Ким ми будемо, якщо знову забудемо про закатованих письменників?
Уляна Стельмашова
Днями Україну потрясла чергова страшна новина – одним із тих, кого росіяни закатували на Харківщині, був дитячий письменник Володимир Вакуленко. Прозаїк та поет, який писав світлі вірші для дітей, став номером 319 у братській могилі біля Ізюма. Вакуленка викрали ще у березні, а його загибель вдалося встановити у листопаді лише завдяки ДНК-експертизі. Біля тіла дитячого письменника виявили його прострелені документи.
Він майже ніколи не розлучався зі своїм сином, який потребує особливої опіки. Люблячий тато писав веселі та грайливі віршики, які увійшли до «Татусевої книги». Там – про яскраву клумбу з квітів, які вирощує слоник Славко; про переповнену зупинку, де кумедний щурик намагається сісти на автобус; смішні історії про новосілля крота, день народження кульбабки або равлика-школярика, що, вийшовши з дому 1 вересня, до листопада нарешті доповз до школи.
Володимир Вакуленко
У березні російські окупанти забрали Вакуленка за доносом місцевих стукачів. Письменник встиг закопати свій воєнний щоденник під вишнею на подвір’ї, сказавши батькові: «Віддай, коли наші прийдуть». Його забрали без куртки, в одному домашньому одязі й капцях-в’єтнамках. Більше сім’я його не бачила.
За страшною іронією долі Вакуленко повторив шлях українських письменників, багато з яких жили і творили теж на Харківщині, але 100 років тому.
20-30-ті роки минулого століття стали роками літературно-мистецького розквіту в Україні. На той час осередком української культури вважався Харків. Покоління 20-30-их років дало Україні високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики, театру, кіно.
Утім, радянська влада їм цього не пробачила. Під час сталінського Великого терору в 1937-1938 роках були вбиті і поховані тисячі людей, в тому числі – сотні українських письменників та інших митців.
«Центр політичного консалтингу» вважає, що кожен українець зобов’язаний пам’ятати про представників «Розстріляного відродження». Відтак ми вважаємо своїм обов’язком нагадати про один з найбільших злочинів радянського режиму – розстріл української культурної, наукової та політичної еліти у карельському урочищі Сандармох.
За п'ять ночей з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року в Сандармоху розстріляли 1111 в'язнів, серед яких – кілька сотень українців. Це був цвіт української нації.
Історія не знає умовного способу. Утім, якщо дозволити собі думки у стилі «що було б, якби…», можна припустити: якби не було репресій, то українська література, яка так швидко і сильно розквітла 100 років тому, нині була б однією з найсильніших у світі. Радянська влада зарила у братню могилу у карельському лісі наших потенційних нобелівських лауреатів.
Серед вбитих у Карелії були:
1. Микола Куліш – геній української драматургії, творчість якого відкрила нові напрямки у розвитку світового драматичного мистецтва ХХ століття. Творець модерної драми. Три з чотирьох шедеврів Куліша – «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Граса» (1933), поставлені Лесем Курбасом, вивели український театр на рівень кращих сучасних театрів світу.
2. Лесь Курбас – геній української режисури, який вивів український театр на європейський рівень. Створив філософський театр «Березіль» – перший в Україні. «Березільська» школа – явище, яке визначало обличчя українського театру все XX сторіччя. Його учні працювали в театрах до 1980-х років, а далі – учні його учнів.
3. Валер’ян Підмогильний – майстер інтелектуальної прози. Автор першого урбаністичного роману в українській літературі «Місто». Фундатор екзистенціалізму в українській літературі. Підмогильний був попередником таких нобелівських лауреатів, як Альбер Камю і Жан-Поль Сартр. Він випередив багатьох письменників європейської літератури, зокрема й французьких. Адже французький екзистенціалізм набирає сили десь уже наприкінці 30-х і в 40-х роках.
4. Микола Зеров – неокласик. Майстер сонетної форми і незрівнянний перекладач античної поезії.
5. Степана Рудницький – засновник української картографії, який обґрунтував територіально-географічний аспект державної незалежності українців.
Урочище Сандармох (Карелія, Росія). Під час вшанування вбитих режимом СРСР українців. Сандармох, 5 серпня 2012 року
Також серед розстріляних у Сандармоху поети, письменники і перекладачі Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історик академік , професори Володимир Чехівський, Олексій Вангенгейм і Сергій Грушевський, академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко і багато інших.
Мурашки ідуть по шкірі, якщо читати, наприклад, про трагедію усієї родини письменника Антона Крушельницького.
Крушельницький приїхав з Галичини на запрошення українського радянського уряду будувати нову вільну Україну. Його арештували вже за кілька місяців, звинувативши в створенні націоналістичної організації. У 1934 році радянська влада розстріляла його синів Тараса та Івана. А вже у Сандармоху разом із главою родини загинули ще два брати, Остап та Богдан. І кількома днями раніше під Ленінградом розстріляли їхню сестру Володимиру, лікарку за професією.
Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.
Дослідники стверджують, що більшість страчених у Сандармоху власноруч убив кат Михайло Матвєєв, який мав всього два класи освіти.
Із 259 українських авторів, які друкували тексти в 1930 році, у 1938 році залишилося лише 36. Це означає, що 223 автори зникли з літературного горизонту.
Нехай пробачать сучасні українські письменники, але це те саме, якби зараз, у 2022 році, в одній братській могилі поховали Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана та інших відомих людей (ще раз вибачте за аналогію).
Біда у тому, що ми про все це забули або лінувалися пам’ятати. Українці ставили пам’ятники Пушкіну і зачитувались Достоєвським, не тримаючи у пам’яті історії про «розстріляне відродження».
Трагічна історія Володимира Вакуленка нагадала нам, що методи Москви не змінилися.
Але на цей раз мусимо змінитися ми.