне, я писала цю книгу для того, щоб осмислити “час на війну і час на мир”, рядок з книги Еклезіаста, який взяла за епіграф своєї книги.

Лихо моєї Ані не було пов’язано з російсько-українською війною. І я думала: он як воно сталося: усі мої друзі перебувають в ситуації війни, а я далеко, в добрих умовах спокійної Франції, але мені теж дуже тяжко біля ліжка смертельно хворої Ані. І тяжкі події в Україні, і тривога за сина, який на війні від першого дня... Я починаю переказувати власну книгу, чого, певне, робити не варто.

Здебільшого мало не всі події мого життя відбилися у моїх літературних текстах — у дещо трансформованій формі художнього твору. Найбільш значущі люди мого життя з’являлися на сторінках моїх художніх текстів. Про Аню я писати художніх творів не могла і пояснила це в своїй книзі “Той божевільний рік”. Писати есеїстику легше, ніж компонувати художній твір, я це можу твердити як авторка і того, і того.

Євгенія Кононенко з дочкою Анною

Що для вас є неприйнятним у співчутті оточуючих чи, скажімо так, у реакції оточуючих на новину про вашу втрату? Що можна і треба говорити людині / робити для людини, яка у горі?

Реакція оточуючих? Це така дрібниця у порівнянні із, власне, життям і смертю! Так, я знаю, що бувають якісь неадекватні форми реакції на горе. Але мені такого не траплялося. Я все-таки бачила співчуття і до себе, і до інших у біді. Все залежить від людини в горі: іноді їй/йому хочеться говорити про дорогого небіжчика, а іноді хочеться обговорювати якусь відсторонену тему. А загалом, мій досвід людини на сьомому десятку життя каже, що смерть близької людини переживаєш легше, якщо окрім цієї людини в тебе є інші смисли...

А загалом, чи є тема смерті для українців табуйованою – попри всі наші втрати, зокрема, й втрати останніх часів?

Як на мене, ні. Я можу навести багато прикладів із української класики, де йдеться про останні моменти життя, про перехід за межу. І в приватних розмовах про це говорять багато. Коли заходить мова про чиюсь смерть, завжди розпитують родичів про деталі: як це відбувалося. Іноді той, хто був поряд, детально звітує. А, коли, буває, хтось про це говорити не хоче, цікаві не наполягають, розуміючи стан людини в горі.

І все ж таки… Можливо, це є спадком радянської епохи та радянської ідеології, яка насаджувала примат суспільного над особистим і, по суті, відмовляла людині в інтимному просторі та інтимних переживаннях, але ми не вміємо бути ані делікатними, ані – часто – адекватними – у присутності людей, які горюють. Чому це так, на вашу думку?

Радянська ідеологія справді насаджувала примат суспільного над особистим, але люди в приватному спілкуванні співчуття одне до одного зберігали. Я говорю про свій досвід брежнєвських часів, бо очевидно, що у сталінські часи люди боялися співчувати тим, чиїх родичів, як тоді говорилося, “забрали”, але я такого на власній шкурі не знала.

З одного боку, у нас є марновіри, які вважають, що горем можна «заразитися», а з іншого – останнім часом пішла якась пошесть із побажаннями «легких хмаринок» померлому, і твердженням, що він / вона зараз «на райдузі». Оці «легкі хмаринки» ріжуть око і ображають почуття байдужою тупістю. Можливо, це якраз спосіб відгородитися від чийогось «заразного» стану, применшуючи трагедію і зводячи її до картинки раю, де хмаринки та веселки?

Так, і мене деякі французи заспокоювали тим, що Аня стала янголом на небі. У кожної людини — своє бачення світобудови, куди вписуєш і себе, і своїх “і мертвих, і живих”. Чужа світобудова іноді ображає, особливо, якщо її нав’язують. Але особисто я уникла якихось образливих до себе форм співчуття. Ті люди, які співчували мені, справді хотіли розрадити мою велику печаль, хоча їхнє бачення життя і смерті не збігалося з моїм.

В музеї гало-романського мистецтва у французькому Ліоні

Як правило, соціум регламентує і «стиль» переживання (носіння трауру тощо), і те, скільки воно триває. Тобто очікується, що 9 днів – це глибоке горе, 40 днів – менш глибоке, рік – час, коли все має перетліти на попіл. Між тим відновити стан «до» неможливо в принципі – на мою думку, звісно… Повне оговтання людини, повернення її психічно видужалою до колективної праці, є тією нормою, яку також насаджує суспільство?

У міській культурі оця регламентація не є аж такою жорсткою. То на селі одна добра знайома ділилася зі мною, що хотіла б скинути ту чорну хустку, але її “люди засудять”. Реакція на смерть близької людини буває дуже різною. Пам’ятаю, моя мати, коли я була підлітком, дуже обурювалась, як її колега після смерті сина почала носити яскраві і навіть сміливі сукні. Але, зрештою, то є природа. Та жінка була ще молода... Я іноді думаю про жінок, як народжували по десять дітей, а виростало троє-четверо. Чи носили вони жалобу по кожному? Тут смислом жінки, яка втрачала дитину, були інші діти.

Ви лікували доньку за кордоном і поховали її за кордоном. Наскільки я зрозуміла з вашої книги, ставлення до ургентного хворого, а згодом до хворого, який потребує паліативної допомоги, там кардинально відрізняється у кращий бік. Це так?

Французька медицина вважається однією з найкращих в Європі. Українським біженцям, які прибули до Франції відразу після початку війни, відразу видавали медичні страховки, тепер це складніше. Але тут іще справа в тому, що лікарі бачили, що Аня справді у тяжкому стані.

Ті  ж українці, які не є аж настільки тяжкими, загалом, не задоволені французькою медициною. Адже до лікаря-спеціаліста (невропатолога, дерматолога та тощо) буває запис за півроку – саме так, раніше не потрапиш. Самі французи кажуть, що спочатку треба з’ясувати, чи добрим є той чи інший лікар, а вже потім до нього записуватись (брати рандеву, як це звучить французькою).

Як на Заході проводжають померлого, яку підтримку надають його рідним? Що робили (офіційні та неофіційні) особи персонально для вас?

У Франції родини витрачають величезні кошти на похорон своїх близьких. Але вони заздалегідь готові до цього. І загалом, життя французів не треба порівнювати із життям біженців. Бо для біженців є спеціальні фонди, які беруть на себе цей тягар. Я щось платила, але небагато.

«Мене деякі французи заспокоювали тим, що Аня стала янголом на небі», – каже Євгенія

Наші цвинтарі та «їхні» цвинтарі – наскільки колосальною (або ні) є різниця між ними? Можливо, наш відгомін часів язичництва – оця «тризна» на могилі, традиція приносити та споживати їжу – те, що тільки поглиблює травму? Якими є в цьому контексті звичаї французів?

Не знаю, чи це стосується усіх католиків, але у французів звичаю накривати поминки нема. І на місцях поховання вони не їдять. Щодо цвинтарів. Я не люблю православних цвинтарів і вінків із металевими чи пластиковими квітами. На французьких цвинтарях менше квітів, і живих також, значно більше каменю.

Також у Франції є офіційна процедура розвіювання праху померлого після кремації у Саду Пам’яті. Саме там, на Ліонському цвинтарі Бертоло, розвіяно прах моєї Ані. Вона не любила цвинтарів, завжди опиралася, коли моя мати, її бабуся, тягла її на Байковий цвинтар, де лежать наші прабабусі по материнській лінії.

Я іноді приходжу в Ліонський Сад  Пам’яті, думаю про вічне. Туди приходить багато людей. Вони приносять маленькі статуетки, запалюють свічки. Багато французів обирає такий спосіб увічнення  пам’яті своїх рідних. На кремацію стоять великі черги, це можна зробити через 2-3 тижні після смерті.

Французький «сад пам’яті», куток на цвинтарі Бертоло

Психотерапія, релігія, занурення в роботу, медитації – що з цього (або нічого) працює краще? Чи все це надто індивідуальне, щоб робити узагальнення?

Я вже казала, що, справді, в кожного свій зв’язок зі світобудовою. Але є віддаю перевагу психологічному поясненню. Якщо небіжчик був єдиним смислом життя, то втрату можна і не пережити, і не допоможе навіть релігія із забороною на самогубство: організм того, хто горює, включиться та самознищення. Але так, все це дуже індивідуально.

Не хочеться представляти вас читачу лише як матір, яка втратила дитину. Ви – письменниця, есеїстка, перекладачка. Ви – інтелектуалка. Зрештою, ви – людина, котра, переживаючи втрату, написала і видала дві книжки. Скажіть, наскільки нещастя, які ми переживаємо у своєму житті, формують або гальмують наше зростання?

Це знов-таки, індивідуально. Згідно з моєю особистою світобудовою, людина має бути на максимально високому рівні індивідуального розвитку свідомості на момент переходу за межу. А для цього треба пізнати на життєвому шляху і радість, і горе, і уміти співчувати чужій біді, коли в тебе все більш-менш, і уміння радіти за інших, коли в тебе не дуже... Це важко, але особистісне зростання – це, як на мене, мета життя свідомої людини.

Напевно, ми всі у різний період час – а у період випробувань відбувається загострення такої цікавості – запитуємо себе, долю, Бога (ті, хто в нього вірить): навіщо я живу? Чому мені випало стільки страждань? То в чому ж істина і сенс нашого буття на землі? Скажіть про це з висоти всього пережитого вами…

Я не знаю, чи є якийсь один великий задум. В мене нема доступу до тих сил, які дають відповідь на такі питання. Але, знов-таки, стає у пригоді психологічна відповідь: якщо й нема великого задуму, ми можемо надати сенс власному життю із усіма його випробуваннями.

Аня...