Людмила Таран: «Митець повинен мати емпатію і совість, бо талановита брехня, що претендує на істину, – страшна річ»

Наталія Лебідь

За плечима у Людмили Таран – чималий творчий доробок. Збірки поезії та прози, есеї, участь у антологіях, численні інтерв’ю зі своїм же братом (а передусім – «сестрою») письменником. Цього року Людмила Таран стала номінантом на Шевченківську премію-2023 – відзначеною може стати її збірка новел «Айвенко, або Чоловіки –  це…». У центрі книжки – чоловіки різних поколінь і характерів: сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі, а поряд з ними – яскраві та влучні жіночі образи.

У розмові з пані Людмилою ми зачіпаємо і Шевченківську премію також. Проте інтерв’ю починаємо з іншого. Таран є і письменницею, і читачкою, а це означає, що вона може відповісти зі знанням діла про те, наскільки воєнна тема вже зараз входить в дискурс української літератури. Справді, літератури про повномасштабне вторгнення, якому у задумах письменників навіть не дали як слід «настоятися», не бракує. Як відрізнити талановите зображення від експлуатації болючої теми і кого вважати здатним донести головні меседжі війни?

Про це, а також про презентацію України у художній прозі за кордоном, про нові книгарні, які відкриваються, не дивлячись ні на що, про жанри, що розвинуться після перемоги – у нашому інтерв’ю.

Пані Людмило, якщо говорити не про документалістику, а про художню прозу, присвячену війні, то коли вона виходить щирішою: коли ти твориш по гарячих слідах чи після того, як досвід буде осмислено та переосмислено? Чи універсального рецепту тут немає?

Думаю, універсального рецепту таки не існує, та все ж для узагальнення певного досвіду саме в художній прозі важить часова дистанція. Війна Росії проти України ще не завершена, багато чого не може бути викристалізуване тут і тепер. Може, коротка прозова форма ще надається для втілення вражень і переживань війни, але не роман. Тому була здивована, коли побачила, як деякі письменники вже мають ґранти на написання саме роману. Зухвалі й самовпевні, одначе…

Який процент чи яка частка воєнної літератури, що пишеться зараз і буде написана у недалекому майбутньому, є просто шумовинням та графоманством, спробою швидко осідлати «популярну», якщо можна так висловитися, тему?

Яка конкретно частка «шумовиння» й графоманства на темі війни – важко сказати. Нині Фейсбук рясно подає вірші з цього страшного приводу, та серед них таки чимало просто розбитих на рядки новин із різних сайтів. Але, певно, чим більше буде відрефлексована війна у слові, тим більше шансів на справжні зерна серед полови.

І в кого шукати ті зерна серед полови? Хто з укрсучліту здатен написати про війну так, щоб стиснулось горло – Забужко, Андрухович, Жадан, Людмила Таран? Кого варто виглядати у книгарнях?

Читаю на Фейсбуці дописи Артема Чеха та Ярини Чорногуз. Дивуюся, як у тій напруженій окопній атмосфері, з постійною загрозою вогневих ударів, вони спроможні так точно й вичерпно писати про свої переживання, стани, події. Вони – безпосередні учасники війни, фронтовики. Молимося, щоб доля зберегла їх для життя й творчості.

А щодо, приміром, названих Забужко, Андруховича, Жадана – вони знайдуть свої ракурси відтворити те, що відбувається. Оксана Забужко вже й видрукувала чималий есей окремою книжкою: саме цей жанр, як і щоденникові записи, тобто нон-фікшн, нині, переконана, є найбільш мобільними та доречними. А ще – невеликі п’єси. З дописів Неди Нежданої, авторки п’єс про Майдан і війну, зрозуміла, що за ними було кілька вистав у театрах Європи.

Щодо мене, грішної, вже написала новелу, в якій знайшла свій ракурс того, що переживаємо. Писати про те, про що не маю точного уявлення – фронт, бої тощо – абсолютно не спроможна.

Але ж ви писали новели про Майдан, про початок війни у 2014-му, то чому не готові взятися за «повномасштабне вторгнення»? На ЦПК було інтерв’ю з художницею Оленою Жеребецькою, яка зазначала, що описувати війну «натурно» у неї немає сил, вона переомислює її по-своєму, розписуючи золотими бджолами ящики з-під снарядів. Тож яким є ваш шлях – буквальне чи фігурнальне зображення подій, незвичні форми рефлексії над ними тощо?

Про себе скажу так: написала цикл поезій, що мене саму дуже здивувало: давно не бралася за вірші. А тут вихлюпнулося. Згадувала вже, що написала новелу. А ще – есей. Маю задум щодо, як нині кажуть, одного проєкту. Він скоріше журналістського плану, бо таки впевнена: саме нон-фікшн на часі.

BBC News Україна оголосила переможців премії Книга року BBC-2022. Переможцем став роман «Танці з кістками. Медичний трилер» Андрія Сем'янківа. Отож, війна – війною, а інші жанри розвиваються і перемагають також?

Думаю, «Танці з кістками» писалися до повномасштабного вторгнення. Хочу прочитати цей твір. Щодо інших жанрів – повертаюся до ваших слів про інтерв’ю з художницею на ЦПК. Якраз днями прочитала, що нині одна з її колег відтворює дуже натуралістично людські тіла після нальотів ворожої техніки тощо.

Інша ж колега, перебуваючи  у вимушеному вигнанні в Німеччині, створює еротичні роботи, «малює секс», як зазначено про неї. Твори мають значний успіх на виставках, мало того: окремі репродукції з них – у бліндажах наших військових. «Це двоє чи більше переважно голих людей різних статей та кольорів шкіри, які займаються сексом», – зазначається у публікації.

Також  художниця організовувала виставки-продажі, дохід від яких відправляла на потреби ЗСУ. Тож із різними рефлексіями й жанрами, як бачимо, нині ціла палітра. Одне мене непокоїть: експлуатація теми війни й патріотизму, використання її з корисливою метою, як це, приміром, дуже помітно в нинішній рекламі.

Повертаючись до Сем'янківа. Те, що нові книжки створюються, є прекрасним та надихаючим. Проте чи знаходитимуть вони свого читача? Можливо, це буде свого роду «відкладеною нагородою» – організувати для себе запойне читання, коли всі блекаути залишаться позаду?

Важко спрогнозувати. Якщо мовити про купівлю книжок, то ціни на них таки кусаються. Втім, чула від кількох продавчинь у книгарнях і окремих видавців, що дивовижним чином продажі зросли. Яких саме видань – мають з’ясувати відповідні інституції. Знаю, що уряд передбачив певні кошти на підтримку українського книговидання, але з допису на ФБ очільниці Українського інституту книги Олександри Коваль зрозуміла, що ті гроші буде ой як непросто реалізувати через чиновницькі перешкоди. Як завжди…

З чиновницькими перешкодами все зрозуміло, але українцям не вперше долати труднощі. Тому таке питання:  чи прогнозуєте ви книжковий бум (за аналогією з бебі-бумом) після війни? Якщо так, то якого роду література буде особливо затребуваною, на вашу думку? Документалістика, мемуаристика, а, можливо, легке чтиво – детективи, «дамські» романи – яке дозволить відволіктися від пережитого? А, можливо, дитяча література?

Почну із себе. Війни так багато в нашому житті – і не видно кінця, психіка моя не витримує: дозволила  собі  подивитися веселий фільм із Ірмою Вітовською «Коза ностра…» І читаю аж ніяк не високочолу філософську літературу, але й не розважальну. І коли до повномасштабного вторгнення не тягнулася до творів про порівняно недавню війну на Балканах, то нині – гостра потреба в ній.

Захотілося й по-новому відчитати Ремарка: здається, аж у студентському житті були для мене відкриттям його романи. Тобто, відбувається актуалізація творів про проблеми, які моя психіка раніше прагнула обійти. Мені важко спрогнозувати, хто що читатиме: усе залежить від конкретних людей.

Я згадала про дитячу літературу, яку зараз продовжують активно видавати. І – у продовження теми – як, на вашу думку, слід говорити з дітьми про війну? Психологи вже висловилися, а що скажете ви – письменниця?

Знаю, що наші письменники, зокрема письменниці, вже навіть видрукували кілька книжечок для дітей про війну – Мар’яна Савка і Ольга Купріян, наприклад. Наші діти змушені були так раптово подорослішати, вони такого набачилися, напереживалися, ворог наш наскільки цинічний і страшний, що з ними можна говорити майже прямо. Однак це не мають бути якісь прямолінійні агітки, інакше матимемо справу не з літературою.

Якими б страшними не були нинішні часи, а топову літературну подію – вручення письменникам Шевченківської премії ніхто не скасовував. Відтак чекаємо березня 2023-го. Ви – в числі претендентів з книжкою новел «Айвенко, або Чоловіки – це…» Вітаємо вас принагідно, проте що скажете про своїх суперників?

Серед претендентів вирізняю передусім трьох. Катерина Калитко – дуже сильна поетеса, давно стежу за її творчістю. Олександр Авербух – автор потужної збірки поезій «Жидівський король». На жаль, не читала роману Артема Чеха «Хто ти такий», хоча брала в нього інтерв’ю перед самою публікацією. Цей письменник, який нині на фронті, теж самобутній, читала попередні його твори. Тож мені приємно бути серед таких конкурентів…

Хто загалом став вашим відкриттям у цьому, воєнному, році? Мається на увазі – серед іноземної автури також.

З початком повномасштабного вторгнення взагалі не могла читати художньої літератури, тільки новиннєві сайти. А книжки, як і природа, і мандри, завжди рятували мене. Поступово прийшла до тями, почала читати. Останнє моє «відкриття», хоча цю книжку було видано Видавництвом Старого Лева ще 2016-го, – італієць Паоло Джордано, його роман «Самотність малих чисел».

Вже дещо банальне питання, та все ж: якби у вашій тривожній валізці знайшлося місце, скажімо, для п’яти книжок, то це були б?... Завершіть, будь ласка, речення.

У валізці був би обов’язково «Кобзар» і Біблія: цього б вистачило на всі випадки життя. Тарас Григорович – хоч не люблю пафосу – таки наш національний пророк.

Українська література після перемоги – якою ви її бачите?

Зросте увага до нон-фікшн, воєнна тема заполонить усі жанри, хіба що рівень буде таки різним.

Іноземна література про Україну після перемоги – якою ви її бачите? Нам дуже допомогли народи, які виявилися нашими справжніми братами по духу, народи близькі та далекі, які приймали біженців, волонтерили для нас, виступали на світових майданчиках. Проте чи здатні вони зрозуміти в повній мірі, через що ми проходили та проходимо? Можливо, є речі, які відчуваєш лише на власній шкірі?

Думаю, така варварська війна в 21 столітті посеред Європи не може залишити байдужими багатьох письменників світу. Як вони відобразять її? Хотілося б, щоб не так, як у свіжій виставі Серебреннікова «Вій» чи стрічці «Без кордонів» про кохання українського та російського солдатів. Талановита брехня, що претендує на істину, – страшна річ. У справжніх митців має бути досить емпатії й совісті, щоб адекватно передати пережите нами. А обивателю, буває, важко багато що зрозуміти, поки подібне не зачепить його за живе.

Україна як бренд – чи звучатиме наша книжка на міжнародних книжкових ярмарках? І наскільки якість наших творів відповідатиме тим очікуванням, які породжує зараз наша боротьба, наша незламність?

Хотілося б вірити, щоб зацікавленість нашою культурою і красним письменством зокрема, триватиме. Ви ж подивіться, скільки перекладних антологій української поезії з’явилося протягом одного лише цього року! А участь наших письменників у літфестивалях! Я тішуся, що наша література нарешті так прозвучала – дуже страшною ціною, щоправда.

Під час війни нова книгарня видавництва «Віват» відкрилася у Києві, а у Харкові весь цей час працювала більша частина харківських видавництв. Про що це для вас?

Я відразу, як тільки довідалася про відкриття книгарні на Сагайдачного, побігла туди. Це – перемога світла над темрявою. Це свідчення: ми з росіянами таки по різні боки цивілізації. Вони сатаніють, руйнуючи театри разом із людьми. Здіймаючи в повітря наші музеї, школи, університети. Не можу збагнути, як ноосфера досі терпить цих істот…

Закінчить інтерв’ю вашою улюбленою цитатою – з нової / старої книги, з висловлювань когось з теперішніх топових спікерів чи, може, цитатою зі згаданої вами Біблії – які слова найкраще виражають трагізм того, що переживає Україна і водночас несуть надію?

«Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!» Пригадуєте, яким потужним символом зринули ці Шевченкові слова на плакаті у щойно звільненій Балаклії?..