Карибська криза та 2022-й: подібності на відмінності

Наталія Лебідь

Експерти люблять проводити паралелі між нинішніми ядерними погрозами Путіна та ситуацією 1962 року, відомою як «карибська криза». Сам же Путін вдається до інших порівнянь – він воліє згадувати Хіросіму та Нагасакі. «США – єдина країна у світі, яка двічі застосувала ядерну зброю, знищивши японські міста. До речі, створили прецедент», – говорить кремлівський диктатор.

Безперечно, Путін хотів би відповісти США «симетрично», скинувши пару бомб на Київ і тим самим поклавши край війні – так само, як бомбардування Японії поклало край Другій світовій. В даному разі його більше надихає образ Трумена, котрий зважився таки натиснути на «червону кнопку», аніж постать вкрай непопулярного у Росії Хрущова, якого там вважають слабким та непослідовним політиком.

Але це далеко не єдина відмінність від нинішньою ситуацією та «карибською кризою», котрій, до речі, цього року «виповнюється» 60.

Вся суть в одному малюнку. Так бачили карибську кризу тогочасні карикатуристи

Диспозиція

За даними з відкритих джерел, на кінець 2021 року Росія мала 6257 ядерних боєголовок. З них 1458 було розгорнуто, а ще 3039 знаходились на зберіганні. У США, до речі, боєголовок менше – 5550.

Що ж стосується СРСР зразка 1962 року, то хоча Микита Хрущов і заявляв американським візаві, що його країна штампує ядерні ракети «як сосиски», більшість істориків одностайні в тому, що радянський лідер блефував. Причому блефував безбожно.

У Радянського Союзу могло бути лише декілька ракет, і це в кращому разі. Втім, дехто зі знавців того періоду твердить, що їх було… лише дві. США, таким чином, мали значну перевагу над СРСР: і за кількістю ядерних боєголовок, і за наявністю бомбардувальників, здатних їх нести. У радянських же зразків ядерної зброї була проблема як з дальністю польоту, так і з точністю влучання.

Хрущов – повторимося – блефував, перебільшуючи кількість та якість своїх «сосисок». Путін, схоже, блефує, говорячи про намір застосувати ядерну зброю. Це стало очевидним після масованих обстрілів українських міст 10 жовтня: «помстою» за Кримській міст Росія обрала не ядерну, а конвенційну зброю.

Можливо, таке рішення було ухвалено Путіним після того, як на його адресу прозвучало сто перше американське попередження. Колишній радник Трампа з національної безпеки Джон Болтон зазначив, що в разі застосування ядерної зброї Путін особисто (не російська армія і не російський флот, а саме індивід Путін) стане «законною військовою мішенню».

Але повернемося до 1962-му.

Дійові особи

Карибська криза тісно пов’язана з іменем Фіделя Кастро та його диктаторськими нахилами. Власне, бажання Кастро за будь-яку ціну «вкоренитися» у владу обумовило його співпрацю з радянським режимом. А це в свою чергу підігріло бажання лідерів СРСР розширити сферу впливу ще й за рахунок Куби. Так почалося протистояння СРСР та США за гегемонію в акваторії Карибського моря.

А було все отак.

На початку 1950-х Фідель Кастро брав участь у повстанні проти правлячого тоді на Кубі президента Фульхенсіо Батисти. Повстання провалилось, Кастро заарештували та засудили до 15 років ув’язнення. Втім, вже у 1955 він був амністований і, вийшовши з тюрми, вирушив до Мексики. Там він познайомився з іще одним революціонером – Че Геварою, а також (що значно важливіше) з радянськими кадебістами. Вже у 1955 році Фідель Кастро через радянське посольство просив допомоги у поваленні режиму Батисти.

Пропускаючи деякі подробиці, зазначимо, що все намічене Кастро вдалося: він повернувся до Куби із зовсім невеликим загоном, підняв повстання та, зрештою, скинув Батисту. До влади у Гавані прийшла широка коаліція демократів, комуністів, Національно-соціалістичної парті Куби та інших політичних сил. Коаліцію очолив Кастро, котрий у лютому 1959 року став прем'єр-міністром.

Старт його політичної кар’єри виглядав доволі райдужно: 33-річний Фідель того ж року вирушив з офіційним візитом до США, де виступив перед студентами у Гарварді. Сам себе він на той момент позиціонував як незалежного політика та кубинського націоналіста. Його постать, оповита революційним шармом, обумовила у США і гарячий інтерес, і не менш гарячий прийом.

Але потім – як це часто буває в політиці – «щось пішло не так». Кастро почав робити реверанси в бік СРСР. Для початку запросив на Кубу голову Верховної Ради СРСР Анастаса Мікояна. Останній привіз із собою кредит на 100 млн доларів. Потім кредит виріс вже до 500 млн доларів. За умовами кредитування Куба мала розміщувати на своїй території радянську важку зброю – передусім танки, самохідні установки, артилерію та ППО, літаки.

Кастро та Хрущов. Дружба навіки

Ще за якийсь час на Кубі змінилася й ідеологія. У 1961-му Фідель Кастро роз’яснив кубинцям, що його революція носила соціалістичний характер. А ще пізніше, у 1965-му, він, не будучи до цього членом жодної партії, очолив ЦК Компартії Куби. У такий спосіб «острів Свободи» перетворився на іще один острівець руського, чи то пак радянського «міру». Що, звісно, не могло сподобатися Америці.

Про реакцію США мова піде далі, а поки що зауважимо, що в російсько-українській війні немає третьої сторони, яка б збурювала конфлікт. Є тільки нестримне бажання Росії знищити Україну – навіть не поширити на неї свій вплив, а знищити фізично людський ресурс – можливо, для того, аби згодом заволодіти ресурсом земельним та природним.

Початок кризи

Спостерігаючи за метаморфозами Кастро, Сполучені Штати вирішили убезпечити себе від появи ще одного сателіту СРСР. Фіделя намагалися усунути фізично, організовуючи замахи на нього. Проте лідер кубинської революції виявися напрочуд живучим.

Не допомогла Сполученим Штатам і економічна блокади Куби, а також знаменита операція в затоці Свиней 1961 року. Тоді ЦРУ, спираючись на кубинських емігрантів у США, намагалася повалити уряд Кастро військовим шляхом, але зазнала поразки.

Безперечно, все це не оминуло увагу Кастро, і «команданте» пішов на підвищення ставок. Він дозволив розмістити на Кубі радянські ядерні ракети. Власне, карибська криза й почалася з того, що 14 жовтня 1962 року американський літак-розвідник сфотографував на Кубі пускові ракетні установки. Аналітики з ЦРУ і Пентагону ідентифікували їх як радянські балістичні ракети середньої дальності Р-12, здатні нести ядерний заряд.

За два дні знімки показали американському президентові Джону Кеннеді, і той терміново скликав радників з національної безпеки. Було вирішено оголосити морську блокаду острова Куба, яка передбачала обшук всіх кораблів, що прямували на острів, аби не допустити туди радянські війська та зброю.

Кеннеді доповіли про радянські ракети на Кубі. Той відповів блокадою острову

Цікаво, що Кастро виявився куди як більш кровожерливим, аніж Хрущов, і просто таки вимагав від очільника СРСР застосувати ядерну зброю для удару по США. 28 жовтня, вже наприкінці двотижневої карибської кризи, Кастро відправив Хрущову телеграму, якою спробував його переконати, що протягом 24-72 годин американські війська увійдуть на Кубу.

Агітуючи Хрущова влаштувати Америці «судний день», Кастро закликав того не зважати на жертви серед кубинців, які були б неминучими у разі ядерної відповіді США. Мовляв, народ Куби готовий пожертвувати собою заради перемоги світової революції.

І це був також ще один блеф у цій історії. Адже кубинський народ не давав повноважень Кастро розпоряджатися його долею, та й сам Фідель явно не збирався перетворюватися на ядерний попіл. Бо хоча Куба – за без малого 60-річне правління Кастро – й стала однією з найбідніших країн свого регіону, її лідер провадив життя сибарита. А закінчив його зі статками у 900 млн доларів, що вдалося би далеко не кожному арабському шейху, не кажучи вже про комуніста з революційним аскетизмом та самообмеженням.  

Розгортання подій

Але знову повернемося у жовтень 1962 року та уявимо американський ресторан в двох кварталах від Білого дому, де за стейками чи, може, за кавою сидять та бесідують двоє. Перший – це політичний кореспондент «ABC News» Джон Скалі, а другий – співробітник генконсульства СРСР Олександр Фомін (справжнє імʼя — Олександр Феклісов). Ці двоє все один про одного знають. Скалі знає, що Фомін є резидентом КДБ, а Фомін знає, що Скалі повʼязаний з адміністрацією президента США та особисто знайомий із Джоном Кеннеді.

Джон Скалі (зліва) та Олександр Фомін

Отак тихо й мирно говорять вони про речі, здатні перевернути світ як пісочний годинник. Скалі каже, що США «за 48 годин може покінчити з режимом Фіделя Кастро», а тому СРСР варто негайно прибрати свої ракети з Куби. Фомін же на це відповідає, що в разі вторгнення американців на Кубу СРСР завдасть удар у відповідь удар в іншому районі світу.

Заплативши за обід та залишивши чайові, Скалі та Фомін розходяться у різні боки. Але через три години зустрічаються знову. І Скалі говорить, що за дорученням «найвищої влади» передає нові умови вирішення Карибської кризи: СРСР демонтує і вивозить з Куби ракетні установки, а США натомість знімають блокаду Куби. Про все це Фомін звітує по лінії КДБ в Кремль. Але виявляється, що у Фоміна не було повноважень робити подібні заяви, тому неофіційні перемовини не отримують подальшого розвитку. Принаймні, поки що.

Бо буквально наступного дня, 27 жовтня 1962 року, над Кубою ракетою «земля-повітря» був збитий американський літак-розвідник, пілот якого загинув. Військові радники переконували Кеннеді використати це як привід та віддати наказ про вторгнення на Кубу, «поки ще не пізно». Але глава Пентагону Роберт Макнамара запропонував почекати. І США зачекали, але без відповіді знищення літака таки не залишили.

Бо того ж дня біля берегів Куби ВМС США обстріляли сигнальними глибинними бомбами радянський підводний човен «Б-59» і змусили його піднятися на поверхню. Цей човен ніс торпеду з ядерною боєголовкою, а оскільки його командир Валентин Савицький вирішив, що війна вже почалася, то й віддав наказ випустити торпеду. Але старший офіцер Василь Архіпов відмовив командира.

Цей епізод дуже люблять «цитувати» сучасні українські експерти, висловлюючи сподівання, що навіть якщо Путін віддасть наказ застосувати ядерну зброю, в його оточенні знайдеться свій Архіпов, котрий терапевтично вплине на божевільного або ж просто не виконає наказ.

Кульмінація та гепі енд

Вважається, що Кеннеді і Хрущов зуміли домовитися за три години до моменту, коли США мали нанести удар по Кубі. Домовленість ця полягала у взаємних поступках, котрі частково описав агент Скалі агенту Фоміну. Передбачалося, що СРСР забирають ракети з Куби і допускають туди інспекторів ООН, а Сполучені Штати своєю чергою у піврічний термін демонтують ракети в Туреччині та відмовляються від спроб перевороту на Кубі.

Цього разу ніхто, на щастя, не блефував. Упродовж трьох тижнів радянські ракетні установки демонтували, завантажили на кораблі і вивезли з території Куби. Переконавшись, що Радянський Союз прибрав ракети, президент Кеннеді 20 листопада віддав наказ припинити блокаду острова.

А відтак постає питання: хто програв, а хто виграв у карибській кризі? Виграв, безумовно, світ, адже його було убезпечено від ядерної дуелі. Виграв Фідель Кастро, бо він зміг не лише зберегти, а й зміцнити та навіть зацементувати свою владу на десятиліття вперед. Що ж стосується Кеннеді та Хрущова, то вони програли, адже кожен істотно підірвав власний політичний імідж. Причому Хрущова це стосується в першу чергу.

Джон Кеннеді пообіцяв радянській стороні вивезти американські ракети з Туреччини. Проте, аби не зганьбитися перед партнерами по НАТО, йому довелося йти на хитрощі. Обіцянка була виконана лише в 1963-му – через те, мовляв, що ракети виявилися застарілими та такими, які підлягають демонтажу. Цей нюанс американські ЗМІ не висвітлювали, тому скидалося на те, що Кеннеді переграв Хрущова.

Американські жінки закликають президента Кеннеді зберегти мир

Як складалася би подальша доля 35-го американського президента, невідомо, адже за рік після карибської кризи Джона Кеннеді вбили. Що ж стосується Хрущова, то його усунули від влади в 1964-му. На це було свої причини, але недостатньо сильна (на думку його опонентів) позиція СРСР в 1962-му могла також стати однією з них.

Нинішня ситуація

Історія не знає умовного способу, а відтак ми і не дізнаємося, що сталося б, якби у 1962-му відвернути ядерну загрозу не вдалося. Чи обмінялися би США та СРСР кількома ядерними ударами? Чи, враховуючи обмеженість ресурсу, радянська сторона випустила би лише одну чи дві боєголовки? Нагадаємо, що ціль обох сторін полягала у доведенні того, що «моє» буде «зверху». У Путіна ж – зовсім інша надмета.

Однак якщо Путін налаштований виграти розв’язану ним російсько-українську війну за рахунок ядерної зброї, то в одному-єдиному ядерному ударі для нього не має жодного сенсу. Демонстраційний підрив нуклеарних боєприпасів малої потужності в акваторії Чорного моря або над українським військовим об’єктом дасть президенту РФ короткостроковий та надто непевний результат. Ставка на залякування (України та / або Заходу) явно не зіграє –це в Росії мали б зрозуміти вже давно.

До того ж, Москва миттєво отримає «фідбек» від наших західних союзників – принаймні, останні переконують Київ в тому, що без покарання черговий злочин Росії не залишиться. При цьому Америці навіть не обов’язково витрачати на Кремль одну зі своїх 5550 ядерних боєголовок. Так, наприклад, американський сенатор Сем Нанн виступає «за горизонтальну ескалацію» – тобто якщо Росія вдарить по Україні ядерною крилатою ракетою, запущеною з корабля, відповіддю буде негайне потоплення цього корабля тощо.

Як зазначають у Центрі протидії дезінформації при РНБО України, «щоб повністю змінити ситуацію з оборонної на наступальну та загарбати ті території, які офіційно анексовані Росією, фронтові частини мають тільки за першої хвилі атаки відпрацювати сотні ядерних зарядів». Але наступати після цього російські вояки не зможуть – у них просто забракне костюмів радіобіологічного захисту. Ми всі знаємо, що представляє собою амуніція середньостатистичного російського «мобіка», а відтак говорити про радіаційний захист навіть не доводиться.

Крім того, наносити ядерні удари є сенс по масштабним скупченням українських військ, а такі зустрічаються рідко – як у наступі, так і в обороні. А це додатково нівелює військовий сенс у застосуванні тактичної ядерної зброї, зазначають в Центрі.

Для остаточного заспокоєння українців там додають і те, що «якби Путін справді розраховував на тактичну ядерну зброю, він не використав би мобілізацію як непопулярний в російському суспільстві спосіб для виправлення ситуації на фронті».

Таким чином, Володимир Путін не «тягне» не те, що на Трумена, але й навіть на Хрущова. Бо якщо останній певною мірою імітував свою готовність розв’язати ядерну війну, то Путін імітує цю імітацію. А відтак зважати на маячню Кремля, безперечно, треба, але боятися його погроз – в жодному разі. Ядерні «сосиски» Росії зіпсувалися давно і остаточно – як і напівтруп, що керує останньою сучасною імперією. 

Джерело: Новинарня