Дмитро Шурхало: «Імперський апетит приходить під час їжі»
Нинішнє інтерв’ю – чергове з циклу про російський експансіонізм – ми записуємо з Дмитром Шурхалом у вельми непростий для України час. Звідусіль чуються голоси про те, що російсько-українська війна може завершитися неминучим сіданням за стіл переговорів з ворогом. А таке сідання означатиме «мир» в обмін на території. Мовляв, іншого виходу у нашої держави немає – самотужки ми не впораємося, а західні союзники настільки «втомилися» від війни, що дедалі більше урізають фінансування на наші потреби.
Зайве казати, що навіть ціною відмови від частини захоплених територій Україна не зупинить агресію супротивника. У 1940 році таким шляхом пішла Фінляндія, але її врятувала німецько-радянська війна, котра розпочалася роком пізніше. Інакше після паузи тієї чи іншої тривалості фіни знову відчули би на собі зуби Йосипа Сталіна. Те саме буде й з Україною – піддавшись слабкості зараз, ми стикнемося з новою фазою нападу путінської Росії вже за кілька років.
Однак з нашим візаві ми говоримо не про поточно військово-політичну ситуацію. Предмет нашого зацікавлення торкається, так би мовити, першої анексії Криму, здійсненої Катериною ІІ у 1783-му, коли та видала маніфест про «приєднання» півострову до Російської імперії. Але знову ж таки: говорячи про ті події, неможливо не згадати ближчі до нас по часу колізії. Тобто те, як анексували Крим вже у 2014-му. Дмитро Шурхало слушно нагадує: тоді, майже десять років назад, росіяни змінювали формулювання питання, яке вони збиралися винести на так званий референдум.
Спочатку воно звучало так: «Автономна Республіка Крим має державну самостійність та входить до складу України на основі договорів і угод» (так чи ні). Але пізніше текст у бюлетені для голосування переформулювали. До нього включили два речення, а вибрати, позначивши відміткою, треба було одне. Або «Ви за возз'єднання Криму з Росією на правах суб'єкта Російської Федерації?», або «Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?».
І мова зараз не про те, що посилання на конституцію Криму є юридично некоректним, а про те, що окупанти «обнагліли» не відразу, а з часом. Коли побачили, що їм не чинять активний спротив. І ця історія дуже показова та повчальна сама по собі. А надто вона повчальна, якщо розглядати її крізь призму більш давніх подій. Висновок звідти один: покірність завойовнику ніколи не призводить до добра, і ти програєш тієї ж миті, коли опускаєш руки, які мали б стискати зброю. Принаймні, у випадку з Росією це спрацьовує на всі 100%.
А тому боротися до кінця – це єдиний варіант, який має зараз Україна. І хай це не звучить як недоречний пафос – плану «Б», якщо ми хочемо вижити, дійсно немає. Цьому нас вчить уся попередня історія, зокрема, і той її відтинок, який ми обговорюємо сьогодні.
Дмитре, минулого разу ми говорили про Петра І, а зараз почнемо з його нащадків. Після смерті 14-річного Петра ІІ на престол зійшла не донька Петра І Єлизавета, а його племінниця Анна Іоанівна. І та ж таки Анна Іоанівна, вже будучи при смерті, переймалася, аби після неї правили потомки Івана, брата Петра, а не самого Петра. Як взагалі так сталося, що спочатку наслідування пішло не за прямою лінією?
До Петра І традиція престолонаслідування передбачала, що після смерті царя його наступником стає найближчий родич по чоловічій лінії. Якщо є син, то син, а якщо нема сина, то брат. Але Петро І боровся з власним сином, на якого, можна сказати, покладала сподівання незадоволена частина російського суспільства. Сина Олексія Петро знищив, а у 1722 році змінив закон про престолонаслідування. За новими правилами, монархом ставав той, на кого вкаже імператор.
Але Петро І в таких муках помирав, що йому було не до спадкоємців. Він нікого не назвав. Такий парадокс: запровадив новий закон, але ним не скористався. Відтак у них почався справжній кавардак із престолонаслідуванням. Якщо XVII століття у Росії називали «бунтарським», то XVIII – «баб’ячим».
Так, бо після Петра І на російському престолі у XVIII столітті переважно жінки – звідси й «баб’яче століття»…
Так, і багатьох це неприємно дивувало, бо країна така домостроївська. Але царедворці робили ставку на жінок, якими, мабуть, легше крутити. Бо та ж таки Катерина І державні справи скинула на Меншикова, а сама більше переймалася данцигською горілкою… Непорозуміння з престолонаслідуванням тривало аж до Павла І, сина Катерини ІІ, який змінив закон і навів у цій галузі лад.
Отож, між Петром І та Катериною ІІ перекинулася ціла низка правителів – і «бабів», і «мужиків» – які, очевидно, не займалися експансіонізмом в силу своєї незначимості, а також любові до горілки чи молодих фаворитів?
Ну, не скажи. За Анни Іоанівни Росія вперше у Крим «сходила» і потопталася там своїм чоботом по кримській землі. А за Єлизавети Петрівни тривала Семилітня війна, яка взагалі була своєрідним прототипом Першої світової. Бо тривала вона і в Азії, і в Америці, не кажучи вже про Європу. (Семилітня війна – 1756-1763 рр. – велася за колоніальний спадок між Британією та Францією. На боці Британії виступила Пруссія та Португалія, на боці Франції – Росія, Австрія та Саксонія, в унії з якою перебувала Річ Посполита. Перемогла Британія із союзниками – Авт.).
Дійсно, Анна Іоанівна небагато уваги приділяла зовнішній політиці. При ній справами заправляв більшою мірою Бірон (Ернст-Йоганн фон Бірон – фаворит Анни, якого свого часу звинуватили у спробах узурпувати престол – Авт.). Трохи більше усім цікавилася Єлизавета, при ній навіть настала така собі «осінь гетьманату» – її морганістичний чоловік Олексій Розумовський зробив свого брата Кирила останнім гетьманом Війська Запорізького, а також – президентом Імператорської академії наук.
Повернемося до Анни Іоанівни і до Криму. Отже, «кримнашизм» бере початок з неї?
Ні. «Кримнашизм» бере початок з такого собі Юрія Крижанича.
Хто такий?
Це цікава історія, яка почалася років за сто до Анни Іоанівни. Був у другій половині XVII століття на австрійській службі такий собі хорват Крижанич – богослов і філософ. У Відні російські посли покликали його до Москви. Переїхав він туди, але почав забагато собі дозволяти у плані вільнодумства, за що й загримів на заслання до Тобольську. Було це за царя Олексія Михайловича. Утім, у Тобольську Крижанич мав умови для праці, і написав кілька цікавих робіт, зокрема, і ту, якою обґрунтовував, чому Росія має захопити Крим та й взагалі – просуватися на південь.
Ми вже говорили про те, що попервах Росія просувалася здебільшого на Схід – це якби природня вісь російського імперіалізму, а також на Північ і на Захід. Але тільки не на Південь.
І що, одна книжка Крижанича переорієнтувала російську політику?
Ні, але Крижанич був першим, хто висунув цю ідею. Оскільки писав він не «в стіл», то хтось його читав та обмірковував.
І невдовзі після того, як у 1686 році Річ Посполита і Московське царство замирилися, вони уклали союз проти Османської імперії. Тоді постала широка антиосманська ліга, до якої входили Австрія, Венеція, Річ Посполита і Росія чи то пак тоді ще Московське царство. Тоді ж відбулися кримські походи на чолі з Голіциним (Василій Голіцин – московський князь, служив при царівні Софії Олексіївні – Авт.).
Російська історіографія покладає невдачу цих походів саме на Голіцина, а він свого часу «крайнім» зробив гетьмана Івана Самойловича, котрий теж брав у них участь. Причому Голіцин обвинуватив Самойловича з подачі Мазепи, і для Самойловича це закінчилося засланням до Тобольська.
Прямо під бік до Крижанича…
Так, тільки Крижаничу після смерті царя Олексія Михайловича дозволили їхати, куди він захоче. Так що він Тобольськ залишив…
Але повертаючись до кримських походів. Власне, називаються вони «кримськими» не цілком заслужено, бо до півострову росіяни не дійшли, хіба що один раз – до Перекопу. Прикметно тут те, що до того часу Росія аж ніяк не вважала Крим своїм. Навіть, коли в 1736 році до Криму на чолі російського війська вдерся дістався Мініх (Бургард-Крістоф Мініх – російський військовий державний діяч німецького походження – Авт.). Цей Мініх – як писали колись у радянських газетах – «человек интересной судьбы». За Петра І почав службу і згодом дослужився до фельдмаршала, брав участь у всяких «мутках» біля трону і навіть засуджений до смертної кари, яку ім замінили на заслання. Отже, росіяни під проводом Мініха дійшли до Криму і спалили Бахчисарай – це був їхній перший візит на, так би мовити, державному рівні.
Коли Катерина ІІ стала імператрицею, то попервах заявляла, що нема потреби «стараться о расширении империи нашей – она и без того пространством своим составляет нарочитую часть земного круга». Тут вона, до речі, дещо Путіна нагадує, який попервах теж декларував повагу до міжнародно визнаних кордонів. Але апетит приходить під час їжі. імперіалістичний апетит – в тому числі… Росіяни в 2014-му тричі змінювали дату кримського референдуму та формулювання питання. Побачили, що спротиву немає – підвищили ставку.
Десь так і з Катериною ІІ – вона не планувала починати війну з турками. Але тих обурила безпардонність, з якою росіяни втручалися у внутрішні справи Речі Посполитої. Тут і наші гайдамаки створили прецедент: переслідуючи конфедератів, вдерлися до османських володінь, куди втекли польські бунтівники (гайдамацький рух був скерований проти свавілля поляків на землях Правобережної України, а конфедерати тих часів – це представники польської шляхти, які виступали проти короля Станіслава Августа Понятовського, протеже Катерини ІІ, та проти втручання Російської імперії у внутрішні справи Речі Посполитої – Авт.).
Словом, Османська імперія була обурена й у 1768 році оголосила Російській війну.
І що Катерина – втягнулася у цю війну і відчула смак перемоги?
У Росії дуже непогано пішли справи. Про те, що «добре було б до Чорного моря вийти» казали й раніше – а тут почали вимальовуватися реальні передумови. Причому попервах йшлося не про приєднання Криму, а лише про те, щоб турецький вплив на півострів замінити російським. Тобто перевести Кримське ханство з константинопольської орбіти на санкт-петербурзьку.
Офіційно російська влада заявляла про незалежність Кримського ханства, мовляв, досить турецького панування над півостровом. На практиці ж півострів опинився під російським протекторатом: там з’явилися російські гарнізони, при ханському дворі – російські радники тощо…
Ситуація для російської верхівки виглядала неоднозначною: одні казали, що склався сприятливий момент для приєднання Криму, інші сумнівалися в доцільності такого кроку – достатньо мати там лояльну до Росії владу. Адже матеріального зиску з того Криму не буде, бо там оподаткувати підданих так, як у Росії, не вдасться.
Ці дві партії довго боролися, і не можу сказати, що у Росії від самого початку був чіткий намір загарбати Крим. Бо що, наприклад, роблять росіяни? Беруть і переселяють кримських християн – урумів, як їх називали тоді сукупно, без розподілу на етноси – до Маріуполя. І це при тому, що на них можна було б спиратися як на потенційно найлояльніших кримчан. Нерозумний крок, погодьмося, якщо планувати анексію.
У підсумку, до анексії призвів збіг декількох чинників. Наприклад, при наявності сильних протурецьких настроїв в Криму далеко не всі сприймали радикальні реформи проросійського хана Шахіна Герая. Ці непопулярні реформи спровокували повстання, яке він придушував за допомогою російських військ та репресій. Словом, в Криму випало надзвичайно важке десятиліття, яке супроводжували повстання, депортації та ще й епідемії. Зрештою, росіяни втомилися від Герая і змусили його підписати зречення, пообіцявши натомість допомогти посісти перський престол.
Таким чином, перемогла умовна «лінія Потьомкіна» (Григорій Потьомкін – фаворит Катерини ІІ – Авт.), який наполягав на приєднанні Криму, а не робити з нього маріонеткову державу. Тож у 1783 році Катерина ІІ видала маніфест про приєднання Криму. Причому, що цікаво: при розподілах Речі Посполитої в Петербурзі наголошували, що Росія повертає «своє», а от під час анексії Криму жодні апеляції до «исконно русских земель» не було.
Дивись, коли Петро І спробував був «пободатися» з турками у 1710-1713 рр., вони притисли його на річці Прут, де підписали Прутський мирний договір, за яким Росія втрачала всі свої надбання у походах на Азов. Водночас Катерина ІІ півстоліття по тому виявилася більш успішною і забрала у Туреччини Крим. Це сталося внаслідок занепаду османів?
Так, але імперія Османів почала занепадати раніше. Фактично, після поразки під Віднем у 1683 році Османська імперія відступала і відступала. А щодо Петра І, то після Полтавської битви він «спіймав зірку» і вирішив: якщо розбив шведів, то розіб’є й турків. І пішов вглиб османських володінь – так само, як Карл ХІІ забрався під Полтаву. Один генерал-німець застерігав, що Петро І повторює помилку Карла ХІІ, але цар не послухав.
На Пруті царське військо оточила велика османська армія, і Петро І був близький до капітуляції. Врятувався він завдяки своєму віце-канцлеру Петру Шафірову та Катерині, з якою він потім одружився. А Шафірова згодом ледь не стратив… Завдяки зусиллями цих двох, цар викрутився з мінімальними втратами.
А чим і як стала у нагоді Катерина?
Є пара версій щодо цього. За однією, вона нібито звабила великого візира Балтаджі Мехмеда-пашу, за іншою – Катерина віддала всі свої коштовності й організувала збір золота в російському таборі для його підкупу. Зрештою, секс і корупцію можна поєднати. Між іншим, султан невдовзі стратив Балтаджі-пашу. Мабуть, не такий мир він уклав з росіянами.
А що у цей час робили давні опоненти османів – перси? До речі, з персами Петру пощастило більше, бо він у них загарбав західне узбережжя Каспія.
Персидська держава в XVIII столітті переживала як занепад, так і нетривалий період злету 1730-1740 роках. Справді, Петро І зробив вдалу серйозну вилазку на Кавказ, захопивши там деякі території. Але за тогочасної логістики все це було дуже важко утримувати. Бо на захоплені території треба поставити гарнізони, які треба регулярно постачати. Із цим виникли серйозні проблеми, тому після смерті Петра І російські війська звідти забрали. Так що перські володіння росіяни ухопили, але втримати не змогли.
Шахін Гераю обіцяли перський престол, але зрештою він опинився у Туреччині, де його стратили. Як же так сталося?
Теоретично відставний кримський хан міг посісти перський престол, бо там якраз тривала боротьба за владу. Зрештою, більшість перських правителів були саме тюркського походження. Але докладати серйозних зусиль росіяни, звісно, наміру не мали…
Як Шахін Герай потрапив до Туреччини? Очевидно, від безвиході. Він був надто зачарований Європою, зачарований Петербургом, такий собі євроінтеграційний мрійник… Хотів «робити євроінтеграцію» в Ірані, але не вийшло. Після зречення росіяни йому дали 50 тисяч рублів на прожиття. Сума, в принципі, нормальна, і Шахін Герай вирішив: ну ок, поїду у Петербург, потусуюсь серед пристойних людей. А йому – ні, ось хороше місто Вороніж – там живи. Але ж у Вороніжі нудно – ладно, кажуть, можеш поїхати в Калугу… Зрештою, Шахін Герай попросився в Туреччину, бо він, до речі, в Адріанополі народився… Але там його відправили на острів Родос і невдовзі стратили, хоча й почесно – задушили…
Ну так, бо ж не можна шляхетну кров проливати…
Не можна.
Після приєднання Криму Катерина ІІ здійснила тріумфальну поїздку на півострів, прихопивши з собою австрійського імператора Йосифа ІІ – очевидно, щоб підкреслити свою значимість. І що, Йосиф був вражений?
Звичайно, всі були вражені російськими завоюваннями, а найбільше за всіх – турки, які звикли, що Чорне море – їхнє внутрішнє… Тільки Йосифа ІІ Катерина ІІ не прихопила, а він до неї по дорозі приєднався і їхав як приватна особа, особливо свою присутність не афішуючи.
До речі, коли Катерина ІІ проїздила Київ, то він їй не сподобався, вона взагалі не розуміла, як там могла бути столиця Русі, бо, казала вона, «одни монастыри да околицы». Набагато більше їй подобалося, коли її Потьомкін зустрічав, а він, звісно, той ще був показушник, і європейські дипломати все це прекрасно бачили… Єдине, що їм у володіннях Потьомкіна сподобалося, так це Херсон. Тут вони відзначили, що це вже не якась показ ушна «потемкинская деревня», а справді добре місто.
Між іншим, коли у Катеринославі закладали кафедральний собор, то Потьомкін наказав, аби той хоч на аршинчик, але був більшим за собор святого Петра у Римі. А зрештою вийшло так, що фундамент, який під собор заклали, став фундаментом не самого собору, а всього лише його огорожі.
Коли Крим став частиною Росії, частина кримських татар переселилися до Османської імперії. А місцеві християни, як ти зазначив, були перевезені до Маріуполя. То що в такому разі представляв собою півострів у той період?
Переселення християн стало величезним ударом по економіці Криму, бо християни займалися рослинним сільським господарством, а також були головними платниками податків на півострові. Тобто податкова база Кримського ханства була істотно підірвана.
І тут ми бачимо непослідовність російської політики: з одного боку, вони проголошували, що хочуть бачити нейтральне Кримське ханство, а з іншого – переселили найкращих його платників податків на свою територію, де надали їм всілякі пільги.
Тобто християн – урумів – заохочували їхати на територію Російської імперії певними преференціями?
Ну, прикладами у вагони – як у 1944-му – їх точно не гнали. Радше агітували. Але, попри те, що від податків їх звільнили, переселили урумів у такі непідготовані умови, що значна частина переселенців перемерла.
Щодо кримських татар, то процес їхнього міграції до османських володінь був дуже-дуже тривалим. А переламний момент настав під час Кримської війни 1853-1856 років, після якої кримські татари становили вже менше половини населення Криму, все одно залишаючись найбільшою етнічною групою.
Чи дійсно росіяни хотіли переселити туди частину народів із захопленої ними Півночі, але щось пішло не так?
Переселятися до Криму агітували різних людей, а попервах селили відставних солдат. Закликали переселятися іноземців. Приміром, на початку ХХ століття німці становили десь 5,5% населення. Процес поглинання Криму Росією розтягнувся надовго.
При цьому кримських татар російська влада помалу витісняла. Не те, що б депортували, але позбавляли власності, запроваджували перерозподіл землі … У часи Катерини ІІ казали, що будь-який лакей з Петербургу міг отримати землю у Криму. Татарам це, звичайно, не подобалось, тому вони й виїздили до Османської імперії.
Коли під час Кримської війни на півострові висадилися союзники, татари їх спочатку підтримали, але потім зрозуміли, що союзники повоюють та підуть, а їм помстяться. Власне, в ході та після цієї війни багато кримських татар вирішили за краще півострів залишити. Відтак етнічний баланс сильно змінився.
(Кримська війна 1853-1856 рр. – війна між Росією та альянсом Османської імперії, Великої Британії, Франції та Сардинії. Закінчилася поразкою Росії – Авт.).
Росіяни пишаються своїми полко- і флотоводцями, причетними до перемог над турками – Суворовим, Ушаковим, Потьомкіним. Вони справді були видатними військовими чи це один з національних міфів, а перемоги їм забезпечили ті чинники, про які ми говорили – ослабленість Османської імперії зокрема?
Безперечно, росіяни мають біль і менш вдалих воєначальників. Тут радше треба зазначити, що російська історіографія дуже вибіркова: свої перемоги вона підносить, а поразки – приховує. При тій таки Катерині ІІ стався просто нищівний розгром російського флоту шведами, проте російська історія про нього майже не згадує (Друга Роченсальмська битва 1790 року. – Авт.). Тобто пишуть історію за першим варіантом гімну СРСР, де щось їх там «от победы к победе ведет».
Чи можна вважати турецькі війни Катерини ІІ та подальший перерозподіл територій найбільшим досягненням її правління?
І так, і ні. Звичайно, що зараз це роблять найвищою точкою її «кар'єри». Але в часи Катерини ІІ це так не сприймалося. Тоді це було завоювання якоїсь далекої екзотичної провінції. Наведу показовий приклад. Через сто років після анексії Криму відомий російський вчений-літературознавець Олександр Пипін нарікав, що російські письменники і художники мало пишуть про Волгу, мало малюють головну російську ріку. А натомість художники їдуть в Естонію і малюють вітряки або в Криму малюють брили каміння. Тобто наприкінці ХІХ століття для освіченої російської людини Крим – як Естонія: провінція Російської імперії, але не Росія.
Я тобі наведу інший приклад. Пипін порівнював Крим з Естонією через сто років після анексії, а комедію «Горе от ума» Грибоєдов написав через п’ятдесят – у 1825-му. Пройшло лише півстоліття, але фраза «времен Очакова и покоренья Крыма» прочитується як саркастична вказівка на дуже давню давнину. Чому?
Тому що «гроза двенадцатого года» пройшла. Наполеонівські війни струсонули всю Європу й освічену частину росіян також. Дуже сильно змінилася громадська думка за ці півстоліття.
І як саме змінилася ця думка?
Передусім, росіяни побачили Європу. Один із ватажків декабристів згадував, що, повертаючись з Франції, вони обговорювали, чому в Європі настільки класно – на відміну від їхньої батьківщини. Причому обговорювали усі – солдатські «низи» на своєму рівні, офіцери-дворяни – на своєму. До речі, російські солдати відзначилися масовим дезертирством. Франція хоч і програла війну, але жити там було краще, ніж у Росії.
І ще про світоглядні зміни. Олександр Герцен, який народився у 1812-му, згадував, як батько, представляючи його якомусь французу, зауважив, що той воював разом із росіянами проти Наполеона. Здивований Герцен-молодший спитав француза, як же він воював проти своїх? Герцен-старший пояснив, що француз бився за свого законного короля Людовіка проти «узурпатора». Тобто хтось іще мислив старими станово-династичними категоріями, а хтось вже національними, як Герцен-молодший, для якого йшлося про війну французів та росіян, а не за гру престолів.
Останнє традиційне питання про висновки з кримської анексії часів Катерини ІІ.
Перший висновок вже озвучив: імперський апетит приходить під час їжі. Катерина ІІ ніби спочатку не мала наміру анексувати Крим, але скоро передумала, та ще й побудувала на цьому пропагандистську кампанію. Так само чинив і Путін: у першому варіанті питання у 2014 році не йшлося про від’єднання Криму від України, а в останньому – саме про це і запитували.
Ну а другий висновок стосується російських обіцянок, яким не варто вірити. Це добре ілюструє історія Шахін Герая. Він намагався провадити реформи за російського втручання, за що й поплатився. Адже з росіянами не можна грати за їхніми правилами, а надто, коли ти залежиш від них – з’їдять. Будь-яка «допомога» з Росії завершиться їх активним втручанням у чужі справи.