Дмитро Шурхало: «Російська імперія прагнула встановлювати «природні кордони», але потім їх перестрибувала і починала шукати нові»
Сьогодні у нас останнє інтерв’ю, присвячене експансіонізму російських імператорів та імператриць. Далі – радянський період. Проте, про які б часи не йшлося, радянська чи російська імперія завжди нагадувала ракову пухлину, чиї клітки діляться з неймовірною швидкістю та зазіхають на сусідні органи. Так повелося ще від часів, коли майбутня Росія перестала улусом Золотої Орди і потроху вибиралася з васальної залежності, щоб згодом робити своїми васалами інших. Дійшовши до XVIIІ-ХІХ століття, ця держава вже мала у профіті достатньо завойованих територій, проте не збиралася зупинятися. Тож сьогодні зі співрозмовником ЦПК – істориком Дмитром Шурхалом – ми говоритимемо про три південні напрями російської експансії.
Перший напрям – Кавказ. Ми говоримо про російсько-кавказьку війну, яку Шурхало називає «столітньою» та найважчою в історії російських завоювань. Північний Кавказ дуже довго не хотів підкорятися Росії, чинив відчайдушний спротив і поплатився за це майже тотальним знищенням свого населення, але зрештою опинився в одному казані з Південним Кавказом, який пав до ніг Росії із меншими затратами з її боку.
Другий напрям – Константинопольський. Кримська війна 1853-1856 років була тим приємним моментом, коли Росія досить сильно отримала по загребущих лапах. Замість взяття Константинополя Москва отримала несподівану і болісну поразку в Криму. Цікава, що ця поразка відображена у паризькій топоніміці – не дарма у столиці Франції і по цей день є площа та міст Альма, а також бульвар Севастополь, і вся ця топоніміка аж ніяк не є ознакою французької русофілії, а вшануванням сили французької зброї. Адже французи, британці та османи не дозволили Росії у середині ХІХ знищити Османську імперію. Тож перемога на кримській річці Альма та під Севастополем є спільною перемогою, союзницьких армій, що й зрештою знайшло відображення на мапі Парижу.
Третій напрям – середньоазійський. Деякий час після Кримській війні Росія могла розширюватися тільки в одному напрямку – Середньої Азії. Але експансія ця – хай і не відразу – виявилася успішною. Після 1991-го відцентрові тенденції допомогли утворитися кільком державам, що постали з колишніх середньоазійських республік. Пострадянська Росія намагається їх контролювати, але не всі її проєкти виявилися успішними: якщо СНД з його дев’ятьма членами ще тримається, то ОДКБ вже тріщить по швах.А це означає, що еру імперії у ХХІ столітті для Росії заступає ера міжнародного ізоляціонізму.
Однак у діалогах з Дмитром Шурхалом ми іще не у ХХІ столітті, а у ХІХ-му. Про нього й говоримо.
Сьогодні почнемо з Кавказу. Що там шукала Росія? В Сибіру були хутра, «рибій зуб», а на Кавказі?
На самому Кавказі, власне, Росія нічого не шукала. Але їй було необхідно перейти через нього, аби розширювати свої кордони в південному напрямку. Раніше уже був Перський похід Петра І на західне узбережжя Каспійського моря, і спроба там затвердитися. За Катерини ІІ і пізніше такі спроби відновилися.
До речі, давай уточнимо хронологію кавказськиих війн Росії – скільки вони тривали?
За офіційною російською версією, Кавказька війна – це 1817-1864 роки. Тобто 47 років. Але дуже багато подій із завоювання Кавказу опиняється поза цими хронологічними рамками. Тому часто в тій же російській історіографії можна бачити інше датування: 1801-1864 роки. Тобто 63 роки. І, знову ж таки, багато подій поза цими межами залишається.
«Залишення горянами власного аула, при наближенні російських військ». Художник Петро Грузинський, 1872 рік
Натомість історики, які дивляться на цю війну з північнокавказького боку, здебільшого називають інші хронологічні рамки – 1763-1864 роки. Зрештою, деякі російські дослідники теж починають відлік від 1763 року. Наприклад, російський генерал і військовий історик Василь Потто, який наприкінці ХІХ століття досліджував цю тему, зазначав, що заснування фортеці Моздок «стало наріжним каменем завоювання Кавказу».
Заснування Моздоку (зараз місто в Північній Осетії) сталося 28 липня 1763 року (себто 260 років тому). А дата закінчення Кавказької війни загальноприйнята – 21 травня 1864 рік. Отже, 101 рік без двох місяців тривало завоювання Північного Кавказу.
Дуже великі втрати були з обох боків, дуже багато людей змушені були залишити свої місця проживання. Великі втрати були не тільки в результаті бойових дій, а від хвороб. Ми звикли дивитись на кавказьке узбережжя Чорного моря як на курортну зону, але у XVIII-XIX ст. це була низка фортець, де смертність у гарнізонах була надзвичайно високою.
Зауважимо: наскільки легко Росія підкорила Південний Кавказ (чи, в імперській термінології, Закавказзя), настільки довго вона завойовувала Північний Кавказ, який є теперішньою частиною Російської Федерації.
А в чому причина?
Причина в тому, що південна частина Кавказу була вже «одержавленою»: ти заходиш туди, захоплюєш територію, де вже існує певний держав ний ладу, і встановлюєш свою владу. Натомість Північний Кавказ представляв собою конгломерат різних утворень. Ця частина регіону була надто строкатою, туди навіть Перська та Османська імперії не заходили. Щоправда, частину Північного Кавказу контролювало Кримське ханство, але у дуже цікавий спосіб. Майбутнього спадкоємця престолу відправляли на навчання і виховання на Кавказ, де він заводив зв’язки, родичався тощо. Ось у такий опосередкований спосіб кримські хани встановлювали там «контроль» над Кавказом. Але це нічого не гарантувало: Кабарда (держава на Північному Кавказі – Авт.) могла, приміром, виступити проти кримського хана…
Росія ж «перетравлювала» Північний Кавказ дуже довго. Це було її найважче завоювання.
Чорноморських козаків, яких Росія переселяла у регіон Північного Кавказу – на Кубань (після того, як винищила там ногайців) просто використали для посилення імперії?
Звичайно, колишні запорожці, які невдовзі стали чорноморцями, а потім кубанцями – виявилися тим пазуром або мацаком, який Російська імперія запустила на Кавказ.
Про непросту долю українських козаків у Османській імперії, де частина їх опинилася після знищення Запорізької Січі, розповідає опера Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». На фото – кадр з екранізації сюжету. Фільм 1937 року
Вони розуміли, що їм відведена не найкраща роль?
Звісно, не дурні ж були люди. Та вони шукали для себе якийсь осередок – Російська імперія ліквідувала Запорізьку Січ, нелояльні козаки втекли за Дунай, лояльні залишились і потребували нового ареалу. Він знайшовся на Кубані. Причому вони ж самі туди попросилися. Спочатку вислали розвідку – подивитися, як там – згодом їм дали дозвіл на переселення і вони переселилися.
Наскільки широко інші імперії – Британія, Франція, Австрія – використовували цей прийом – переміксовувати завойовані народи?
По-різному. Згадай, скільки колоній було у Британії, і серед них – Канада, Австралія, Нова Зеландія – хіба туди мало переселялося людей? Слід ще пам’ятати, що імперії були сухопутними та морськими – там ці процеси відрізнялися…
Повернемося до Кубані, де осіли наші співвітчизники. На початку ХХ століття Кубанська народна республіка, яка проіснувала трохи більше року, прагнула об’єднання з УНР, яке так і не відбулося. Розкажи трохи про це утворення – наскільки воно було українським та тяжіло до коріння?
Кубанська народна республіка була перш за все Кубанською, а вже в другу чергу – українською абощо. Її військо складалося з двох частин: більшою частиною були чорноморці (переважно – етнічні українці), а меншою – «лінійці», тобто представники лінійного козачого війська (здебільшого росіяни), а також – горці. Тобто українська складова була однією з-поміж інших, і український напрямок – одним із можливих. Тож не можна сказати, що возз’єднання з Україною – це те єдине, чого прагнули кубанці.
Натомість возз’єднання з Україною прагне наш тимчасово окупований Крим. Тож давай поговоримопро ту грандіозну поразку, яку отримала Росія у Кримській війні 1853-1856 років. Що призвело до цього фіаско?
Російський імператор Микола І прагнув остаточне розв’язати османське питання. У ХІХ столітті колись грізна Османська імперія втратила потугу, ніяк не могла вийти із затяжної кризи і була, як казав той таки Микола І, «хворою людиною Європи».
Спочатку він намагався домовитися про розподіл володінь «хворого» з іншими європейськими державами. До речі, це типовий російський прийом – «сообразить на троих»: поділити володіння Османів, як колись поділили Річ Посполиту. Але ні в Лондоні, ні в Парижі, ні у Відні його плани не знайшли розуміння.
Не спрацювала і російська пропаганда, яка розказувала про необхідність захисту християнських підданих османського султана. Адже у самій Росії значну частину населення становили безправні кріпаки, а численні християнські дисиденти – старообрядці – тоді були обмежені у правах набагато сильніше, ніж християни Туреччини. Взагалі, Європа, яка пережила «весну нардів», не відчувала симпатій до деспотичної Росії.
Однак Микола I настільки повірив у власні сили, що вирішив все зробити на власний розсуд. Санкт-Петербург пред'явив Константинополю ультимативну вимогу про протекцію над християнськими підданими султана (близько третини населення). Це давало можливість втручатися у внутрішні справи і фактично йшлося про встановлення російського протекторату над Османською імперією.
Пам’ятник запорозькому козаку в Тамані – першому поселенні українських козаків на Кубані наприкінці ХVIII століття, які заснували Чорноморське козаче військо
«Государ вважав себе вправі підпорядкувати собі султана, як монарха монарху, – а потім уже, на свій розсуд, зробити для єдиновірців те, що заманеться нам, а не те, що вони забажають для себе самі», – писав із цього приводу російський філософ Костянтин Леонтьєв, який під час війни добровільно вирушив до Криму батальйонним лікарем.
Туреччина погодилася задовольнити російські вимоги лише частково. У відповідь Росія розірвала дипломатичні відносини і окупувала дунайські князівства, що знаходились під османським протекторатом, – Молдавію і Валахію. Коли врегулювати конфлікт за допомогою іноземних посередників не вдалося, Османська імперія зажадала виведення російських військ, а коли вимогу не виконали – оголосила війну.
А що в цей час робили Британія та Франція?
Вони розуміли, що Росія може захопити протоки – Босфор та Дарданелли. Якби вона там закріпилася, це в перспективі могло би створити проблеми на комунікаціях їхніх імперій. Додам, що у Франції напередодні імператором став Наполеон ІІІ, якому не завадила б якась яскрава війна, щоб можна було комусь ефектно дати по зубам і стати подібним хоч трохи на свого знаменитого дядька – Наполеона І.
Росії спочатку натякали, що їй варто поводитися скромніше, але нахабна поведінка Миколи I об'єднала проти Росії європейські держави. Стурбовані розгромом турецького флоту в Синопському бою, англійці та французи вивели свої ескадри у Чорне море. Після того, як Росія знову відкинула вимогу вивести війська з дунайських князівств і розпочати переговори, Англія та Франція оголосили їй війну. Незабаром навіть загалом дружня Австрія зайняла позицію ворожого нейтралітету і зажадала, аби Росія забралася з Дунаю – і цю вимогу довелося виконати.
Проте Росія все ще мислила категоріями війни 1812 року і сумнівалася, що Англія і Франція зможуть перекинути на інший кінець Європи значні сили. Яким же було здивування царських воєначальників, коли у вересні 1854-го в Криму висадилася 60-тисячна франко-англо-турецька армія. Причому, як незабаром стало зрозуміло, англо-французькі війська виявилися не тільки краще озброєними, але й зуміли організувати краще постачання «за тридев’ять земель», аніж російська армія на своїй території. Виявилося, що морем забезпечувати постачання краще, аніж суходолом, як це робила Росія.
Тобто Росія була приречена на поразку навіть в силу своєї диспозиції?
Британський військовий історик і теоретик Ліддел Гарт про ту війну казав, що цілком професійні армії примудрилися наробити багато помилок. Бо на початку бойових дій обидві сторони зробили кілька серйозних прорахунків, які й визначили подальший перебіг кампанії. Епічна облога Севастополя, яка тривала 11 місяців і яку порівнювали з облогою Трої – результат цих помилок, а не стратегічного планування.
Російська імперія, яка витрачала у мирний час до 50% держбюджету на військові потреби, виявилася нездатною відбити десант противника на своїй території. Вона просто проґавила момент, коли в Євпаторії висадилася багатотисячна армія союзників. Вони спочатку висадилася у Болгарії, яка була тоді під Османами, і думала, що робити далі: може, форсувати Дунай чи зайти з Кавказу, де у цей час проти росіян воювали горці?.. В результаті, вирішили зробити висадку в Криму, в Євпаторії…
А там була якась сотня донських козаків, які за відсутності у них артилерії, звісно, не могли дати відсіч британсько-франко-турецькому десанту. Ситуація вийшла прямо анекдотична, коли до союзників вийшов чиновник-митник, мовляв, що вони тут роблять?.. А якби там стояли бодай два російські піхотні полки з артилерією, хід подій міг би бути іншим. Але російське командування попервах було надто самовпевненим – як невдовзі в битві на річці Альмі, яку росіяни програли. До речі, саме там народилося російське «ми їх шапками закидаємо», але, як бачимо, не вийшло.
Стривай, але й союзники, виходить, були теж не на тій висоті, аби швидко розгромити Росію – осада Севастополя тривала 11 місяців. В чому причина зволікання?
Після битві на Альмі вони зробили помилку: їм би взяти Севастополь сходу, а вони почали облогу. Умови були сприятливі: російських військ у місті було мало, укріплення вони не встигли побудувати. Плюс поляк-перебіжчик розповів союзникам, що там і як… Але після битви на Альмі французький маршал Арман Леруа де Сен-Арно, який ще у Алжирі воював, раптом важко захворів і невдовзі помер.
Бульвар Севастополь у Парижі – відгомін перемоги у Кримській війні
А британський командувач барон Реглан ухвалив рішення про облогу. Може, тому, що востаннє він воював з французами ще під Ватерлоо (1815 рік), а у Криму не встиг набратися нового досвіду…
Є цікава книжка – «Шляхта обирає авантюризм» – про Михайла Чайковського, він же – Мехмет Садик-паша. Український шляхтич, нащадок гетьмана Івана Брюховецького брав участь у війні на боці османів. Це одиничний випадок, чи українці залишили вагомий слід і у цій війні?
Українці залишили певний слід, це правда, хоча Чайковського правильніше назвати польським шляхтичем, хоча й українофілом. Але все-таки це був поляк, учасник польського повстання 1830-х років, про що ми говорили минулого разу.
Так, Чайковський організував козацький полк, а потім бригаду передусім із нащадків задунайських козаків. Причому це був одним із найкращих кавалерійських підрозділів османської армії, бо їх озброїли французи. Але Чайковський не зміг себе проявити у тій війні так, як йому хотілося. Він збирався форсувати річку Прут і дати бій росіянам у Бессарабії. Але австрійцям не хотілося бойових дій неподалік їхнього кордону, і Чайковський через Пруту не перейшов… Не впевнений, що вся шляхта тоді обирала авантюризм, але він дійсно був доволі авантюрним, ще й з українським «акцентом». Але його ставка не зіграла.
Значно більше проявили себе українці, які брали участь у Кримській війні з російського боку. Їх було чимало серед оборонців Севастополя, згадаймо хоча б легендарного матроса Кошку. Він та інші українці, «не щадя живота своего», воювали за «отечество» і «царя-батюшку».
Британія та Франція вступилися за Османську імперію, на яку напала Росія. Чому ж Туреччина під час Першої світової війни була проти них на боці Німеччини, адже пройшло не так багато часу?
Німці перемогли французів у франко-прусській війні (1870-1871 років – Авт.), а відтак постав Другий Рейх. Росія цим скористалася і розпочала війну-реванш з Туреччиною у 1877-1878 рр., вже не боячись втручання Франції. Тоді росіяни мало до Константинополя не дійшли, але Британія ввела свій флот і Османську імперію нібито захистила, хоча невдовзі віджала у неї острів Кіпр – що називається, «під шумок»…
Звичайно, що в Туреччині образились. І воювати спільно з французами та англійцями бажанням не палали, а проблеми з Росією у неї лишалися… Оскільки британці (та й французи також) «поскубли» Османську імперію, а німці натомість на неї не зазіхали, то так воно й сталося – османи помилково поставили на іншого союзника.
Від османів з їх помилками перенесемося в інший регіон, де були свої проблеми. Наскільки я розумію, до ХІХ ст. Середня Азія мало цікавила Росію. За винятком хіба що Казахстану, який просто трапився росіянам по дорозі у Сибір...
Середня Азія дійсно мало цікавила Росію до певного періоду, бо спробуй ті степи та пустелі перейти… Велику кількість людей там не прогодуєш, а мала кількість небагато що вирішить. Хоча посольства та експедиції Росія туди відправляла, але в логістичному плані просування було важким, а тому неспішним.
Із настанням логістичного прогресу, щоправда, ситуація змінилася, і тоді відносно невеликими силами Росія захопила доволі велику територію: маючи сучасну на той момент армію, вона змогла це зробити. Крім того, після Кримської війни Росія виявилася затиснутою на багатьох напрямках, а в Середній Азії мала розв’язані руки.
Картина Тараса Шевченка «Новопетровське укріплення з Хівінського шляху» (територія сучасного Казахстану). «Тепер сижу в Новопетровском укреплении... Настоящая пустыня! Песок да камень, хоть бы травка, хоть бы деревцо – ничего нет...», – писав він Гулаку-Артемовському
У ХІХ столітті довкола Середньої Азії розпочалося протистояння між Росією та Британією. Інтерес Британії полягав у тому, щоб убезпечити Індію від перманентних набігів, які здійснювалися з території Середньої Азії. А інтерес Росії? «Пободатися» з Британією? Чи захопити величезний ринок бавовни?
Мотивація була багатошарова. Справді, Росія програла Кримську війну в тому числі й через британців, тож був привід змусити їх хвилюватись. Так почалася «Велика гра» (термін, яким в історії описують це протистояння – Авт.) з Британією, але не забуваймо, що у ній був ще й третій гравець – Китай.
Просуванню Росії у Середню Азію неабияк посприяло й те, що китайці знищили у XVIII ст. монгольську Джунгарську державу. До речі, за часів часи Петра І виникла цікава історія: росіяни взяли у полон шведів, відправили їх до Сибіру, там їх взяли у полон джунгари, і шведи навчили їх краще виготовляти і застосовувати вогнепальну зброю…
Але джунгарам це не допомогло…
Так, китайці їх винищили, але отримали натомість значно небезпечнішого сусіда – Росію. А те, що казахи пішли під протекторат Росії, можна пояснити тим, що у Росії вони якраз вбачали менше зло. Бо з одного боку їх турбували джунгари, з іншого – Бухара та Коканд… Але росіяни доволі швидко накинули казахам своє правління, скасувавши владу казахських ханів і запровадивши російську адміністрацію.
До речі, про ханів. Читала, що експансію у Середню Азію Росія пояснювала потребою звільнити народи з-під влади ханів чи беїв, які зберігали свій середньовічний спосіб життя, та й взагалі принести їм просвіту та культуру. Словом, «освободить».Типова російська «відмазка», але Енгельс у листі до Маркса пише про «цивілізаційну» роль Росії по відношенню до «відсталих» держав Сходу. Невже у Європі хтось реально розглядав Росію як цивілізацію?
Енгельс був толковою людиною і так влучно писав про Кримську війну, що сучасники підозрювали, ніби у нього є якісь джерела інсайдерської інформації… Але – відповідаючи на твоє питання – так, в другій половині ХІХ століття на Росію дивилася як на певного роду прогресора, адже там, куди вона просувалася, з’являлися залізниці та інші формальні ознаками цивілізованості.
А те, що Росія захоплювала чужі території, так у ті часи їх всі захоплювали! У ХІХ столітті Франції захопила Мадагаскар та Індокитай, Британія продовжувала завойовувати Африку. Лише коли Британія напала на південноафриканських бурів (біле населення Африки, потомки колоністів – Авт.), оце в Європі нікому не сподобалося, бо це ж «наші люди»!
Загалом у Росії, як на мене, є три типових причини для загарбань: або вони вважають щось своїм, «ісконним» (як-от Київську Русь), або захищають «російськомовне населення» (так було з османами у ХІХ ст.), або прагнуть когось «визволити» (як-от народи Середньої Азії). А для чого вони взагалі придумували оці обґрунтування та кому була адресована подібна пропаганда – внутрішньому чи зовнішньому споживачу?
І внутрішньому, і зовнішньому. Росія говорила про встановлення «природних кордонів», але потім, коли вона їх перестрибувала, виникала потреба у нових «природних кордонах» тощо… А щодо тези «ми несемо прогрес», то нею зловживали всі без винятку європейські імперії, а останньою, хто про це казав, була Італія, коли у 1930-х роках захопила Абіссінію, себто нинішню Ефіопію. «Там же досі рабство існує, а ми його скасуємо», – казали італійці, і байдуже, що Абіссинія – член Лігі Націй.
Традиційно – завершуємо уроками історії. Отож, якими вони є цього разу?
Цього разу вони контраверсійні. Інколи, маю на увазі Кавказ і Середню Азію, краще здатися, аби вберегтися, аніж продовжувати боротьбу, приречену на провал. Як то кажуть, слухняного доля веде, а неслухняного – волочить. І якщо маленька держава протистоїть імперії сам-на-сам, без союзників, ймовірно, краще підкоритися.
Це, звісно, не стосується теперішньої України та відбиття російської агресії. У нас за спиною – Європа і Сполучені Штати. І це дає надію.