Hell is paved with good intentions

Юрій Макаров

Ще ніколи в житті я не опинявся в центрі такої уваги, навіть коли працював «обличчям» найкращого телеканалу в світі — «1+1» середини-кінця 1990-х. Звісно, якби був вибір, я би віддав перевагу іншому приводу. Через, здавалося би, кришталево чисту пропозицію впровадити додаткові номінації Національної премії імені Тараса Шевченка на час війни розгорівся скандал, подібного до якого я давно не пригадую.

Ініціатива була моя, але ідея висіла в повітрі, чимало моїх друзів і колег казали, що варто якось відзначити тих митців, які від початку повномасштабної агресії забули про свій інтерес і свій комфорт, вони виїздять на фронт і виступають перед бійцями на передовій або перед мешканцями щойно звільнених територій. Протилежний випадок: актори, музиканти, художники, поети влаштовують імпрези по всьому світу, впливаючи на громадську думку, допомагаючи тримати Україну у фокусі уваги й у такий спосіб о-по-се-ред-ко-ва-но сприяють допомозі наших партнерів, серед іншого, пришвидшують постачання зброї — ось такий буквально причинно-наслідковий зв’язок! Я теж захоплююся нашими діячами культури, їхньою «м’якою силою» й як голова Комітету з Шевченківської премії захотів, у свою чергу, підтримати цих українців. Авжеж, є різниця між внеском тих, хто в окопі під обстрілами, й тих, хто малює в своїй майстерні або виступає в найкращих театрах і концертних залах світу. Але ж кожен має робити те, що вміє найкраще, й там, де від нього найбільша користь.

Ідея прозвучала на нараді в президента, я її експромтом підхопив і розвинув, трохи пофантазував, а він її підтримав. І почалося… З одного боку Офіс президента разом із Міністерством культури взялися розробляти юридичну частину: доповнення до Положення про премію, тимчасове, на період воєнного стану, ну й решту конкретики — зокрема, де взяти гроші на таку ініціативу? Бо все почалося з того, що цьогоріч у деяких номінаціях конкурс був дуже слабенький, і роботи претендентів ну аж ніяк не тягнули на головну премію країни (таке вже бувало, адже я не перший рік у Комітеті), тож ми «зекономили» певні кошти, передбачені держбюджетом, хотілося їх витратити за призначенням, але залежить, скільки буде нових номінацій. Коротше кажучи, все, що стосується «матеріальної» частини моєї ідеалістичної пропозиції. З другого боку, «духовного»… піднялася шалена хвиля підозр і звинувачень.

Я знаю, що від початку великої війни в українському суспільстві до небаченого рівня зросла довіра на особистісному, «горизонтальному» рівні: люди, які ніколи одне одного не бачили, беруться за якусь непідйомну справу… придбати снайперську гвинтівку, купити й пригнати санітарну автівку на фронт, орендувати супутник. Це як на Євромайдані, коли незнайомі люди організовували оборону, зводили барикади, привозили їжу або сировину для коктейлів ім. Вячєслава Молотова. Ніхто тебе не питав: ти, хлопче, бува, не провокатор? не риг? не агент ФСБ? Зараз буквально те саме — зловживання, звісно, є, але їх ну дуже мало. І в той сам час довіра до інституцій (крім армії й військових, це виноситься за дужки) упала ще нижче, ніж була, хоча нижче вже, здавалося б, нема куди. Згадаймо, які звинувачення лунали на адресу фонду Сергія Притули, як підозріло люди ставляться до будь-якого бізнесу, навіть якщо він виконує величезну роботу й витрачає величезні гроші на спільну справу. Ну а про владу годі казати. Кожна ініціатива Офісу, уряду, нардепів, однаково від правлячої партії чи опозиції, приймається в багнети. Частка здорового глузду тут є, українці звикли чекати неприємних сюрпризів згори, але між пильністю та параноєю є хоч яка тоненька, але межа.

Одне слово, мистецька спільнота і в цілому активна громадськість відразу сприйняли ідею з новою або новими номінаціями як підступи влади з метою а) нагородити когось свого (згадувалася навіть книга промов президента); b) вкрасти гроші (ще б пак!); c) влаштувати PR-кампанію на користь президентської вертикалі; d) тишком-нишком прибрати когось недогодного з уже фактичних лавреатів, за яких наше високе журі проголосувало в третьому турі в лютому й занесло в протокол. Я чув і e), і f), і g)… Становище обтяжувалося тим, що через додаткові номінації Офіс президента притримав публікацію відповідного Указу, а досі за традицією комітет намагався до останнього тримати інтригу. Через день члени Комітету вчиталися в Положення про премію й самі оголосили переможців, почалася нова хвиля: а той кремлівський агент, а цей колись видавався в Московії… А як ви могли відзначити цей фільм і не відзначити цю книжку?! Дякую, що в сіонізмі не звинувачували (хоча, може, я щось пропустив).

Особливо вчергове відзначилися творчі спілки. Я рідко зазираю в цей тераріум, але вчора на сторінці Спілки письменників прочитав: «Треба гнати цих самоуків, премію з літератури мають призначати професіонали». Я вчергове пошукав книжки професіоналів у продажі спершу в книгарні «Є», потім на сайтах інтернет-магазинів, потім у бібліотеці. Не густо.

Друга атака почалася з протилежного боку — від моїх колег і друзів із Комітету. А члени Комітету мають ту перевагу, що практично всі відзначаються поганим характером. У кожного є дуже висока компетенція в своїй галузі й у культурі загалом, у кожного свої принципи й табу, кожен має свою вистраждану позицію й обґрунтовану думку з фахових питань, ну а «вплинути» на них неможливо за визначенням. Якщо коротко, нинішній склад Комітету — кращі з кращих, найчесніші з найчесніших (хто прочитає в цьому іронію, хай краще далі не читає). І, безумовно, зі шлейфом помітних досягнень у своїй сфері кожен. Але їм ініціатива «не зайшла»: на їхню думку нові номінації розмивають Шевченківську премію, яка набула якого-не-якого авторитету й престижу, не в останню чергу завдяки саме їхнім зусиллям. На тлі вже згаданої тотальної недовіри трохи закам’яніла, стала процедура визначення переможців, на їхню думку, є якраз фактором довіри. Ну й питання: навіщо, власне, поспішати, якщо можна відзначити тих самих музикантів, акторів і поетів наступного року, в регулярному порядку? Моя відповідь проста й безжальна: всі ми під Богом ходимо, хтось ризикує менше, хтось більше, війна хай там як. За рік, враховуючи особливості моменту, когось із митців можемо не дорахуватися…

Напевно, так само на колег вплинув вал хейту на адресу не лише мене особисто, а й усіх нас, членів Комітету, разом. Особливо відзначилися, як хтось дотепно їх визначив, «ображенки» — ті, хто в попередні роки брав участь у конкурсі, але не здобув перемогу. Чудова поетка й мужня людина, якій позаторік не вистачило у фіналі одного голосу, почала розповідати, що вона, бачите, знає зсередини, як у Комітеті приймаються рішення: підло приймаються. Ще б пак, ми ж її не нагородили, звісно зсередини, звісно що підло! Дуже й дуже давно заслужений кінорежисер розповів, що в Комітеті зібралися неуки й дилетанти, треба їх розігнати. Ну й далі по списку. Те саме, власне, спостерігалося в попередні роки, хіба що без такої одностайності. Мені не вдалося переконати друзів за командою, що  в надзвичайних обставинах потрібні неординарні рішення. Тим гірше.

Британці кажуть: «Hell is paved with good intentions» (пекло вимощено гарними намірами). Мій гарний, зовні бездоганний намір обернувся справжнім пеклом. Ось я й вирішив частину цього пекла забрати із собою, подавши у відставку з посади голови й члена Комітету. Звісно, в команді я б іще міг опиратися, щось доводити, аргументувати, переконувати… Наодинці це повністю втрачає сенс. Принагідно доведеться повторити спеціально для шукачів чорного кота в темній кімнаті: за всіх моїх претензій до владної вертикалі, за весь цей час мені не надходив жоден, підкреслюю, жоден сигнал згори щодо бажаності того чи небажаності іншого кандидата на премію. Навпаки, мені прямо казали: «Слухайтеся свого сумління й не слухайтеся будь-чиїх натяків». В нашій забрудненій аутоагресією атмосфері це був справжній острівець рожевих поні на райдузі.

Що в сухому залишку? Скандал вщухне або затулиться іншим, як не Арестович, то Притула… Митців воєнного часу або знайдуть спосіб нагородити, або ні. Залишаться цьогорічні лавреати, яскраві, потужні, справжні, та й попередні теж нівроку. Єдине, про що я шкодую: не встиг у попередні роки висунути Леся Подерв’янського. От ви тут сидите, а серед нас правдивий геній, Кафка й Бекет в одному флаконі. Розумію, зараз не на часі. Ну, може, після перемоги комусь спаде на думку.