Гібридна загроза. Чи прямує армія Лукашенка до участі у російському вторгненні в Україну

Борис ГЛАДКИЙ

«Ми були і будемо разом із братньою Росією. Наша участь у «спецоперації» визначена мною давно», – таку заяву на початку липня зробив самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко, який одноосібно керує країною з 1994 року.

Очільник білоруського режиму сказав правду: Мінськ дійсно давно зробив свій вибір, і не лише у військових справах, на користь максимального зближення з Кремлем.

24 лютого російські військові рушили з території Білорусі до Київської та Чернігівської областей, заставши зненацька як мешканців цих регіонів, так і керівництво України: секретар Ради нацбезпеки та оборони Олексій Данілов назвав це «ударом у спину».

Де-факто режим Олександра Лукашенка вже можна назвати повноцінним учасником російської агресії в Україні. На додачу до забезпечення транзиту та логістики для армії Кремля, Мінськ передав військові аеродроми для російських літаків та бази для ракетних військ РФ. Кількість ракетних запусків з території Білорусі по Україні з початку повномасштабної війни вже наближається до 700.

Тим не менш, Збройні сили республіки допоки утримуються від повноцінної участі у вторгненні, однак експерти застерігають: останніми місяцями армія Білорусі проводить мобілізаційні заходи, що нагадують підготовку до наступальних дій.

Тому варто відповісти на низку питань: у чому полягає «білоруська загроза» та якими можуть бути цілі Лукашенка в Україні? Чи є білоруська армія боєздатною? Наскільки залежним є Мінськ від Кремля, та, врешті-решт, які фактори можуть перешкодити вступу збройних сил Білорусі у війну?

Наступ чи оборона?

З весни білоруське Міноборони вживає активних заходів оперативної і бойової підготовки, які нагадують мобілізацію перед наступом – і цього разу Україна уважно спостерігає за діями північного сусіда, готуючись до можливого удару.

На початку травня міністерство оборони Білорусі оголосило раптову перевірку сил реагування, після чого було прийнято рішення про «розконсервування» військової техніки, яка перебувала на тривалому зберіганні.

У червні у білоруських збройних силах розпочалися «заняття з бойової готовності», до яких залучили всі категорії військовослужбовців та ланки командування. Крім того, за інформацією українських розвідників, влітку у прикордонних районах заплановано проведення зборів із військовослужбовцями «територіальних військ» — білоруського аналогу української тероборони.

Найбільше посилення військової активності білоруської армії відбувається саме уздовж українського кордону, зокрема у Брестській та Гомельській областях – там також мінують об'їзні колії, лісові дороги, мости. Білорусь навіть створила окреме оперативне командування у прикордонних районах, яке відповідає за територію від Київської області до західних кордонів: там сконцентроване угрупування чисельністю близько 4 тисяч військових.

Навіть такі, на перший погляд, незначні сили могли б ускладнити для української армії ситуацію на інших напрямках війни, вважає військовий аналітик Михайло Жирохов.

«Якщо білоруська армія буде задіяна, а їхні танки хоча б раз вистрілять – це буде для України проблема: доведеться витрачати додаткові сили та засоби на захист і оборону», – каже експерт.

За його словами, Генштаб України розуміє сутність цієї загрози, і зараз на кордоні з Білоруссю розміщено кілька бригад, які мають відбити можливий наступ із півночі.

При цьому ймовірними напрямками для просування білоруських військ можуть бути Луцьк-Львів, Рівне-Львів, Рівне-Тернопіль. А метою – відкрити для української армії другий фронт та спроба відрізати Україну від західної допомоги.

Тривожні прогнози експертів не поділяють представники українських уряду та армії. Так, у військовій розвідці заспокоюють: збори, навчання та мінування кордону є скоріше заходами з укріплення оборони, а не підготовкою до наступу.

«Відбувається цілий комплекс дій воєнного призначення. Але вони не направлені на ведення бойових дій проти України на даному етапі», – розповів начальник Головного управління розвідки (ГУР) Міноборони Кирило Буданов.

Голова МЗС Дмитро Кулеба зазначив, що ризик вторгнення Білорусі зростатиме пропорційно можливим успіхам російської армії на території України.

«Доти, доки білоруська армія буде чітко розуміти, що Збройні сили України в силі їм серйозно наваляти, вони будуть усіляко відтерміновувати свій захід. Станом на зараз вони це чітко усвідомлюють», – прокоментував Кулеба.

За оцінкою ГУР, наразі присутність білоруських військових поблизу кордону з Україною переслідує мету стримати частини ЗСУ від транспортування на східний фронт. Так чи інакше, постійне переміщення білоруських військ уздовж кордону дійсно тримає Україну у напрузі. Але Білорусь теоретично може відігравати ще більш активну роль у війні – головною причиною цьому є залежні відносини Лукашенка та Кремля.

Орієнтація на Москву

Оскільки Білорусь не має ані територіальних претензій до України, ані будь-яких інших причин до нападу, перехід білоруської армії до наступальних дій може відбутися виключно через тиск Кремля на білоруського автократа.

Лояльність Білорусі, яка ще з 1991 року підтримує вкрай тісні економічні та політичні зв’язки з Росією, має для путінської влади стратегічне значення у протистоянні з НАТО. Для посилення власного впливу Кремль використовує «архітектуру» Союзної держави, яку Росія та Білорусь утворили ще у 1999 році, у тому числі для координування спільної військової активності.

Тим не менш, упродовж десятиліть Лукашенко вправно позиціонував Білорусь як нейтрального гравця на міжнародній арені, зберігаючи альянс з Росією та водночас підтримуючи економічні відносини з країнами ЄС та Україною.

Поворотним моментом став 2020 рік, коли Лукашенко оголосив про чергову перемогу на вкрай суперечливих президентських виборах, після чого у Білорусі вибухнули протести безпрецедентного масштабу. Силовики тижнями не могли придушити величезну кількість демонстрантів у Мінську, незважаючи на арешти лідерів опозиції, яких публічно підтримали західні країни.

Зіткнувшись з найбільшим викликом за 26 років своєї влади, Лукашенко звернувся за допомогою до Путіна. І Путін виручив білоруського колегу з біди, оголосивши, що російські військові готові втрутитися «у разі потреби».

Ба більше – за наявною інформацією, Росія не обмежилася лише обіцянками. Російська армія дійсно розробляла конкретні плани вторгнення у Білорусь для придушення протестів. Така перспектива виглядала загрозливо не лише для опозиції, але і для самого Лукашенка, адже російське військове втручання загрожувало його авторитету та перспективам залишитися одноосібним лідером країни.

Зрештою протести були придушені без вторгнення з боку армії РФ – ціною репресій стали жорсткі санкції, запроваджені Євросоюзом та США проти білоруських державних діячів (у тому числі сина Лукашенка) та білоруських підприємств. Жорстоке придушення демократичних протестів разом із «кейсом рейсу Ryanair» у травні 2021 року та штучною мігрантською кризою на польському кордоні зробили Лукашенка вигнанцем в очах західних країн.

Економічні обмеження проти Білорусі заблокували її річний експорт на Захід у розмірі $16-18 млрд – загалом через санкції 2020-2022 років білоруський режим втратив близько 70% від обсягів поставок до ЄС, що знаменувало колапс західного напрямку постачання білоруських товарів. Крах економічної політики Мінська підсумувало рішення обслуговувати частину зовнішнього боргу у білоруських рублях – крок, який фактично є визнанням технічного дефолту.

Початок повномасштабної війни в Україні закріпив повну залежність білоруської економіки від російської фінансової допомоги. Росія, у свою чергу, почала вживати заходів для порятунку потопаючої фінансової системи союзника, зокрема, через реструктуризацію боргу.

Ще у 2021 році Путін і Лукашенко погодили 28 союзних програм, спрямованих на інтеграцію Росії та Білорусі. Після старту вторгнення в Україну цей тренд посилився, а російський президент напряму заявив, що дві країни «прискорять об’єднавчі процеси».

Можна стверджувати, що без російської допомоги економіка Білорусі приречена на занепад, а стосунки між країнами скоріше нагадують поступову «м’яку анексію», аніж партнерство. Та домінуюча позиція Росії щодо Білорусі охоплює не лише економіку, але, що зараз більш важливо для України, і військову галузь.

Білоруський фронт

Передбачити участь режиму Лукашенка у розв’язаній Росією війні можна було задовго до повномасштабного вторгнення: білоруське військо за останні роки швидкими темпами набувало статусу «підрозділу» у складі збройних сил РФ. Дві армії мають міцні історичні зв’язки, майже ідентичний арсенал зброї, а також досвід спільних тренувань.

Для України важливим сигналом мали стати спільні російсько-білоруські навчання «Захід-2021», що проводилися у вересні минулого року. Тоді країни задіяли близько 200 тис. військовослужбовців та майже 1000 одиниць військової техніки. Саме під час цих масштабних навчань російські військові могли відпрацьовувати захоплення Києва, Одеси та Харкова, на що вказував Володимир Зеленський з посиланням на дані розвідки.

Варто пам’ятати, що «прикриттям» для підготовки лютневого вторгнення стали інші військові навчання – «Союзна рішучість», які, за офіційною версією, ініціював особисто Лукашенко у розмові з Путіним, назвавши це відповіддю на мобілізацію в Україні підрозділів з «націоналістів-радикалів».

Генсекретар НАТО Єнс Столтенберг тоді попереджав про перекидання з Росії до Білорусі 30 тисяч військових і назвав це найбільшим нарощуванням військ з часів Холодної війни, а заяви Лукашенка не залишали сумнівів: білоруська армія підтримає військові дії росіян в Україні за будь-якого сценарію.

Проте, у білоруського керівництва існують справедливі побоювання щодо проведення самостійної наступальної операції. Російський досвід показав, що реалізувати «бліцкриг» проти України неможливо, а, отже, єдиною опцією залишається затяжна війна, яка потребує значних людських ресурсів та переваги у техніці та озброєнні.

За даними Міжнародного інституту стратегічних досліджень, чисельність військ Білорусі становить приблизно 50 тис. Основа особового складу – строковики, оснащені здебільшого зброєю зразка 1980-х років. Зокрема, на папері білоруська армія озброєна майже 500 танками, але машин сучасної модифікації – лише близько 20.

Росія усвідомлює слабкості білоруської армії, а тому зберігає на території Білорусі військову присутність. Насамперед, мова йде про авіацію – літаки Су-34 і Су-30, які вже застосовуються для запуску ракет «поверхня-поверхня» по об’єктах в Україні.

До кордону з Україною періодично висувають і дивізіон ракетного комплексу «Іскандер», який на початку війни наносив удари по нашій території. Росія також підсилює білоруську армію протиповітряними комплексами С-400 та С-300.

Показово, що найбільш організованою силовою структурою у Білорусі вважаються спецпідрозділи МВС, що, як і регулярна армія, не мають жодного досвіду проведення бойових операцій. Основні зусилля білоруських силовиків завжди були зосереджені на збереженні пануючого режиму. Так, дійсна з 2016 року військова доктрина навіть зафіксувала як ключовий  напрямок роботи боротьбу з «гібридним впливом» та «кольоровими революціями».

Отже, білоруська армія відзначається низькою боєздатністю та браком досвіду, а тому не здатна самостійно просунутися углиб України. В українському Генштабі зазначають, що наразі найбільшу загрозу з боку Білорусі становлять не власне збройні сили країни, а невеликі диверсійні групи, підготовлені російськими спеціалістами.

Така «гібридна» та обмежена стратегія участі у війні відповідає й інтересам Олександра Лукашенка, який, попри тиск з боку Кремля робить усе можливе, аби утриматися від застосування армії проти України.

Портрет автократа

Хоча Білорусь є найближчим союзником Путіна на пострадянському просторі, її лояльність до Росії не можна назвати абсолютною. Як не дивно, єдина причина цьому – особистість білоруського лідера. Експерт Atlantic Counsel Браян Вітмор наголошує, що Лукашенко у першу чергу керується політичними інстинктами виживання та збереження власного режиму.

«Майже повна залежність від Путіна штовхає Лукашенка до участі у війні. Водночас той факт, що війна йде невдало [для Росії], вона є непопулярною у Білорусі, наражає країну на додаткові санкції та глибшу міжнародну ізоляцію, спонукає Лукашенка відмежовуватися від конфлікту», – пояснює логіку диктатора Вітмор.

Рівень готовності білорусів проливати кров в інтересах Росії ілюструє березневе опитування Chatham House серед міського населення країни. За даними дослідження, участь білоруської армії у війні проти України готові підтримати лише 3%.

Активна роль Лукашенка у війні також вступила би у протиріччя з пропагандистським наративом, який режим будував роками. Як пояснює аналітик Білоруського інституту стратегічних досліджень Вадим Можейко, російський імперський наратив конструює образ України як «failed state», із чого випливає, що Росія має втрутитися та все виправити. У білоруській пропаганді натомість домінує інший погляд на білорусько-українські взаємними.

«Якщо в Україні все погано, то нам не потрібно робити так, як там – нам не потрібні революції, Майдани, а потрібна стабільність. Білоруська пропаганда не може «продати» ту тезу, що ми пішли в Україну щось там виправляти», – каже Можейко.

Тим часом у Білорусі поширюється активна опозиція до політики Лукашенка, що проявляє себе, зокрема, у «рейковій війні». За неповні два місяці повномасштабного вторгнення Росії партизани виконали близько 80 диверсій на білоруській залізниці, яку активно використовує російська армія.

Більш того, у сусідніх з Білоруссю країнах ЄС з 2020 року сформувалася велика діаспора білорусів, негативно налаштованих проти режиму Лукашенка. 70% білорусів у Польщі готові повернутися до Білорусі у випадку проведення там вільних президентських виборів, а, отже, вони залишаються потенційним мобілізаційним ресурсом у боротьбі з офіційним Мінськом.

Не варто забувати, що на боці України вже б’ються організовані підрозділи, які складаються з білорусів. Вони не приховують той факт, що кінцева мета їх боротьби – повалення режиму Лукашенка та  запуск демократичного транзиту у Білорусі.

Усіх цих зусиль не вистачить для зміни режиму у короткостроковій перспективі, адже наразі білоруське керівництво міцно утримує владу за допомогою широкого спектру репресивних інструментів. Однак самопроголошений президент усвідомлює, що спрямування хоча б частини армії, міліції чи спецназу за межі країни становитиме для нього та його наближених екзистенційну загрозу.

Стратегія Лукашенка у війні яскраво проявляє себе у публічних виступах. Так, у травні диктатор хвалився, що Росія погодилася допомогти Мінську виготовити мобільні балістичні ракети, тоді як за декілька днів до цього він нарікав, що війна в Україні надто «затягнулася», йде не за планом, що білоруси «категорично не сприймають жодної війни» і що «Захід може спати спокійно».

Лукашенко також скаржився, що інші країни нібито за будь-який спосіб хочуть «заштовхати Білорусь у війну в Україні». Але в інших своїх заявах він підіграє Росії, як-от у промові щодо наказу військовим «взяти під приціл» центри ухвалення рішень у столицях противників Мінська.

«Суперечливі заяви та вчинки Лукашенка є функцією його надприродного інстинкту самозбереження... У минулому він неодноразово демонстрував, що вміє виживати, діючи безжально і цинічно. Але у теперішніх воєнних обставинах він, схоже, не знає, що йому потрібно робити, щоб вижити», – коментує Вітмор.

Вирішальний вибір

Лукашенко продовжуватиме надсилати суперечливі сигнали якомога довше, уникаючи фінального рішення щодо вторгнення в Україну.

У цей період невизначеності очільник білоруського режиму, безсумнівно, продовжить надавати російській армії усю можливу підтримку, паралельно вживаючи кроки, які можуть покращити його сприйняття в очах лідерів західних країн.

Одним з таких шляхів може стати відпрацьована у 2014 році практика позиціонування Білорусі як «посередника» у конфлікті між Росією та Україною. Перші такі спроби Лукашенко вже здійснив у перші дні повномасштабної війни, просуваючи Мінськ як  майданчик для перемовин.

Іншим важелем впливу залишається загроза світового голоду, яка, до того ж, може допомогти Лукашенку домогтися зниження санкційного тиску на Білорусь. Наприклад, автократ казав, що готовий допомогти Україні з вивозом зерна на світові ринки, але йому потрібні «компроміси»: відкриття портів країн Балтії, Німеччини та Польщі для білоруських товарів.

Вочевидь, ці сигнали спрямовані не виключно на країни Заходу, але і на сам Кремль. Лукашенко щосили намагається показати власну країну містком, який може з’єднати Росію та Захід після завершення війни. Тому Путін має бути зацікавленим, по-перше, у збереженні режиму білоруського диктатора, а, по-друге, обмежити участь Лукашенка у збройному конфлікті укріпленням кордонів та войовничою риторикою державної пропаганди.

Враховуючи це, повноцінний наступ білоруських збройних сил на західні області України видається малоймовірним, адже потенційних здобутків від цього буде значно менше, ніж втрат. Лукашенко самостійно ніколи не наважиться на таку ризиковану операцію. Бо її провал – майже неминучий з огляду на стан білоруського війська – призведе до критичного падіння стійкості  в авторитарному режимі, який цінує «порядок» понад усе.

Проте, західним та українським лідерам варто пам’ятати: вплив Росії на Білорусь є всепроникним, а навіть чинна нерішуча і непослідовна позиція Лукашенка сприяє дестабілізації усього регіону.

Вірогідно, що остаточно визначитися та ступити на мирний шлях Білорусі допоможе лише крах режиму Лукашенка та встановлення демократичної влади. До тих пір Мінськ залишиться джерелом загрози і для України, і для Євросоюзу – не через гіпотетичний ризик вторгнення малочисельної та невмотивованої білоруської армії, але через провокації, шантаж та «гібридні операції», координовані спільно з Росією.