«Хортівець» Костя Прошинський, позивний «Дід»: Після перемоги станемо першою армією в НАТО, почнемо тренувати інших

Наталія Лебідь

Не кожна людина з числа військових, відповідаючи на питання про те, чим для неї буде перемога України, говорить так, що на душі теплішає: «А ми вже перемогли». Ну бо й справді: план Путіна провалився? Провалився! Причому двічі, ба навіть тричі. В перший раз він провалився, коли Україну не вдалося поставити на коліна. Вдруге провалився, коли Європа не злякалася ядерного та газового шантажу. А втретє провалився, коли навіть такі потенційні союзники Москви, як Китай, підвели Кремль.

Втім, про Китай та Європу ми із Костею Прошинським не говоримо. Боєць спецпідрозділу ЗСУ «Хорт», окрім впевненості у тому, що перемога вже відбулася, розповідає про інше. Про те, зокрема, як були здивовані американські інструктори, коли зіткнулися з винятковою українською мужністю та вмінням вести бойові дії в умовах, які західним арміям навіть не снилися. А відтак жарти – жартами, а в тому, що з часом наші ЗСУ будуть проводити тренінги для західних колег, немає нічого фантастичного.

Так само, як немає нічого фантастичного і в тому, що «друга армія» світу, себто армія РФ, бездарно програє українській і втрачає на полі бою свої найкращі кадри. З цього й починається наша бесіда.

Костю, відомо, що «хортівці» ліквідували заступника начальника штабу ПВК «Вагнер». Про деталі самої операції вас не розпитую, запитаю про самого ліквідованого: поважна птиця була? «Вагнерівці» по ньому сильно плачуть?

Хороше питання. Вважаю, що так – його відсутність для них помітна. Ми спочатку навіть не знали, кого ліквідували. А потім передали відповідним органам всі телефони, декілька тижнів тривало їх розблокування та «прочитання», а вже згодом сіпвробітники ГУР розповіли, кого нам вдалося ліквідувати в цій групі.

Тобто ГУР підтвердило, що це була поважна персона?

Так. Ми спочатку про це не знали. Не знали, й коли передавали його особисті речі. Єдине, що впадало в око – незвична зброя. Такої у нас нема. Та й у них, тобто у росіян, у простої піхоти такої зброї нема. Екіпірування було дуже добрим. Ми зрозуміли, що перед нами якась «спецура», але що то за чоловік, ще не знали.

А що за зброя? Може, якась іноземна, нелегально доставлена?

Ні, це АК-12. «Раша» спеціально для свого спецназу випускає. Там свої є «фішки»: глушник, який не вкручується, а вставляється збоку, приклад, який регулюється... Здається, наприкінці 2018 року така модель надійшла у зброєння.

Словом, «вагнерівців» екіпірують добре?

Ну, вони там різні є. Є «зеки», наприклад, у складі «Вагнера». І я не думаю, щоб їм давали добру зброю. Але є й спеціально навчені групи, які діють дуже правильно та слагоджено. Так було й з цими, яких ми ліквідували. Було помітно, що вони пройшли серйозну підготовку.

А загалом «вагнерівці» воюють окремо від інших? Із «чмобіками» не змішуються?

Так, вони – окремо. Біля нас стоїть їхня 205-та мотострілкова бригада – це з відомих російських військ. А ще є «чмобіки», але ті – самі по собі.

«Чмобіків» направляють на поповнення підрозділів, які понесли втрати?

Так.

І де їх переважно використовують?

Ми зараз на херсонському напрямку, тож я можу говорити лише про те, що спостерігаю тут. «Чмобіки» є, їх багато, приїздять, намагаються воювати, але вже за кілька днів йдуть на концерт до Кобзона.

А в полон здаються?

У нас такого не було. Але в сусідніх батальйонах та бригадах кажуть, що так, росіяни такою можливістю інколи користуються – виходять та здаються.

Може, «Хорту» рано чи пізно і Гіркін трапиться? Ще не зустрічали його?

Ні, бо він на донецькому напрямку. Але нам тут ще один жирний гусь трапився. Теж ліквідували. Але розповім про нього наступного разу, бо зараз попросили про нього помовчати.

Що ж, чекатимемо на «гусячі» новини. В коментарях під вашими постами на Фейсбуці пишуть, що у «Хорта» скоро вчитиметься Моссад. А у кого в свою чергу вчиться «Хорт»?

«Хорт» створювали ще в 2014 році ветерани спецпідрозділів України. В тому числі й «Булат», командир «Хорту». Він та багато інших вже мали досвід в АТО на Донбасі, а після повномасштабного вторгнення до «Хорту» прийшло чимало нових людей, які отримали досить серйозну підготовку. Тренувалися ми й в американських інструкторів, і у литовських.

Перший наш бойовий виїзд – це Лисичанськ, ми базувалися там. Було складно, безумовно. Тоді ще не надходило такої масової закордонної допомоги із важким обзроєнням. Це зараз набагато легше... Так от, з Лисичанську ми виїхали на полігон і там тренувались десь упродовж місяця окремими групами.

Окремо снайпери, окремо мінометники, окремо штурмовики, окремо «окопники», окремо «дронщики»... І все це під керівництвом «спецури» зі США, Литви та інших країн.

Тренування були жорсткими, тривали з 9 ранку до 6 вечора...

І як ця закордонна «спецура» оцінила рівень підготовки українського війська?

В принципі, вони залишились підрозділом задоволені. Але річ у тім, що американці більше тренували штурмові групи, вчили, як вести вуличні бої, зачистку будівель... Ми також цим займаємося, але не так часто і не так багато. Тож коли ми розповіли про власний досвід – досвід Лисичанська та донецького напрямку – вони були щиро вражені. Бо навіть не уявляли, що може бути і ТАКА війна. І що наші «окопники» можуть місяць просидіти в окопах і жодного разу не вистрелити, бо весь цей час росіяни накривають снарядами та «артою».

Наприклад, наші «хортівці» під Лисичанськом зайняли основну позицію в лісі, там два місяці тривали дуже гарячі бої, і ми змогли відбити біля 60 атак...

Але американці цього не побачили?

Ні, вони не були на «передку». Вони були з нами в тилу, коли батальйонну бригаду відправили на ротацію.

Але ви все ж таки зуміли їх здивувати?

Так. Вони казали, що ми, мовляв, все життя в армії, але навіть не знали, що можно так воювати. Тоді, навесні, і пізніше, влітку, наші всі підрозділи (і не тільки «Хорт») більше трималися за рахунок нашого духу. Бо все складалося проти нас. І зброї ми мали небагато, і досвід наші ще не набули...  Тож коли ми все це розповіли американцям, вони були вражені.

Тож тренування Моссаду й справді не за горами?

Інколи так жартують... Після нашої перемоги ми станемо першою армією в НАТО, тож будемо тренувати інших.

Ви пишете на Фейсбуці, що вам вдалося реалізувати «свій накращий проєкт» – підготувати у складі «Хорту» бойову групу для несення служби. То ви – один зі співавторів «Хорту»?

Ні. Я просто маю бойовий досвід. Воював ще в Афганістані. Потім була участь в АТО. А повномасштабне вторгення застало мене в Ірпені. Там була моя родина і пятеро синів. А ще там жило багато наших хлопців, тож війну-2022 ми почали невеликою такою групою – ще без «Хорту» – на Бучанському та Гостомельському напрямку.

Відігнали орків та перейшли до «Хорту»... Потім в Гостомелі організували для «Хорту» полігон, і хлопці там постійно несли службу. По лісах було багато орківських «потєряшок», і ми їх відловлювали. Так само ловили і мародерів. Плюс багато чого було заміновано. А в людей не було ані води, ані їжі, ані світла. В перерві між навчаннями хлопці допомагали місцевим жителям, а вже потім був Лисичасньк тощо. 

Вразила мене кількість ваших синів. А дочки є?

Ні, не дав Бог. Самі лише сини.

Мабуть, теж воюють?

Так, двоє зі мною.

Тепер зрозуміло, чому ваш позивний – Дід. Напевно, ще й онуків маєте?

Ні. Все значно простіше. До війни я займався політтехнологіями. Працював майже з усіма відомими людьми. Так сформувалася наша політтехнологічна команда: я, Віктор Таран, Кирило Сазонов, Міша Чаплига, Віталій Кулик та інші. Серед решти я в нашому цеху найстарший – мені 52 роки. Так і став «дідусем». І коли на виборах бурчав, що все йде не так, як треба, мої мені казали: «Ти вже старенький, не нервуй, випий краще пивка та заспокойся. Все буде добре».

А вже потім моє прізвисько з політтехнологічних часів перекочував зі мною в армію та стало позивним.

Що змусило вас покинути звичний спосіб життя та піти воювати?

Не хотів би, аби це прозвучало надто патетично, але я прекрасно розумів, що йти я мушу. До того ж, в мене діти рвалися на фронт, а я не хотів, аби вони опинилися в іншому підрозділі – хотів, аби вони воювали зі мною.

У нас з дружиною був невеликий бізнес, та після всіх бомбардувань ми передали приміщення людям. Згодом дружина з молодшими дітьми і з мамою поїхала в евакуацію, а я зі старшими синами пішов на фронт. Розуміли, що – треба, і сумнівів тут не було. Було тільки питання, до якого підрозділу пристати. Бо воювати хотілося поруч з професіоналами.

Після перемоги плануєте повертатися до того звичного життя, від якого ви зараз відмовилися? До політтехнологій тобто?

Так, чому б і ні? Знов буду політтехнологом, якщо виявиться, що це комусь потрібно.

Добре. Розкажіть, наскільки швидко цивільна людина адаптується на війні?

Не знаю, що й сказати. Я влився дуже швидко. А оскільки я снайпер, то свій бойовий досвід я набув, ще навіть не будучи у лавах ЗСУ. Одна наша група якось виходила в ліс, їх треба було прикрити. Мої пацани спитали: «То що, Дід, ти як – ляжеш там та прикриєш нас?».

Я пішов, заліг, виконав завдання, а після цього вже спокійно продовжував воювати. Складного емоційного переходу не було. Так, постійні вибухи. Так, постійно обстріли... Бояться на війні усі. Головне, щоб це не переходило у животний страх або страх, який тебе паралізує.

Навички снайпера – це ще з Афганістану?

Більшою мірою це в мене від мисливця, від людини, яка любить зброю. Зброя у мене своя, мені допомогли з нею, і ще – з однією гвинтівкою, з якою легко пересуватися... У мене все вийшло ще й тому, що є довіра між мною та рештою пацанів. Вони мають бути певними в тому, що я не піду за жодних обставин, не кину своїх, але я так само мушу знати, що вони не кинуть мене.

Ми ж не перебуваємо не поруч, я – окремо, бо як тільки рашисти засікають снайпера, в його засідку починає прилітати все, що завгодно. Тож щоб не підводити під удар групу, я перебуваю окремо від решти. В роботі снайпера важливо не тільки прицільно стріляти, важливо ще й відчувати спину, яка тебе прикриє.

Ви сказали, що хотіли потрапити у підрозділ, де би працювали професіонали. Я так розумію, що «Хорт» і є таким підрозділом?

Знаєте, нам ще багато чому можна вчитися. Але те, що до нас прагнуть перейти бійці з інших спецпідрозділів, багато про що свідчить. У нас є мінометна група, штурмова, є група, яка керує дронами, є снайпери, є ДРГ... Ми постійно доукомплектовуємося, бо втрати, звісно, є, але, слава Богу, у нас більше поранених, аніж загиблих.

Ваші ДРГ працюють в тилу ворога?

Так, але не глибоко в тилу. Радше на лінії зіткнення.

Мабуть, це одне з найтяжчих завдань?

Ні. Найтяжче – це перебувати у складі штурмової групи, коли йдуть вуличні бої і противник засів в багатоповерхових домах. Його треба звідти вибивати, і ось це якраз найскладніше. Статистика невблаганна: при роботі штурмової групи втрати складають до 40% від числа тих, хто штурмує.

У вас в «Хорті» воює нардеп Юрченко. І як він – на полі бою демонструє вищу ефективність, ніж у сесійній залі?

Саня взагалі-то не має права воювати. За законом, народним депутатам це заборонено. Але є «передок», а є «нуль», і Саня якраз дуже допомагає нам на «передку» як волонтер.

Але декілька разів він виходив і на «нуль» – разом зі мною. Абсолютно безстрашна людина і дуже проситься, щоб ми його оформили в ЗСУ і щоб він разом з нами брав участь у бойових діях.

Ви написали на своєму Фейсбуці, що ЗСУ просуваються до «кавунової столиці» України, тобто до Херсону. Є вірогідність того, що місто буде невдовзі деокуповане?

Так. Хоча тут доволі труднощів, адже в місті лишилося багато цивільних. Та ще й не всі російські війська звідти вийшли, залишилася «спецура» тощо. Зараз ми із противником більше спостерігаємо один за одним, ніж переходимо до активних дій. А от коли саме ці активні дії почнуться, невідомо.

Тобто росіяни блефували, коли робили вигляд, що вони з Херсону йдуть усі?

Так, це була спроба заманити нас у пастку. Але командування наше вчинило дуже мудро. Ми підійшли, і зараз продовжуємо оточувати місто з різних сторін, але, повторюю, поки що ми не робимо спроб штурму, а лише збираємо розвіддані.

Бої за Херсон, вочевидь, будуть дуже тяжкими? Адже ви самі казали, як складно штурмувати місто, в якому засів противник...

Так, бої будуть тяжкими. І втрати, на жаль, будуть великими.

Наш головний розвідник Буданов прогнозує, що наступного року ЗСУ звільнятимуть Крим. А відтак, очевидно, звільнення Півдня та Сходу припаде ще на цей рік?

Хотілось би, звісно, щоб ми ще цього року повернули собі Херсон та укріпили позиції на перешийку, а потім почали вихід в бік Каховської ГЕС та взяли під свій контроль трасу, що веде до Мелітополя, та відрізали ворога від шляхів постачання...

Традиційне для нас питання, яке ми ставимо багатьом гостям: що для вас особисто означатиме перемога? Вихід на кордони 1991 року?

Нам з хлопцями таке питання вже ставили неодноразово. Тут всі, як правило, починають говорити про кордони, але одна людина, яка з нами про це дискутувала, сказала нещодавно мудру річ. Адже головна мета Путіна полягала в тому, щоб повністю зруйнувати Україну як державу. Не просто захопити її землі, а саме зруйнувати. Але він цього не добився і вже ніколи не доб’ється.

Тобто ми вже перемогли?

Власне, так. Якщо виходити з стратегічного програшу Путіна, то ми вже перемогли на сьогодні. Лишилося повернути собі свої території. Але головна перемога – вже за нами. І цього добилися всі ми – військові, волонтери, ті, хто підтримує економіку, працює та сплачує податки.

Вся Україна вже перемогла.