Ігор Піддубний: Дуже хотілось би, щоб росіяни подивилися «Звичайний рашизм» вдома при добре зачинених дверях
Уляна Стельмашова
Війну виграють не тільки зброєю, а й словом. Росіяни вигадали термін про так звану «денацифікацію» України, але в семантичній війні він уже поступається більш сильному слову «рашизм», яке придумали українці щодо означення політичного режиму та ідеології в самій Росії.
Слово, яке спершу звучало як публіцистична метафора, минулого тижня набуло офіційного значення. Верховна Рада України прийняла Постанову, в якій вперше в історії дала офіційне визначення поняттю «рашизм» і звернулася до міжнародних партнерів із закликом теж його засудити. З цього часу рашизм – як різновид фашизму – став офіційним узаконеним терміном. Його вживатимуть у документах та підручниках.
Якщо прослідкувати за хронологією подій, то приблизно в один і той самий час по темі про феномен рашизму почав працювати в Америці історик Тімоті Снайдер, у Києві – ціла група народних депутатів, а у Харкові – режисер Ігор Піддубний над фільмом «Звичайний рашизм». Прем’єра відбулася наприкінці лютого і, як каже автор фільму, серед глядачів – уже багато самих росіян.
У цьому фільмі – спроба розібратися у причинах того, що відбувається у Росії і чому суспільство там настільки озвіріло.
Про сам фільм і про російський фашизм «Центр політичного консалтингу» поспілкувався з автором стрічки Ігорем Піддубним.
Пане Ігорю, припускаю, що ви шукали відповіді передусім особисто для себе на питання, чому росіяни стали тими, ким стали.
Не тільки для себе. У будь-яких розмовах після 24 лютого обов’язково поставало питання: як же так вийшло, що ті люди в Росії, з якими ми родичі, друзі чи знайомі, дожилися до такого сьогодні?
Я впевнений, що в останні роки Путіну кладуть на стіл соціологію про ставлення росіян до українців. Достатньо переглянути російські фільми за останні 30 чи більше років. Наприклад, у фільмі «Місце зустрічі змінити неможливо» роль українця в команді Гліба Жеглова виконує такий собі селянин з прізвищем Пасюк. Дуже принизлива роль українців була і в фільмах про Другу світову війну, а потім така хвиля і поїхала.
Не Путін один веде з нами війну. Не він вбиває і не він стріляє. Тому, звісно, мені дуже хотілось би зрозуміти і відповісти на питання, як же так сталося з росіянами.
Як вважаєте, знайшли ці відповіді і для себе, і для аудиторії?
Часто буває, що коли починаєш працювати над фільмом – не знаєш, чим він закінчиться. Тому відповідь виникала в процесі. Не знаю, чи стовідсотково ми її знайшли, але для себе я зрозумів, чому у них все саме так. Бо по-іншому у їхньому суспільстві не буває.
Приблизно 25 років тому я цікавився зв’язками всередині нашої країни. Для цього пішов у харківський палац одружень та взяв записи з 1969 року. Мене цікавило, скільки шлюбів було між харків'янами, мається на увазі слобожанами, та галичанами. І ви знаєте, з 1969 року у найбільшому РАГСі міста Харкова не було зареєстровано жодного шлюбу між жителями заходу та сходу України. Зате величезна кількість шлюбів між харків'янами та петербуржцями, харків’янами і москвичами тощо. Приблизно кожен сьомий-восьмий. У результаті там у Росії справді наша кров.
І ось після 24 лютого постало питання: а як наші родичі, що живуть в РФ, сприймають нинішні події? Хотілося зрозуміти не лише, чому росіяни такі. Цікавило інше: як ці наші сестри, брати, дядьки, тітки та племінники ставляться до того, що Путін пішов на нас війною. І це був, звичайно, ще більший шок.
Кращий варіант, якщо вони просто мовчать. Але більшість з претензіями до нас: як ви дожились до такого, що вас треба «денацифікувати»? Що у вас там відбувається? Терміново приїжджайте до Росії, ми вас тут прикриємо, врятуємо, переробимо.
Та пішли вони! Ні чути, ні знати про них не хочу. Бо в мене теж родичі там є. Не знаю навіть, чи зможу колись прийняти дзвінок від них. Пропаганда їх змінила.
Уже тепер ми розуміємо, що російський фашизм (або рашизм) формувався дуже багато років. Як думаєте, чому до 24 лютого ні Україна, ні решта світу недооцінювали його небезпеки?
Бо так чи інакше в іншій людині ми намагаємося бачити себе. І розуміємо те, що насправді можемо зрозуміти. Неможливо зрозуміти людину божевільну, бо ж ми не божевільні, ми ж дивимося з погляду логіки, здорового глузду та світових цінностей.
Ще в 90-х роках Єльцин сказав, що гроші на кіно оподатковуються невеликим податком або взагалі не оподатковуються. І безліч всяких корпорацій – від Газпрому до якоїсь компанії рибної торгівлі – почали створювати власні телеканали. Для чого? Для того, щоб відмити гроші. Але таким чином у Росії виникла величезна кількість продакшн-студій.
З часом телевізор став основною книжкою в Росії. Людина, заходячи до будинку, вмикає телевізор, і все, що вона бачить – це телевізор. А там – величезна пропаганда, яка впливає на неї та переробляє.
У своїх попередніх інтерв’ю ви говорили, що основна цільова аудиторія фільму «Звичайний рашизм» – це світова спільнота, а також самі росіяни. Але думаю, що серед росіян, які призвичаєні дивитися телебачення, такі фільми, як ваш, можуть подивитися тільки одиниці. Основна біомаса не осягне суті і не захоче такого вмикати. Їм зручніше слухати голоси на зразок «Гойда» від скаженого Охлобистіна.
Ви знаєте, коли у 2014 році ми зняли фільм про Бандеру, мене вразила кількість коментарів до нього. Фільм російською мовою. Ми робили його для Донбасу, де не знають української історії. Та що там казати – тут у Харкові ми її не знали. Спитай на вулиці «Хто такий Бандера?». Ми питали – і подивіться фільм, які відповіді. Але за цей час фільм про Степана Бандеру подивилось уже більше 11 мільйонів, а коментарі і досі з’являються кожного дня.
Тож я хочу сказати і про фільм «Звичайний рашизм». На Youtube «5 каналу», на якому ми показали прем’єру, уже зараз близько 600 тисяч переглядів і величезна кількість коментарів з Росії. По них видно, що люди дивились фільм.
І так само мені було важливо показати Європі, з чим вони можуть стикнутися, дати відповідь на питання, хто такі росіяни. Бо вони про це мало знають. Їхні знання про росіян обмежуються лише якимись підписаннями угод, зустрічами на курортах або з російського телебачення, яке масово присутнє в європейських готелях. Тож європейці, мабуть, теж ставили собі питання: що ж це таке і як це все може відбуватися у 21 столітті?
З іншого боку, мене дуже хвилюють ті самі процеси, що хвилювали Михайла Ромма, коли через 20 років після Другої світової війни він зняв фільм «Звичайний фашизм». Він протримався у прокаті два дні, після чого на 30 років ліг на полицю. Чому? А тому що радянська влада побачила у цьому фільмі схожість радянського ладу із фашисткою Німеччиною і фільм заборонили.
Так ось мене більше хвилює питання про те, що, перемігши чужого дракона, важливо мати мужність перемогти свого власного. Мені немає діла до того, що відбувається в Росії, більшого, ніж до того, що відбувається у моїй країні. Чим більше ми говоритимемо про фашизм, тим, дасть бог, з меншим його проявом ми стикнемося всередині власної країни. Це стосується і мови, й інших питань. У Фейсбуці люди часто порушують теми з такою ненавистю до свого громадянина, який говорить іншою мовою, що це змушує мене серйозно замислюватися над цією проблемою.
Для мене дуже важливе питання: як ми збираємось звільняти Крим? Якою мовою? Там навіть до війни не було ані української церкви, ані української школи. Зрозуміло, що ми маємо там абсолютно проросійське суспільство, навіть якщо вони зберегли українські паспорти.
Якщо всередині нашої держави за довгі роки ми навчилися не любити, а ненавидіти один одного, то час уже навчитися любити. Але я все ще бачу цю ненависть «захід-схід». Багато прикладів можу навести особливо зараз, під час масового внутрішнього переміщення українців. Мені та моїй сім'ї теж довелося поїсти цей хліб. Коли у Харкові не було можливості купити їжу, ми поїхали на захід. У Фейсбуці я створив групу підтримки переселенців. І про всякі сутички та непорозуміння мені добре відомо. Тому мене більше хвилює, наскільки після цієї страшної війни ми не будемо чубитися між собою з питань, де ти був з 24 лютого, чи займався ти волонтерством, якою мовою ти розмовляєш і так далі. Оці питання зараз досить сильно ділять людей у нашій державі.
Головне, що я хочу сказати: я готовий максимально багато говорити про фашизм у свого сусіда, щоби з цим не зіткнулася наша країна, і щоб цього не побачили мої діти та онуки. Це найважливіше.
Усе-таки уточню про російську аудиторію. Фільм вийшов на платформі «5 каналу». А з якими майданчиками для цієї аудиторії ви іще працюєте? Бо не думаю, що росіяни дивляться «5 канал».
Я теж не думав, що вони дивляться «5 канал», але подивіться, яка кількість там коментарів з Росії. Я був у шоці. Дивляться, мабуть. Уже на другий день було 250 тисяч переглядів.
Ми робили презентації в Європі. Фільм вийшов вісьмома мовами: англійською, польською, іспанською, португальською, шведською, німецькою, російською та українською. У мене є контракти на покази в Європі на деяких телеканалах, ми віддали туди.
Крім того, моя платформа в Youtube Robinzon.TV має близько 50 тисяч підписників, це не так мало. Також ми робили промо через відомих блогерів, які мають по 300 тисяч і більше підписників. Серед них – Дмитро Чекалкін, наш харків’янин і мій друг Євген Комаровський.
Фільм має назву «Звичайний рашизм», але чіткого, якогось такого академічного, визначення для самого терміну «рашизм» ви не даєте. Я до того, що західна аудиторія з цим словом ще не надто знайома. Поняття рашизму для західного світу нове, а сам термін іще не встиг легітимізуватися. Чи відрізняєте ви все-таки фашизм і рашизм?
Починаючи роботу і беручи за основу фільм «Звичайний фашизм» Михайла Ромма, ми хотіли сказати, що у Росії фашизм, а слово «рашизм» – це синонім. Але вже в процесі зрозуміли, що насправді це зовсім нове поняття. Коли я озвучував фільм, то замислився над питанням: як на Заході переведуть «рашизм» і як звучатиме це слово? Це дуже важливий момент. Автоматичні перекладачі видавали щось на кшталт расизму. Але ж це не расизм.
Справді, це нове визначення того процесу формування суспільства в Росії, яке на основах корпоративізму Муссоліні вишикувалося за допомогою злобного карлика Путіна в щось неприємне, що можна сьогодні назвати рашизмом. Там не сприймають тих цінностей, які є в будь-якій іншій країні, зокрема Україні. Я читав книгу Кучми «Україна не Росія», і ми справді різні. Але щоб настільки не приймати те, що є на Заході, навіть у такому невеликому Заході як Україна, я вже мовчу про «Захід Захід». Росія, варячись цілком сама в собі, народила те, що ми сьогодні назвали рашизмом.
Це фашизм без ідеології. Неприязнь до інших, відсутність вільних ЗМІ та іншої думки, держава всередині держави. Ось що таке рашизм. Люди там сидять у в'язниці просто тому, що назвали війну війною. У якому суспільство за таке садять? А російське суспільство це підтримує. І займається стукацтвом.
У фільмі фактично немає синхронів експертів, крім одного – психіатра. Він каже, що населення Росії захворіло, швидкого одужання не буде, психічно хворі люди ходять по вулицях і це жахлива картина. Чому серед безлічі можливих синхронів обрали для фільму саме слова психіатра?
Це, до речі, російський психіатр. Ми взяли цей шматочок, бо його слова збігаються з думкою, озвученою у фільмі. Там говорилося, що те, що зараз відбувається в російському суспільстві, – це ненормально з точки зору всіх прочитаних будь-коли книг. Нас у школі цього не вчили. Ці павлики морозови, іменем якого ми колись називали піонерські загони, напевно, в труні б перевернулися від такої кількості стукацтва, як у нинішній Росії. Там вся країна одні на одних стукають. Як таке взагалі може бути?
Що для вас є головною ознакою російського фашизму?
Те, як реагує на події наша українська кров у Росії. Вона мовчить. Мабуть, залякані. Інакше я не знаю, як пояснити те, що вони бояться відкрити рот.
Те саме бачу по «хороших росіянах». Не мертвих, а тих, хто, наприклад, допомагав у створенні фільму. Борис Гребенщиков дозволив взяти та переозвучити свою пісню, яка звучить наприкінці фільму. Я звернувся до Гребенщикова, щоб він заспівав мені її. Навіть готовий був приїхати, куди він скаже. Він відповів: «Ні, я не можу. Я не в поїзді, який у вогні». Що означало, що він не в Росії, а в Англії. Я тоді кажу: «Візьму цю пісню переспівати». Він не заперечував, після чого я звернувся до тих, хто, як на мене, непогані музиканти з моїх старих контактів. І росіяни сказали: «Добре, ми зробимо це для вашого фільму. Тільки, будь ласка, не вказуєте нас у титрах».
І ось це – тільки не вказуйте, тільки не пишіть коментарі у моїй стрічці, тільки не відмічайте мою сторінку – говорили люди, які допомагали.
Я цього року займався волонтерством. Ми збирали для армії автомобілі, натільні грілки та всяке інше. Жінка, яка сама з Москви, але мешкає в Австралії, всю пенсію віддала на ці грілки для ЗСУ. Таких людей багато в Європі, у світі та, як виявилося, навіть у Росії. Але вони просять ніде ні на пів слова не говорити про це.
Їх суспільство перетворилося на рабів. Мені здається, що всередині Росії ніхто не очікував того, наскільки вони самі розлюднилися. Наскільки у них відсохли всі ознаки того, що так довго виховувала література. Вони ж десь своє таке виховання отримали? При цьому читали ті самі книжки, що і я, – сто відсотків ті самі.
Ось це і є рашизм – коли владою, страхом, величезної армією силовиків та армією державного апарату вони керують тобою. Так народжується стрій сірої маси. Армія нелюдів, яка мовчазно приймає все, що говорить їхній фюрер.
Що мене сильно вразило – це те, скільки цих людей війну назвали миром. Це мир розбомбити у Харкові ОДА та мерію у перші ж дні? Розбомбити всі підстанції, щоб ми замерзли – це дружній крок? Це вони так пояснюють свою любов? Я вже мовчу про те, скількох дітей вони вбили. Якби я знав відповіді на всі питання про рашизм і те, що являє собою сьогоднішня Росія. Якби ми знали на 100%, як це виникло. Тоді ми, напевно, знали б якісь важелі, як з цим боротися. Поставивши точний діагноз, ми змогли б виписати їм точні таблетки.
У нас єдиний варіант – це стіна на довгі роки та покоління, яка буде збудована між Україною та Росією і яка якось захистить мій Харків за 40 км від агресора і не перетворить це місто на провінційну діру на карті України. Адже це дуже важливе і дуже страшне питання щодо перспектив розвитку міста. Як Харків має розвиватися? Як культурний центр? Як студентська столиця? Як великий виробничий центр заводів, де раніше робили все – від лампочки і презервативів до турбін для електростанцій? Все сьогодні розбомблено. ХАЗ, ФЕД – там взагалі нічого не лишилося. Що з авіазаводом? Мене особисто як міського та обласного депутата, а також харків'янина у дев'ятому поколінні дуже хвилює питання про перспективи мого міста. Чи зможе воно знайти себе?
Одна із ознак фашизму, яку ви описуєте у фільмі, дає нам надію. А саме те, що усі фашистські режими приречені на поразку через свою нездатність об’єктивно оцінити потужність ворога.
Німеччина свого часу перемогла власного дракона. Вони все переоцінили, визнали, що їхній шлях був помилковим, покаялися та виплатили репарації. Країна сама в собі пережила крах і очистилася. Чи зможе це зробити Росія? Чи зможе вона побачити свій помилковий шлях і перемогти свого дракона? Скільки років мине? Може, десятиліття. Як вони це оцінять? За допомогою чого? Я не бачу там сьогодні опозиції.
Я дуже хотів би, щоб це було. Тому що навіть цей фільм, який ми зняли російською мовою, – це на допомогу переоцінки подій, щоб вони могли якнайшвидше струсити з себе все це. Я все ж таки вірю, що колись у Росії такі процеси відбудуться. Але дуже слабо вірю, що це почнеться завтра.
Як щодо участі фільму у кінофестивалях?
Не було ще часу. По-перше, цей фільм зовсім не фестивальний, як я думав. У квітні мене попросили дати його на Міжнародний фестиваль історичного кіно «Поза часом», який щороку проходить у Києві, хоча він міжнародний. Мені дали премію за кращу режисуру – дякую за це.
Але так, щоб розсилати на фестивалі в інші країни, просто не було часу. Займемося, мабуть. Мета була не отримати за цей фільм якусь нагороду, а переконати людей подивитися на Росію зі збільшувальним склом.
Дуже хотілось би, щоб його дивилися росіяни – вдома і при добре зачинених дверях. Росія може змінитися тільки всередині себе. Ніхто за них цього не зробить.
Переглянути фільм «Звичайний рашизм» можна тут: