Євген Магда: «Зараз на авансцені тільки Угорщина з захистом меншин, а прийде час – підключаться і Румунія та Болгарія»
Наталія Лебідь
«Влада Угорщини в черговий раз заявила, що блокуватиме євроінтеграцію України, поки не буде вирішено проблему закарпатських угорців. Що ж, якщо вони так наполягають на цьому, пропоную нарешті дійсно взятися за вирішення цієї проблеми. Рішення насправді очевидне – на Закарпатті необхідно розгорнути будівництво житла для військових та для переселенців, які втратили будинки у зв'язку з війною та окупацією. А також допомогти переїхати туди бізнесу. Особливо – у міста і громади, де є значний відсоток угорського населення. Таким чином, етнічний склад регіону зміниться, але при цьому нічиї права не будуть порушені», – написав у своєму пості на Фейсбуці блогер Денис Казанський.
Щодо порушення прав – в цьому автор ідеї не має рації. Бо якщо ставити питання саме про штучну зміну етнічного складу та пропорцій населення певної території, то в цьому разі йтиметься про порушення статті 16-тої Рамкової конвенції про захист національних меншин, яку Україна ратифікувала в 1997 році.
«Сторони утримуються від вжиття заходів, які змінюють пропорційний склад населення в місцевостях, де проживають особи, які належать до національних меншин, і які спрямовані на обмеження прав і свобод, що випливають з принципів, проголошених у цій Рамковій конвенції», – говориться у ній.
Градус напруги між Києвом та Будапештом нині дійсно піднімає угорська сторона. Та навіть попри найбільш зухвалі та обурливі заяви (на кшталт того, що Україна не є суверенною державою, а Путін не є воєнним злочинцем) Віктор Орбан залишається законно обраним прем’єром Угорщини.
Загалом же загострення стосунків між Києвом та Будапештом почалося після ухвалення нового закону про освіту. Закон був прийнятий ще у 2017 році. Саме після нього Будапешт почав говорити про блокування інтеграції України до ЄС і НАТО. І буквально днями глава МЗС Угорщини Петер Сійярто вкорте зазначив, що Україна спочатку мусить розв’язати проблему з правами нацменшин у Закарпатті, а вже потім розраховувати на підтримку Угорщини.
«У доповіді Венеціанської комісії ясно говориться, що Україна зараз не виконує європейських вимог щодо поваги до прав національних меншин», – написав Сійярто у соцмережі. Річ у тім, що ще 11 грудня 2017 року Венеціанська комісія оприлюднила висновок щодо нового закону України «Про освіту», а точніше – стосовно його 7-ї статті, в якій ідеться про викладання мовами національних меншин.
Тоді ВК констатувала, що український закон, будучи рамковим, залишає достатній простір для повноцінного вивчення учнями з національних меншин рідної мови. А конкретні положення й деталі мають бути закріплені в окремому Плані реалізації закону «Про освіту», а потім, якщо необхідно, то і в законі «Про загальну середню освіту».
Згідно ж із самим законом, мовою освітнього процесу в навчальних закладах є українська. У середній школі для національних меншин плавно запроваджується українська як мова викладання. Але, відповідно до освітньої програми, можуть викладатися одна або декілька дисциплін двома і більше мовами – державною, англійською та іншими офіційними мовами Європейського Союзу.
У 2017-му Венеціанська комісія не підтримала претензії Угорщини щодо того, що мовна стаття українського закону про освіту обмежує права нацменшин. Вона вказала, що права угорськомовної меншини та інших меншин країн-членів ЄС можуть бути дотримані без внесення змін до 7-ї статті закону, тобто тієї, яка регламентує мову навчання.
Угорщина, однак, не почула або не взяла до уваги думку Венеціанської комісії. А нині на нас може чекати новий виток ускладнень, адже у 2023-му ВК оприлюднила ще один висновок – тепер з приводу закону «Про нацменшини».
Більшість рекомендацій ВК стосуються використання мови національних меншин, передбачених у статті 10-тій. Серед іншого, Венеційська комісія закликає поширити право на проведення заходів мовами меншини на всіх людей та вилучити зобов’язання забезпечувати їх український переклад «або принаймні переглянути його у світлі принципу пропорційності».
Також експерти Ради Європи просять переглянути зобов'язання, пов'язані з виданням книг мовами нацменшин і книгарнями, уточнити питання перекладу «написів офіційних назв та інформації для загального ознайомлення мовою меншини» та ухвалити методологію стосовно використання мов нацменшин в органах влади (нині закон передбачає, що її має розробити уряд).
Рекомендації стосуються перегляду й інших законів, зокрема, якщо йдеться про «обмеження свободи використання мови меншин та диференційоване ставлення до мов меншин» та права на доступ до ЗМІ мовами меншин. Усунути таке обмеження пропонується шляхом скасування мовних квот у законі «Про медіа». Окремо «Венеційка» просить вчергове відкласти переведення системи освіти на українську мову й продовження перехідного періоду, переглянувши її у світлі попереднього висновку комісії.
Тим часом свій голос щодо перегляду окремих норм в законі «Про нацменшини» приєднує не тільки Венеціанська комісія, але й президент Румунії Клаус Йоганніс. Він особисто закликав свого українського колегу Володимира Зеленського редагувати цей закон. І глава нашої держави йому це пообіцяв. Іншого виходу Зеленський і не мав – від гнучкості позиції офіційного Києва залежить євроінтеграційне майбутнє України.
Адже однією з умов набуття Україною статусу кандидата, а також умовою для відкриття перемовин щодо членства є реформування законодавства щодо нацменшин. Офіційно ця умова сформульована так: «завершити реформу законодавчої бази для національних меншин, яка зараз готується відповідно до рекомендацій Венеціанської комісії, та прийняти негайні та ефективні механізми її реалізації».
Ситуація, як бачимо, складна, а в України попереду – чимало роботи. На тлі таких перспектив заклики до «розбавлення» компактного проживання українських угорців вихідцями з інших регіонів можуть звучати як мінімум провокативно. Про це Центр політичного консалтингу говорить з істориком, політологом та журналістом Євгеном Магдою.
Пане Євгене, почнемо з того, а чи існує взагалі «проблема закарпатських угорців» в розумінні нового вогнища сепаратизму?
Я думаю, що загострене сприйняття цієї проблеми обумовлене швидше не діями закарпатської громади і закарпатців, а заявами Віктора Орбана, якого сильно мучають рецидиви травми Тріанону (Тріанонський мирний договір, скорочено Тріанон, – це договір 1920 року, який офіційно підтвердив розвал Великої Угорщини – Авт.). Орбан, відповідно, в такий спосіб фактично привертає увагу до ситуації закарпатців.
Але розглядати Закарпаття крізь скельце Орбана – це неправильно. Бо Закарпаття є невід'ємною частиною України, і це визнали всі країни-підписанти Гельсинського акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Ми не маємо піддаватися на подібні речі, а маємо формувати власну ефективну політику.
Чи можете ви вказати на якісь помилки у такій політиці? Помилки нашого політичного керівництва тощо.
Почнемо з того, що в Угорщині вже рік як немає посла. Обговорюється призначення відомого закарпатського історика, краєзнавця Федора Шандора, який буквально з перших днів широкомасштабного вторгнення вступив до лав ЗСУ. Але, наскільки я розумію, там немає агреману (попередньої згоди уряду держави перебування на прийняття певної особи як глави дипломатичного представництва іншої держави – Авт.). Тож питання зависло у повітрі.
Я би сказав, що офіційний Будапешт, по-перше, дуже часто діє за логікою компостера. Йому дають чортів у Брюсселі, а він намагається відігратися на Україні. По-друге, є цікавий коментар Кальмана Міжея, угорського аналітика, який нині очолює місію ЄС з реформування сектору цивільної безпеки в Україні. Так от, він сказав, що як Путін використовує фактор російськомовного населення, так і Орбан використовує фактор угорців у Закарпатті. При цьому з усіх угорськомовних земель, якими Угорщина оточена з усіх боків, Україна має найменшу кількість етнічних угорців. Їх набагато більше і в Словаччині, і в Румунії, і в Сербії.
Тим не менш саме Україні Угорщина адресує претензії. Зокрема, і щодо закону «Про освіту» – у його мовній частині. Ми маємо зважати на такі претензії?
Скажу так: якщо ми говоримо «А», то ми маємо говорити «Б». Якщо ми ухвалили закон про освіту і закон про статус української мови як державної, то ми маємо в найкоротші терміни ухвалити закони, які захищають права національних меншин. Це практика країн, які хочуть стати членами ЄС. Це вимоги, які будуть нам ставити на шляху до ЄС.
І люди, які говорять, що ми за два роки станемо членами Європейського Союзу, вони або не знають, або не розуміють цієї специфіки. Вони не розуміють, що закон про національні меншини, який у нас пафосно ухвалили в грудні 2022 року, лише замінив той закон, який існував 30 років поспіль. Той, котрий був ухвалений на зорі української незалежності.
Крім іншого, тут є, звичайно, і фактор російської національної меншини. Перепис населення показав, що ця меншина існує. Так, я маю на увазі той перепис, який був проведений у 2001 році, понад 20 років тому. Але новішого не було – ані через «Дію», ані через супутник абощо. Тому будь-хто апелюватиме саме до останнього перепису.
І, відповідно, існування мільйонів етнічних росіян, як би вони не переходили зараз на українську мову, як би не воювали в лавах Збройних сил України абощо спонукатиме закордонних політиків закликати Україну до відповідних дій. Бо це ми просимо, ми прагнемо увійти до Європейського Союзу, а не Європейський Союз намагається стати областю України, чи не так?..
Тож нам доведеться грати за їхніми правилами. При цьому інерція мислення наших чиновників з одного боку, а з іншого боку – вплив російських агентів призведе до того, що процес євроінтеграції буде значно тривалішим, аніж хтось думає.
І якщо зараз на авансцені тільки Угорщина з питанням захисту національних меншин, то коли надійде час «X» і постане питання про початок переговорів, я не виключаю, що тут таки оперативно підключаться, наприклад, Румунія та Болгарія – із власними питаннями. І це цілком прогнозований сценарій. Але ми перебуваємо в ілюзії, що у нас все добре і все відбувається так, як цього хочемо саме ми.
І як нам знайти ту золоту середину, яка дозволить не втратити прихильність майбутніх партнерів по Євросоюзу – Угорщини, Болгарії, Румунії, але також не забувати і про власний інтерес, приміром, про захист української мови як державної?
Ну, розумієте, ми не можемо підтримувати подвійні стандарти. Про російську меншину, яка етнічно пов’язана з державою-агресором, ми маємо говорити відверто. І якщо ми збираємося її дискримінувати – і не безпідставно! – то ми маємо це аргументувати, маємо це комунікувати.
А коли, наприклад, профільна віцепрем'єрка (Магда має на увазі віцепрем’єр-міністерку з європейської та євроатлантичної інтеграції Ольгу Стефанішину – Авт.) говорить, що російська національна меншина не має свого представництва в Україні, то вона, виходить, не чула про товариство російської мови і культури імені Пушкіна?
Це риторичне питання. Але, повірте, що росіяни, на жаль, через «россотрудничєство» і через інші механізми створили достатньо дієву систему захисту тих, кого вони називають своїми «соотєчєствєнніками». І часто навіть незалежно від того, що ці «соотєчєствєнніки» такого захисту не хочуть. У подібних питаннях часто працюють саме формальні ознаки, і тому нам доведеться шукати відповідні підходи та робити адекватні кроки.
Чи зможемо ми це зробити в умовах російсько-української війни? Я особисто не впевнений…
Тобто є сенс на період війни усі зміни до законодавства поставити на паузу?
Я думаю, що вони будуть поставлені на паузу з тієї причини, що ці питання ніхто не комунікує з суспільством. А це неправильно, тому що комунікація проблем має бути постійною, а не розповіді про те, що у нас все добре і все буде так, як нам цього хочеться. Так це не працює.
Але в такому разі – якщо взяти паузу до завершення війни – Віктор Орбан буде і надалі казати, що проблема з мовою на Закарпатті не врегульована, а Угорщина буде і надалі вставляти нам палки в колеса.
Так, це цілком вірогідний сценарій. І не тільки Орбан – якщо Роберт Фіцо прийде до влади в Словаччині, він до нього приєднається.
Складна ситуація. А Угорщина тим часом буде й надалі активно роздавати своє громадянство українцям?
Наскільки мені відомо, немає такої тенденції зараз – маю на увазі роздачу паспортів. Я думаю, це пов'язано з тим, що в умовах у воєнного стану контррозвідувальна діяльність СБУ активізована і вона подібним речам значною мірою протидіє.
Тут є ще інший момент. Я кілька років тому був в Угорщині – тамтешнє законодавство передбачає державну допомогу, здається, тринадцяти національним меншинам. Серед них, наприклад, є українці, і – наголошую – окремо русини. Тобто в них є своя аргументація, розумієте? Вони можуть говорити, що от у нас, скажімо, діє національна підтримка українців.
…Я не знаю, можливо, після повномасштабного вторгнення там навіть з'явилася українська школа, хоча до 2022 року її ще не було. А все тому, що на території Угорщини проживає всього кілька тисяч українців, і вони розкидані по всій державі. А у нас угорці здебільшого локалізовані на Закарпатті, і загалом трошки інша ситуація.
І це все треба аргументувати, це все треба пояснювати, це все треба розказувати. А не просто казати, що Орбан – какашка, і все. Він людина, яка має конституційну більшість в угорському парламенті, не забуваймо про це. Тобто угорці, громадяни Угорщини проголосували на парламентських виборах в квітні 2022 року за курс партії «Фідес» і за Віктора Орбана на її чолі.
Гіпотетичне відкриття української школи десь на території Угорщини дасть їй додатковий аргумент на користь обґрунтованості власних вимог…
Так, звичайно. Угорщина реально прийняла після 24 лютого сотні тисяч наших біженців. Вони не постачають через свою територію зброю, це правда, але те, що вони в гуманітарному сенсі підтримали наших, це також правда.
На завершення розмови – власне, про пост Казанського. Ви вбачаєте у такого роду ідеях загрозу розколу суспільства чи це всього лише приватна думка блогера?
В демократичному суспільстві кожна людина має право на свою думку. І якщо Денис Казанський так вважає, то це його право так вважати. Він не державний службовець, але, можливо, він фахівець з ситуації на Закарпатті? Я не знаю. Або просто привертає увагу до своєї нової роботи на РБК-Україна?..
В демократичному суспільстві кожен може говорити дурниці, якщо вони не порушують законодавство напряму. Тут дуже проста логіка.