Дмитро Шурхало: «Колись Іван Грозний вважав, що Річ Посполита – failed state, яку можна легко перемогти. Так само Путін думав про Україну»

У середні віки церковники вважали, що диявол тупий і ходить колами. Саме тому, до речі, підкова є оберегом від напастей та нечистої сили зокрема. Її розірване коло є убезпеченням від наближення Сатани. І хоча історія, яку Дмитро Шурхало розповідає сьогодні, пов’язана з пізнім Середньовіччям, вона відкидає виразну проекцію і на наш час.

Як зазначає Дмитро, «дедалі частіше складається враження, що агресію проти України, яка з перервами триває ось уже 9 років, Путін скроїв по лекалах Лівонської війни Івана Грозного (1558-1583)». Чому це так – ми розбираємо далі. Спливають насправді дивовижні збіги, а точніше – одні й ті самі сценарії, які застосовував московський повелитель у XVI столітті, і які застосовує його духовний нащадок Путіну ХХІ-му. Почерк диявола справді очевидний, і вже не має значення, яку геометричну фігуру відтворює його рух…

У минулому випуску ми говорили про те, як у 1514 році у битві під Оршею об'єднані армії Великого князівства Литовського та Королівства Польського під командуванням князя Костянтина Острозького розгромили московське військо, нині ж торкнемося поразки останнього у Лівонській війні. Між першою та другою подією минає півстоліття, за цей час Московія встигає здійснити експансію земель, які до того їй не належали. Здавалося, удача на стороні московського царя, але це не так. Досить скоро він зазначає нищівної поразки, котра призведе до занепаду його власної держави…

У 1552 році Іван Грозний захопив Казань, у 1556-му – Астрахань. Обидва ханства населені татарами та сповідували іслам. Це вже явно не «збирання руських земель» і не боротьба за спадок Київської Русі. Чи можна вважати, що у середині XVI століття московська імперія вийшла на принципово новий левел – вона вирішила просто захоплювати все, що було довкола?

Тільки ще не імперія, а царство. Хоча програма завоювань справді збільшилася. І ще ремарка: Казанське ханство не було заселене самими татарами, воно було доволі строкатою державою. Третину населення складали фінно-угри, які здебільшого були язичниками. На противагу Казані Астраханське ханство дійсно було повністю татарським.

Іронія долі в тому, що оці фінно-угри, зокрема марійці, яких тоді називали черемисами, а у нас – чемерисами – чинили найбільш затятий опір московській експансії. І коли татари вже підкорилися, то черемиси ще билися з московітами: загалом у другій половині XVI століття були три черемиські війни: 1552-1557, 1571-1574 та 1581-1585 років. Про них неохоче згадують російські історики.

Взяття Казані. Так російський художник Олексій Кившенко побачив цей історичний момент…

А українські взагалі обходять цей момент увагою…

Між тим якщо з казанськими ханами марійці більш-менш нормально уживалися, то московського царя одразу не злюбили. Російський історик Карамзін так про це писав: «Бунт черемисский продолжался до конца Иоанновой жизни с остервенением удивительным. Не имея ни сил, ни искусства для стройных битв в поле, сии дикари свирепые – озлобленные, вероятно, жестокостию царских чиновников – резались с московскими воинами на пепле жилищ своих, в лесах и в вертепах, летом и зимою; хотели независимости или смерти».

Дивовижно, що інколи до росіян таки доходить: їхнє поневолення гірше смерті…

А щодо Казані, то попервах Москва там намагалася поставити лояльного до себе правителя, через що сильно посварилася з Кримом. Проте дедалі популярнішою серед московських «служилих» людей ставала ідея завоювання цієї, як вони тоді казали, «подрайской землицы». Тобто землі багатої і благодатної – ще не райської, але вже близько до раю. Завоювати Казань було непросто, бо місцеві мешканці чинили шалений спротив, але зрештою Грозний з третьої спроби зумів Казань узяти.

Але якщо татари доволі швидко підкорилися, то марійці тривалий час чинили опір. Цікаво, що з татарами марійці уживалися добре, натомість московитів просто не зносили. Але це було колись. А тепер серед суб'єктів РФ найбільшу активність при формуванні батальйонів для війни проти України виявив чомусь саме Марій Ел. У 2022-му ця маленька республіка (лише 0,67 млн. населення) замахнулася на створення аж п'яти батальйонів, але потім зупинилася на трьох. Сусідній Татарстан, який майже в шість разів більше, взявся сформувати лише два батальйони. І навіть очолювана одіозним Кадировим Чечня – не більше чотирьох.

А що стосовно Астрахані?

Захопити Астрахань виявилося набагато простіше. Це була маленька на той час держава в низов'ях Волги, довкола якої розкинулися володіння Ногайської Орди.

Попервах Москва теж поставила в Хаджи-Тархані (татарська назва міста) своїм ставлеником, а коли той не виявив достатньо лояльності – прислали воєводу. На відміну від Казані, там все пройшло набагато простіше і не потребувало великих зусиль.

Астрахань не була «подрайською землицею», але відкривала московітам контроль над усією Волгою. А це був прямий шлях для торгівлі з частиною Кавказу (теперішнім Азербайджаном), а також Персією, тобто Іраном. Тоді торгівля йшла в основному водними шляхами, і Волга була дуже важливою в цьому плані.

А щодо Казані, то її московіти практично зрівняли з землею і почали будувати нове місто, але отримали головний ресурс, задля якого було затіяне це завоювання – родючі землі. Тобто Казанське ханство збагатило їх землею, а маленька Астрахань відкрила вигідний торгівельний шлях.

Хотіла спитати, яку політику провадила Москва на захоплених землях, але зруйнована Казань майже відповіла замість тебе. Це було покаранням за активний спротив?

Та ні, не зовсім. Казань була зруйнована, бо запекло оборонялась. Спочатку була тривала облога, а потім в хід пішла артилерія і міни, які закладали під стіни.

В принципі, московіти нормально ставились до того, щоб татари присягали їм та служили, і таких «служилих» татар було доволі багато. А під Москвою існувало залежне від неї Касімовське ханство, на території сучасної Рязанщини. Касімовські татари зберігали свою автономію до 1680-х років. Тобто Москва з одного боку роздавала завойовану землю, а з іншого – йшла на поступки підкореним. Причому на суттєві поступки. Недарма Некрасов писав: «потомок татар, как коня, выводил на рынок раба-славянина…» – багато представників російського дворянства були татарського походження.

Звірства московітів на захоплених землях були небувалими, проте для татар вони мали ряд преференцій, зокрема – можливість володіти християнами-кріпаками

Цим, до речі, Росія була нетиповою для тогочасного європейського світу. На іншому краю Європи, в Іспанії було неможливо уявити, щоб маври володіли християнськими підданими. Натоміть татари могли мати кріпаків-християн, і так тривало аж до Петра І, який поставив ультиматум: або хрещення, або жодних кріпаків.

Два слова про Ногайську орду. Це ж уламок Золотої Орди?

Саме так. Золота Орда розпалася у XV столітті – їй Тамерлан таких ударів завдав, що оговтатися вона вже не змогла. Першим відпав Крим, далі – Казань, Астрахань, Сибір… Те, що залишилося від Золотої Орди, називалося Велика Орда. Вона, до речі, кочувала на лівобережжі Дніпра, де сучасна Полтавська область. Там її остаточно добили і розвіяли кримські татари.

Тобто кримські татари з нащадків Золотої Ордибули найсильнішими?

Так, бо перебували під турецьким протекторатом. Це багато важило. Ми вже говорили про те, що Османська імперія тоді була молодою і дуже сильною державою.

А що думала ця молода і сильна держава про завоювання Іваном Грозним Казані та Астрахані? І сюди ж: як до цієї події поставилися кримські татари?

В Криму були дуже незадоволені. Крим допомагав Казані оборонятись, бо прагнув бачити на чолі Казані та Хаджи-Тархану представників династії Гераїв. Між іншим,  коли кримські татари у 1571 році спалили Москву, то літописець натякнув, що це кара царю за свавільні страти безневинних людей, мовляв, Москва «начя горети не татарским зажегом, но гневом Божиим». Хоч би як, а коли татари підійшли до міста і підпалили його, то раптом здійснявся такий сильний вітер, який допоміг Москві вигоріти повністю, а її мешканцям – загинути у вогні або задихнутися від диму. Війська московітів у цей час були на лівонській війні, опричники виявилися не дуже боєздатними, тож сталося все, як у пісні Шнура – «Москва згорела целиком».

Татари ж потім зробили ще одну спробу захопити Москву.

Так, але тоді Грозний вже був підготовлений. Після 1571-го у нього розпочалися перемовини з кримським ханом, який вимагав повернути Казань та Астрахань. Грозний погоджувався лише на Астрахань, а насправді – уміло затягував час, щоб підготуватися до відбитися кримців, коли вони прийдуть вдруге. Так воно і сталося: татари пішли на Москву, але взяти її не змогли.

А що османи?

Османам експансія Грозного теж не подобалося, але для них це була надто далека периферією, куди складно відправити значні сили. А надто не існувало як таких шляхів сполучення. Вони навіть думали прорити канал між Волгою і Доном, адже крайня османська фортеця була там, де Дон впадає в Азовське море, але потім османи зважили про складнощі логістики і махнули на це рукою…

Чи помічала Європа, що під боком зростає військова потуга нової імперії чи протоімперії – московської?

Звісно, помічала. Бо Іван Грозний, чия бабка Софія Палеолог була донькою останнього візантійського імператора, обґрунтовував свій царські потуги апелюванням до спадщини Візантії. Мовляв, московський «цар» – нащадок константинопольського  «кесаря». «Оце вже ні, – сказали у Європі, – щось ти забагато на себе береш. Якщо хочеш бути царем, то будь, але ніякий ти не імператор».

Тоді Грозний з іншого боку зайшов: мовляв, Казань та Астрахань взяв, а там були царі, тож, якщо я їх підкорив, то й сам став царем. Ну це якби Сталін після взяття Берліну захотів назватися фюрером і канцлером… Хоча у ті часи було заведено переймати собі завойовані титули. Скажімо, коли османський султан Махмед Фатіх захопив Константинополь, то додав собі імператорський титул.

«Стара Астрахань» художника Юрія Аніскіна. У російській історіографії вважається, що Іван Грозний «прорубив вікно на Каспій». Те, що «рубка вікна» означало анексію чужих територій значення, мабуть, не має

Але щодо Івана Грозного, то католицькі держави категорично виступали проти того, щоб він урівнював царський титул з імператорським. Більшу байдужість проявляла північна Європа та Англія, тобто протестанти та англіканці. Вони помічали, що відбувається у Московії – її контроль над Волгою дуже сильно дався взнаки – хоча б тому, що істотно пожвавилася торгівля і закордонним партнерам стало цікаво налагоджувати відносини з Москвою.

Існує легенда, що Іван Грозний буцімто сватався до Єлизавети І. Це так чи ні?

Це так. Більше того: певний час Грозному здавалося, що навколо – зрадники, заколотники тощо, тож він навіть міркував тікати до Англії…

Оце б на додачу до Марії Стюарт Єлизаветі ще б Іван Грозний на голову звалився…

В кожному разі, він вирішив порушити традицію, за якою за життя не можна було одружуватися більше трьох разів, і мав цілих шість дружин. І десь між якимсь черговим шлюбом сватався до Єлизавети. Вона відповіла, що пропозиція загалом цікава, але треба порадитися з парламентом. Це Грозного дуже обурило. Він відписав Єлизаветі, що я, мовляв, самодержець і сам правлю, а ти з якимись підлими мужиками, з торговим людом (бо в англійському парламенті було і купецтво представлене) збираєшся радитись. Вийшов такий собі світоглядний конфлікт.

І все ж таки між Англією та Росією з 1554 року була встановлена безмитна торгівля. Для чого це було потрібно?

Для взаємної торгової вигоди. Її правила час від часу змінювалися – залежно від різних кон'юнктур. Через Москву шли частина східних товарів, їх якраз волзька артерія забезпечувала, плюс Москва експортувала своє головне багатство – хутра, а також пеньку для канатів та іншу сировину для кораблебудування.

А золото?

Тоді ще ні. Історія з золотом почалася пізніше, після підкорення Сибіру.

Наступний марш-кидок Москва здійснила до Лівонії. Про лівів відомо, зокрема, те, що їх ще у 1201 році підкорили німецькі хрестоносці. Це була слабка держава?

Слабка. Тому що з одного боку Лівонія – конфедерація, а конфедерації завжди «рихлі». Що собою представляла ця конфедерація? Лівонський лицарський орден плюс торгівельні міста плюс єпископства. Оці три складові держави не завжди знаходили спільну мову. Крім того, там поширювався протестантизм, що взагалі ставило під сумнів перспективи католицького лицарського ордену.

Безпосередньо перед нападом Москви Лівонія уклала оборонну угоду з Великим князівством Литовським. Але невдовзі була розгромлена. Тобто оборонна угода не допомогла чи не була реалізована?

Чому ж? Була реалізована. Просто московіти добре підготувалися до війни і діяли дуже стрімко, а литовці не встигли зібрати сили, щоб допомогти.

Після підкорення Казані та Астрахані у Москві почали думати, куди краще наступати далі. Розглядали захоплення Криму, але вирішили таки вдарити по Лівонії. Приводом для війни стала несплата данини, яку Дерпт (Тарту) мав сплачувати Пскову (а після його анексії – Москві), а також традиційні для московської пропаганди фішки: «ливонские люди нашим людям неправды и обиды всякие делали» (як завжди, «прибалти утискають російськомовних»). Також у Москві обурилися з того приводу, що Лівонія уклала згадану оборонну угоду з Литвою (майже вступ до НАТО!).

Перша кампанія була для московітів дуже успішною. За півроку вони розгромили війська Ордену і захопили 20 укріплених міст, зокрема Нарву і Дерпт. Лівонці зібрали в кулак останні сили і контратакували, але невдовзі зазнали нищівної поразки, після чого московіти захопили ще 11 міст і підійшли до Риги. Литовці ж не встигли й розчохлитися. Але під загрозою литовського втручання та під тиском міжнародних партнерів (Польща, Швеція, Данія) цар погодився на перемир’я і переговори.

Ще одне художнє полотно. Картина Олександра Литовченка «Іван Грозний показує скарби англійському послу Горсею»

Утім, Іван Васильович готовий був обговорювати хіба умови капітуляції та анексії ще не окупованих лівонських земель. Аби не потрапити під його владу, південна частина Лівонії з Ригою пішла під протекторат Литви, Ревель (Таллінн) присягнув шведському королю, а острів Езель – датському. До багатьох лівонських міст і замків зайшли литовські гарнізони.

Литовці не прагнули війни з Московію– не подобалася їм така перспектива. Але зрештою воювати були змушені. А московський цар тим часом замість маленької переможної війни отримав перспективу війни на два фронти з доволі сильними супротивниками.

Але Іван Васильович, як і належить московському самодержцю, очевидно вирішив, що зможе всіх переграти. Він укладає союзну угоду з датчанами, домовляється про нейтралітет зі шведами і зосереджує свої сили проти Литви. Розуміючи, що за Литвою стоїть союзна Польща (польський король також був великим князем литовським), цар докладає зусиль, аби поляки максимально дистанціювалися від конфлікту.

Першою великою перемогою російського війська у війни проти литовців стало захоплення Полоцька. Тут цар показово звільняє полонених поляків, ще й обдаровує їх шубами, демонструючи, що з Польщею не воює. Хоча загалом звірства, які чинили російські війська щодо полонених і цивільного населення, були жахливими навіть для того не надто гуманного часу.

Нічого нового в діях московітів…

Приголомшені втратою Полоцька литовці ініціювали мирні переговори і запропонували зафіксувати статус-кво. Вони готові були визнати московські завоювання в Лівонії та навіть погодилися визнати російськими раніше втрачений Смоленськ і щойно втрачений Полоцьк. Натомість в Москві зажадали на додачу майже усю Білорусь, Волинь, Київщину, а також усю Лівонію з Ригою, бо то «вотчина государя нашего от прародителей его».

Звісно, литовські посли на таке не погодилися. Відтак воєнні дії знову активізувалися. Але нова кампанія була для московітів геть невдалою – їхній наступ зазнає поразки. Після цього цар зменшує вимоги, зажадавши до вже загарбаних територій тільки Ригу з околицями. Фактично, він пропонує провести новий кордон по Західній Двині з деякими уступками на свою користь. Натомість литовці вперто тримаються позиції, що треба зафіксувати статус-кво.

Якби не така позиція Литви, «300 років рабства» у московсько-російській імперії для українців почалися би раніше. Вберегла Литва Україну…

І Білорусь вберегла. Чинила активний спротив, і це відіграло свою роль.

Лівонську війну Іван Грозний програв, але перед лицем московської загрози литовці та поляки домовляються про створення єдиної держави.І запрошують правити нею французького принца. Знаємо з «Королеви Марго» Дюма, як сильно не хотів їхати до Польщі тодішній герцог Анжуйський, а майбутній король Франції Генріх ІІІ – адже в цей час якраз помирав його брат Карл IX, якому він мав наслідувати. Як взагалі вибір пав на Францію і чи відіграла вона бодай якусь роль у протистоянні майбутньої Речі Посполитої з Росією?

Франція ніякої особливої ролі у цьому не відіграла, але давай почнемо з початку.

Війна проти Московії підштовхнула литовців до переговорів із поляками про створення єдиної держави. Адже досі вони мали одного монарха на дві окремі держави. Ініціатором процесу виступила литовська шляхта. Після дуже гострих переговорів у 1569 році постала Річ Посполита. І майже відразу було актуалізоване питання про спадкоємця.

Перший король Речі Посполитої Сигізмунд ІІ Август від трьох шлюбів не мав дітей, братів теж не мав, із дружиною не жив і дедалі частіше хворів. Хто і як визначатиме наступного монарха?.. Влітку 1572 року питання перейшло із теоретичної в практично-злободенну площину. Серед претендентів з’явився Іван Грозний, кандидатуру якого просувала одна з литовських партій, таке собі тогочасне ОПЗЖ.

«Логіка тої шляхти полягала в тому, що раз ми будемо мати спільного володаря, то війна припиниться. Війна між двома державами одного володаря немає сенсу! Тобто йшлося про мир, укладений в такий спосіб» – це я зацитував історика Михайловського. Але поляки виступили категорично проти московської кандидатури. Вони небезпідставно припускали, що згодом Грозний простягне свої мацаки до Києва.

Зрештою, на порядку денному виникла кандидатура спадкоємця французького престолу, Генріха Валуа…

Але чому саме його?

У французів були традиційно хороші відносини з Османською імперією, тож у Речі Посполитій зважали на те, який король зможе краще порозумітися з османами та не створювати з ними проблем. До речі, наступний король Стефан Баторій взагалі був османською креатурою.

…Чому саме Генріх Валуа? Думали – молодий чувак, кмітливий, розумний, одружиться з нашою королевою. Щоправда, королева Анна Ягелонка  була за нього старша, то він її всіляко уникав…

Генріх ІІІ нібито ж був гомосексуалом…

Хай там як, а коли Генріх дізнався, що в Парижі помер його брат король Карл IX і французький престол став вакантним, то взагалі втік до Франції… Причому якось так некрасиво втік – завдав удару по гонору поляків, навіть не попередив і не попрощався. Хоча він розумів, що варто тільки розпочати прощання, то вже нікуди й не поїдеш…

До речі, пізніше Стефан Баторій одразу одружився з королевою, від якої всіляко петляв  Генріх…

Тим часом у Москві «підібрали» короля для частини захопленої Лівонії – данського герцога Магнуса. Знову ж таки: хто він і чому саме він?

В цей час у Московії розпався союз із Данією. А у Швеції усунули несповна розуму Еріка XIV. Новим королем стає його брат Юхан ІІІ, який розірвав мирну угоду з Московією. Через це Іван Грозний переключає увагу з південного (литовського) на північний (шведський) фронт і створює таке собі ОРДЛО – Лівонське королівство.

Датського герцога Магнуса в Москві проголосили королем Лівонії, передали під його владу окремі райони, обіцяючи, що в перспективі частина литовських і шведських володінь теж відійде йому. У свою чергу, датчанин визнає себе «голдовником» (вассалом) царя. Магнуса навіть одружили на вцілілій донці князя Старицького, який був страчений за наказом Грозного.

І вже у 1570-му датсько-лівонські проксі, а згодом і царське військо починають активну кампанію проти шведів і беруть в облогу Ревель. Проте, простоявши під містом «30 недель без трех дней» і зазнавши великих втрат (не так від війни, як від хвороб), російські воєводи і Магнус змушені зняти облогу і відступити. Майже у той самий час кримські татари несподівано легко дійшли до Москви і вщент її спалили.

А Магнуса для «ОРДЛО» обрали ще й тому, що він був протестантом і виглядав ближчим тому населенню, що було у завойованій Лівонії…

В одній своїй статті ти пишеш про те, що люди з більшою готовністю «присягали Магнусу лівонському, а не Івану московському»…

Були й такі періоди. Загалом кампанія Москви проти Лівонії тривала довго – понад 20 років, і бували моменти, коли війна затухала й наставало перемир’я, а бували часи, коли розгоралась наново. І якраз у період поновлення бойових дій Іван Грозний міг бачити, що Лівонія охочіше присягає Магнусу, що викликало у нього певні ревнощі. Зрештою, відносини між ними сильно зіпсувалися.

Я так бачу, що єдиними, на кого зважав Іван Грозний, були кримські татари. Хоча їм не вдалося взяти Москву, російська держава ще 130 років сплачувала данину хану…

Справедливості заради: сплачувала данину не сама лише Москва, але й Річ Посполита також, приміром. З ханом усі намагалися порозумітися. Але фішка навіть не в тому, що Іван Грозний платив «поминки» (так називали данину) хану, а в тому, що він визнав себе його підданим.

Після того, як спалили Москву, був цікавий епізод, коли Грозний несподівано проголосив царем такого собі Семиона Бекбулатовича, хрещеного касимовського татарина з Чингізидів, а сам себе називав всього лише великим князем московським. По цей день немає однозначної відповіді, навіщо він це робив. Як версія: просто намагався прикритися Чингізидами, мовляв, вони у мене правлять. У схожий спосіб Путін колись зробив рокіровку з Медведєвим…

Але швидко відіграв все назад, як і Грозний. Давай до справ лівонських повернемося. Після втечі Генріха Валуа новим королем Речі Посполитої став згадуваний тобою Стефан Баторій. Як проводили ці «вибори короля»?

Баторій був трансільванським князем, визнавав зверхність Османської імперії. А тому поляки сприймали його як людину, яка передусім налагодить нормальні відносини з османами.

Стефан Баторій. Правитель, який не лише переміг Івана Грозного, але ще й добре його «тролив»

До речі, Іван Грозний взагалі вважав вибори помилкою, тож хоча його кандидатуру також висували і розглядали, він особливо за цю корону не боровся. Грозний був щиро переконаний, що монархом можна лише народитися. Тому навіть імператорів Священної Римської імперії не вважав до кінця рівними собі – їх все-таки обирали, хай навіть обмежене коло світських і духовних князів.

А те, що шляхта обрала королем не якогось з діда-прадіда монарха, а нікчемного «семиградского воеводишку», цар сприйняв як непристойний анекдот. Мовляв, мало, що обрали короля «мятежным человеческим хотением», так ще й з бозна кого!

І коли Стефан звернувся до Івана «брате» (а таким було шанобливе звернення монархів одне до одного), то цар вилаяв королівських послів: так до мене може звертатися французький король чи турецький султан. А ваш «типу король» по статусу дотягує хіба «до моїх служилих князів», тому мені з ним навіть мати справу «непригоже».

Всі мирні пропозиції Баторія цар сприймає як ще одну ознаку слабкості і зверхньо відкидає. В його уяві Річ Посполита – failed state, «держава 404», яку можна легко перемогти. Грозний з легким серцем відновлює повномасштабні бойові дії на польсько-литовському фронті. Мовляв, Річ Посполита з таким нікчемним королем не становить серйозної загрози. «Такого Кузьму я и сам возьму», вирішив Грозний.

Так само свого часу Путін сприйняв обрання президентом України Володимира Зеленського…

Час показав, що він дуже сильно помилявся. Це я проПутіна і Зеленського. А що там Баторій та Грозний?

Грозному спочатку щастило. Російська армія під його проводом захопила майже всю Лівонію за винятком Риги і Ревеля. Єдиною неприємністю стало те, що місцеве населення, як я вже казав, охочіше присягало Магнусу лівонському, а не Івану московському.

А Баторій у цей час мав свої проблеми. Його ніяк не бажав визнавати Данциг (Гданськ), а це місто було найбільшим платником податків до королівської казни – зараз би його назвали «бюджетоформуючим регіоном» чи чимось таким. І поки Баторій приборкує бунтівний Данциг, він не може перекинути значні сили в Лівонію. Зрештою, за два роки Стефан Баторій таки змушує Данциг до покори.

Король дуже м’яко повівся з бунтівниками: взамін на велику контрибуцію все пробачає і відновлює данцигські привілеї (порівняймо з тим, що цар зробив із Новгородом, який навіть не бунтував). Зрештою, здобувши кошти і зміцнивши тили, Стефан Баторій збирає армію, ядро якої склали досвідчені німецькі й угорські найманці, і починає рішуче діяти проти Московії.

Успіхи Стефана Баторія у боротьбі з Московією були значимими?

Та Іван Грозний вже був нерадий, що взагалі з ним зв'язався!

Баторій відвоював Полоцьк, який був під владою царя 16 років, і прилеглі 8 фортець. У Москві одразу запропонували поновити мирні переговори. Проте Баторій, відчувши смак перемоги, вимагає відновлення довоєнних кордонів.

А після другого наступу військо короля впродовж місяця захоплює 6 російських прикордонних міст-фортець, серед яких Великі Луки – головна база вторгнень на територію Литви і почасти Лівонії. Там польсько-литовські війська також переходять у наступ. Король Магнус, якого цар і росіяни загалом уже сильно дістали, переходить на бік Речі Посполитої.

І тут вже сам Грозний починає називати Баторія «братом»! «Та ні, –каже Баторій, – ніякий ти мені не брат, бо мої предки – вільні люди, а твої – холопи золотоординські, вони спину підставляли, коли хан на коня сідав».

І знову Стефан Баторій. Цього разу на картині вже відомого читачу Яна Матейка. Полотно називається «Стефан Баторій під Псковом»

А далі – ще краще. Війська Баторія беруть штурмом добре укріплені міста після нетривалої (менше місяця) облоги. Успіх забезпечують артилерія та штурмові загони найманої піхоти. В той же час загони легкої кінноти роблять рейди по глибоких ворожих тилах. Росіяни остаточно втрачають ініціативу і на всіх фронтах переходять до оборони.

Цар наполегливо пропонує мир і дружбу, просячи залишити собі лише частину Лівонії. Але тепер уже король виставляє умови, на яких готовий сідати за стіл переговорів. Зокрема, вимагає повернути втрачений майже 70 років тому Смоленськ. Московська пропаганда перестала збиткуватися з нікчемного «семиградского воеводишки», а натомість заволала, що «Степан Обатур государь хуже басурманских!».

А всередині Речі Посполитої Баторій був добрим правителем? Історія з Данцигом засвідчує як мінімум його гуманність…

Він був дуже непоганим, успішним правителем. Запорізьке козацтво, до речі, Баторія вельми шанувало. Бо ж він, власне, неабияк доклався до організації реєстрового козацтва. Його любили піддані й литовські, і польські і руські, а він, до речі, не знав жодної мови своїх підданих. Говорив угорською, також знав турецьку та італійську, бо вчився в Італії, а робочою мовою у нього була латина.

Цікаво… Але повернемося до театру військових дій. Отож, перші два удари Баторія, про які ти розповів, були успішними, а от третій – рейд на Псков – зазнав невдачі. Гадаєш, дана операція була помилкою і краще було б зосередити ресурси на звільненні Лівонії?

Перед Баторієм були такі варіанти: активізуватися у Лівонії, йти на Смоленськ або брати Псков. У Баторія вирішили рушати на Псков, бо взяття цього міста-фортеці. Серед іншого означало би, що війська московітів у Лівонії опиняються, як би зараз сказали, «в оперативному оточенні». Псков був ключовою фортецею росіян на північному напрямі та головним пунктом постачання їхніх військ у Лівонії. Його втрата означала би крах логістики, а тому для псковської операції король зібрав найбільшу армію. Великі надії покладалися і на пропаганду. Стефан Баторій проголошував, що йде звільняти росіян з-під влади несправедливого і кривавого тирана. З огляду на це у війську суворо заборонили грабунок мирного населення, що, скажімо так, не зовсім відповідало тодішнім звичаям ведення війни.

Проте в російському генштабі (чи як воно тоді називалося) прорахували, що ворожий удар найімовірніше буде по Пскову, а тому додатково укріпили місто, посилили гарнізон (в тому числі артилерією), завезли необхідні припаси.

На відміну від попередніх операцій Баторія, облога Пскова розтягнулася майже на півроку. Неприємним сюрпризом стала потужність російської артилерії, через що королівським саперам доводилося працювати здебільшого вночі (але московіти придумали якійсь освітлювальні снаряди).

Натомість королівська артилерія не тільки мала менше стволів, а й була гірше забезпечена. Інколи гармати взагалі мовчали, чекаючи, поки з Риги підвезуть порох. За таких умов псковський гарнізон більш-менш вдало відбиває штурми і робить вилазки. Відволікаючий удар на Смоленськ, який затіяв Баторій, теж зазнає невдачі. Як зловтішалися московіти, в рейд вийшло 9 тисяч кінноти, а назад «пеш пришло» лише п’ятеро осіб. Авжеж, російська пропаганда перебільшувала, але перемога була їхня.

Щодо пропаганди. Як реагували московіти на повідомлення про те, що йде король Баторій звільняти їх від тирана?

Якщо чесно, то звільнятися від тирана вони не хотіли. Хоча, щоправда, були з перебіжчики з їхнього боку, той таки князь Курбський приміром. Вірші російських поетів перекручують ситуацію, кажучи, що Курбський втік лише з одним слугою …

«Князь Курбский от царского гнева бежал, с ним Васька Шибанов, стремянный…»

От-от, тільки під прапори Курбського перейшло десь із тисячу «хороших рускіх», тобто утворився такий собі «Легіон «Свобода России» або «Русский добровольческий корпус». Тоді достатньо багато було тих, хто, втікаючи з Москви чи від Москви, починав воювати проти царя… Але, тим не менш, Псков Баторію взяти не вдалося.

Князь Андрій Курбський, у росіян вважається зрадником. Кадр з фільму Ейзенштейна про Івана Грозного

І все таки Москва у війні з Баторієм програла…

Програла, бо воювала на два фронти. Бо дізнавшись, що росіяни більшу частину військ із північного фронту перекинули до Пскова, шведи перейшли в наступ і за десять днів взяли Нарву – головний оплот царя на Балтиці. Місто перебувало під його владою 23 роки, там осіло чимало росіян. Розвиваючи наступ, шведи впродовж місяця беруть кілька фортець. У цей час знову повстають черемиси, чи то пак марійці, про яких ми уже говорили…

Словом, пригнічений поразками Іван Грозний погодився на мир на польсько-литовських умовах, маючи на меті зосередити сили проти шведів. У свою чергу і Баторій, не взявши Псков, теж дозрів до компромісу. Для нього очевидно, що, по-перше, росіяни в абсолютній більшості не хочуть звільнятися від тиранії; по-друге, «москвітяни в обороні фортець перевершують інші народи»; по-третє, головними вигодонабувачами в цій історії можуть стати шведи.

За таких умов і за посередництва Ватикану на початку 1582 року був укладений мирний договір. Цар зрікався всіх завоювань у Лівонії, натомість король повертав йому захоплені російські міста (крім Веліжа). Мирні переговори алегорично зобразив вже відомий нам Ян Матейко на картині «Стефан Баторій під Псковом»: гордовитого короля уклінно просять царські посли, а між королем і послами стоїть модератор переговорів – папський нунцій Антоніо Поссевіно.

Ватикан і тоді претендував на роль посередника у встановленні миру, як бачимо. Але це тема для окремої розмови…

Отож, уклавши мир із Річчю Посполитою, цар перекинув війська проти Швеції. Але і тут російська армія не мала успіху, а тому Москва змушена була погодитися не лише на шведські набутки в Лівонії, а й поступилася своїми довоєнними територіями в Інгрії та Карелії. Так 440 років тому, влітку 1583 року, завершилася 25-річна Лівонська війна.

Вже за півроку після цих подій Іван Грозний помер. Як його смерть і військові невдачі в останні роки правління визначили у подальшому розвиток московської / російської імперії?

Почнемо з того, що Іван Грозний дуже сильно централізував державу. З одного боку, росіяни це люблять, але з іншого – всі ці бздури Грозного, тобто його експерименти з опричниною, розгром Новгорода,масовані репресії – призвели до того, що настала «поруха». Це майже те саме, що розруха, але так говорили у ті часи.

Крім того, Іван Грозний вбив свого сина Івана. Є кілька версій, чому він це зробив. За однією, Іван-молодший заступився за свою вагітну жінку, яку Грозний почав за щось бити. За іншою, син давав якісь «не ті» поради батькові – якраз тоді, коли московське військо терпіло поразку від Баторія. У підсумку ж після смерті Грозного на престол зійшов його інший син Федір. А він був, власне, несповна розуму.

Все це призвело до вивищення Бориса Годунова, сестра якого була одружена із Федором. І коли Федір помер (а третій син Івана Грозного – Дмитрій – був ще зовсім маленьким), влада перейшла до Годунова, якому, однак, бракувало легітимності в очах суспільства. При цьому Годунов дуже переймався народною любов’ю, займався роздачою хліба, зведенням фортець тощо. Кривавих страт Годунов не учиняв – з його ворогами чи опонентами просто ставалися «нещасні випадки». Щось таке ніби сталося і з царевичем Дмитрієм. Той «ножичком грався і на ножичок упав». І зарізався. Але сучасні експерти це заперечують, бо якщо у Дмитрія була «падучая», тобто якщо він пережив епілептичний припадок, то під час нього ніяк не міг себе поранити. Епілептик навпаки розтиснув би пальці, у яких був ніж…

В кожному разі, виникла криза влади. Грозний знекровив країну, вона перебувала в економічній скруті. В певний момент часу у боротьбі за владу переміг Годунов, але втримати її не встиг і не зміг. За «порухою» прийшов період «Смути», що було закономірним наслідком політики Івана Грозного.

Знаменита картина Іллі Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року». Після вбивства одного сина Грозного престол московського царства посів інший його син – Федір, який був несповна розуму. Його правління провокувало вивищення Бориса Годунова, а потім – період «Смути»

Які ми черпаємо з цього усього уроки та робимо висновки? Маю на увазі – із завоювання Московією Казані та Астрахані, з Лівонської війни, з репресій Грозного, його зневаги до Баторія та, зрештою, з його безславного кінця?

Головний урок для усіх імперіалістів у тому, шо коли людина надто довго перебуває при владі, вона втрачає зв'язок з реальністю. Це стосується як Грозного, так і Путіна. Один замість швидкої перемоги у війні з Лівонією отримав ганебний програш, інший замість «Києва за три дні» пожинає плоди своєї великої та кривавої авантюри проти мирного сусіднього народу.

Другий урок (вже для решти світу) – помилковий розрахунок на те, що росіяни повстануть проти тирана. Насправді нічого подібного не відбувається – ані тоді, ані тепер. Жоден їхній князь Курбський не стає альтернативою Івану Грозному, якого вони все одно возвеличують…

Третій урок – не варто недооцінювати росіян як супротивників. Вони, як відзначив ще Баторій, погано воюють у наступі, але добре тримають оборону. Та й ставлення до смерті у них не таке, як у європейців. Якесь більш пофігістичне, чи то пак фаталістичне. Навіть їхній фольклор про це каже: «умирать – не лапти ковырять, лег под образа да выпучил глаза».

І все ж таки – я не знаю, є в цьому якийсь парадокс чи ні – росіян, які так люблять смерть, перемагають ті, хто любить життя. Як той таки Стефан Баторій…

А звідси вже четвертий висновок: треба мати обдароване й адекватне керівництво, зокрема військове. Зрештою, обдарованому і мудрому політику – як от Баторію – частіше щастить…