Ганна Путова: Музей Булгакова важливий як пам'ять часу
Наталія Лебідь
Повномасштабне вторгнення Росії актуалізувало обговорення долі київського музею Михаїла Булгакова, котре було почато ще до 24 лютого. Різниця лише в тому, що до 2022 року ідея відмовитися від музею (підкинута письменницею Оксаною Забужко) плавала у хвилях українського Фейсбуку без прив’язки до її можливої реалізації. Це радше були інтелектуальні баталії на задану тему. Фатальний день російського нападу все змінив, і, звісно, не лише для музею Булгакова.
Музей же запропонували закрити, а всі експонати перемістити до Національного музею літератури України. Замість Булгакова прописати за адресою «Андріївський узвіз, 13» музей композитора Олександра Кошиця. Останній, мовляв, на відміну від автора «Білої гвардії», був справжнім українцем. Що ж стосується Булгакова, то він «по суті, є одним із предтеч горезвісного «русского міра». Наведена цитата і вся концепція належить Національній спілці письменників України.
Спілці відповіла директорка музею Булгакова Людмила Губіанурі, зазначивши таке. «Спілка письменників, думаю, використала не всю свою зброю. Перед тим, як ініціювати закриття музею Булгакова, вони мали б ініціювати виключення Булгакова зі Спілки письменників та позбавлення громадянства за антирадянську діяльність. Чим вони і займалися протягом своєї багатої історії», – заявила вона. Втім, важливим є не бекграунд НСПУ, а інший аргумент Губіанурі. «Наша колекція вже давно ширша за постать Булгакова», – говорить вона в інтерв’ю виданню виданню «Бабель», пояснюючи, що музей – це зліпок з життя Києва на зламі ХІХ-ХХ століть.
До дискусії зі Спілкою долучився міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, який не розуміє, чим завадив НСПУ музей Булгакова в Києві. «Мені дивно було прочитати заяву Спілки письменників. Чим завадив музей Спілці письменників – не знаю. Булгаков киянин. Так, у нього були в деяких його творах, художніх, підкреслюю, творах, репліки певних героїв щодо визвольних змагань України на початку 20-го століття», – сказав він 2 вересня 2022 року.
Що стосується теперішнього моменту, то співробітники музею готують нову концепцію їхнього культурного закладу, і презентація її відбудеться вже до кінця поточного року. Про це «Центр політичного консалтингу» бесідує з Ганною Путовою – історикинею та архівісткою. А також – волонтеркою та засновницею ініціативи «Ганнусині котики». Донати на ЗСУ, розповідає Путова ЦПК, збирають в тому числі й відвідувачі музею, котрі аж ніяк не є українофобами та русофілами. Все якраз навпаки, каже вона. Далі – пряма мова Ганни Путової.
Пані Ганно, обговорення долі музею – або закриття, або переформатування – позначилося на його роботі?
Звичайно, адже ми маємо реагувати на те, що відбувається. Зараз ми міняємо концепцію, і вона більшою мірою відображатиме ті історичні обставини, за яких жив наш герой. Обговорення цієї концепції відбувається шляхом проведення круглих столів зі спеціалістами з різних галузей – від музейників до представників суспільних наук. Підбиваючи підсумки таких обговорень, ми і вийдемо на новий проєкт.
А як була написана попередня концепція?
Особливість цього будинку полягала в тому, що він був одночасно місцем проживання і реальних людей, і літературних героїв. І це не лише герої «Білої гвардії», але й інші персонажі ранніх творів Булгакова. Загалом же у світі не так багато справжніх адрес, за якими жили б вигадані герої. Тут хіба що Бейкер-стріт та Шерлок Холмс спадають на думку. А у цих стінах віртуально перебувала і перебуває сім’я Турбіних, тому попередня концепція була сформована на основі «Білої гвардії». Але оскільки є потреба якомога далі дистанціюватися від імперських наративів, концепція буде переглянута.
А до того вона не переглядалася…
…Тридцять років. До повномасштабного вторгнення російську культуру ще не розглядали як зброю – навіть після початку війни, після 2014 року… А згодом ми побачили, що росіяни розставляють своїх культурних діячів як певні маркери. Яскравий приклад – біл-борди з Пушкіним в окупованому Херсоні, з цитатою про те, що, мовляв, його дід заснував Херсон. Такі речі – остання крапля, але росіяни, зокрема, їхні так звані ліберали, не розуміють, що якби вони не почали експансію, то й не отримали би відповіді.
Біл-борд з Пушкіним в окупованому Херсоні
На щастя Булгакова, який є єдиним у своєму роді, не можна використовувати як штамп. Він незручний, він не увійде у будь-які рамки, тому уявити його на біл-борді складно. Для цього він надто «снобістський» і надто «непопсовий», оперувати ним з метою пропаганди не вийде. Але і до нього є питання з боку наших сучасників. З такими питаннями треба просто працювати.
Ваше персональне ставлення до Булгакова – яке?
З цього приводу зацитую його самого. «Той, хто любить, має розділяти долю того, кого він любить». Я б не стала тут працювати, якби я не цікавилася цим автором і якби він не був мені близький. Я люблю Булгакова, але ставлюся до нього критично. Не лише з його творчістю, але й з його біографією я знайома з дитинства. Моя мама – міський екскурсовод, одна з її тем якраз і була присвячена Булгакову в Києві. Сама я глибоко занурена у булгаковський контекст і не плекаю ілюзій відносно його особистості. А щодо ставлення до його творчості, то це все питання особистого смаку. Так, вона мені подобається.
Погляд на те, що Булгаков – українофоб, ви поділяєте?
Ні. Я надто добре знаю його біографію. Я назвала би його не українофобом, а людиною, схильною до імперськості. Він любив ієрархічний порядок, властивий імперії – йому при ньому було комфортно. Хотілося, аби все було по своїх місцях і без зайвої суспільної турбулентності. А коли турбулентність почалася, це його вибило з колії.
Ті короткі цитати, за якими судять про його українофобство, є репліками його героїв. А якщо ми подивимося щоденники та листи, там не буде абсолютно нічого українофобського. Буквально нічого. Ані слова, ані коми. Це вам не сім’я Сікорських, послідовних імперців. Родина Булгакових була типовою російською київською родиною, яких у місті було дуже багато. Тут панували демократичні традиції, а тому кожна дитина могла формувати власну життєву позицію. Це стосувалося і політичних, релігійних або філософських поглядів.
Рідні сестри Булгакова співали у хорі Кошиця, доки той не виїхав за кордон з гастролями, які перейшли в еміграцію. Молодша сестра закінчувала українську школу і писала в листах про те, що її тепер називають «Оленкою» – вона спокійно вливалася у новосформоване українське суспільство. Брати емігрували, а Булгаков залишився і почав прилаштовуватися до умов нової радянської імперії. А оскільки ця імперія також мала пірамідальну будову – ймовірно, йому здавалося, що він зможе прилаштуватися. Втім – не судилося.
Один з круглих столів у музеї. Зліва – директорка Людмила Губіанурі
При цьому не скажеш, що у сучасному Булгакову київському соціумі панувала одностайність, і всі як один підтримували українську державність. Ні, такого не було – надто розмаїтим був склад громади. Саме через це тоді і не був використаний шанс на побудову української держави – навіть її прихильники дуже часто не знаходили спільної мови, що й привело до краху ідеї.
Тож Булгаков потрібен нам в тому числі для переосмислення та роботи над помилками. Бо його ранні твори – це якраз опис того, як руйнувалася російська імперія і як люди, котрі хотіли будувати іншу державу, втратили таку можливість.
Давайте про нову концепцію музею. Про що будуть чути люди, які приходитимуть на екскурсії?
Вони будуть чути про людину, яка жила в певних обставинах та у певних політичних умовах. Ба навіть більше: не про одну людину, а про людей. Про сім’ю Булгакових, їхніх сусідів, сучасників тощо. І щоб краще розуміти, чому вони діяли так, а не інакше, ми будемо описувати ті суспільні декорації, у яких вони перебували. Аби наші відвідувачі сформували уявлення про те, що ж відбувалося в ті страшні для Києва роки. Про все це ми розповідатимемо через призму цього будинку, оскільки він і родина, яка в ньому жила, були описані одним з найвидатніших письменників минулого сторіччя.
На якому рівні відбуватиметься затвердження нової концепції? На рівні міністерства культури?
Ні. У нас є Музей історії Києва, філією якого ми є у підпорядкуванні Департаменту культури КМДА. От на рівні цього музею і відбуватиметься затвердження. Міністерство культури цим не займається.
Зазвичай – так. Але ситуація з Булгаковим вийшла за межі суто музейної дискусії і привернула увагу міністра…
Ткаченко дійсно висловив свою думку, і хоча вона на користь музею, міністр може змінитися, а ми між тим маємо самі докласти зусиль, щоб відповідати викликам часу.
Як скоро музей презентує своє нове бачення?
Мусимо завершити роботу до кінця року.
Але в кожному разі про закриття музею Булгакова (одна з найбільш радикальних пропозицій) вже не йдеться?
Ми сподіваємося, що ні. Ми хочемо вірити, що нам вдасться зробити так, аби люди зрозуміли, що музей Булгакова важливий – передусім, як пам'ять часу. Найбільш прикрим є те, що радикальні заклики звучали з вуст людей, котрі зізнавалися, що не були тут й не збираються сюди приходити. Вони вирішили для себе, що цей музей – оплот російськості, хоча насправді він є одним з найбільш патріотичних у Києві.
Практично у повному складі співробітники музею стояли на Майдані – і не для того, щоб заслужити собі якусь ласку та уникнути закриття. А просто тому, що до цього спонукали їхні переконання. Крім того, це єдиний музей міста, над яким завжди майорить державний прапор – так було ще тоді, коли інші установи вивішували його тільки на свята. Тут ніколи ніхто не пропагував ніяку російську ідею, а лише констатувалися факти і описувалися події в житті людини, завдяки якій цей будинок взагалі уцілів.
Так, якби не Булгаков, тут взагалі нічого б не було. Будинок йшов під знесення. На його місці виникла б якась новобудова. Така доля спіткала одну з будівель цієї садиби – її розібрали наприкінці 1980-х років, і зараз там літній майданчик ресторану. Тільки тому, що кияни прагнули бачити тут музей Булгакова, його ім’я врятувало цю пам’ятку.
Будівля на Андріївському узвозі, на якому повсякчас триває несанкціонована забудова, вціліла саме завдяки тому, що у ній знаходиться музей Булгакова, каже Путова
Ви стикалися з проявами вандалізму?
У нас неодноразово крали вивіски з інформацією про роботу музею. Зривали оголошення про чаювання на нашій веранді.
Це був протест проти Булгакова?
Не знаю. Або свідомий акт проти Булгакова, або просто хуліганство.
Чому зараз прикрита меморіальна дошка?
Тому що напис на ній не зовсім відповідає часу. Її встановлювали ще у радянські часи.
Музей проводить заходи, не пов’язані із Булгаковим? Читала, що ви плетете маскувальні сітки…
Так. У кожного з нас в сім’ї хтось служить. Тому так дивно чути, що наш музей – це якийсь острівець імперської культури чи російської думки абощо. Ми такі саме українці, як й усі інші. Я особисто – волонтерка з дев’ятирічним стажем. І відчутна частина волонтерських зборів надходить саме з музею, це – добровільні пожертви людей, які нас відвідують. Для цього на першому поверсі стоїть скарбничка. Сітки тут плетуться в рамках ініціативи «Мармелад», з якою музей співпрацює тривалий час.
Крім того, є багато доброчинних подій, які відбуваються в музеї. У нас проходять концерти – нещодавно, наприклад, були концерти Артема Ляховича та його дружини Аліни Романової. З цього заходу частина зборів також була перерахована на армію. Ми організуємо виставки. Робимо все, що в наших силах, щоб допомагати ЗСУ, бо без тилу фронт не вистоїть. Помиляються ті, хто думає, що усе має забезпечувати держава.
Якщо ж говорити про суто музейні ініціативи, то у нас є план виставок. Цього року їх буде кілька, і одна з них представить, власне, нову концепцію музею. Зараз у нас розгорнуто виставку «Історія садиби від та до»: в ній йдеться і про сам будинок, і про його мешканців, і про всіх власників будинку, а не лише про Василя Павловича Листовничого, який останнім володів цією садибою – перед приходом радянської влади. Хоча розповідь про сім’ю Листовничих-Кончаковських посідає в ній одне з центральних місць.
Сам Листовничий загинув у 1919 році, але його дочка, онуки та правнуки продовжували тут жити. Виїхали вони звідси, коли вже розселяли комунальні квартирі. Якби не дочка Листовничого Інна Василівна, наше уявлення про музей було б зовсім іншим. Завдяки їй ми знаємо і те, як були розташовані в домі кімнати і хто де з Булгакових жив. Адже Інна Василівна була подругою молодшої сестри Булгакова і завсідницею їхнього дому.
Музей проводить виставки, організовує концерти. На фото – піаніст Артем Ляхович
Будучи вже немолодою людиною, Інна Василівна розповідала нашому першому директору Анатолію Петровичу Кончаковському, який виявився її однофамільцем, як було облаштовано життя-буття у Булгакових і навіть те, де і як вони розташовували свої меблі, та в кого з колишніх мешканців комуналки їх варто було попросити для музею. Все це дуже допомогло. А зберегти пам'ять про це вдалося завдяки тому, що люди хотіли, аби тут був музей.
Як зараз фінансують музей?
В зв’язку з війною витрати на культуру значно зменшилися. Подивіться хоча б, які плани були у театрів, і як зараз вони обмежені у можливості організовувати нові постановки абощо. Грошей поменшало в усіх закладах культури, а в музеях їх взагалі ніколи багато не було.
Але йшли вони з міського бюджету?
Так. Ми підпорядковані місту. Але, зрозуміло, що й міські гроші розподілені зараз інакше – не так, як до 24 лютого 2022-го. Ми пережили дуже важку зиму…
А як до речі, пережили?
Нам купили генератори, але загалом працювали за скороченим графіком. А коли запрацювали всі електростанції, ми перейшли на колишній режим роботи.
На останок. Як ви ставитеся до ідеї перетворити весь Андріївський узвіз на своєрідну музейну вулицю, яка розповідатиме не про одного лише Булгакова, а про всіх митців, з ним пов’язаних?
Андріївський узвіз є однією з двох київських вулиць, які отримали статус пам’ятки архітектури та містобудування. Першою була Костьольна, другою – Андріївський узвіз. Теоретично такий статус передбачає створення певного культурного ареалу. До того ж, Андріївський є частиною декількох заповідних територій і входить до буферної зони Софії Київської. Він також є частиною заповідника «Стародавній Київ». Одним словом, ця вулиця – пам’ятка з усіх боків, куди не глянь. Тож для початку було б дуже добре хоча б довести до логічного завершення будівельні роботи, розпочаті 11 років тому.
Що ви маєте на увазі?
Була епопея з розширення мостової та тротуарів, перефарбовуванням більшості будинків у жовтий колір, аби надати їм вигляд автентичної київської жовтої цегли… Так ось, не всі знають, але офіційно ці роботи на Андріївському досі не здані. І їх ніхто не затвердив. Тим часом на протилежному боці від музею було розпочато незаконне будівництво, яке зараз, щоправда, заморожене. І це у заповідній зоні.
Про незаконне будівництво на Андріївському ЗМІ писали ще у 2012-му. Це – найперший біль вулиці з пам`яткоохоронним статусом. Друга проблема – не доведена до кінця реставрація, яка формально триває вже друге десятиліття
Театр на Подолі – це окреме спірне питання, довкола якого було зламано багато списів. Але факт той, що будівництво цього театру є кричущим порушенням пам’яткоохоронного законодавства. Сам по собі концепт театру добрий, але тут цієї будівлі бути не повинно.
Таким чином, порушень, пов’язаних з вулицею, є маса. Скульптурні пам’ятники, які на ній знаходяться, не перебувають ні на чиєму балансі. І якщо будівлі мають нормальний стан, то це виняткова заслуга тих, хто їх правильно експлуатує та доглядає. Як ми, приміром, доглядаємо наш музей, або галеристи Андріївського доглядають свої галереї. Що ж до того, аби зробити УСЮ вулицю красивою та доглянутою, це вже питання до міста та міської влади.
Давайте почнемо хоча б з того, що поставимо смітники на Андріївському, бо на всю вулицю – півтори урни. Те саме стосується і освітлення. Дуже легко просувати концепцію мистецької вулиці, але варто навести лад в елементарних речах, аби було не соромно порівнювати Андріївський узвіз із тим, як організовано аналогічний мистецький простір за кордоном.
Хоча думка ця слушна. І як доказ тому – наявність розроблених екскурсійних маршрутів, котрі якраз і розповідають про Андріївський узвіз як про місце, де жило багато видатних киян. Та зрештою, є й Музей однієї вулиці, котрий виконує в принципі подібну функцію. Тобто концепція вже є. Лише для втілення її потрібні додаткові кошти, аби зробити постери, сувенірну продукцію, затвердити усталені екскурсії тощо.
Але починати треба з найпростішого – з урн…
Так, у нас зараз Андріївський узвіз – як і весь Київ, як і вся Україна – живе переважно завдяки ентузіастам та волонтерам. Це на них тримається чимало сфер життя в Україні, і почасти наші Збройні сили. Мабуть, це наша національна риса – повсякчас збивати масло з молока, аби не потонути в ньому. Тому перспективи у мистецькій та культурній галузі – приблизно такі самі, як у всієї держави. Вистоїмо!