Кирило Сазонов: Якщо російська армія успішно наступатиме, новий президент РФ залюбки візьме на себе роль Путіна

Наталія Лебідь

До політолога Кирила Сазонова війна прийшла у його рідний Донецьк. Відтак, починаючи з 2014-го, він працював у Києві, а жив під Києвом. Конкретніше – у місті-символі нелюдських знущань ворога над мирним населенням України. Мова, звісно, про Бучу, де й застало Кирила повномасштабне вторгнення.

Після цього було короткотривале (на щастя) життя в окупації, передача українським військовим координат ворога, карколомна евакуація з міста разом із кількома людьми та тваринами, яких Сазонов зміг взяти на борт своєї автівки.

А ще пізніше настав час для служіння у лавах ЗСУ, у спецпідрозділі «Хорт», куди Сазонов пішов добровольцем. Каже – ледь пробився на фронт у числі інших бажаючих, серед яких була неабияка конкуренція.

Взагалі спілкування з сьогоднішнім співрозмовником «Центру політичного консалтингу» вийшло легким та невимушеним. Попри сповнену трагізмом тему – війну. Бо наш візаві не втратив своїх вітальності та оптимізму. А ще – віри у себе та бойових побратимів, з якими він сподівається дійти до скорої перемоги.

Ми також на це сподіваємося, а щоб заразити надією і читача – пропонуємо його увазі пряму мову Кирила Сазонова.

Кириле, з політологів – у воєнні. Чому? Крім очевидної причини, що йде війна, що вас іще спонукало?

Рішення було ухвалено не відразу. «Руській мір» ловив мене у Донецьку в 2014-му, але там не впіймав. Потім наздогнав у Бучі. Друзі, звісно, казали, що кожен має воювати на своєму місці – тим, чим він уміє. Тобто від мене мало б бути більше користі, якби я писав та коментував. Але я їм відповів, що більше не хочу зустрічати озброєних росіян з ноутбуком у руках.

Але виявилося, що до військкоматів – божевільні черги, а в ТРО не можуть влаштувати навіть по знайомству. Та мій старий товариш сказав, що набирають групу швидкого реагування, потрібні люди з доброю підготовкою. Тож якщо я швидко добіжу до штабу, то мене запишуть.

Добігли та потрапили до спецпідрозділу «Хорт»?

Так. Там служить командиром мій давній друг. Він мені, в принципі, і дав шанс. Але головне було – вчасно добігти, бо група формувалася невелика – під конкретні завдання, такі як зачистка територій та боротьба з ДРГ тощо.

Спочатку було складно – все-таки вік уже не той та й, як виявилося, не такий я вже добрий спортсмен. Але нас вчили, тренували, ніхто не кидав у бій голих-босих-ненавчених. Усе було добре, і з екіпіруванням – теж. Видали дуже добрі бронежилети – не «плитоноски», а повноцінні броники. Все є – від ножів та ліхтариків до форми і німецьких касок по 700 євро.

Єдине, що купив за власний кошт, це берці. Ми виходили на тренування, а мого розміру на складі вже не було. Командир сказав: оскільки ти на склад запізнився, будеш бігати в капчиках. Він – з гумором, а я у нього головний «зальотчик» в групі…

А так видали все, і я навіть не знав, як з половиною речей обходитися…

Але ж навчили?

Звичайно. Розбираєшся з усім досить швидко. Я просто доти не знав, що є такі ножі, які ріжуть все, що є коліматорні приціли… Ходиш в усьому цьому, як ялинка, і згадуєш кіно про Другу світову, де солдат в одній «гімнастьорці» стоїть. А на тобі – броник, каска, рація, ліхтарі, магазини для автомату… Вперше, коли я вдягнув на себе повне екіпірування та глянув на себе в дзеркало, то аж злякався.

Свідком чого ви особисто були в окупації? Ті звірства, які згодом відкрилися у Бучі, ви бачили?

Виходити з нашого ЖК було не можна – це зрозуміло… Людина підійшла до вікна подивитись, що за гуркіт і хто їде по вулиці – її розстріляли. Ми знайшли цього чоловіка випадково, бо загорілася квартира під ним, і ми вибивали двері, щоб загасити. Тоді ж вже нічого не працювало – ані ДСНС, ані швидка. Вийшли – знайшли – поховали…

А росіяни заходили до вашого ЖК?

Що значить «заходили»? Танком знесли ворота… Стояла купа техніки… Передавав нашим, що бачив. Тому коли росіяни зайшли, телефон довелося моментально утилізувати. Якби його знайшли, я би з Бучі вже не вибрався. Пацани мені взагалі казали, щоб я не надто ліз на рожен, бо одного такого в Бородянці вони вже втратили, тож не хотілось би втратити і мене. А потім взагалі зникло світло, а з ним – і можливість підзаряджати телефон. І я зрозумів, що користі від мене в Бучі мало.

Цивільна людина потрапляє на фронт. Її стан? Її емоції?

Мені здавалось, що все в порядку, все спокійно. Всьому швидко навчаєшся – стріляти, залягати… Але ось дивні речі відбуваються з головою. Та це, напевно, в кожного – по-своєму…

Ми тут нещодавно обговорювали наше друге «відрядження» до Лисичанська, і я кажу: «Ну що, на три дні приїхали…». А хлопці наді мною сміються і говорять: «Та ти згадай, скільки ми там були. Пам’ятаєш? Через тиждень ти відмовився митися сухим душем і поліз у звичайний душ на вулиці. І це під мінами, які прилітали. Ми тобі ще кричали, щоб ти бодай каску надів…».

А для вас все це вклалося в три дні?

Так. Мені здалося, що Лисичанськ тривав три дні.

Наслідок стресу?

Можливо. Але стан такий, що не пам’ятаєш ані дат, ані напрямків, ані наказів.

Зараз потроху намагаюся відновити все, а відштовхуюсь від простого – що готували на обід, про що говорили… Оцей був ще живий, значить, це сталося тоді-то й тоді-то, до такого-то дня… Щось згадується, а щось ні.

Коли все пригадаєте, то буде, я думаю, книга?

Не знаю. Я настільки розчарувався в своїй пам’яті…

Зрозуміло. З ваших слів, наші бійці відмінно екіпіровані та у них все є, так?

Тут ілюзії теж не слід плекати. Усе залежить від декількох факторів. Усім необхідним, звісно, забезпечують. Але армія – це великий організм, зі своєю бюрократією зокрема. Як кажуть мої знайомі: армія – це місце, де є порядок, просто він не завжди зрозумілий.

Багатьма речами нас забезпечує Міноборони – і це залізобетонно. Щось дістають волонтери. Але тут багато що залежить від командира твого підрозділу. У нас командир батальйону та його заступники дуже відповідально ставляться до забезпечення, а волонтери у нас такі, що їм просто ціни нема.

Моя донька, яка зараз у Німеччині, спитала, чому моя каска за 700 євро така дорога? Я їй відповів, що війна взагалі дорого коштує.

Каску потім треба віддати художникам, щоб розмалювали, і – на продаж.

У нас інша ідея, ми хочемо розмальовувати та продавати тубуси відпрацьованих гранатометів. У нас їх – повно.

Я чому про екіпірування спитала… З одного боку щодня читаєш повідомлення, що така-то країна допомагає нам із зимовою формою, а з іншого – дізнаєшся про те, що наші бійці випустили календар, де вони знялися топлес – якраз щоб зібрати на форму. Тобто незрозуміло, є вона чи нема.

В армії все завжди буде зроблено, просто не завжди в той момент, коли ти цього чекаєш. Ну купив я сам собі теплу фліску (бо форма все ще літня), то хіба це проблема? Купив дві за ціною однієї, і другу подарував товаришу…

Де вам довелося побувати? Лисичанськ ви вже згадували… Розкажіть, де ще проходили бойове хрещення, якщо не секрет.

Лисичанськ – вже не секрет, Бахмут – вже не секрет. Група наша була на Чернігівщині, зараз на Херсонщині… Фото і «відоси» всі роблять так, щоб було незрозуміло, де ця локація. Тому знімки виходять всі однакові. Ось я стою з автоматом, ось я сиджу з автоматом, а ось відео, де я стріляю з автомата. Для урізноманітнення можна зазняти щось з гранатометом, а ще – з командирською снайперською гвинтівкою. І все, ти вичерпав усі можливості.

Даю підказку: можна ще зробити фото в стилі Олега Ляшка – як я сплю з автоматом. Не пробували?

Ні. Є відео, де я вночі сиджу на посту і дивлюсь на міни в небі, як на зорі. Слава богу, що летіли вони не по нас… А щодо сну, то автомат завжди стоїть поруч. На лінії фронту немає місця, куди ти можеш відійти та виспатися.

Як місцеве населення ставиться до ЗСУ? В тому ж Лисичанську?

Як вам сказати… Не хочеться нікого ображати… Тим паче, що я сам – з Донецька, і розмови про те, як «донецькі» кликали Путіна, мене сильно бісять… Але… Та власне, скрізь є люди, які співпрацюють з ворогом та зливають йому координати. Є вони і на Харківщині, і на Львівщині, і у Києві.

Не знаю, чим вони керуються і як їх вербують. Але хтось щиро чекає на Путіна… З прифронтових зон цивільних намагалися евакуювати, тож всіх, хто на Росію не чекав, вже вивезли. Залишалось людей мало – ті, хто не міг рухатися, або ті, хто сподівався на прихід росіян.

А як же ті кадри, де наші їдуть деокупованими територіями, і місцеві їх щиро вітають – квітами, посмішками? Це ж не постановка?

Ні, не постановка. Так зустрічали наших хлопців на Харківщині, в Лимані, так їх зустрічають на Херсонщині… І я сподіваюсь, що коли ми увійдемо в Лисичанськ – а туди дуже хочеться повернутися – нас теж зустрічатимуть з радістю. Хоча хтось – я не виключаю – буде й шипіти в спину…

Ваш командир, керівник «Хорту» Павло Патарецький казав в інтерв’ю ЦПК, що до Лисичанська ви повернетеся обов’язково, бо там якійсь бабусі було обіцяно відремонтувати будинок…

Якщо командир пообіцяв, то приїдемо і попрацюємо ремонтниками.

Про Херсон. Поширюються прогнози, що наші ось-ось візьмуть Херсон? Наскільки ви поділяєте цей оптимізм британської розвідки, яка все про всіх знає?

Мене про це вже кілька разів запитували. Насправді на війні неможливо робити прогнози. Як казав колись Майк Тайсон, весь план бою є добрим до першого пропущеного удару. Звільнення Херсона може статися і через 4 дні, і через 14 днів, і через місяць… Невдячна ця справа – щось тут обіцяти…

Знаю, що ті хлопці, котрі з-під Лисичанська поїхали на Херсон, казали, що під Лисичанськом було ще легко, а от під Херсоном – справді складно. Там доволі пласка місцина, тобто для артилерії та для авіації – роздолля. А тим, хто з автоматами, – звісно, тяжко. Ти вже не сидиш у бліндажі, який сам собі вирив, ти мусиш рухатися вперед, а наступне місце, де ти можеш заховатися, це – позиції першої лінії орків, яких звідти ще треба вибити.

Кожен метр – це чиєсь життя. І поспішати, тим паче до якихось дат, не можна і неможливо.

Бачили полонених росіян, говорили з ними?

«Чмобіків» не бачив. Та й зараз з ворогом напряму рідко сходишся. Більше йде війна артилерії. Вирішальними на цій війні виявилися ракети, дрони…

Ви одночасно з боями працювали і як політолог, давали коментарі, виходили в ефір. Легко було переключатися з однієї іпостасі на іншу?

Взагалі не тяжко. У нас в підрозділі ще є політтехнолог, потім ще один політтехнолог, а я ось політолог… Хоча насправді багато часу ти проводиш в очікуванні чогось… Або в очікуванні, коли припиниться обстріл, або в очкуванні виходу на позиції…

Коли у нас з’явився «Старлінк», і ми змогли добре сховати генератор (тут є певні нюанси, бо тепловізором його видно, так само, як і «Старлінк», але ця проблема вирішується шматком товстого скла), то настало інше життя. Ти повернувся у бункер, налив собі кави та й сидиш у мережі. Не так ретельно слідкуєш за новинами, як раніше, але щось таки читаєш і щось пишеш своє… Хочеться ж після війни повернутися в професію, бо ще забудуть.

Політтехнолог плюс політтехнолог плюс політолог дорівнює чварам та дискусіям?

Радше жартам. Бо там ти потрапляєш трохи в інший світ. Зайдеш у соцмережі, поки кава заварюється, і бачиш, що люди десь і досі з’ясовують, хто за кого голосував, чий президент кращий, хто є агентом ФСБ. Думаєш: люди, що з вами? Чим ви зайняті? Тут, на фронті, всім взагалі наплювати, за кого ти голосував і хто твій президент…

Перша велика суперечка у нас виникла через те, що я сказав, нібито українські консерви кращі за польські. І – понеслось. Дегустація, емоції – все реально. А політика? Політики на фронті взагалі нема. Про консерви говорити більш звично. Хоча ми, звісно, з колегами інколи обговорюємо, наприклад, те, коли закінчиться війна, або що у Росії залишилось в резерві, або як поводять себе наші союзники…

Наскільки виснаженими є наші бійці після майже 9 місяців війни? Як знімають це виснаження?

Звісно, що люди дуже сильно втомилися. Вони ж не залізні. Чув, що є депутатська ініціатива щодо того, що людям все-таки слід давати відпустки. Але повністю провести ротацію не вийде. Бо якщо зараз, приміром, забрати з позицій «Хорт», а замість нього поставити необстріляних пацанів, то це вже будуть наші «мобіки». Але і залишати людей без відпочинку теж не можна – бійці перебувають у стані постійного стресу.

Що тримає людей у найважчі моменти? Усвідомлення, що кожен захищає свою родину абощо?

У кожного – щось своє. Когось і банка консервів тримає, когось – вихід у Фейсбук, а когось – зв'язок з рідними. Добре, що військовим не дають забути, наскільки вони важливі. Журналісти не дають забути, волонтери. В цьому проявилась цілісність українського суспільства, коли один воює, інший волонтерить, а ще один – паше за себе і за того хлопця, щоб економіка хоч якось працювала.

У Росії нічого подібного немає й близько.

Тобто єдиний плюс війни – у тому, що вона зцементувала наш соціум?

Так. І було б дуже важливо зберегти це і після війни. 

Зараз, коли треба щось передати на Лисичанськ чи на Бахмут, то між собою списуються зовсім незнайомі люди, і – справа пішла. Один щось збирає, другий везе посилку. Люди сміються і кажуть, що зараз можна не закривати квартиру. Хоча, звісно, і мародери теж є. Коли ми зачищали Київщину, то стикалися з цим. Як-то кажуть, негідників небагато, але вони грамотно розставлені.

Психологи кажуть, що ми ще не відчули посттравматичний синдром повною мірою. Зараз нас ще тримає адреналін у крові, а «накриватиме» вже потім. Тобто тут проблема не тільки в тому, щоб зберегти нашу єдність після перемоги, але й щоб зализати рани та вибратися з посттравми.

Так і є. А скільки проблем було у тих, хто почав воювати у 2014-му?.. І зараз буде те саме. Причому впадають у стрес не тільки військові, але й ті ж волонтери, які їздять по дуже небезпечних місцях. Після 24 лютого простіше не стало, а от людей, яких зачепила війна, тепер в рази більше. І по цивільних вона вдарила дуже сильно.

Ви сказали, що в своїй політологічній тусовці на фронті обговорюєте наших союзників, тож як вони вам?  

Союзники є різні. Є Латвія, Естонія, Литва. Є Польща. На них можна було молитися з першого ж дня. А є такі союзники, як Німеччина та Франція, які ще з початку війни нас відверто зливали з Мінськими угодами. Зараз цю помилку врахували і зробили правильну ставку на Британію та США – ці надійніші. Ясно, що у всіх своїх інтереси, і ті, хто допомагає, робить це не від великої любові до нас… 

І все-таки Німеччина – у п’ятірці країн, які допомагають найбільше…

Це якщо брати в сумах, то тоді – так. А допомагають вони здебільшого касками та згущенкою. Хоча і це потрібно теж…

Нам якось надіслали ящик згущенки з написами російською. Я питаю – трофейна? Мені кажуть – ні, німецька. Відправив своїм фотки, а ті відповідають, що згущенка й справді німецька, просто продається в російських магазинах. Є в цьому якийсь збочений гумор…

А є ще консерви, які самі розморожуються…

До консервів ви явно небайдужі. Звідки ж вони такі фантастичні і як саморозморожуються?

З Литви, Британії та США. Треба дістати консерви і покласти в спеціальний пакетик з водичкою. Через три хвилини він набухає і стає гарячим… У нас все, що хочеш, є – і кошерне, і халяльне, бо один з командирів – мусульманин, і завжди важливо залишити для нього халяльну їжу.

А як в халяль вписуються собаки, яких ви підгодовували під Лисичанськом? Нагадайте прізвиська…

Був Полкан у нас і був Син Мародера – маленький чорно-білий песик, чий папаша дуже любив колупатися в консервах і в смітті. А це загалом погано, бо треба, щоб все було акуратно та гігієнічно, а тут – розпорошена купа сміття.

І про інших собак. Втрата Лимана для Путіна була сигналом того, що його ядерних погроз вже ніхто не боїться, адже це вже було після «референдумів» та анексії. Втрата якого міста чи регіону заб’є цвях в його домовину?

Коли по його бункеру шарахнуть чимось важким, тоді й буде останній цвях. 

Хоча насправді першим шоком для них був Київ. Вони справді думали, що ЗСУ не існує, що держава тут – ніяка, а місцеве населення буде зустрічати квітами, як в Криму. Вірили у «легку прогулянку», а потрапили в ситуацію гіршу, ніж в Чечні.

Навіть зустріч з теробороною Ірпеня їх вразила. Тероборонівці – хлопці люті, але тоді були без належного екіпірування. Тож росіяни розказували, що ми спеціально взяли елітний спецназ, перевдягнули у якісь лахи, щоб задурити їм голови…

«Хороші росіяни», які роз’їхалися по закордонах – Піонтковський, Фейгін тощо – зараз залюбки розказують, що «башти Кремля» от-от зжеруть одна одну, влада Путіна паде тощо. А ви що про це думаєте – вже як політолог?

Це неможливо передбачити. Путіна ховали вже неодноразово, а він і досі живий. Але навіть якщо хтось там і візьме гору (а у них ФСБ змагається з ГУР, «кадирівці» з міністерством оборони) – це нічого не змінить. Друзів у нас там нема. І нема такої людини, яка б сказала: все, ми йдемо з України, прибираємо за собою сміття та приносимо вибачення… Вони там всі однаково біснуваті.

Єдиний прийнятний варіант, це коли смерть диктатора викличе війну кожного проти кожного, між різними угрупуваннями почнеться тертя, а регіональні еліти будуть рвати собі найбільший шматок. Якщо окраїни відколються, а всередині почнеться чвара, то для України це буде найкращим сценарієм.

І це буде означати, що нинішня активна фаза війни завершилася?

Не знаю. З нами воюють не «башти Кремля», а армія. Якщо ми зможемо її вибити, ми її виб’ємо. Незалежно від того, хто сидить у Кремлі. А якщо російська армія буде успішно наступати, то кожен новий президент Росії залюбки візьме на себе роль наступного Путіна.

Та й Путін – він же не один. Весь російський соціум підтримує війну з Україною. Їм подобається дивитися, як «мочать хохлов». От тільки самим помирати не подобається. Тому вони й побігли з Росії – не від війни, а від мобілізації.

Відтак я й не вірю, що заміна ключових фігур вплине на загальну картину.

Ви сказали: якщо ми зможемо вибити росіян з України, ми це зробимо. Але чи виб’ємо? І як скоро?

Виб’ємо однозначно, бо ми вже зараз бачимо успішний наступ та зачистку. Ситуація поступово змінюється на краще, просто не так швидко, як нам би цього хотілося. Не ризикну робити конкретні прогнози, але ми однозначно очистимо від ворога всі території, в тому числі й Крим.